Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
20 січня, 2015   ▪   Олена Стяжкіна   ▪   Версія для друку

Про скло та звіра

Одна ціла та вісім десятих відсотка народу України вважає, що Донбас мож­­на чи навіть слід віддати. Одна ціла та вісім деся­тих…У межах статистичної похибки. Я бачила лоби, які ця цифра у фор­­мі тату дуже прикрасила б. Дуже. Людей, яким би кудись її набити перед тим, як виходити на широкий загал, я знаю багато. І ви їх знаєте також.
Матеріал друкованого видання
№ 1 (373)
від 15 січня, 2015
Про скло та звіра

Час від часу мені самій потрібне таке татуювання. Щоб не заносило в ненависть і засудження.

От жінка з Донецька. Пише в соціальних мережах про розп’я­тих хлопчиків, про ґвалтування, яке відбувається на її очах в режимі реального часу, щоправда, у Слов’янську. Ґвалтування у Слов’я­­нську, вона в Донецьку, але бачить. Такі в неї особливості зору: і за ріг завертається, і на сотні кілометрів простирається… Вона багато чого бачить: і легендарних негрів, і поляків на болгарських танках, і румунів на гелікоптерах власного виробництва…
Раз на тиждень вона сходить сльозами радості від власного вигуку «аеропорт під Моторолою». А ще постить фото Гіві, бо він її справжній герой.

Чи я хочу її «віддати»? Гіві, Моторолі, Бабаю, Чорту, Шмарк­­лі, якійсь ще мавпі із суто русько-православним погонялом? Ой, так, хочу. Не просто віддати, а заштовхати її в той світ, де вона бажає бути «королєвішною», а потім щільно зачинити двері. Щоб воно ніколи не вийшло на світ інший, Божий.

Однак є «але». Таке собі неприємне для мого особистого спалаху щиросердного українсь­­кого патріотизму. Її чоловік два місяці як заарештований структурами… «ДНР». Сидить в одній із буцегарень. Побачення з ним їй не дозволяють. Кажуть, що живий. Однак живим усі ці два місяці ніхто з тих, кому можна було б довіряти, його не бачив.

Вона б’ється. Носить якусь їжу, намагається вкласти в неї записки, стоїть у чергах поміж інших родичів, що шукають своїх хоч живих, а хоча б і мертвих, наймає адвокатів, які обіцяють діяти в межах нового кодексу, але кодексу поки що немає. Пишеться… А доки пишеться, кажуть адвокати, він сидітиме й чекатиме.

Читайте також: Запитання з Донецька до президента України: «Ми не Charlie Hebdo – ми лише Донбас?»

Варіантів, звісно, безліч. У межах сімейної мелодрами, наприклад, можна припустити, що вона, жінка ця, давно мріяла якось позбутися чоловіка. А тут така нагода: без гріха, без розлучення, при майні та у віці нових пригод. А те, що ходить по тюрмах... То це про людське око…

Однак прості пояснення іноді бувають найдоцільнішими. Він сидить. І є шанс, що живий. І буде живий, якщо дружина проявить всю свою ницість, повагу до окупантів, любов (тут кожен може сам підкреслити необхідне сло­­во). Вона й проявляє. Здається, щоправда, що дуже вже завзято. Але як ми можемо знати, чи не контролює її дописи справжній маніяк із Гестапо імені СМЕРШу?

Америка, що досі вивчає

Професорка Меган Кореман у далекій Америці викладає своїм студентам соціальну історію Європи в роки Другої світової. На сайті – завдання. «Жив собі за нацистської окупації студент, скажімо, Хенк. Навчався в університеті. А коли не навчався, то доправляв євреїв у безпечні місця. Ціла організація була підпільна, яка протягом усієї окупації рятувала людей, виводячи та вивозячи їх чи то через південь (Іспанію, Португалію), чи то через північ (переважно Швецію) на віль­­ні від гітлерівців землі… І Хенк був частиною цієї організації. І частиною своєї родини. Він жив із батьком і матір’ю. Батько був єврей, а ма­ти католичка. Навесні 1943 ро­­ку нацистська влада вирішила, що голландські студенти створюють їй надмірні труднощі, а то­­му краще буде використовувати їх як робітників через систему трудової повинності. Нацисти запропонували студентам або підписати присягу лояльності до фюрера, або йти та виконувати роботу для Третього Рейху. Більшість студентів – понад 80% – відмовилася її підписувати. Нацисти закрили університети. Студенти пішли в підпілля, вступили або і далі працювали на рух Опору, а дехто втік до Британії, щоб приєднатися до армії союзників. Хенк, однак, присягу підписав».

Війна, як і все наше життя, – це тривала історія про те, як важко бути людиною. І про те, як конче потрібно нею бути

Професорка Меган Кореман запитує своїх студентів: «Чи підписав він присягу тому, що його переконання зазнали кардинальних змін і тепер він підтримував Гітлера та нацистів?». «Звичай­­но, ні… Хенк ризикнув своєю репутацією, щоб захистити батька. Бо всі знали: сім’ї – це перша черга заручників. По членів родин прийдуть одразу. І що робитимуть із євреєм, хоч і одруженим із католичкою, Хенкові було зрозуміло».

То хто він, той голландський Хенк, колаборант чи учасник руху Опору? І як кожен діяв би на його місці? І чи спрацьовує чорно­­біла дихотомія, коли рука Бога відкриває всі дрібниці життя людини?

Америка не воює. Багато років на території Штатів не лунають вибухи. Але скло, те саме головне скло, яке може потрапити в око та серце інфантильного Кая, вони тримають цілим і чистим.

Не мітинги та демонстрації з ушануванням мертвих ветеранів, а щоденна копітка праця, яка про­­буджує душу, розширює обрії свідомості, яка абсолютно у християнській традиції просить «не суди і не судимий будеш» і наполягає «хто без гріха, той хай першим кине каміння…»

Неможливість концепції

Європейська колаборація з нацистами була такою самою масштабною, як і українська. Бельгійці, за даними Пітера Лагру, відкрили 400 тис. кримінальних проваджень. Населення Бельгії становило 8 млн осіб. Кожна двадцята людина, якщо враховувати немовлят і немічних старих. Щоправда, вироки були винесені тільки в 60 тис. справ.

20 тис. поголених голів у Франції, переважно жіночих. Хоча й чоловічих теж. Це позасудове «очищення» від зрадників і зрадниць. Озвірілі люди хапали жінок і виводили їх на площі. Фотографували і закривавлені обличчя «пособниць», і напівголі тіла, і обличчя тих, хто брав на себе справу ката.

Католицька газета в 1944 році виступила з нагадуванням біблійної історії про Христа та блудницю. Редакція дозволила собі спитати в тих, хто взяв на себе місію покарання: а що робили ви? Чи не торгували на чорному ринку, підсилюючи таким чином нацистський режим? Чи не працювали на посадах у вішистів? Так чи ні? Чи протестували проти вигнання з міст євреїв? Чи, може, ви пішли в армію, щоб відстоювати незалежність Франції?
Все там, у Європі, було непросто. Великий філософ Мерло-Понті за режиму Віші працював над дисертацією, Сартр викладав і писав п’єси. Може, був пов’я­заний із рухом Опору. А може, й не так міцно, як годилося б. А Гальбвакс помер у концтаборі, й Кавайєс був убитий нацистами. А Кангілем та Янкелевич воювали за вільну Францію.

Радянський досвід окупації та травми його осмислення – чорна безодня, бо він темна сторона переможного міфу. Неосягнута й досі прірва людської люті та підлості й водночас надзвичайного героїзму. Європейці, на відміну від наших співвітчизників, здебільшого рятували євреїв. А наші – ні. Наші самі влаштовували погроми та полювання. Іноді такої сили та жорсткості, що дивувалися навіть нацисти. І документи про цей щирий подив вбивці перед силою іншого вбивці є.

Читайте також: Чи такий безнадійний Донбас?

А от чистого та цілого скла, щоб дивитися, думати і пам’ятати про те, якими можуть бути люди у війні та після неї, в нас немає.

Європейські та американські дослідники, які пристали до вивчення Голокосту в Україні та ролі місцевого населення в ньо­­му, пропонують безліч пояснень жорсткості та гніву, безжальності та навіть насолоди, з якими люди під нацистами стали вбивати одне одного, доносити, стріляти, добивати, виказувати. Безліч кон­­цепцій, щоб пояснити радість і задоволення від «прекрасних німців», якими ділились у своїх щоденниках деякі особи. Серед тих концепцій є і про масові настрої, і про запізнілу модернізацію, і про нацистську пропаганду, яка міцно пов’язувала більшовизм та «жидів», і про пам’ять про життя без совєтів.

Але тут ось яка справа: війна не може бути концептуалізованою раціонально. А з тим і прожитою раціонально не може також.

Війна – це місце звіра, який приходить у світ через душі людей. Через душу кожної людини, яка живе чи то по один, чи то по другий бік від лінії фронту.

Він хижий, підступний, лицемірний. Він жорстокий і брехливий. Він уособлена ненависть та порожнеча, що забирає в людини людське. Іноді здається, що на­завж­­ди, що повернутися неможливо. Бо засліплює жага до помсти, до крові, до знищення.

Це можна називати болем, чи травматичним синдромом, чи кри­­зою екзистенції. Звіру байдуже, як його кличуть. Він насолоджується, допоки лунають прокльони і спить совість.

Людей, що рятували євреїв від нацистів, називають Праведниками Миру.

Читайте також: Витоки донецького сепаратизму

Не Героями. А саме Праведниками. Бо перемогти звіра можливо тільки Вірою та Світлом. Не у всесвітньому вимірі, а тільки на рівні власної душі.

Коли я хочу когось «віддати» та щільно зачинити двері, то годую власного звіра. Коли хтось хоче «залити окуповані землі вогнем», він у такий спосіб плаче від болю. Він говорить від імені «травми». А звір посміхається. Він любить біль, вогонь і смерть.

Війна, як і все наше життя, – це тривала історія про те, як важко бути людиною. І про те, як конче потрібно нею бути. «Великі політичні позиції та ідеології війни, – пише Меган Кореман про Другу світову, – являють собою чітку та легко класифіковану моральну дихотомію. Але на індивідуальному рівні моральні питання війни можуть бути справді Murky».

Murky – це про нас усіх. Бо це темний, неясний, брудний, не­освітлений, каламутний…

А саме для всіх до єдиного наших Murky потрібне чисте і ціле скло – просто на сьогодні й на століття наперед, щоб у кожній історії хоча б спробувати побачити не оскал звіра, а можливість усмішки Бога.  


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • У Литві не говорять про м’яку силу Росії, говорять про пропаганду
    2 грудня, Костянтин Амелюшкін
  • Я дуже люблю свій Бахмут: він теплий та привітний, чистий, сучасний та по-провінційному компактний. У ньому дуже багато квітів і дитячих майданчиків, а влітку повітря стає тягучим, наче липовий мед… Але це дивне місто. Ніби приречене балансувати між тим і цим: у міжчассі, у просторі, між новим і старим, своїм і чужим.
    2 грудня, Єлизавета Гончарова
  • Тіньова економіка об’єднує неймовірно велику кількість і різноманітність видів діяльності
    2 грудня, Любомир Шавалюк
  • Наскільки дієва м’яка сила Росії в Естонії
    1 грудня, Ерккі Баховскі
  • Місто наче ріка, у воду якої не можна зайти двічі. Місто живе, змінюється, вдягається у стилі різних епох, гарнішає або спотворюється через хаотичну забудову. Щось із нового одягу личить місту, а щось – ні. Дедалі частіше чую, що Київ уже не той, що він утратив свій характер… Хай там як, до міста дитинства – до свого міста – завжди є шлях через хвіртку в серці.
    1 грудня, Катерина Новікова
  • Якими є амбіції та можливості новоствореної партії Рабіновича — Мураєва
    1 грудня, Денис Казанський
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено