Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
3 березня, 2015   ▪   Ярослав Тинченко   ▪   Версія для друку

Пастка «інтернаціоналізму»

У чому сила і слабкість багатонаціонального складу російської армії
Матеріал друкованого видання
№ 8 (380)
від 26 лютого, 2015
Пастка «інтернаціоналізму»

Згідно з останніми повідомленнями російської преси, у Збройних силах РФ задіяно майже 1,2 млн людей, включаючи цивільних. Ще в січні цього року Росія заявляла про те, що чисельність її ЗС – близько 900 тис. осіб, причому вони й надалі скорочуються. Сумнівно, щоб за місяць у РФ було збільшено кількість задіяних у ЗС майже на 300 тис. Цифра 1,2 млн – це, швидше за все, фейк для ворогів на тлі війни на Донбасі.

У разі початку повномасштабних бойових дій у будь-якому з регіонів Збройні сили РФ здатні відразу виставити в першій лінії до 200 тис. сухопутних військ. На сьогодні цього цілком достатньо, щоб стримати перший наступ, скажімо, НАТО або Китаю. Доки вони захищатимуться, Росія мо­же сформувати армію до 10 млн.

Гігантська кількість людей, що служать і працюють у ЗС РФ, задіяні в ракетних військах стратегічного призначення, військо­во-повітряних та військово-мор­сь­­ких силах, а також у незліченій кількості різноманітних складів, баз, центрів та інших організацій, у яких зберігається зброя переважно радянського виробництва. У цих частинах та установах є висококваліфіковані працівники з відповідним інтелектуальним рівнем – мешканці мегаполісів та великих міст. Мобілізовані та контрактники із сільської місцевості – з депресивних регіонів – служать у мотострілецьких, повіт­­ряно-десантних та інших частинах сухопутних військ.

Зараз у Росії виникла така ситуація, що 73% населення – це міські мешканці, які поголовно вважають себе «русскімі» (росіянами), у крайньому разі українцями (переважно переселенці 1970-х). Слід зазначити, що росіянином може стати «по паспор­­ту» кожен, хто народився від батьків інших національностей у Москві чи якомусь іншому місті. Така тенденція спостерігалася під час переписів 1930-х, а також серед мешканців мегаполісів у повоєнний час. У результаті в 12-мільйонній Білокам’яній росіян майже 10 млн. Хоч у більшості випадків ці росіяни мають фіно-угорські, татарські, українські або інші прізвища. Та рідко зустрінеш москвича, який знав би, з якого краю приїхали його пращури. Він тим питанням ніколи не цікавився, бо «русскій».

Переважна частина сільсь­кого населення РФ – представники неслов’янських національностей. Але їх не всіх беруть до армії. Зараз у Росії призивають на 12-місячну строкову службу, потім схиляють до контракту. Попри те що з кожним роком охочих іти на строкову та контрактну військову службу дедалі менше, декого, хто дуже того бажає, не беруть. Передусім ідеться про чеченських юнаків: у Збройні сили РФ їх не приймають. Бояться. Приблизно така сама ситуація і з деякими іншими народами Північного Кавказу. Дуже вибірково беруть татарів (поволзьких та інших), бо вони теж можуть опинитись у лавах супротивника.

з великою охотою до сухопутних військ РФ приймають башкирів, чувашів, казахів, якутів, бурятів тощо

Проте з великою охотою до сухопутних військ приймають башкирів, чувашів, казахів, якутів, бурятів, що мають у зовнішності яскраво виражені східні ри­си. А також мордву (точніше, народи ерзя та мокша, які штучно об’єднані під цією назвою), удмур­­тів, марійців, комі та інших представників фіно-угорських племен. Люди цих національностей мають індоєвропейські обличчя та прізвища, що переважно закінчуються на «-ін». У Росії їх традиційно вважають «тоже русскіми», а будь-які спро­­би інтелігенції цих народів протистояти русифікації (яка, в прин­­­­ципі, майже скрізь перемогла) жорстоко караються. Звісно, нікого зараз не саджають, але не дають публікуватися, викладати у вишах тощо.

Наприклад, у 1990-ті один з істориків Мордовії заявив, що мордовські племена об’єдналися з російським народом ще 500 років тому. На честь цього в Саранську (столиці Мордовії) було навіть встановлено пам’ятник. Але кілька років тому з’явилася нова теорія: мовляв, ерзя та мокша ввійшли до складу Росії 1000 років тому… Автора старої теорії зацькували.  

Умови життя в минулому кочових народів лишаються дуже важкими. Крім того, додамо, що в їхніх представників загалом низький інтелектуальний рівень. Вони, умовно кажучи, досі вдячні радянській-російській владі за «лампочку Ільіча», хоча не Лєнін її вигадав. Порівнювати їм немає з чим, тож і далі боготворять «білу людину» з Росії.

У містах та військових гарнізонах РФ значно кращі умови жит­­тя, ніж у сільській місцевості, особливо в регіонах із суворим кліматом. Саме тому серед російських військових, які помічені на Донбасі, чимало неслов’янських облич.
Багатонаціональність російсь­­кої армії – це одночасно як її сила, так і слабкість. Якби хтось з іноземних лідерів поставив собі за мету перемогти або хоча б скоротити територію Росії, він почав би розпалювати сепаратизм серед малих народів РФ. Тоді за лічені роки ця пострадянська імперія перестала б існувати.

Читайте також: «Збройні сили Новоросії». Проти кого ми ведемо війну?

Крім «бурятів» та «якутів» (насправді це можуть бути й пред­­ставники якихось інших пле­­мен Росії) на Донбасі воює чимало суто російської публіки з «патріотичних» переконань. При­­чому і добровольці, і контрактники. Але чомусь досі нікому не спадало на думку, що ті праворадикали можуть «із кращих почуттів» докластися до загибелі Росії як імперії.

Ми звикли вважати, буцімто Путін – повноправний господар у своїй країні. Він справді всіма засобами дискредитував лібе­раль­но-демократичну опозицію. Замість світових величин, як-от ака­­демік Андрєй Сахаров, цю опозицію тепер представляють такі дивні й сумнівні персонажі, як широко розрекламована в українських ЗМІ Єлєна Васільє­­ва. У боротьбі з власними демократами Путіну неоціненну послугу надали російські праворадикали. Вони є бойовим резервом російського міліцейського спецназу та частин швидкого реагування Збройних сил РФ. У разі потреби цей бойовий резерв за лічені години збереться «мочити» чи то учасників мітингу на Манежній площі, чи то незалежну Чечню…
ФСБ має надійний контроль над демократичними рухами в РФ, але російські праворадикали майже непідконтрольні Кремлю. Осліплені своїм ура-патріотизмом, «дєди воєвалі», імперськими амбіціями й часто нетерпимістю до представників інших рас або віросповідань, праворадикали мають чимало таємних чи явних прибічників у всіх колах російської влади. Парадокс ситуації полягає в тому, що на Донбасі ті праворадикали воюють пліч-о-пліч із кавказцями (чеченцями, абхазцями, осетинами), до яких вони ставляться переважно презирливо, та представниками народів Сибіру й Далекого Сходу – такими собі «русскімі» другого сорту, на їхню думку. Звісно, рано чи пізно ця расова нетерпимість вирветься назовні.

Події в Україні торік засвідчили, що Путін не має реальних важелів впливу на них. Яскравою ілюстрацією цього є захоплення навесні 2014 року невеличкою групою (58 бойовиків) російських праворадикалів на чолі з імпер­­цем-фанатиком Іґорєм Ґіркіним (Стрєлковим) українського міста Слов’янськ. На сьогодні є дві версії того, як це сталося: 1) Путін ледь не особисто відправив цю теплу компанію до Слов’янська; 2) ніхто ту групу не відправляв – самі в Криму зібралися й вирішили діяти на власний розсуд, виходячи з нестабільної ситуації в Україні та власного бойового досвіду, особливо участі в локальних конфліктах.

Читайте також: Про що ми мовчимо в окупації

Звісно, нашій офіційній владі краще вважати Ґіркіна безпосереднім виконавцем волі Путіна, бо інакше доведеться визнати, що гігантську державну систему, хоч і постраждалу від Майдану, «опустила» горстка фанатиків-авантюрників. Але ретельний аналіз торішніх подій доводить, що це так і є. Звісно, групі терористів могли допомагати й, напевно, допомагали офіційні осо­­би з Кремля. Та для Путіна спорядження загону з 58 фанатиків – це надто дріб’язково, не його рівень.
Тож спочатку Ґіркін втягнув Україну в протистояння під Слов’янськом, а потім Росію – у війну за Донбас. Слідом за першим загоном терористів поїхали інші праворадикали, які почали розхитувати політичну ситуацію в Росії слоганами на кшталт: «Русскіє своіх нє бросают». У Путіна не лишалось іншого виходу, як підтримувати їх. Спочатку морально, потім матеріально, а за кілька місяців уже власними ЗС.

Цікаво, що значна частина «слов’янських героїв» ще восени 2014 року втекла до Росії. Хтось із них там активно піариться, а хтось заліг на дно й лише пописує про свої «героїчні подвиги в боротьбі з хунтофашистами» у різних ЖЖ та на форумах. Ну й, звісно, вся ця публіка чекає на новий сплеск конфронтації з «русскім міром». Неважливо де: у Латвії, Узбекистані, Азербайджані, Карелії чи на Далекому Сході.

З одного боку, Росія може пишатися тим, що в неї є такі герої, які будь-якої миті готові на свій страх і ризик мчати зі зброєю в руках кудись за край світу. З другого – праворадикали є прямою загрозою існуванню Росії. Після Криму та Донбасу, за які нікому з них «нічого не було», ці персонажі насміляться влізти і в значно ризикованіші авантюри. Як і у випадку з Донбасом, слідом підтягнеться Путін зі своїми війсь­­ками, бо ж, мовляв, «русскіє своіх нє бросают».
За таких умов зараз у Кремля є два варіанти розвитку подій: або приборкати та взяти під конт­­роль своїх праворадикалів, що зараз малоймовірно, або ці фанатики втягнуть Росію в таку війну, у результаті якої вона припинить своє існування як імперська держава.

Читайте також: Війна за «ЛНР». Єфремов проти Козіцина

Тож РФ приречена стати на шлях праворадикалізму, який неминуче спричиниться до глобальної війни з кимось і за щось… Наприклад, за Антарктику, Курильські острови, нафтові вишки в Середній Азії чи «русскій мір» у країнах Балтії. Слідом за глобальною війною у різних регіонах Російської Федерації почнеться низка локальних: національно-визвольних чи демократичних. Парадокс ситуації в тому, що врятувати від нападників власне «русскіє зємлі» Кремль самостійно не зможе.

Іронія полягає в тому, що у цих можливих воєнних конфліктах без щирої допомоги України Росія не вистоїть…  

 


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Це місце невідь-чому завжди уявлялось мені краєм світу. Надто важкодоступним, щоб отак, просто захотівши, скоро до нього дістатися. Я не помилилась. П’ять годин від Одеси вибоїстими дорогами, коли підкидає й від цього нудить. Раз за життя можна, – кажу своєму супутникові, іноземцю. Раз за життя треба, – кажу собі, українці.
    6 грудня, Анастасія Левкова
  • Як функціонує схема заволодіння допоміжними приміщеннями в столиці
    6 грудня, Тарас Кінько
  • Недореформована пострадянська Україна забезпечила ідеальні умови для виникнення та відтворення тіньової економіки
    5 грудня, Олександр Крамар
  • Про переваги Hyundai Tucson 2016 року випуску
    5 грудня, Олександр Пархоменко
  • У розмові з Тижнем Девід Кровлі, професор Школи гуманітарних наук Королівського коледжу мистецтв у Лондоні, розповів про старі та нові медіа, постправду й андеграунд у країнах соцтабору.
    4 грудня, Ганна Трегуб
  • Відомий лозунг «Хліба і видовищ!» у «молодих державах» до кінця 2016-го повністю віджив себе. Тепер тут хочуть тільки хліба. Причому видовища, якими так славляться «народні республіки», вже викликають у вчорашніх глядачів лише блювотний рефлекс. Особливо цей рефлекс видно, коли «впарюють» успіхи «республіки».
    4 грудня, Станіслав Васін
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено