Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
1 лютого, 2015   ▪   Оксана Коваль   ▪   Версія для друку

Уявні спільноти і реальні трагедії

Минулий тиждень здався одним із найтяжчих від часів жертв на Майдані торік у лютому. У голові б’ється лише одна думка: Донецьк, Волноваха, Маріуполь... Хто наступний?! І справді: скільки ще потрібно жертв, аби «світова спільнота» нарешті зробила те, чого від неї очікуємо я, моя донечка, батьки, друзі?
Матеріал друкованого видання
№ 4 (376)
від 29 січня, 2015
Уявні спільноти і реальні трагедії

На тлі останніх кривавих подій я почала гостріше сприймати кожне з визначень уявних спільнот. Здається, поки ми триматимемося за ці абстрактні поняття, відповідальність за скоєні злочини ніколи не настане. Бо вона не буває «колективною» – тільки персоніфікованою. Не хочу зараз говорити про позиції лідерів європейських країн, президента США, України чи «царя всєя Россіі». Я про інше (і вже чую, як хтось каже, що це не своєчасно): нічого не зміниться в нашій країні, допоки ми не розмежуємо «спільної відповідальності» на «мою», «твою», «його» або «її», доки не збагнемо, що кожен із нас – і тут, на окупованій території, і там, «на материку» – по-своєму причетний до нинішніх подій. Тут, під «деенерівським» режимом, мене дуже дратують ті усталені штампи, якими так часто полюбляють користуватися наші політологи, соціологи й журналісти: «дончани», «мирне населення», «українці східних областей», «біженці з Донбасу» тощо. Зрозуміло, було б значно простіше, якби всі ми були монолітом, єдиним організмом, що має один мозок, одну душу, пару очей, які дивляться завжди в потрібному напрямку, й тіло, що рухається певним маршрутом. Однак треба відверто визнати: такої спільноти, як «жителі Донбасу», не існує. І річ не лише в тому, що ми різнимося за етнічним походженням, віросповіданням, поділяємося на мешканців міст і сіл, належимо до відмінних соціальних прошарків і маємо не­однакові статки. Важливо інше: у нас різні світогляд, цінності, бачення добра і зла.

Читайте також: Донбас урятує люстрація

Майже відразу після новорічних свят моя близька подруга як відповідальна людина й турботлива донька вкотре поїхала до батьків у Ясинувату. Трохи нашкребла грошей, купила ліків, назбирала подарунків своїм рідним пенсіонерам. Як завжди із пригодами дісталася до колись рідного міста. І з жахом занурилась у місцеву атмо­сферу. Кілька днів трималася спокійно, уникала розлогих розмов «за жизнь», не піддавалася на провокації та всілякого роду закиди. Мужньо витримувала тортури трьох місцевих телеканалів: «Новороссия», «ДНР» і «Оплот». Намагалася не реагувати на відверто маразматичні судження тамтешніх «експертів» про поточні події, ігнорувала зачитування «левітанівським» голосом «указів та розпоряджень ДНР», а також повідом­­лення «з полів» про кількість видобутого вугілля й прибирання в місті (?!). Але в останній день усе-таки не витримала. Поштовхом стало повернення додому «з полювання» щасливого, усміхненого батька, який приніс якісь пакунки – «здобич». Виявилося, той день був на диво урожайним: старенькі отримали пенсію від України, вихопили по тисячі гривень від «ДНР», вирвали в черзі гуманітарну допомогу від Росії. Чого їм забракло? Так, пайка гуманітарки від Києва! Саме так про це прямо й заявив батько, гордо виклавши із сумки російські «дарунки» й додавши: «От дивись! Не те, що ваші нацики!».

Це огидне слово боляче різонуло вухо й напружені нерви. Не витримала й вигукнула: «Як же ви можете бути настільки дурними, всеїдними, безпринципними?!». І тут почалося. Вислухала таке, що ані уявити, ані стерпіти. Від заяв «Що таке ваша Україна? Та її тут скоро не буде! А от ДНР тут назавжди! Ви там у колонії живете, вами управляють іноземці, а ми тут у вільній країні! І наша молодь не втекла, вона бореться за розбудову своєї держави, а ви не діти, ви мерзота, яка зрадила Донбас!» − і до класичного: «Я тебе породив – я тебе й уб’ю!». А далі штурхан у спину.
Так моя подруга покинула родинну домівку.

Читайте також: Не мир, а меч

Я слухала її розповідь, сидячи на кухні у своїх батьків. І думала про розлам між поколіннями, про кару інфільтрованою радянщиною. А за що це нам – тим, хто так прагнув вирватися із совка? Мене тіпало і смикало від злості й гніву. Ці люди безнадійні. Їх уже ніщо не порятує. Вони дістають снаряд російського «Граду» в автобус, зупинку, будинок – і далі голосять, що це українці «упражняються». Ходять повз танки й установки залпового вогню, які стоять тепер на дитячих майданчиках у їхніх дворах, – і не перестають говорити, що цю зброю «ополченці відвоювали в укрофашистів».

Вони знищили наше сьогодення, все життя думаючи й голосуючи шлунками, і, що страшніше, зазіхнули на майбутнє своїх онуків. Мені боляче, але тепер я розумію тих людей із різних регіонів України, які ненавидять нас, «жителів Донбасу». Вони мають право. У тому, що так є, і моя частка вини та відповідальності.


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Про переваги Hyundai Tucson 2016 року випуску
    4 грудня, Олександр Пархоменко
  • У розмові з Тижнем Девід Кровлі, професор Школи гуманітарних наук Королівського коледжу мистецтв у Лондоні, розповів про старі та нові медіа, постправду й андеграунд у країнах соцтабору.
    4 грудня, Ганна Трегуб
  • Відомий лозунг «Хліба і видовищ!» у «молодих державах» до кінця 2016-го повністю віджив себе. Тепер тут хочуть тільки хліба. Причому видовища, якими так славляться «народні республіки», вже викликають у вчорашніх глядачів лише блювотний рефлекс. Особливо цей рефлекс видно, коли «впарюють» успіхи «республіки».
    4 грудня, Станіслав Васін
  • Латвія з-поміж трьох країн Балтії має чи не найбільше зв’язків із Росією, через які остання може шукати канали впливу. Утім, ситуація поступово змінюється
    3 грудня, Ольга Ворожбит
  • Відкриттям екзопланет уже нікого не здивуєш. Наступний крок — спробувати їх зняти
    3 грудня, The Economist
  • Одним із місць відпочинку та дозвілля для луганчан до війни була мережа гіпермаркетів «Епіцентр». Хтось планував там ремонти, хтось шукав подарунки, а хтось просто релаксував: повільно пересувався від відділу до відділу, спираючись на візок. Там справді можна було вбити день і нічого не купити. Просто дивитися, тримати в руках, а потім залишати при собі обраний товар так, ніби він на якийсь час ставав власністю.
    3 грудня, Вікторія Малишева
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено