Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
23 січня, 2015   ▪   Оксана Коваль   ▪   Версія для друку

Про що ми мовчимо в окупації

У селі під Донецьком, де ми з донькою гостюємо в родичів уже третій тиждень, сьогодні – у неділю вранці – тихо. Ця тиша насторожує, тому швиденько шукаю новини. У Донецьку вночі стріляли, у Маріуполі під обстрілом мікрорайон Східний, Павлопіль теж обстрілюють, а біля Гранітного бій... Зрозуміло, що проскочити в обласний центр, перевірити, що з моєю квартирою, і забрати ще трохи необхідних речей не вдасться. Ніхто зі знайомих не захоче везти мене трасою, яку обстрілюють. Отже, лишаюся і, щоб не збожеволіти, телефоном та скайпом намагаюся поспілкуватися з тими, хто теж лишився, – такими самими приреченими, як я.
Матеріал друкованого видання
№ 3 (375)
від 22 січня, 2015
Про що ми мовчимо в окупації

Мій однокласник Денис кілька днів тому повернувся з Києва, де тепер у родичів живе його син. Він зараз без роботи, сидить удома. У їхній Калінінський район снаряди поки що не долітають, але поблизу заводу «Топаз», де мешкає його мама, все набагато гірше. На моє запитання, чому не забере її до себе, подалі від небезпеки, відповідає неохоче. Вона ненавидить київську владу і часто згадує довоєнні, домайданівські й донезалежницькі часи. А дружина, український філолог, зовсім інших поглядів. Улітку мама їздила до своїх родичів у Росію, а жінка намагалася знайти роботу в столиці. Витративши майже всі заощадження, родина Дениса повернулася до Донецька. Тут дружина знову вийшла на роботу, в технікум, де працювала багато років. Там майже 85% колективу, може, й не любить «ДНР», але точно ненавидить київську владу і звинувачує її в усьому, що сталося. Тому щодня приходить додому знервована і змучена. Мій однокласник у відчаї: дві дорогі йому людини звинувачують одна одну у війні. Ось така тепер «дружба народів» у змішаній родині: біль, ненависть, усвідомлення безвиході.

Спробувала відволікти його від сімейних проблем більш загальними. «Чи підеш воювати?» – «Ні, бо в українську армію не візьмуть, а до «деенерівців» сам не хочу». — «Як думаєш, коли вже припиниться цей «режим вогню»? – «Як не будуть у житлових кварталах і за будинками ховатися «Гради», гармати і танки, то не буде й вогню у відповідь». «Про що думаєш, сидячи під обстрілами?» – «А ні про що. Не хочу дивитися новини, читати Facebook. Не маю сили слухати маразм російських каналів, реагувати на запитання сусідів. Пережили сьогоднішню ніч – от і добре. Рідні й друзі живі – чудово! А далі поживемо – побачимо...»

Читайте також: Година вперед, час назад

Я швидко завершую цю телефонну розмову, бо вона мені явно не додає духу. І пригадую супереч­­ку з іншим моїм однокласником ще в червні минулого року. Він тоді запитував: чи варта «єдина й неподільна Україна» розпаду сімей, вимушеної еміграції та війни з «мирними мешканцями Донбасу»? А я вперто відповідала: «Варта!» – і нагадувала, що це тепер «мирні мешканці» стали мирними, а ще кілька тижнів тому за 200 грн ходили на мітинги проти «київської хунти», махали російськими і «деенерівськими» прапорами й геть не використовували свій мозок за призначенням. Отже, мусять тепер відповідати за це. І я разом із ними, бо живу тут. Тоді, у червні, мені ще було важко усвідомити, що ми виявилися дуже різними й живемо в різних світах. І на мою пропозицію: «Тобі не подобається Україна, ти не хочеш тут щось міняти, ну то їдь звідси!» – мій, тепер уже колишній, приятель відповів: «Е ні! Сидітиму тут до кінця, бо це моє місто. У всьому ваша вина, і якщо мене вб’ють, то я ввижатимуся вам у страшних снах!».

Ну що ж тут вдієш, втішаю я себе, згадуючи своїх однокласників, мабуть, нашим чоловікам в окупації важче: і боляче, і страшно, і соромно. Просто вони не можуть зізнатися собі в цьому. Адже не зуміли захистити власні сім’ї, не знайшли в собі сили боротися за своє майбутнє, за буденністю розгубили свої мрії про гідне життя. Те, що їм видавалося цілком пристойним в умовах мирного існування, луснуло як булька за війни. Їх обурює нахабство Росії, але водночас дратує безпорадність України. Вони не хочуть воювати, але разом із тим не знають, як покласти край війні. Вони навіть можуть обговорювати плани з’їздити на черговий матч улюбленого «Шахтаря» і вдавати, ніби нічого не відбувається. Їм легше відсторонитися, забутися, пожаліти самих себе й знайти того, на кого можна покласти відповідальність за власне життя і життя своїх рідних. Їм так легше.

Читайте також: Запитання з Донецька до президента України: «Ми не Charlie Hebdo – ми лише Донбас?»

Я ловлю себе на думці, що відчуваю образу на чоловіків: і на свого, і на чужих. Може, це дуже феміністично? Мені так хочеться звинуватити їх у тому, що вони допустили ворога в наш дім. Мабуть, тут, під окупацією, нам усім треба когось бачити винним у всіх своїх бідах – як не Київ, то сусідів, як не батька – матір, то чоловіка – жінку. Тому краще ми поки що мовчатимемо.

Але мені хочеться вірити, що це в нас ненадовго. Ми отямимося, визнаємо свої помилки, знайдемо необхідні відповіді й зробимо потрібні висновки. Нам стане сил змінитися й прийняти дійсність в її нових реаліях. Бо як інакше? Інакше просто не може бути...


Матеріали за темою:

--> --> -->
Реклама
Останні публікації згорнути
  • Задекларовані принципи НАТО проходять перевірку на можливість їх практичного застосування
    27 травня, Ігор Лосєв
  • Як виявилося, колеса реформи пробуксовують у суворих українських реаліях, а проф­непридатні міліціонери можуть цілком законно поновитися на своїх посадах у Національній поліції, попри рішення атестаційних комісій. Підкидає хмизу у вогонь і той факт, що за півроку співбесід громадськість так і не побачила відкритих списків правоохоронців, які проходили атестацію.
    27 травня, Андрій Голуб
  • Західні медіа трактують повернення української льотчиці як перемогу та роблять припущення про її майбутню політичну кар'єру
    26 травня, Віталій Рибак
  • Бельгія, Данія, Франція, Ісландія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Норвегія, Португалія, Канада, Британія та США. Таким був перший склад НАТО на момент його заснування у квітні 1949 року. На початку Альянс мав виконувати кілька функцій.
    26 травня, Анна Корбут
  • «Квадратне — котити, а кругле — нести». Відомий із радянських часів армійський жарт про сутність завдань, які часто ставлять перед солдатами в збройних силах, досі не втратив актуальності. Особливо добре це видно за межами зони АТО, де рано чи пізно на певний період опиняється кожен підрозділ… Адже українська армія, оновлена чудовими бойовими кадрами знизу, за своєю суттю так і лишилася радянською «завдяки» вихованому в цій системі керівництву, психологію якого змінити не так уже й просто.
    26 травня, Валерія Бурлакова
  • Інвестори бояться виходу Британії з ЄС, але вважають, що вона таки залишиться
    26 травня, The Economist
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
работа Харьков оптимизатор любовный гороскоп на год Жеральдин Пайя http://avtosale.ua/
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено