Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
3 березня, 2015   ▪   Ярослав Тинченко   ▪   Версія для друку

Пастка «інтернаціоналізму»

У чому сила і слабкість багатонаціонального складу російської армії
Матеріал друкованого видання
№ 8 (380)
від 26 лютого, 2015
Пастка «інтернаціоналізму»

Згідно з останніми повідомленнями російської преси, у Збройних силах РФ задіяно майже 1,2 млн людей, включаючи цивільних. Ще в січні цього року Росія заявляла про те, що чисельність її ЗС – близько 900 тис. осіб, причому вони й надалі скорочуються. Сумнівно, щоб за місяць у РФ було збільшено кількість задіяних у ЗС майже на 300 тис. Цифра 1,2 млн – це, швидше за все, фейк для ворогів на тлі війни на Донбасі.

У разі початку повномасштабних бойових дій у будь-якому з регіонів Збройні сили РФ здатні відразу виставити в першій лінії до 200 тис. сухопутних військ. На сьогодні цього цілком достатньо, щоб стримати перший наступ, скажімо, НАТО або Китаю. Доки вони захищатимуться, Росія мо­же сформувати армію до 10 млн.

Гігантська кількість людей, що служать і працюють у ЗС РФ, задіяні в ракетних військах стратегічного призначення, військо­во-повітряних та військово-мор­сь­­ких силах, а також у незліченій кількості різноманітних складів, баз, центрів та інших організацій, у яких зберігається зброя переважно радянського виробництва. У цих частинах та установах є висококваліфіковані працівники з відповідним інтелектуальним рівнем – мешканці мегаполісів та великих міст. Мобілізовані та контрактники із сільської місцевості – з депресивних регіонів – служать у мотострілецьких, повіт­­ряно-десантних та інших частинах сухопутних військ.

Зараз у Росії виникла така ситуація, що 73% населення – це міські мешканці, які поголовно вважають себе «русскімі» (росіянами), у крайньому разі українцями (переважно переселенці 1970-х). Слід зазначити, що росіянином може стати «по паспор­­ту» кожен, хто народився від батьків інших національностей у Москві чи якомусь іншому місті. Така тенденція спостерігалася під час переписів 1930-х, а також серед мешканців мегаполісів у повоєнний час. У результаті в 12-мільйонній Білокам’яній росіян майже 10 млн. Хоч у більшості випадків ці росіяни мають фіно-угорські, татарські, українські або інші прізвища. Та рідко зустрінеш москвича, який знав би, з якого краю приїхали його пращури. Він тим питанням ніколи не цікавився, бо «русскій».

Переважна частина сільсь­кого населення РФ – представники неслов’янських національностей. Але їх не всіх беруть до армії. Зараз у Росії призивають на 12-місячну строкову службу, потім схиляють до контракту. Попри те що з кожним роком охочих іти на строкову та контрактну військову службу дедалі менше, декого, хто дуже того бажає, не беруть. Передусім ідеться про чеченських юнаків: у Збройні сили РФ їх не приймають. Бояться. Приблизно така сама ситуація і з деякими іншими народами Північного Кавказу. Дуже вибірково беруть татарів (поволзьких та інших), бо вони теж можуть опинитись у лавах супротивника.

з великою охотою до сухопутних військ РФ приймають башкирів, чувашів, казахів, якутів, бурятів тощо

Проте з великою охотою до сухопутних військ приймають башкирів, чувашів, казахів, якутів, бурятів, що мають у зовнішності яскраво виражені східні ри­си. А також мордву (точніше, народи ерзя та мокша, які штучно об’єднані під цією назвою), удмур­­тів, марійців, комі та інших представників фіно-угорських племен. Люди цих національностей мають індоєвропейські обличчя та прізвища, що переважно закінчуються на «-ін». У Росії їх традиційно вважають «тоже русскіми», а будь-які спро­­би інтелігенції цих народів протистояти русифікації (яка, в прин­­­­ципі, майже скрізь перемогла) жорстоко караються. Звісно, нікого зараз не саджають, але не дають публікуватися, викладати у вишах тощо.

Наприклад, у 1990-ті один з істориків Мордовії заявив, що мордовські племена об’єдналися з російським народом ще 500 років тому. На честь цього в Саранську (столиці Мордовії) було навіть встановлено пам’ятник. Але кілька років тому з’явилася нова теорія: мовляв, ерзя та мокша ввійшли до складу Росії 1000 років тому… Автора старої теорії зацькували.  

Умови життя в минулому кочових народів лишаються дуже важкими. Крім того, додамо, що в їхніх представників загалом низький інтелектуальний рівень. Вони, умовно кажучи, досі вдячні радянській-російській владі за «лампочку Ільіча», хоча не Лєнін її вигадав. Порівнювати їм немає з чим, тож і далі боготворять «білу людину» з Росії.

У містах та військових гарнізонах РФ значно кращі умови жит­­тя, ніж у сільській місцевості, особливо в регіонах із суворим кліматом. Саме тому серед російських військових, які помічені на Донбасі, чимало неслов’янських облич.
Багатонаціональність російсь­­кої армії – це одночасно як її сила, так і слабкість. Якби хтось з іноземних лідерів поставив собі за мету перемогти або хоча б скоротити територію Росії, він почав би розпалювати сепаратизм серед малих народів РФ. Тоді за лічені роки ця пострадянська імперія перестала б існувати.

Читайте також: «Збройні сили Новоросії». Проти кого ми ведемо війну?

Крім «бурятів» та «якутів» (насправді це можуть бути й пред­­ставники якихось інших пле­­мен Росії) на Донбасі воює чимало суто російської публіки з «патріотичних» переконань. При­­чому і добровольці, і контрактники. Але чомусь досі нікому не спадало на думку, що ті праворадикали можуть «із кращих почуттів» докластися до загибелі Росії як імперії.

Ми звикли вважати, буцімто Путін – повноправний господар у своїй країні. Він справді всіма засобами дискредитував лібе­раль­но-демократичну опозицію. Замість світових величин, як-от ака­­демік Андрєй Сахаров, цю опозицію тепер представляють такі дивні й сумнівні персонажі, як широко розрекламована в українських ЗМІ Єлєна Васільє­­ва. У боротьбі з власними демократами Путіну неоціненну послугу надали російські праворадикали. Вони є бойовим резервом російського міліцейського спецназу та частин швидкого реагування Збройних сил РФ. У разі потреби цей бойовий резерв за лічені години збереться «мочити» чи то учасників мітингу на Манежній площі, чи то незалежну Чечню…
ФСБ має надійний контроль над демократичними рухами в РФ, але російські праворадикали майже непідконтрольні Кремлю. Осліплені своїм ура-патріотизмом, «дєди воєвалі», імперськими амбіціями й часто нетерпимістю до представників інших рас або віросповідань, праворадикали мають чимало таємних чи явних прибічників у всіх колах російської влади. Парадокс ситуації полягає в тому, що на Донбасі ті праворадикали воюють пліч-о-пліч із кавказцями (чеченцями, абхазцями, осетинами), до яких вони ставляться переважно презирливо, та представниками народів Сибіру й Далекого Сходу – такими собі «русскімі» другого сорту, на їхню думку. Звісно, рано чи пізно ця расова нетерпимість вирветься назовні.

Події в Україні торік засвідчили, що Путін не має реальних важелів впливу на них. Яскравою ілюстрацією цього є захоплення навесні 2014 року невеличкою групою (58 бойовиків) російських праворадикалів на чолі з імпер­­цем-фанатиком Іґорєм Ґіркіним (Стрєлковим) українського міста Слов’янськ. На сьогодні є дві версії того, як це сталося: 1) Путін ледь не особисто відправив цю теплу компанію до Слов’янська; 2) ніхто ту групу не відправляв – самі в Криму зібралися й вирішили діяти на власний розсуд, виходячи з нестабільної ситуації в Україні та власного бойового досвіду, особливо участі в локальних конфліктах.

Читайте також: Про що ми мовчимо в окупації

Звісно, нашій офіційній владі краще вважати Ґіркіна безпосереднім виконавцем волі Путіна, бо інакше доведеться визнати, що гігантську державну систему, хоч і постраждалу від Майдану, «опустила» горстка фанатиків-авантюрників. Але ретельний аналіз торішніх подій доводить, що це так і є. Звісно, групі терористів могли допомагати й, напевно, допомагали офіційні осо­­би з Кремля. Та для Путіна спорядження загону з 58 фанатиків – це надто дріб’язково, не його рівень.
Тож спочатку Ґіркін втягнув Україну в протистояння під Слов’янськом, а потім Росію – у війну за Донбас. Слідом за першим загоном терористів поїхали інші праворадикали, які почали розхитувати політичну ситуацію в Росії слоганами на кшталт: «Русскіє своіх нє бросают». У Путіна не лишалось іншого виходу, як підтримувати їх. Спочатку морально, потім матеріально, а за кілька місяців уже власними ЗС.

Цікаво, що значна частина «слов’янських героїв» ще восени 2014 року втекла до Росії. Хтось із них там активно піариться, а хтось заліг на дно й лише пописує про свої «героїчні подвиги в боротьбі з хунтофашистами» у різних ЖЖ та на форумах. Ну й, звісно, вся ця публіка чекає на новий сплеск конфронтації з «русскім міром». Неважливо де: у Латвії, Узбекистані, Азербайджані, Карелії чи на Далекому Сході.

З одного боку, Росія може пишатися тим, що в неї є такі герої, які будь-якої миті готові на свій страх і ризик мчати зі зброєю в руках кудись за край світу. З другого – праворадикали є прямою загрозою існуванню Росії. Після Криму та Донбасу, за які нікому з них «нічого не було», ці персонажі насміляться влізти і в значно ризикованіші авантюри. Як і у випадку з Донбасом, слідом підтягнеться Путін зі своїми війсь­­ками, бо ж, мовляв, «русскіє своіх нє бросают».
За таких умов зараз у Кремля є два варіанти розвитку подій: або приборкати та взяти під конт­­роль своїх праворадикалів, що зараз малоймовірно, або ці фанатики втягнуть Росію в таку війну, у результаті якої вона припинить своє існування як імперська держава.

Читайте також: Війна за «ЛНР». Єфремов проти Козіцина

Тож РФ приречена стати на шлях праворадикалізму, який неминуче спричиниться до глобальної війни з кимось і за щось… Наприклад, за Антарктику, Курильські острови, нафтові вишки в Середній Азії чи «русскій мір» у країнах Балтії. Слідом за глобальною війною у різних регіонах Російської Федерації почнеться низка локальних: національно-визвольних чи демократичних. Парадокс ситуації в тому, що врятувати від нападників власне «русскіє зємлі» Кремль самостійно не зможе.

Іронія полягає в тому, що у цих можливих воєнних конфліктах без щирої допомоги України Росія не вистоїть…  

 


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Можливо, люди в мікрокраїнах Європи поводяться неідеально, але те ж саме можна сказати і про більших сусідів
    27 серпня, The Economist
  • Чим цікаві мислителі Кримського ханства сьогодні
    27 серпня, Михайло Якубович
  • Понад рік тому друзі написали: «Ми придумали, як допомогти! Від нас до вас жінка возить гуманітарку. Брати адресні пакети вона відмовляється, але ми включили тебе в загальний список отримувачів, головне прийти вчасно».
    27 серпня, Яна Вікторова
  • Від самісінького моменту свого створення обидві «республіки» стали Клондайком для численних аферистів, «кидал» та інших любителів легкої наживи, котрі вміють вчасно зорієнтуватись у новітніх віяннях
    27 серпня, Станіслав Васін
  • Незв'язний пакет пропозицій на заспокоєння тривоги з привожу тероризму
    27 серпня, The Economist
  • Чи справдяться колись сподівання нації на прихід нової еліти, яка допоможе їй вирватися із замкненого кола
    26 серпня, Роман Малко
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено