Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
26 січня, 2015   ▪   Ярослав Тинченко   ▪   Версія для друку

Зниклі безвісти й військовополонені: про реальну ситуацію

Яким цифрам та спискам довіряти і як вони формуються
Матеріал друкованого видання
№ 3 (375)
від 22 січня, 2015
Зниклі безвісти й військовополонені: про реальну ситуацію

Щодо кількості зниклих без­­вісти/полонених українських громадян існують найрізноманітніші чутки й фантастичні цифри. Так, 15 січ­­ня президент України Петро Порошенко на зустрічі з президентом ПАРЄ Анн Брассер заявив про 600 наших громадян, які залишаються бранцями сепаратистів. Громадська організація «Центр звільнення полонених» Володимира Рубана 27 грудня подала список 490 людей, які, на думку її працівників, перебувають у полоні.

Є також списки зник­лих за період проведення так званої антитерористичної операції, складені й оприлюднені сайтом МВС (понад 1,4 тис. осіб) та Міжвідомчою комісією при СБУ (понад 1,6 тис.). Вони в різних варіаціях блукають українськими та російськими електронними ЗМІ. Саме на їх підставі скандально відома правозахисниця з РФ Єлєна Васільєва зробила гучну заяву, буцімто в Росії перебуває в полоні більш ніж 1 тис. українських громадян.

«Найсирішими» є списки МВС та СБУ. Їх формують переважно на підставі письмових та усних звернень громадян, які потім досить поверхово перевіряють. Якби, наприклад, хтось із політичних або суто хуліганських міркувань захотів «накрутити» ці списки, то зробив би це досить легко, складаючи заяви про зникнення сотень, а то й тисяч українців. Окрім того, до переліку вносять усіх громадян – і цивільних, і військових. Тому зниклих безпосередніх учасників бойових дій там порівняно небагато.

Детальне вивчення списку фонду Рубана також переконливо свідчить, що він дуже «сирий». Приміром, іще 28 листопада під Маріуполем було обміняно п’я­тьох правоохоронців із батальйо­­ну «Миротворець» та військовослужбовця з 92-ї механізованої бригади на полонених терористів. Але всі шестеро досі в реєстрі Центру звільнення полонених. До того ж після передноворічного обміну бранцями з терористами в оновленому списку Центру не зазначено статусу зниклих безвісти. Звірка зі списками незнайдених військовослужбовців та правоохоронців свідчить про те, що нині певну частину бази ЦЗП становлять цивільні особи.

Звідки походить цифра 600 полонених, яку не раз озвучував Петро Порошенко, встановити важ­­ко. Її він називав і наприкінці осені, і напередодні обміну 27–28 грудня 2014 року, коли додому повернулися 154 українці. І знову згадав на міжнародній зустрічі 15 січня… Це або помилка спічрайтерів президента України (причому надзвичайно груба), або якісь «нові дані».

історія воєн переконливо засвідчує, що не менш ніж 70% незнайдених – це загиблі, останки яких не виявлено

Хто насправді збирає найточнішу інформацію про загиблих та зниклих безвісти бійців? У кожному силовому відомстві є офі­цери-кадровики, які складають відповідні списки за категоріями: вбиті (200-ті), поранені (300-ті), зниклі безвісти/полонені (400-ті), «самовільно залишили частину» (СЗЧ). Вбиті поділяються на дві категорії: загиблі внаслідок бойових дій та інших (небойових) випадків, як-от ДТП, самогубства, смерть від хвороби тощо. Відомчі списки формують на підставі бойових донесень, пізніше опитуючи командирів частин і отримуючи від них рапорти. У цих списках ніяких «приховувань» не буває, бо таке практично нереально зробити. Однак мертві можуть «блукати» поміж двома категоріями: 200-х та 400-х.

Загиблим вважається той, чиє тіло було вивезене й поховане з відповідними урочистостями. Якщо останків немає, але є свідки останньої миті життя військово­службовця, він усе одно опиняється в категорії зниклих безвісти. Лише через півроку від моменту події на підставі рапорту командира з доданням не менш як трьох свідчень військовослужбовців зниклий може бути визнаний загиблим.

Із вивезеними/невивезеними тілами військовослужбовців най­більші проблеми. Наприклад, був випадок, коли командир частини повідомив у бойовому донесенні про загибель двох десантників. Пізніше в телефонній розмові він підтвердив ці дані офіцерові-кадровику. Про смерть хлопців написали членам родини, і ті навіть устигли розмістити відповідну інформацію в соцмережах… Минув тиждень, другий, а тіл немає. Як виявилося, їх не встигли евакуювати. Паралельно до родичів почали доходити чутки, що хтось і десь їхніх хлопців бачив живими, але пораненими, які стікали кров’ю. Відтак одна з мам звернулася зі скаргою до керівництва Генеральної прокуратури. Звісно, вона вірить, що син живий. Нині місце перебування тіл цих хлопців достеменно відоме – це територія самопроголошеної «ЛНР». Вдалося знайти навіть командира місцевого загону «ополчення», який підтвердив, що його підлеглі поховали десантників. Та доїхати туди слідопити поки що не мають змоги. Отож воїни можуть проходити відразу за двома списками: мертвих і зниклих безвісти.

Скільки загиблих, але невивезених тіл наших бійців, точно сказати важко. Але через скандали із членами родин деякі командири частин фактично стали приховувати загибель військовослужбовців, трактуючи їх як зниклих безвісти, хоча спочатку вони рапортували про смерть цих людей.

Читайте також: Як я був «робокопом» у полоні в «ДНР»

Іще одна проблема – загиблі, тіла яких знищено прямим влученням артилерійських снарядів або вибухом боєкомплекту. Їх розриває на дрібні шматочки, які розлітаються на великій території. Часто такі рештки в бойових умовах зібрати нереально. Аналогічна ситуація зі спопелілими останками. Отож хлопців вважають зниклими безвісти, хоча їхню смерть може підтвердити навіть не один, а кілька військовослужбовців. Звісно, вбиті горем родини звертаються спершу до офіційних структур, потім до «переговірників», слідопитів та псевдослідопитів, ворожок, пройдисвітів тощо. Відомі випадки, коли, попри достеменну інформацію про загибель хлопців, їхні близькі витрачали (й досі витрачають) величезні кошти на послуги різноманітних «доброзичливців».

Згідно зі службовими списками ЗСУ, МВС та ДПСУ нині зниклих безвісти/військовополонених бійців налічується близько 400. Так, зі складу Збройних сил України зниклими вважають менш ніж 300 осіб, із МВС та Національної гвардії – в межах 100 (понад половина з них добровольці батальйону «Донбас»).

Надія, як то кажуть, умирає останньою, одначе світова історія воєн переконливо засвідчує, що не менш ніж 70% незнайдених – це загиблі, останки яких не виявлено. Отож, навіть виходячи з наукових алгоритмів, не можна звинувачувати супротивника (хоч це й сепаратисти з «ДНР» чи «ЛНР»), буцімто він утримує в полоні сотні людей.

Звісно, невеличка частина зниклих безвісти справді залишилася на «тій» території, але здебільшого із власної волі. Люди потрапили в полон і зробили вибір: хтось перейшов до складу «народного ополчення Донбасу», хтось не захотів повертатися на батьківщину через острах, аби знову не забрали в армію, хтось утік до Криму чи Росії, де вже навіть влаштувався на роботу, тощо.
Але де ж решта зниклих безвісти, точніше їхні останки?

Найбільше тіл та їх фрагментів давно на нашій території: у Дніпропетровську й Запоріжжі – в очікуванні на результати тестів ДНК. Новітні технології дають змогу здійснити експертизу ДНК на мізерному біологічному матеріалі. Отож навіть у попелі можна знайти матеріали для тестування. Утім, повернімося до цифр та фактів.

Від початку так званої антитерористичної операції останки військовослужбовців та правоохоронців відправляли до Харківського бюро судово-медичної експертизи. Із розширенням зони бойових дій їх почали везти до судово-медичних бюро в Дніпропетровську та Запоріжжі. Поодиноких небіжчиків транспортували до Києва та кількох обласних центрів.

Чимало непридатних до візуального впізнання тіл було вивезено з районів Донецької області, підконтрольних сепаратистам, в останні дні літа й восени 2014 року.

30–31 серпня цю роботу під наглядом російських військових здійснювали українські медики. Дніпропетровські лікарі й волонтери вивезли останки близько 200 загиблих. Від 3 вересня на території самопроголошеної «ДНР» працювала сформована на прохання керівництва Генерального штабу ЗСУ волонтерська група Національного військово-істо­рич­­­­ного музею України – Союзу «Народна пам’ять». Вона зібрала й передала понад 170 мішків із тілами та їх частинами. Більшість загиблих, яких евакуювали слідопити із Союзу «Народна пам’ять», були відправлені в Запорізьке бюро судово-медичної експертизи. Багатьох тіл, що були виявлені шукачами, до моменту закінчення тестів ДНК не передають на поховання, і вони зберігаються саме там.

Дивіться також: Російські журналісти допитують полонених

Перші та другі групи могли по кілька разів працювати в тих самих місцях. Є випадки, коли людину розривало на частини. Одна – залишалась десь біля бронетранспортера, інша – всередині охопленої вогнем машини. Медики відвозили першу частину до Дніпропетровська, слідопити збирали те, що залишилось (попіл) трохи згодом. Ці останки опинялись у Запоріжжі. Але насамкінець після проведення тестів ДНК їх збирали в одну труну. Таким чином, фрагменти тіла із двох чи й трьох мішків можуть належати одному загиблому. Звісно, родичам від цих подробиць не легше, але для встановлення правди про чисельність полеглих така інформація надзвичайно важлива.
Оскільки морги в Україні дуже маленькі й не розраховані на зберігання великої кількості небіжчиків, невпізнані тіла після 10 днів перебування в них мають бути поховані. Саме тому після Іловайської трагедії в нас з’яви­лися тимчасові братські могили невідомих солдатів. Восени похоронили:

• 136 бійців на Краснопільському цвинтарі у Дніпропетровську;
• 54 бійців на центральному кладовищі Кушугума поблизу Запоріжжя;
• 37 бійців у Старобільську Луганської області.

Крім того, близько 100 мішків із тілами та їх рештками зберігаються в уже загаданому рефрижераторі в Запорізькій області та на вільних місцях у моргах. Таким чином, на осінь ми мали понад 300 неідентифікованих тіл та окремих фрагментів.

Проведення експертизи ДНК, особливо у таких масштабах, не тільки надзвичайно дорога, а й тривала процедура. У ній задіяні представники всіх силових відомств та працівники Міністерства охорони здоров’я. Крім того, для впевненого висновку потрібно провести не одну, а дві, три, а то й чотири проби. Лише у грудні, через чотири місяці після Іловайської трагедії, на підставі тестів ДНК констатували перші збіги. У січні їх щодня стає більше й більше…
Прізвища загиблих, чиї тіла ідентифіковані за тестами ДНК, зазвичай теж є в різноманітних списках полонених/зниклих безвісти. Коли родичам повідомляють про смерть їхніх близьких, пропонуючи організувати прощання й похорон, вони заглядають до різноманітних «списків зниклих безвісти/полонених» і… відмовляються вірити в смерть.

кілька десятків, а то й до сотні тіл українських бійців досі з різних причин так і не вдалося виявити чи вивезти

Чи не найбільшої психологічної шкоди деяким рідним загиблих завдало опублікування 25 листопада російською правозахисницею Єлєною Васільєвою списків із фотографіями 40 українських військовослужбовців, які начебто були вивезені й нині на території Росії. Хочеться сподіватися на краще, але як мінімум третина з названих авторкою людей насправді загинули.

Скажімо, пошукова група На­­­­ціонального військово-історич­­­ного музею – Союзу «Народна пам’ять» ексгумувала бійця, обличчя й тіло якого досить добре збереглися. При ньому були всі документи й навіть деякі особисті речі. У слідопитів не існувало жодних сумнівів щодо ідентифікації. Після оформлення офіційних процедур рідним загиблого запропонували передати тіло для поховання. Але один із них зажадав експертизи ДНК. Доки вона тривала (а це від 10 днів), з’явилася публікація Васільєвої, згідно з якою хлопець у Росії. Експертиза ДНК закінчилась, і більшість членів сім’ї, попри цей допис, погодилася зі смертю людини. Але не всі… Інші покликали якусь самооборону, котра завадила поховати бійця.

Окрім цього загиблого волонтерській групі Музею – Союзу «Народна пам’ять» вдалося вивезти з території, підконтрольної сепаратистам, іще щонайменше шість тіл військовослужбовців, які, вельми ймовірно, теж названі у згаданій публікації Васільєвої як буцімто живі. Не виключено, що по завершенні аналізів ДНК ця цифра значно збільшиться. Отже, через публікацію правозахисниці сталася драма, і схоже, що вона не остання.
Якщо підсумувати сказане вище, то нині маємо приблизно однакову кількість невпізнаних останків та зниклих безвісти військовослужбовців і правоохоронців. Однак по завершені всіх експертиз ДНК збіги між цифрами навряд чи перевищать 70%. Бо серед вивезених тіл є, певно, й мир­­ні жителі, й представники ворожої сторони. Водночас цілком очевидно, що кілька десятків, а то й до сотні тіл українських бійців досі з різних причин так і не вдалося виявити чи вивезти.

Отже, до закінчення експертиз ДНК не варто поширювати версії про перебування сотень українських військовополонених на територіях самопроголошених «ЛНР» та «ДНР». Цим ми зробимо гірше членам родин, яким і без того важко через утрату близьких людей.

Хоч нині й зима, пошукові роботи тривають. Незалежно від погоди та подій на фронті волонтери зроблять усе можливе, щоб кожен загиблий боєць був похований. Лише на перебіг експертизи ДНК та бюрократичну систе­­му МВС вони вплинути не можуть. Бо від констатації збігу за тестами до повідомлення про виявлення загиблого його родичам може минути кілька місяців. Вина тут виключно на слідчих. Утім, сподіватимемося, що й це бюрократичне зло найближчим часом буде подолано.


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Латвія з-поміж трьох країн Балтії має чи не найбільше зв’язків із Росією, через які остання може шукати канали впливу. Утім, ситуація поступово змінюється
    3 грудня, Ольга Ворожбит
  • Відкриттям екзопланет уже нікого не здивуєш. Наступний крок — спробувати їх зняти
    3 грудня, The Economist
  • Одним із місць відпочинку та дозвілля для луганчан до війни була мережа гіпермаркетів «Епіцентр». Хтось планував там ремонти, хтось шукав подарунки, а хтось просто релаксував: повільно пересувався від відділу до відділу, спираючись на візок. Там справді можна було вбити день і нічого не купити. Просто дивитися, тримати в руках, а потім залишати при собі обраний товар так, ніби він на якийсь час ставав власністю.
    3 грудня, Вікторія Малишева
  • У Литві не говорять про м’яку силу Росії, говорять про пропаганду
    2 грудня, Костянтин Амелюшкін
  • Я дуже люблю свій Бахмут: він теплий та привітний, чистий, сучасний та по-провінційному компактний. У ньому дуже багато квітів і дитячих майданчиків, а влітку повітря стає тягучим, наче липовий мед… Але це дивне місто. Ніби приречене балансувати між тим і цим: у міжчассі, у просторі, між новим і старим, своїм і чужим.
    2 грудня, Єлизавета Гончарова
  • Тіньова економіка об’єднує неймовірно велику кількість і різноманітність видів діяльності
    2 грудня, Любомир Шавалюк
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено