Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
4 січня, 2015   ▪   Михайло Басараб   ▪   Версія для друку

Партія мислячого класу

Погляд у майбутнє крізь минулий рік
Матеріал друкованого видання
№ 52 (372)
від 25 грудня, 2014
Партія мислячого класу

Зовсім не сподіваючись на соціальний вибух, іще за лічені дні до початку Революції гідності найкращі патріотичні голови скеровували основну енергію на запопадливе й тривале закладання основ нової суспільної моралі. Зміни видавалися можливими лишень у віддаленій перспективі, через повільне й монотонне накладання шарів нової політичної свідомості. Багато хто гадав, що урожай із посіяного нині зерна збиратимемо лише за роки, а може, й десятиліття. Режим Януковича вражав монолітністю, а сам лідер готувався до тривалого правління, напевне сподіваючись передати владу в спадок синові чи комусь із вірних соратників, і заздрісно приглядався до здобутків «імператора» Путіна. Він не чув про Фроммів моральний імператив: бути владою, а не мати її (а якби й почув, то явно на нього не зважав би). Як справж­­ній нікчема, Янукович на очах божеволів від можливостей, якими його обдарувала май­­же абсолютна влада. До віча 1 груд­­ня 2013 року українці здебільшого не вірили у ймовірність масового повстання проти диктатора…

Через упертість Януковича і слабодухість чи умисний саботаж трьох очільників протесту часто здавалося, що Майдан за­йшов у глухий кут і навіть деградує як інструмент реалізації політичної волі повсталих людей. Разом із тим, стоячи на морозному майдані Незалежності, при­­сутні відчували потужний нереалізований потенціал.

Під час Революції гідності ми поринули в турбулентність історичного надприскорення. Таке відчуття було в кожного, особ­ливо у моменти кульмінації та розв’язки революції. У ті хвили­­ни абсолютно раціональним ставало парадоксальне тверджен­ня Ґете, що теперішнього часу не існує: є лише минуле та майбутнє. Усе, що почало відбуватися на наших очах, суперечило усталеному уявленню про себе. Те, що ми бачимо зараз, зумовлює колосальну надію на майбутнє, попри загибель тисяч українських громадян, відкриту збройну агре­­сію Росії, розграбовану державу та очевидну й нахабну корупцію у владі нових «реформаторів». Перед нашими очима на Майда­­ні відроджувалася громадянська гідність. У боротьбі з російським агресором із периферійних закутків наших душ почала вибиратися приспана національ­­на ідентичність.

Загрози та перемоги стали відтворювати національні інстинкти, методично й довго пригнічувані цілеспрямованими операціями з упокорення української нації. Психолог і дослідник впливів Голодомору Ірина Рева стверджує, що спільні звитяги на Майдані суттєво по­­кращили самооцінку українців. «Завдяки цьому почала стрімко відроджуватись українська ідентичність, яка зазнала потужного удару через колективізацію й геноцид», – зазначає вона. Російська збройна агресія тільки пришвидшила процес реабілітації національної ідентичності українців.

Мислячий клас – це типовий постмодерний феномен, який творить волелюбна й небайдужа частина суспільства

Янукович із Путіним, бажаючи знищити нашу націю, примудрилися розбудити Українсь­­кий Дух, що перебував у гли­бокому летаргічному сні. Нині громадянська самоорганізація сягнула такого рівня, коли звичайні громадяни спільними зусиллями купують для армії літаки й уже організували повноцінну волонтерську пошту, яка з будь-якої точки на мапі держави доставляє посилки конкретним адресатам точно на визначений блокпост у зоні бойових дій. Усе це відбувається без участі державних інституцій, а то й усупереч їм. Після зросійщення, колективізації, Голодомору, політичних репресій, депортацій, усіляких дискримінацій, комуністичного бюрократизму та чверті століття бутафорної державності нація демонструє чудову здатність до самовідтворення. Це чергова об’єктивація українського феномену, що вперто доводить своє право на життя. Лише на 23-му році незалежності в Україні розпочався справжній націо­нально-духов­­ний Енозис.

Нинішні звершення громадян України – ще й черговий панегірик конструктивістській парадигмі націєтворення та гол у ворота примордіалістів. Бо ж своїм прикладом українці демонструють, що сучасна нація – це передусім єдність у свідомості, а не згуртування за покликом крові.

Середній чи таки мислячий клас?

Послуговуючись класичними поняттями із суспільних наук, у медійному й науковому дискурсах Революцію гідності часто класифікують як типову буржуазну, таким чином фактично апелюючи до марксистської парадигми. Як наслідок – повсюдно вживається визначення «середній клас» (його визнають соціальним рушієм тієї ж таки буржуазної революції).

Треба зазначити, що такий підхід не відображає соціально-демографічного портрета тієї частини українського суспільства, чия активність зумовила Революцію гідності, що, своєю чергою, заклала основи і для організованої протидії збройній агресії путінської Росії.
Попри незадовільний стан нашої економіки, ми перебуваємо хоч і на периферії, але в культурно-цивілізаційному просторі постіндустріального світу. Отже, традиційна марксистська класова градація та відповідна революційна теорія не придатні до адекватного й повного від­ображення суспільних процесів у сучасній Україні. Це стосується й рушіїв Революції гідності, й буму громадянської відповідальності, й прискореного самовідтворення національної ідентичності.
Українську Революцію гідності некоректно називати буржуазною бодай навіть із тих мір­­кувань, що соціально-еконо­­мічна проблематика була аж ніяк не основною темою, котра об’єднувала повсталих людей. Загрози втрати національної ідентичності чи громадянських свобод були куди важливішими пунктами порядку денного для абсолютної більшості протестувальників.

На майдан Незалежності вийшли як власник фірми, так і найманий працівник найнижчої ланки тієї самої компанії. Кожен із них приєднався до протесту зі своїх мотивів, але і той, і той відстоювали свободу.

Якщо взяти до уваги твердження Зиґмунта Баумана, що історія – постійний маятник між свободою і захистом (у сенсі соціальних гарантій), то Революція гідності була зумовлена боротьбою саме за свободу, а не за верстат чи зарплату.

Визначаючи рушійну силу суспільних перетворень в Україні, не зовсім правильно оперувати категорією «середній клас». Зазвичай основою для дефініції останнього слугують економічні параметри: рівень доходів і спосіб трудової зайнятості. Ми аж ніяк не можемо стверджувати, що боротьбу проти свавілля Януковича й агресії Путіна зумовила певна, зовсім не найбільша категорія українського суспільства, яку логічно умовно об’єднати за рівнем доходів чи відношенням до засобів виробництва.

Намацуючи той пласт, який виступає основним драйвером змін в Україні, ми чомусь уперто прагнемо вмістити численний суспільний кластер у тісний костюм середнього класу. Напрочуд вдалим підтвердженням такої думки є одне з формулювань недавнього звіту Центру Разумкова про виконане ним масштабне дослідження: «Проведений аналіз дає підстави для висновку про те, що наразі група населення із середніми доходами за майновим забезпеченням, фінансовою спроможністю, споживчою поведінкою, настановами та суб’єктивними оцінками здебільшого не відповідає класичним уявленням про середній клас як особливу соціальну групу зі специфічними суспільними функціями».

Отже, виникає абсолютно раціональна пропозиція по-іншо­­му іменувати суспільний кластер, що виконує функції, які ми наполегливо приписуємо так зва­­­­ному середньому класові. Сутності такого кластера значно краще відповідає найменування «мислячий клас». Його межі неможливо окреслити звичними класовими мірками: рівнем доходів, типом зайнятості, місцем у суспільній ієрархії чи відношенням до засобів виробництва. Мислячий клас – це типовий постмодерний феномен, який творить волелюбна й небайдужа частина суспільства. Її етичними максимами є Гідність, Сумління та Самоорганізація. Це саме ті люди, які не стали терпіти Януковича й не гнутимуться перед Путіним.

До речі, український диктатор занапастив свій режим перед­­усім тому, що дивився на нас усіх крізь радянські окуляри. Це й не дивно, бо на київський престол він виліз із глибоко індустріальної епохи. Для Януковича всі піддані поділялися на буржуазію, робітничий клас і селян. Дві останні групи він зневажав, бо стереотипно мав їх за нікчем, які мовчки працюватимуть за миску баланди. Завжди несміливу і спрямовану лише на отримання матеріальної вигоди буржуазію, вважав він, можна буде або задобрити, або залякати. Саме тому диктатор припускав, що будь-яке повстання – це ненадовго і з ним можна легко розправитися. Від перших днів свого керівництва він фатально помилявся, не помічаючи, що має справу зі значно потужнішою силою, яка не вміщається в шаблони його сприймання. І був приречений на фіаско, бо не побачив мислячого класу українців. Це не вписувалося в його архаїчне уявлення про суспільний устрій.

Вони попленталися стежкою Януковича

Нинішні високі чини, безумов­­но, адекватніші у сприйнятті нав­­колишнього люду. І на відміну від попередників точно помічають численний клас мислячих громадян. Принаймні через те, що мерзли разом із ними на Майдані. Вони ще довго пам’я­татимуть звичайних співвітчизників, які свистіли їм в очі на знак незгоди з боязливими за­явами, і точно не забудуть простих українців, яких не потрібно було вести за собою, бо ті самі прекрасно знали, до якої мети їм рухатися.

Водночас, приблизно усвідомлюючи обриси та суспільну роль мислячого класу, сьогоднішні можновладці так і не збагнули всього його потенціалу. Як інакше можна пояснити те, що вони повторюють помилки Януковича й не перестали працювати з його людьми та схемами збагачення на владі. Можна дов­­го звинувачувати й безконечно виправдовуватися, але складно заперечити очевидне. За злочи­­ни проти людяності затримали кількох виконавців-піша­ків. Організатори та їхні поплічники насолоджуються волею, деякі з них – у країні й навіть у сесійній залі парламенту. На посадах залишилася ціла армія співучасників злочинів, пов’язаних із розкраданням державних ресурсів. Вони й надалі працюють, тільки вже на достаток нових вельмож. Значна частина бізне­су «Сім’ї» і нині заробляє в Україні, на Україні та на українцях. Ніхто не поспішає з відловом колишніх махінаторів і сепаратистів. Ті нерідко прогулюються в середмісті Києва. Їх періодично фотографують за вечерею у фешенебельних столичних ресторанах або на ґанках п’яти­зіркових готелів у центрі міста посеред білого дня. У нинішньому провладному політикумі також вистачає тих, хто давно втішається комфортним життям за суспільний рахунок: завдяки державним закупівлям, «вирішенню» проблем та іншим численним корупційним схемам.

Українці точно домагатимуться розконсервування влади. необхідно домагатися цілковитого скасування виборчого бар’є­­ра

Розуміючи, що навколо зрячі люди, а не сліпі раби, «нові» спробували мімікрувати й зімітували якісні зміни у владі. До партійних списків на позачергових виборах для краси взяли по кілька громадських активістів, а згодом до уряду запросили кількох виконавців із-за кордону. Все зроблено так, щоб створити враження, але не змінити сутності. Спроба видати бажане за дійсне має вигляд відвертого цинізму, особливо після пережитого й за нинішніх обставин.

Оглядачі стверджують, що небажання вітчизняної влади покласти край системній корупції відверто дратує не лише наших громадян, а й західних політиків. Надзвичайно позитивний сигнал: тамтешні партнери визначили безумовний пріоритет для України – боротьбу з корупцією. Завдання озвучене ними настільки однозначно й свідомо, що доморощеним хитрунам при владі не вдасться відбутися показухою або бюрократичними відписками у звітах. Нарешті, спільними зусиллями громади й західних політиків ми дійшли до того, щоб висунути сувору вимогу нашим високопосадовцям. Тема гострої потреби в боротьбі з корупцією ще ніколи не звучала в політичному дискурсі так гост­­ро та однозначно. Корупція і справді системна проблема, від якої залежить абсолютна більшість інших. Лише масштабний і стрімкий наступ на неї допоможе зрушити з мертвої точки.

Тим часом Яценюк безуспіш­­но переконує європейських політиків і медіа, що реформам заважає лише війна. Порошенко не виконує своїх прямих повноважень і не використовує армії, Генпрокуратури та СБУ для захисту нашого суверенітету й боротьби з корупцією. На виборах до парламенту перемогли великий капітал та регіональні бізнесові еліти, президент і прем’єр жорстко конфліктують за поса­­ди й ресурси. Уряд починає закручувати гайки за порадами МВФ, інакше-бо ніяк. Але робитиметься це переважно коштом «малого» українця.

Нові керівники держави й олігархія зацікавлені, щоб усе залишалось як і раніше. Їм зручно бачити владу та суспільство й надалі окремими світами з дуже слабкими комунікаціями, щоб соціальні ліфти іржавіли, щоб посада чиновника була найкращим способом швидко розбагатіти. Влада залишається річ­­чю в собі. Незначно реструктуризувавшись, політичні та бізнесові еліти вирішили тримати две­­рі замкненими, вони воліють не чути, про що кричать зов­­ні. У палацо думають інакше, ніж на п’яца, так колись (немовби про нас) написав Макіавеллі.

Укотре непочутий і проігнорований мислячий клас знову починає занурюватися у протестні настрої. Це помітно з коментарів та публікацій у медіа, із блогів та дописів у соціальних мережах, з обурення знайомих і сторонніх людей. Імовірний у нинішніх економічних обставинах протест із вимогою соціальних гарантій може додатково ускладнити ситуацію. А далі все буде згідно з шекспірівською муд­рістю про людські наміри: «Це наче плід – однаково він мусить колись упасти, хоч ніхто й не струсить».

Водночас треба зазначити, що після минулорічних і цьогорічних грандіозних метаморфоз ми дістали один архіважливий позитивний наслідок. В умовах стрімкого відтворення національ­­ної ідентичності й зростання громадянської солідарності українці міняють об’єкт свого невдоволення. Вони більше не розчаровуватимуться в Україні. Бо держава й справді тут ні до чого. Адресатом людського гніву відтепер абсолютно справедливо буде лише неспроможна влада.

Завдяки тому, що активний та інтегральний за своєю суттю мислячий клас вертикально пронизав усю суспільну структуру, в нас формується міцна громадянська основа держави, яка невимушено відкидає неефективних правителів і дає раду будь-якій небезпеці ззовні. Суспільство зрі­­лих громадян не потребує опіки можновладців. Як і годиться, ті лише виконуватимуть скромну роль тимчасових найманих менеджерів. До речі, в цьому питан­­ні нам неабияк заздрять російські опозиціонери. Їхній мислячий клас має куди скромнішу структуру й увесь проживає практично лише у двох містах.

Із чим стартує нова Україна

Немає жодних сумнівів, що повільні реформи для України – це лише імітація, яка може тривати як завгодно довго й ніколи не привести до якісних змін у житті громадян. Зважаючи на глибину корумпованості управлінського апарату держави, ефективні перетворення можуть бути тільки стрімкими та всеохопними. І якщо їм колись судилося відбутися в Україні, то реалізує їх лідер нації – президент, обраний прямим голосуванням громадян. Хоч би про що ми говорили, але за стрімкими проривами, які ма­ли місце в історії багатьох держав, у будь-якому разі стояло прізвище конкретної людини.

Парламентська форма державного правління є прекрасним інструментом для сталих суспільств. Зокрема, парламентська республіка – оптимальний спосіб формалізації суспільного консенсусу в державі з високими соціальними гарантіями й великою тяглістю державотворчої традиції. Варто звернути увагу на ще одну важливу деталь. Професор Володимир Василенко абсолютно слушно вказує, що критичною умовою для ефективного функціонування парламентської республіки є її сусідство з такими самими демократичними державами. Зі зрозу­­мілих причин сьогодні це Украї­­ни не стосується.

Зміщення управлінських акцентів у бік парламенту для нашої держави нині вкрай шкідливе. У ньому можуть бути зацікавлені хіба що великий бізнес та регіональні еліти, які оберігають замкнене середовище елітного парламентського клубу. Ни­­ніш­­ня Верховна Рада є майданчиком для квазіполітичної дискусії, за лаштунками якої еліти досягають компромісів задля задоволення власних ресурсних потреб. З об’єктивних причин прем’єр-міністр не стане лідером нації, що поведе її до стрімких і масштабних якісних перетворень, в основі яких лежатиме боротьба з корупцією. По-перше, за чинною Конституцією в нього не достатньо повноважень, а по-друге, він є фігурою, що постає на ґрунті компромісу еліт.

Питання державного устрою є системною передумовою роз­витку країни й суспільства. На схилку своїх літ в інтерв’ю журналові Der Spiegel Мартін Гайдеґґер сказав приблизно таке: сьогодні вирішальне питання в тому, яка політична система може найкраще відповідати обставинам. Та сама проблема стосується й нас із вами. Вибудовуючи оптимальну конструкцію державного устрою, ми не маємо права беззастережно впроваджувати в себе досвід навіть зразкових і успішно апробованих десь прикладів, не врахувавши наших обставин, ризиків і переваг…
А поки влада залишається річчю в собі, президент уникає лідерства, функція контролера й основного драйвера перетворень зберігатиметься за українським громадянським суспільством. Саме воно, як уже було зазначено, в ці непрості часи виступає основним гарантом збереження державності.

1. Хоча пріоритети громадської активності нині спрямовані на фронт, мислячий клас довго не миритиметься із закритістю влади та її абстрагованістю від реальних потреб суспільства. У фор­­мах своєї самоорганізації вже найближчим часом він вийде за формат волонтерських ініціатив та добровольчих батальйонів. Створюватимуться громадські організації суспільно-політичного спрямування. Цілком закономірним буде започаткування нової політичної партії (руху), що базуватиметься на принципах інституційного плюралізму. Така організація стане масовою і популярною, якщо в усіх своїх проявах буде «антитезою» звичним українським політсилам.

Один із лідерів Революції каструль 2008 року в Ісландії Гердур Торфасон зазначає, що тамтешня молодь на вибори не ходить, бо не довіряє політикам і не вірить у проведення змін через наявні політичні інституції. Водночас молоді ісландці активно працюють над новими формами політичної самоорганізації, що функціонуватимуть паралельно із традиційними й самостійно змінюватимуть державу на краще. При замкненості українських еліт у тому самому напрямку рухатиметься й наше громадянське суспільство.

2. Українці точно домагатимуться розконсервування влади. Щоб надати цій тенденції еволюційного виміру, під час реформування виборчого законодавства необхідно домагатися цілковитого скасування виборчого бар’є­­ра. Спекулятивні міркуван­­ня про те, що нульовий прохідний поріг маргіналізує український парламент, не витримують критики. В останньому волевиявленні взяло участь близько 16 млн виборців. За партійними списками до парламенту обира­ли 225 депутатів. Поділивши кількість електорату на кількість вакантних мандатів, вирахуємо умов­­ну «вагу» одно­­го місця в парламенті. На виборах 28 жовтня 2014 року вона становила трохи більше ніж 70 тис. голосів. Отже, щоб при нульовому бар’єрі здобути одне крісло у ВР, партії знадобилося б стільки симпатиків. Важливо зазначити, що жоден із депутатів-мажоритар­ни­ків такої підтрим­­ки не дістав.
Навіть якби в Україні була суто пропорційна виборча система й таким чином обиралися 450 нардепів, «вага» мандата перевищувала б 35 тис. голосів. Із таким чи кращим показником підтримки у 2014 році перемогло лише 20% мажоритарників. Тож стверджувати, що нульовий прохідний бар’єр призведе до маргіналізації депутатського корпусу, щонайменше некоректно. Вибор­­­чий поріг є дискримінаційною нормою, яка працює на політич­­ні й бізнесові еліти, бо сповільнює приплив до владного середовища нових людей та ідей.

3. Водночас зі скасуванням бар’єра до виборчого процесу необхідно інтегрувати кількамільйонну спільноту українських громадян, які тимчасово проживають за кордоном. Як мінімум це найбільший інвестор національної економіки. Їхні вливання в неї щороку перевищують $10 млрд. У жовтні 2014-го на закордонних дільницях проголосувало лише близько 40 тис. виборців із майже 500 тис. зареєстрованих. Загалом за межами України тимчасово працює і проживає майже кожен десятий громадянин нашої держави (близько 4 млн осіб). Переважно це активні люди, які в абсолютній більшості перебувають у демократичних країнах, що зумовлює відповідні світогляд і громадянську позицію.

4. Референдум як форма прямої демократії має стати дієвим механізмом реалізації політичної волі громадян. Для цього важливо внести зміни до законодавства, адже Янукович та його команда планували використати відповідний інструмент на свою користь і сприяли ухваленню відповідного закону, що не відповідав інтересам ані держави, ані громадян. Суспільство спонукатиме парламент прийняти абсолютно новий закон про референдум, який спростить його застосування на практиці.

Упровадження таких ініціатив може знизити градус напруження у стосунках між новим суспільством та владою, яка не бажає змінюватися самостійно. Спроба ігнорувати нову якість українського громадянського суспільства матиме для влади фатальні наслідки.


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Корупційні скандали не рідкість і для деяких країн-членів ЄС, особливо, для тих, хто приєднався до спільноти після тривалого перебування в орбіті СРСР.
    10 грудня, Ольга Ворожбит
  • Ліберали намагаються уникнути поразки, підтримуючи протекціонізм і посилення прикордонних режимів
    10 грудня, The Economist
  • Перший російський військовий, якого я побачила, був майже точною копією президента своєї держави. Невисокий, з типовою зовнішністю, усміхнений, але абсолютно холодний до всього, що не стосувалося безпосередньо його. Зовнішність прекрасно підійшла б для розвідника: типовий чоловік між 30 та 40 роками, швидше худорлявий, без виразних ознак ані в рисах обличчя, ані в мові.
    10 грудня, Вікторія Малишева
  • Чому влада зволікає з легалізацією видобутку бурштину
    10 грудня, Денис Казанський
  • Чи зможе Франсуа Фійон подолати Марін Ле Пен?
    9 грудня, The Economist
  • На яких засадах утворилася і функціонує «Воля народу»
    9 грудня, Денис Казанський
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено