Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
23 лютого, 2015   ▪   Богдан Буткевич   ▪   Версія для друку

Соломія Бобровська: «Потрібно сформувати механізм контролю за гуманітарною допомогою»

Коли чуємо слово «волонтер», у пам’яті відразу виринає кілька загальновідомих прізвищ, які вже стали медійними брендами. Однак насправді волонтерський рух складається з десятків гуртків ентузіастів, що на свій страх і ризик допомагають обраним ними військовим частинам, не роблячи на цьому зайвого піару. Тиждень поспілкувався із Соломією Бобровською – дівчиною, разом із друзями координує діяльність неформального об’єднання «Допомога прикордонникам», що сприяє Державній прикордонній службі України.
Матеріал друкованого видання
№ 7 (379)
від 19 лютого, 2015
Соломія Бобровська: «Потрібно сформувати механізм контролю за гуманітарною допомогою»

Волонтерство для мене природний стан, адже я вихідець із «Пласту». Для нас є аксіомою, що волонтерити – це обов’язок нормальної людини. Узагалі підготовка кадрів нинішнього волонтерського руху, за моїми спостереженнями, почалася відносно давно, але спершу була точковою, немасовою. Це сталося приблизно в момент акції голодування за нашу мову перед Українським домом на Європейській площі 2012 року. Так вийшло, що згодом разом із командою я стала засновницею «Євромайдану SOS». 30 листопада активісти, які приїхали на семінар із питань дотримання прав людини ГО «Центр громадянських свобод», зібрались і почали працювати. Якщо спочатку ми планували займатися правовою допомогою потерпілим, то дуже швидко це переросло у величезний інформаційний майданчик із сотнями волонтерів: від перекладачів до аналітиків. Наш call-центр працював цілодобово до кінця липня 2014 року. Після закінчення активної фази Майдану ми продовжували пошуки зниклих, навесні допомагали родинам загиблих. А паралельно вже розгорталися події в Криму, куди невдовзі поїхали перші моніторингові групи. Однак у травні на Сході точилися справжні бої і чимало моїх знайомих та друзів поїхало добровольцями на фронт. Тож для нас було абсолютно логічно продовжити волонтерство й на війні.

Прикордонники як підшефні були обрані не тільки тому, що в мене рідний брат служить у ДПСУ. Так, звичайно, попервах те, що маю там родича, допомагало у встановленні контактів. Однак згадайте ситуацію весни – початку літа 2014 року. Ці хлопці стояли в найвіддаленіших місцях, на передовій. Їх ніхто не бачив, нічого до пуття не знав. І найголовніше: коли волонтери почали займатися бойовими частинами, то до прикордонників ніщо не доходило. І через складнощі з добиранням до них, і через закритість структури, і через те, що тоді багато хто не розумів важливості їхньої роботи. Пам’ятаєте, які шалені потоки критики виливалися тоді на прикордонників? Ось тоді ми й почали допомагати частинам, що входять у Луганський та Донецький прикордонні загони.

Прикордонники – найбільш закрита структура й до сьогодні

Ми не є великим фондом чи громадською організацією, в нас навіть немає окремого приміщення під склад. Остаточно оформились у групу в липні, коли поновилися бойові дії і ми з подругами взялися до роботи. Нас сім-вісім осіб на постійній основі, кожен має свою сферу відповідальності, ні для кого волонтерська діяльність не є єдиною, у кожного ще існує робота, яка годує. Ми ніколи не прагнули стати великим фондом. Але так сталося, що мало хто опікується прикордонниками, і ми одні з таких. Зараз ми в процесі входження до Волонтерської ради при ДПСУ, а ще є Громадська рада при Адміністрації ДПСУ – доволі цікава організація, куди входить чимало якихось дядечків і тітоньок, які не займаються реальною громадською роботою, проте вкотре там засідають. А ще в ній є представники реконструкторського клубу із прекрасною назвою «Червона зірка». Тому закликаю всіх дотичних до волонтерства на користь ДПСУ: долучайтеся, щоб ми мали максимальний вплив і контролювали процеси розподілу допомоги. Бо нашими силами не накупиш на всіх карданних валів, коліс чи рацій, особливо якщо трапляються випадки відвертої безвідповідальності.

Читайте також: Волонтер Тарас Герман: «Закінчаться гроші – люди придумають щось інше»

Найбільша проблема із прикордонниками була в тому, що з них від початку 2000-х робили поліцейську структуру замість військ. І вона на момент початку конфлікту фактично майже втратила оборонну функцію, бо натомість займалась охороною, контролем, пропуском тощо. Тобто була абсолютно не готова до повномасштабних бойових дій. На початок боїв більшість прикордонників мали пістолети з гумовими кулями, деякі – з бойовими, а також гумові кийки. Це вже зараз у них з’явилися й артилерійсько-зе­ніт­ні, й протитанкові підрозділи. А відразу після початку мобілізації виникли величезні проблеми з харчуванням та забезпеченням призовників, які ми попервах і прагнули вирішити. Потім дійшла справа до форми, далі були запчастини, шини і т. ін. Постала проблема з частинами, які вивели з «передка». Наприклад, під Маріуполем деякі підрозділи розмістили в напіврозвалених рибгоспах, де море доходило просто попід стіни. Не все добре і з місцевим населенням: скажімо, в Новоайдарі дві працівниці прикордонної частини вже кілька місяців змушені жити в її приміщенні, бо місцеві бояться їм здавати квартиру. Мовляв, щоб уночі по них не прийшли. А в Маріуполі хлопці намагаються поза службою тільки в цивільному ходити…

На сьогодні, підрозділи ДПСУ, що перебувають у зоні АТО, на 30% складаються з кадрових офіцерів та солдатів, решта – мобілізовані. Щоправда, більшість кадрових зі східного кордону, які пройшли бойову кампанію літа 2014-го, перевелися на західний – мали на це повне право. Як і в усіх родах військ, серед мобілізованих трапляються хлопці, які скажуть: «Я по цигарки», а потім такого зловлять у Дніпропетровську, а він: «Не хочу воювати». Але при цьому ДПСУ порівняно з рештою родів військ найбільш структуризована й дисциплінована. Діє справжня військова сувора субординація, чітка звітність на все, починаючи від зброї й закінчуючи медикаментами: буторфанолом тощо. Накази виконують завжди й не обговорюють. У всіх бійців є чітке розуміння, хто куди йде і що робить.

Прикордонники – найбільш закрита структура й до сьогодні. Їхнє керівництво від самого початку доволі насторожено сприймало нашу активність. Так само й зараз, коли вони закрили інформацію, наприклад, щодо родичів загиблих із-поміж «зелених беретів», через що ми не можемо їм допомагати. Бо, як показує практика, просто викласти офіційні дані (такий-то загинув тоді-то) й рахунок для допомоги недостатньо, це не спрацьовує. І в питанні поранених вони не дуже воліли співпрацювати. Тут пригадується історія спроб психологічної служби піти на контакт із прикордонним госпіталем і закритість останніх. Саме вона відверто дивує. Тож ми вибудовували наші відносини на особистих контактах: через знайомих питалися, що треба, потім їхали до конкретних людей у конкретні підрозділи, знайомилися з командирами, зампотехами, замами з медичної частини та зампотилами й уже тримали прямий контакт. А ті, кому ми допомогли, розповідали іншим, розвиваючи таким чином нашу мережу. Зрештою познайомились і з керівництвом загонів. Оскільки частин у ДПСУ не так багато, як, наприклад, у Збройних силах, намагаємось охопити всіх у зоні АТО, за винятком хіба що прикордонної авіації та морських загонів. Тепер з усіма дружимо, і коли прибуваємо, то хлопці сто разів передзвонять, скажуть, як і де безпечніше проїхати, дуже про нас турбуються.

Читайте також: Невидимий фронт Маріуполя

Більшість того, що ми передаємо, бійці, які їдуть у тил, потім забирають із собою, не залишаючи наступникам. Мова, звісно, не про одяг, а, скажімо, про бензопилки. І щоразу важче те все доставляти. На жаль, доводиться констатувати, що малий волонтерський рух видихається, тому все, що люди таки збирають, потрібно цінувати ще дужче. І не можна не згадати про ганебні факти, коли деякі нечисті на руку військовослужбовці починають продавати наліво волонтерську допомогу. Тому зараз ми перестали возити одяг або даємо його точково. Узагалі потрібно сформувати нормальний механізм контролю за гуманітарною допомогою, щоб розуміти, що робиться на тих-таки складах, бо наразі це terra incognita.

Є чимала різниця в становищі прикордонників з інших областей, які перебувають у зоні АТО у відрядженні, та місцевих. Перші доволі непогано забезпечені з дому якісними харчами, добрим одягом. А ось місцеві, яких було дуже багато, адже раніше намагалися брати на службу автохтонів... Уявіть, як зараз Луганському загонові, котрий змінив місце дислокації тричі за рік. Зараз вони у Старобільську, й там така собі солянка: хлопці із Сум, Харкова та Луганщини. Їм зараз нічим їздити на зміни. І це при тому, що техніка є. Але, наприклад, новенький «Кугуар» швидше зустрінеш у главку, звідки поїдеш ним на інтерв’ю, ніж на фронті. А пам’ятаєте красиву передачу техніки ДПСУ президентом? За моєю інформацією, вона досить довго стояла й чекала на гарну телекартинку.

Кожен третій охоронець східного кордону з місцевих жителів залишився на окупованих територіях. Наприклад, у Новоазовську зі 180 військовослужбовців ДПСУ у «ДНР» зосталася третина. Найбільше вражають численні випадки, коли такі «залишенці» приходять знову на контрольовану Україною територію і просять їх узяти назад. І беруть, невідомо як перевіряючи. Чимало випадків, коли чоловік служить тут, а родина живепід окупацією.

 


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Святошинський районний суд продовжує розглядати провадження щодо п’яти колишніх працівників «Беркуту». На черзі – велика балістична експертиза.
    27 вересня, Станіслав Козлюк
  • Перші в історії праймеріз партії Республікаців з великою долею ймовріності визначать майбутнє Франції на найближчі п’ять років.
    27 вересня, Алла Лазарева
  • 26-го вересня ввечері відбувся перший раунд теледебатів між кандидатами у президенти США Гілларі Клінтон та Дональдом Трампом. Перемогу у них медіа однозначно віддали кандидатці від демократичної партії, однак кандидат від республіканців теж знайшов слабкі сторони своєї суперниці.
    27 вересня,
  • Полтавська область справедливо вважається одним із локомотивів української економіки. Якщо вже й сперечатися про те, хто «годує країну», то Полтавщина серед регіонів завжди буде в перших рядах.
    27 вересня, Денис Казанський
  • Минулого тижня світові ЗМІ писали про передачу Україні права проводити фінал Ліги чемпіонів, мододих українських політиків та спростовували чутки про польських військових на Донбасі
    26 вересня, Ольга Ворожбит
  • Воно не прийме тебе, поки не полюбиш його першим, поки не звикнеш до його характеру, до його камерності й непоказного аристократизму. Замешкати тут — означає зголоситися на те, щоби про тебе тут усі все знали і ти так само все про всіх знав, прийняти неписане правило, що, зрештою, у людей не може бути аж надто багато секретів.
    26 вересня, Ярослава Тимощук
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено