Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
22 лютого, 2015   ▪   Версія для друку

До і під час «перемир’я»

У п’ятницю, коли тривали мінські переговори, в Луганську для студентів скасували заняття. Ми вирішили з подружкою податися на південь від обласного центру, в райони, де давно настала тиша. Дорогою жартували, що на честь нашого від’їзду влаштують святковий салют із «Градів»…
Матеріал друкованого видання
№ 7 (379)
від 19 лютого, 2015
До і під час «перемир’я»

Наступний тиждень у більшості вишів спочатку вважали карантинним. Офіційно в понеділок ми не відвідували занять через епідемію грипу. Усі дні, відколи оголосили «перемир’я», вибухів у Луганську не було чути.

Щосекунди білборди в місті нагадують про існування самопроголошеної «ЛНР». Але тепер це не танки чи сепаратисти в камуфляжі, а картинки світлого майбутнього, підперезані прапором «луганской инородной (як тут її жартома кличуть) республики». Цікаво, як «креативники» протизаконної «влади» відстежували зміни побажань цільової аудиторії? Адже, здається, жителі Луганська бачаться однаково втомленими від війни що місяць тому, що нині.

Знову говорять про запуск трамвая. Дуже на це сподіваюся. Мені його бракує. Таким задоволенням було заскакувати в тремтячий зелений вагончик під час дощу. Клацати компостером і вивчати життя, роздивляючись картинки за склом. Ці періодичні поїздки були немовби ревізією міста. До останнього спостерігала, як воно покривається спочатку графіті, а потім слідами бойових дій.

Читайте також: Ми вас чекаємо!

Намагаючись проаналізувати, що ще стало іншим у зовнішності Луганська, розумієш: узагалі-то нічого. Зміни відбувалися поступово останні кілька тижнів. Але несподівано бачиш, що на дорогах менше розцяцькованих сепаратистською атрибутикою машин навіть порівняно з минулим тижнем. Не чути танків, які вночі гуркотіли вулицями, вдень рідше можна бачити військові вантажівки. Створюється враження, що місто поступово демілітаризується.

Зараз є відчуття, що нічого не було. А може, мені просто хочеться в це вірити. Неначе всі ці місяці жила у шкаралупі свого будинку, в стінах якого немає ані бойових дій, ані телевізійних зомбі й проголошено мою власну котячу республіку. Так чи так, а студенти поповзли на вулиці та в кафе. Багатьох із них можна знайти останнім часом за безтурботним поїданням піци або ролів. Теми їхніх розмов майже не стосуються війни, чого не скажеш про батьків таких студентів. Щодо перспектив думки порівну: одні пов’язують майбутнє із цим місцем, інші планують виїхати. Чомусь саме ті, хто мав справу з воєнними «подаруночками» в себе на подвір’ї, все одно хочуть залишитися.

Є й інша молодь, якої тепер не розумію, – неформали. Зараз вони ходять із сепаратистською символікою на рюкзаках. Ті самі напівп’яні хлопчики й зухвало нафарбовані дівчатка, серед яких я колись була. Ті самі, що заперечували будь-які спроби вплинути на себе збоку. Чому таке відбувається навіть у цьому прошарку, невтямки.

Ті, хто кількома днями раніше розповідав про враження від поведінки журналістів, охоронців та президентів на мінських переговорах, сьогодні зітхають. Кажуть, подивившись новини про інші міста, що головне – здоров’я родини, а не будь-які документи. Як на мене, про здоров’я думати запізно. У багатьох людях і в собі відчуваю впевненість: якщо ми дожили до цього моменту, то й надалі з нами нічого не станеться.

Читайте також: Уявні спільноти і реальні трагедії

Узагалі Луганськ нагадує мені психічну лікарню. На вході-в’їзді потрібно постійно показувати, що ти маєш право тут перебувати. Просто так не пустять. Тут є пацієнти, яких уже не вилікувати. Є ті, хто усім цим керує й нібито наглядає. І, як нерідко буває, лікарі не дуже відрізняються від пацієнтів. Серед останніх, до речі, трапляються й ті, хто лише вдає із себе психа. Сподіваюся, що я до них належу. Прикидаюся психом, бо мені цікаво тут бути. Цікаво дивитися на життя лікарні зсередини. Але наслідки цієї забави погані: я таки стаю психом. Адже, коли тобі на людях постійно потрібно когось зображувати, поступово ним стаєш.

У хвилини таких роздумів хочеться поїхати кудись далеко-далеко. У пошуках починаєш помічати кожну можливість, кожну деталь. І таки помічаєш, що оголошення про виїзд найпопулярніші серед вуличних. Вони розклеєні по всьому місту на тумбах для афіш. Щонайменше 10 варіантів доїхати до якогось спокійного міста: Києва, Санкт-Петербурга, Харкова, Ростова…

Та Луганську, схоже, у січні стало начхати, що діється навколо, і він почав повертатися до звичайного ритму. Навіть останні обстріли його не особливо спантеличували. Як там, у бородатому жарті: коли настане кінець світу, в нас його не за­уважать. Здається, що для багатьох він залишився непоміченим.




Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Експертиза, яка дає змогу вийти за межі лише виробництва культурного проекту й піднятися до рівня стратегування і, що головне, втілення тих стратегій у життя, — це дуже рідкісна річ в українському культурному середовищі. У наших реаліях навіть міністр культури має бути бодай трохи митцем, але чомусь не обов’язково професійним менеджером і політиком, здатним аналізувати статистичні дані, розуміти політичні наслідки слів та дій, а також передбачати ефективність інвестицій.
    18 листопада, Тетяна Філевська
  • На балконі нашого офісу Вася смачно затягується цигаркою, яку підкурює від іншої цигарки, і продовжує свій монолог у мій бік, але вже й не дивиться на мене: — Так, а ще мені треба, щоб ти начитав для радіо українські класні прислів’я, ще картинка, ще... — я вже й не слухаю. Усі його слова далі звучать як «бла-бла-бла», а в моїй голові народжується діалог для опонування.
    18 листопада, Тарас Білка
  • Івона Костина, заступниця керівника громадської організації «Побратими», яка займається психосоціальною адаптацією ветеранів, була координатором команди Іnvictus Games в Україні. У вересні в рамках цих ігор в Канаді вона відвідала дві тематичні конференції й поділилася отриманим досвідом.
    17 листопада, Ганна Чабарай
  • Кажуть, якщо довго й наполегливо про щось мріяти, мрія обов’язково здійсниться. Можливо, українські політики в це не вірять, але після Революції гідності вони справляли враження безнадійних, але наполегливих мрійників, бо використовували чи не кожну можливість, щоб публічно заявити про необхідність «плану Маршалла» для України.
    17 листопада, Любомир Шавалюк
  • Велика чистка в Саудівській Аравії: Мугаммад ібн Салман посуває конкурентів на владу
    17 листопада, The Economist
  • Запекла боротьба точиться навколо Укрзалізниці з моменту перетворення її на ПАТ у жовтні 2015-го. За цей час там п’ять разів міняли керівників, вона виводилася з підпорядкування Мінінфраструктури й повернулася назад. Усе це відбувається на тлі корупційних скандалів, реформаторських невдач і зростання збитковості. Проблеми УЗ виходять далеко за межі владних кабінетів і корпоративної бухгалтерії, оскільки вона забезпечує 50% усіх пасажирських і понад 80% вантажних перевезень країни. І якщо найближчим часом там не почнуться ґрунтовні реформи, вона може стати серйозною перешкодою для розвитку країни.
    17 листопада, Максим Віхров
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2017 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS

Матеріали, позначені як "Новини компаній" розміщуються на правах реклами. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено.