Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
21 лютого, 2015   ▪   Роман Малко   ▪   Версія для друку

Павло Білоус: «Влада зрозуміла, що люди таки щось вирішують»

Майданівець, а нині доброволець, батько шістьох дітей Павло Білоус розповів Тижню про те, чому не скористався нагодою пролізти у владу, а пішов на вій­ну, чому політичний фронт важливіший для країни і через що Порошенкові ніколи не стати Тарасом Бульбою.
Матеріал друкованого видання
№ 7 (379)
від 19 лютого, 2015
Павло Білоус: «Влада зрозуміла, що люди таки щось вирішують»

У. Т.: Стоячи на Майдані, ти мав передчуття, чим усе закінчиться? Може, були якісь аналогії з 2004-м?

– Аналогії були – ті самі люди. А от чим закінчиться, ми, чесно кажучи, не знали. Думав у разі чого тікати з країни, бо в тюрму сідати не дуже хотів. Взагалі цей Майдан був украй непередбачуваним. Спочатку скептично до нього ставився, бо попередні Майдани – мовний, студентський, податковий – то було несерйозно.  

Коли вбили перших людей, мене в Києві не було, поїхав додому, а коли повертався, збирався вже як на війну. Каску залізну, бронежилет позичив. Усе було серйозніше. 18 лютого якраз сотнею керував… Мене тоді оглушило відразу двома гранатами. Впала одна, я відвернувся – й одразу друга, осколком під око. Міліметром вище – і був би одно­оким. Мене перемотали, і я, трохи контужений, сиджу під деревом, бачу: всі тікають. Кричу: «Куди ви, хлопці?». А потім дивлюся – менти буквально за метрів десять ідуть і стріляють від пуза. Нас загнали в куток, я почав ставити оборону щитами, щоб хоч якось прикритися, бачу: вікно без ґрат, розбив його. Залізли туди, вилізли через інше, через двір, так і втекли. А ті, хто не встиг, дістали.  

У. Т.: Суспільство змінилося після Майдану?

– Думаю, так. Хоча, може, й не сильно, бо на Майдані було відносно небагато людей, а от тепер, коли йде війна і фактично в кожній сім’ї є той, хто пішов воювати, змінилося суттєво. Аби ще люди якось навчилися голосувати правильно. У них немає пам’яті. Політична пам’ять відсутня. Забули, за кого голосували дві каденції тому. Президента, може, й згадають, а партії – ні. Це ж нонсенс. Проголосував – проконтролював.

Нас зрадили, але не все пропало. Нічого ще не пропало. Кожен має робити те, що може

У. Т.: Розчарування, як після Помаранчевої революції, зараз є?

– Звичайно. Я від самого початку розумів, що голосувати за Порошенка – це неправильно. Але більшість завжди не права. Ніколи нормальних людей не вибирають. Прикро, що так сталося. Люди не готові, напевно, бояться змін. Але куди вже гірше?
Якби Порошенко спалив свій завод у Липецьку і сказав, як Тарас Бульба, «щоб ворогам нічого не залишилось», я б і сам за ним пішов. А так що.

У. Т.: Багато активістів Майдану пішли в політику, багато на війну. Чому ти вибрав війну?

– Тому що в політиці я вже був і зрозумів, що на місцевому рівні політика не вирішується, а на велику в мене не вистачає грошей. От і все.

У. Т.: Але був момент, коли можна було пролізти, як багато хто й зробив.

– Пролізати не мій метод. Хоча можна було. Колись я був тільки у двох партіях. Спочатку в УНА – УНСО, доки не розвалилася, а після Помаранчевої революції в «Батьківщині». Хоча з таким самим успіхом міг потрапити і в «Нашу Україну». З «Батьківщини» мене фактично вигнали, бо в місті політсила (75% депутатів) продалася Партії регіонів. Ми намагалися з цим боротися, достукатися до вищого керівництва, але нічого не вийшло, тому пішли.

Читайте також: Із Дебальцевого з любов’ю

Мені сказали, що можна піти навіть у БПП чи до Яценюка, але не подобається мені ніхто з них. Ні зараз, ні поведінкою на Майдані. Тому поки що шляху у велику політику для мене немає. Принаймні я його не бачу.

У. Т.: Чому люди, які жертвували собою за якісь принципові речі, віддають потім свою долю в руки сумнівним типам, не йдуть у владу, не намагаються ламати систему і відповідно всі їхні жертви видаються марними?

– Йти, звісно, варто. Але людина думає: ну як я піду, ну що я Наприклад, у нас у Кам’янці-Подільському зараз при владі зно­­ву регіонал. У 2012 році я був головою ОВК. Два тижні чинився шалений тиск. Потім мене поміняли, бо на мені було чотири судові справи з ПР. Щоб не допустити регіонала, поставили іншо­­го кандидата. Так у нас змінилося аж шестеро голів за вибори. Кожного пресували. Сьогодні мер фор­­ма­­льно нібито легітимний, але насправді всі знають, що він про­й­­шов завдяки фальсифікаціям, просто це не доведено. Понад те, зараз місто знову проголосує за нього, бо немає альтернативи.

От у мене є товариш, який був би хорошим мером. Він бага­­то років працював заступником міського голови, чесна, порядна людина, але каже, що сам нічого не зробить, що потрібна коман­­да. З тим законодавством, що є, міський голова нічого не вирішує. Він залежить від багатьох факторів. Тобто знову ж таки нормальні люди в мери не йдуть, бо розуміють, що не впораються, законодавство не змінилося, людей бракує, когось залякали, когось купили тощо. От стану міським головою, але що я можу зробити, коли повноважень немає, апарат той самий? Відповідно підуть ті, що весь час сидять. Там 10% змінюється, а 90% лишається вже багато років. Тому зараз у нас у Кам’янці знову виберуть того самого і знову п’ять років буде болото. І це кругом. Так само і з ВР. Або віддаватися якійсь партії, або свою робити, але на це не вистачає ресурсів. От у нашому місті кандидатом був один регіонал, який став одразу великим демократом, і чотири кандидати від демократичних партій, що, якби об’єдна­лися, мали б шанс виграти. Але вони того не зробили. Амбіції, партійні інтереси і т. ін. Я не знаю, як із тим боротися.

У. Т.: Який із фронтів, політичний чи реальний, важливіший для країни?

– Політичний, звичайно. У вересні яка була лінія фронту? Я, чесно кажучи, думав, що цей дебальцівський апендикс з’єдна­ється з волноваським і ми зможемо оточити «ДНР». Але політики вирішили інакше… Фактич­­но політична воля не дала нам тоді перемогти. Хоча б тактично. Тому тут усе залежить від політиків, від верховного головнокомандувача, від тих осіб, які не хочуть воювати, а хочуть домовлятися.  

У. Т.: Рішення піти на війну було важким?

– Воно було природним, тому що 16 років я член «Братства Легіонерів». Це військовий пластовий табір, який ми організовували. Готували дітей не до війни, а про всяк випадок. Навіть не думали, що так може бути, але це сталося. Я взагалі дивуюся, що так мало пластунів воює. Чому зразу не пішов? Бо зголошувався спочатку в СБУ, нас багато написало заяви. Проходив перевірки, тести, комісії і не потрапив у першу хвилю. В СБУ мене не взяли, окуліст забанив. Тоді подався в батальйон УНСО, готувався такий, але коли зрозумів, що його не буде, записався добровольцем у 25-й. Там були знайомі, мене буквально за кілька днів оформили, і я поїхав у Десну, а за кілька тижнів потрапив під Дебальцеве. Там уже став медиком. В армії був зв’язківцем і досі вважаю, що зв’язок – це її нерви. Але потрапив зв’язківцем у медпункт, а тепер які телефоністи – всюди рації, ходив як неприкаяний. Потім став асистувати під час операцій, навчився крапельниці ставити, уколи робити, доглядати за хворими, возили поранених, виносили їх.
Коли тільки потрапив у 25-й, мене паралельно запросили в один батальйон спецпризначення. Написав рапорт, хотів перевестися, але з Міноборони в МВС перевестися неможливо. Тому, як почалася ротація, написав заяву на звільнення, була підстава: троє і більше неповнолітніх дітей.

У. Т.: Скільки в тебе дітей?

– Шестеро. Двоє повнолітніх і четверо неповнолітніх. Три місяці заява плавала у хвилях бюрократії і таки виплила. Отримав наказ, звільнився з військової служби й одразу подався в батальйон МВС, де зараз проходжу процедури. Шкодую за одним... Якби знав, що таке буде під Дебальцевим, поїхав би зі своїми туди знову. Але хто знає, що буде.

Читайте також: Говорить Небо

Є в мене друг, пластун, теж у 25-му батальйоні. Думав, що він в оточенні, бо вся його рота в оточенні, але, виявляється, ні. БМП, яка везла поранених, підбили на передовій, і він пішов добровольцем її визволяти. Визволили, відвезли в госпіталь, а назад повернутися не змогли, бо там оточення. Ніби ризикнув життям, міг загинути, але дивом опинився у відносній безпеці. Тут не вгадаєш. Можна десь сачконути, а потім потрапити в таку ситуацію, що жах. Неможливо спрогнозувати, де знайдеш, а де ні. Я за нього дуже переживаю – вихованець. Як дитина, як син. Хотів із собою забрати, але перевестися нереально, а закосити він не схотів. Його батьки навіть не знають, що воює, думають, що в Києві працює айтішником. І він не один такий.

У. Т.: Як діти сприймають те, що батько воює?

– Найменший, коли я приїхав, тиждень на руки не йшов, боявся, чужа людина. Йому було два місяці, коли я пішов на Майдан. Старші скучають. Надіслали малюночки класні. З одного боку трупи москалів лежать із прапором російським, у них стріли запхані, а з другого – горбики із хрестами і теж прапор російський. Могилки вже готові. Менший каже: «Тато добріший став». «Чому?» – дружина питає. «А ми босі по хаті ходимо, а він не свариться». А другий філософськи: «Так, війна міняє людей».

Читайте також: Зниклі безвісти й військовополонені: про реальну ситуацію

У. Т.: Що після війни?

– Не знаю, подивимося. Може, залишуся в спецпідрозділі МВС. Як будуть якісь реформи, із задоволенням пішов би в якусь структуру. Можливо, у внутрішню безпеку. Я не міліціонер, але хотів би розслідувати справи, пов’язані з продажними ментами, якби була на це якась політична воля. Бо якщо бути чесним ментом у нечесній компанії, то підставлять і зроблять злодієм. Коли нічого не зміниться, у мене є чим займатися. Є діти, роботу знайду, житиму далі. Ну й громадська діяльність 100%. У цьому навіть немає сумніву, обов’язково. Все ж таки влада, хай там як, зрозуміла, що люди щось вирішують. Подивилися на Януковича і зробили висновки. Вони не дурні. Тобто можна з ними говорити і якість питання хоч помаленьку вирішувати.

У. Т.: Що ти сказав би тим, хто кричить «нас зрадили» і «все пропало»?

– Нас зрадили, але не все пропало. Нічого ще не пропало. Кожен має робити те, що може. Може воювати – йде воювати. Не може – допомагає тим, хто воює, або тим, хто допомагає, або тисне на владу, щоб вона допомагала тим, хто воює. Треба бути активним громадянином з активною життєвою позицією. Усе для фронту, усе для перемоги.

 


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
работа Харьков оптимизатор любовный гороскоп на год Жеральдин Пайя http://avtosale.ua/
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено