Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
22 січня, 2015   ▪   Роман Малко   ▪   Версія для друку

Двічі не вмирати

Що насправді відбувається на Сході та яке може бути вирішення проблеми, достеменно не знають навіть ті, хто там безпосередньо задіяний
Матеріал друкованого видання
№ 3 (375)
від 22 січня, 2015
Двічі не вмирати

Офіційно Україна не перебуває в стані війни з Росією і в нас все ще проводиться АТО. Також офіційно Україна дотримується, точніше намагається дотримуватися, мінських угод, які так ніколи й не вступали в силу і згадка про які вже навіть не є ознакою поганого тону, а відверто нервує. Але хоча де-факто угоди не діють, формально вони спричиняють цілу купу неприємностей, зокрема армії. Про те, що солдати час від часу дістають безглузді накази не відповідати на вогонь з боку терористів, мова навіть не йде. Вони не завжди слухаються наказів, що в цьому випадку добре. Але загальний параліч армії, зокрема у верхах, такий, що недавня загроза втратити, наприклад, Донецький аеропорт, який уже став символом українського героїзму, була цілком реальною.

Той крок, на який пішли військові, можемо вважати безпрецедентним. І хоча вписати його в Мінський протокол на найвищому рівні таки вдалося, мовляв, вимушена зачистка для відновлення домовлених рубежів, а країна сприйняла це як початок повноцінного наступу, про наступ наразі не йдеться, як і про практичне дотримання тієї віртуальної декларації про наміри. Насправді все бачиться прозаїчніше. Крок української сторони і справді був вимушеним. Героїзму кіборгам не позичати, але останні масовані штурми аеропорту продемонстрували, що його падіння може виявитися лише питанням часу. Рано чи пізно те, що ще лишилося, мало бути зрівняне із землею і тримати оборону просто було б ніде. Взагалі не було б. А втрата аеропорту – це не лише втрата символу, а й ще деякі технічні неприємності. Наприклад, зміщення лінії фронту і перехід значної за нинішніми мірками території терористам.

Воююча Україна, що не сподівається на  адекватність державної машини, схоже, взялася власними силами робити те, що можливо

Зате варто звернути увагу на інший феномен. Коли в Геншта­­бі нарешті заговорили, що в них «є план порятунку кіборгів», стало очевидно, що жодного плану немає і слід очікувати якоїсь біди. Коли там угорі кажуть, що все під контролем, знизу все сприймають доволі прозаїчно: ситуація критична, генерали знову роздувають щоки, вдаючи, що тримають руку на пульсі. Утім, час таки не стоїть на місці, а уроки на крові таки засвоюються. Цього разу план справді був, от тільки не треба сподіватися, що розробили його на найвищому рівні й що вдасться віднайти бодай якийсь офіційний папір, завізований вищим генеральним чином. Та й навіть якщо такий папір знайдеться, то написане в ньому кардинально відрізнятиметься від того, що відбулося та відбувається насправді. І присутність на підступах до аеропорту під час бойових дій генерала Віктора Муженка, про що повідомляли деякі джерела, також не варто сприймати серйо­­зно. Він там таки був, щоправда, не в аеропорту, а в сусідніх селах, хоча навряд чи безпосередньо керував операцією, яку офіційно й операцією назвати не можна, таке собі вирівнювання лінії.  

Зважаючи на уривчасті повідомлення із фронту і згодом більш-менш офіційні підтвердження, схоже, що ані в Києві, ані в Краматорську, де нині базується штаб АТО, достеменно не знали, як усе мало б відбуватися, а навіть коли й знали, то не зовсім те, що потім сталося. Сама контратака українських військових і загалом успішна операція в аеропорту та на околицях свідчать про те, що левову частку зусиль до планування і реалізації доклали люди з передової, які не так пишаються погонами й переймаються чиєюсь оцінкою дотримання віртуального перемир’я, як чудово засвоїли нюанси цієї війни та блискуче орієнтуються в ситуації. Офіцери на місцях, виявляється, набагато краще здатні оцінювати обстановку, бо ніхто окрім них ліпше її не знає, а головне – діяти, особливо якщо жодних інших варіантів більше не лишається.

Читайте також: Про скло та звіра

Усі подальші події на Донбасі, зокрема в Донецьку, власне, якраз не дуже вписуються в офіційну політичну лінію Києва. Сподіваний наступ на Донецьк, звісно, не відбувся, бо він против­­ний мирному врегулюванню і мінським домовленостям, але водночас почалося те, про що окупанти навіть не могли мріяти. Замість танків на окуповану територію ввійшли численні диверсійні групи, активізувалися партизани, і те, що там зараз відбувається, вже неможливо назва­­ти звичним словом «перемир’я». Активізація Росії, перекидання свіжого потенційного м’яса у вигляді тактичних груп, нового озброєння, панічна стрільба і перегрупування терористів, а ще посилення пропаганди в самій Україні від різних антивоєнних маргіналів, що під прикриттям усіляких правових дурниць розхитують ситуацію з мобілізацією, вказують на те, що все йде не за планом.
Чи можна стверджувати, що армія нарешті вийшла з-під контрою своїх нетямущих генералів та політиків і вирішила сама воювати, поки ті вирішать, чого хочуть? Мабуть, ні. Але те, що вона вже злізла з ручника і гальма не такі потужні, як комусь хотілося б, таки правда. Воююча Україна, знаючи, що сподівання на мудрість і адекватність державної машини марні, схоже, таки визначилася з пріоритетами і взялася власними силами робити те, що можливо. Утім, вона завжди так жила. Коли йшлося про виконання завдань, офіцери здебільшого діяли на свій розсуд, і це вже ні для кого не таємниця. Добровольчі батальйони теж формувалися та озброювалися без жодного офіціозу, і ніхто особливо не переймався бонусами та статусами. Люди, які вже майже рік воюють і чи не щодня дивляться смерті в очі, навчилися долати специфічні труднощі. І якщо вони ще живі, а кремлівські солдати не шастають вулицями Києва, то можна припустити, що навчилися цьо­­го дуже добре.

Поки інша Україна, та, яка більша, та, що спокійно спить і думає, чи йти їй до війська й чи закон про мобілізацію не суперечить її правам і бажанням, та просто намагається «закосити», справжня Україна не тільки проливає за неї кров, а й робить усе, щоб покласти цьому край, але без ганьби і приниження переможеного, а в славі переможця.

Читайте також: Армія або смерть

Війна лише набирає обертів. Можливо, анонсований деким весняний наступ терористів поч­неться вже завтра, можливо, вже почався, а можливо, завдяки донецькій контратаці не почнеться ніколи. Військові стверджують, що в нас є всі шанси викинути ворога з нашої країни. У будь-якому разі в Україні залишається дедалі менше людей, які вірять у мирний спосіб вирішення проблеми, а серед тих, хто по-справжньому знає її зсередини, схоже, взагалі немає. І не тільки тому, що вони повірили Бісмарку про брехливість договорів із Росією. А якраз через те, що мають нагоду в цьому переконуватися щодня на власній шкурі.

Закінчити божевілля можна лише перемогою і ніяк інакше. І для цього в нас уже багато чого є. Окрім хіба що політичної волі. Але й на неї, схоже, рано чи пізно махнуть рукою. Двічі ж не вмирати…


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Як одинаки-аматори створюють варті уваги колекції. Без меценатів і державної підтримки
    23 липня, Богдан Логвиненко
  • От що цього разу? Питаю я себе. Давай уже писати про першу «Червону руту». Давай! Про «Гадів», Чубая, Бурмаку... Про Миколайчука, врешті-решт, лисого, босого, у лєопардовій пов’язці... Про Чернівці 1989 року... Не цього разу. Може, наступного... Так само, у принципі, я думав, коли минулого разу сідав за комп. Тоді мене «відволікли» ВІА. Ансамблі. Вокально-інструментальні... Добре... А зараз шо?
    23 липня, Сергій Харинович
  • Спека! Шалена спека! На сонці за +40 °С, і це дуже відчутно. Розмови про відпочинок і море лунають повсюди: «Їдете? Куди? Як?».
    23 липня, Яна Вікторова
  • Система державної підтримки в Росії демонструє дива неефективності. Україна ще має шанс уникнути таких помилок
    23 липня, Катерина Барабаш
  • За понад як 20 років незалежності українці, попри задекларовану в Конституції соборність, все більше замикались по регіональним квартирам. Галичани дивилися на захід, жителі Донбасу на схід, кияни – на Туреччину, Єгипет і Тайланд. Радикально скоротилися внутрішні перельоти, повмирали малі аеропорти. Трансукраїнські потяги долали українські простори за десятки годин, а стан доріг ніяк не сприяв і автомобільному сполученню.
    22 липня, Вадим Войтик
  • Недбальство сепаратистів може спричинити масове отруєння ґрунтових вод і річки Кодема.
    22 липня, Павло Василів
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
работа Харьков оптимизатор любовный гороскоп на год Жеральдин Пайя http://avtosale.ua/
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено