Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
25 грудня, 2014   ▪   Станіслав Кульчицький   ▪   Версія для друку

Чи можна громадян України згуртувати в політичну націю?

Як соціально-економічні реформи є запорукою формування українського громадянського суспільства, так інтегрування українських росіян, російськомовних українців та інших громад у національний державотворчий процес є запорукою формування української політичної нації.
Матеріал друкованого видання
№ 52 (372)
від 25 грудня, 2014
Чи можна громадян України згуртувати в політичну націю?

Політична нація є продуктом модерного світу. Не варто погоджуватися з тезою видатного іспанського філософа Х.Ортеги-і-Гассета, який вважав, що вона виникає раніше етнічної нації. «Відносна спільність мови і крові, якою сьогодні пишаються, – писав він, – це пізніший результат політичного об’єднання. Отже, не кров і мова створюють національну державу – навпаки, це вона вирівнює склад еритроцитів і артикуляцію звуків. І так було завжди». Будь-який історик скаже, що об’єктивні передумови для виникнення політичної нації постають тільки тоді, коли піддані монарха різного етнічного походження перетворюються на громадян, тобто стають суверенними господарями своєї долі.

Ми говоримо про політичну націю, коли визначаємо національний склад населення. Коли переходимо до розгляду його соціальних ознак, політична нація трансформується в інше поняття – громадянське суспільство. Це – сукупність економічно і політично незалежних від держави організаційних структур, пов’язаних між собою горизонтальними зв’язками і здатних вирішальним чином впливати на вертикальні структури влади.

Найпершу умову для формування громадянського суспільства становить перехід від традиційних держав з монархом як носієм суверенної влади до модерних держав – республік або конституційних монархій. Не менш важливою передумовою є здатність населення контролювати органи влади. Громадянське суспільство (або в іншому вимірі – політична нація) не може існувати в країнах з диктаторським режимом.

Україна – країна демократична, в ній є всі передумови для формування політичної нації. У преамбулі Конституції 1996 р. суверен влади, яким є український народ, характеризується як сукупність громадян України усіх національностей. Однак у цій конституції, як і в багатьох інших, бажане іноді визначається як уже існуюче. Формування української політичної нації почалося з нуля тільки після здобуття Україною державної незалежності. Тому нас чекає велика робота по згуртуванню всіх громадян України в цілісну політичну націю.

Почесне право бути її ядром мають етнічні українці. Особливості попереднього історичного розвитку обумовили поділ сучасного населення України на три великі громади – україномовних українців, російськомовних українців і росіян. Разом вони становлять 95% усього населення. Питома вага багатьох десятків інших національностей не перевищує 5 %.

Батьківщина – для всіх, хто її любить, а не оббирає для себе

Існування трьох великих громад з різною національною самоідентифікацією є наслідком кількасотрічного (кілька поколінь!) перебування України в Російській державі. За цей час чимало українців втратили рідну мову внаслідок примусової або природної асиміляції. Під асиміляційним тиском багато з них змінили свою національність на панівну в державі. Нарешті, на національному складі населення України вагомо позначилася колонізація земель Північного Причорномор’я.

Читайте також: Андрій Левус: «Успішна постреволюційна Україна – це крах російського проекту»

У 1917 р. після Лютневої революції Центральна Рада визначила кордони України, користуючись етнографічним принципом. До складу УНР відійшли всі (за винятком Кубані) губернії, в яких українці становили більшість населення. Тому УНР склалася з питомо етнічних українських земель і з колонізованих степових територій, на яких українці становили більшість. Центральний російський уряд не визнав таких кордонів, але більшовики, прийшовши до влади, цілком прагматично погодилися з ними: переважна більшість рад робітничих і солдатських депутатів, які слугували опорою режиму, знаходилися саме в південних і східних губерніях УНР.

Важливою передумовою для формування і громадянського суспільства, і політичної нації є здатність населення контролювати органи влади

Сьогодні формування української політичної нації ускладнюється не тільки наявністю трьох великих громад, але й руйнівним впливом Кремля на національний державотворчий процес. Під заспокійливі розмови про співробітництво і дружбу народів-побратимів путінська Росія створила в нашій країні потужну п’яту колону, а з лютого 2014 р. перейшла до відкритої агресії. За цих умов процес формування згуртованої політичної нації мусить бути прискорений – тільки вона здатна протистояти зовнішній агресії і внутрішнім сепаратистським рухам. Особлива відповідальність лягає на україномовних українців, які мусять згуртовувати навколо себе всіх громадян. На жаль, немало з них не можуть усвідомити цієї відповідальності.

21 листопада 2014 р. в прямому ефірі української редакції «Радіо “Свобода”» народний депутат України Тетяна Чорновол заявила про необхідність відділення від України захопленої сепаратистами території на кордоні з РФ у Луганській і Донецькій областях. Аргумент був такий: там нема українців… Ця заява збурила українське інтернеттовариство. В органи влади пішли навіть офіційні клопотання про притягнення її до відповідальності за посягання на територіальну цілісність України за статтею 110 Карного Кодексу.

Мабуть, так далеко заходити не треба. Усією своєю попередньою діяльністю Т. Чорновол викликає тільки симпатію у наших співвітчизників. Робити цю заяву їй було нелегко, вона прокоментувала її такими словами: «Так, це смілива думка, вона непопулярна, багато хто почне кричати: як же це, це наша територія! А я вважаю, що це переможний варіант для України, для нації, для держави, для нашої людяності».

Це звучав крик душі, а не холоднокровна заява політика, на якого Тетяна ще не встигла перетворитися. Її не можна порівнювати з Іриною Фаріон, яка спромоглася своїми діями і заявами опустити рейтинг партії «Свобода» до непрохідного на парламентських виборах. Проте Тетяна повинна взяти до уваги слова Михайла Грушевського: « Україна не тільки для українців, а для всіх, хто живе на Україні, а живучи любить її, а люблячи хоче працювати для добра краю і його людності, служити їй, а не оббирати, не експлуатувати для себе». З такими словами лідер національно-визвольного руху звертався до співвітчизників у 1917 р., сподіваючись на те, що вони створять національну державу на території, де українці становлять більшість населення, і згуртують навколо себе тих представників національних меншин, які бажають «працювати для добра краю та його людності».

Нині мрія М. Грушевського реалізована, і українцями ми називаємо всіх громадян України незалежно від їхнього національного походження. В наших закордонних паспортах термін «громадянство» перекладається англійською як «nationality». Так само Організація Об’єднаних Націй являє собою об’єднання держав, а не етнічних націй.

Читайте також: Вижити за будь-яку ціну

Треба визнати, що не всі етнічні українці бажають сприймати співвітчизників іншого національного походження як українців. Не всі громадяни України іншого походження бажають усвідомлювати себе українцями. В обох випадках таке небажання підриває українську державність, і невідомо, яке з них більш небезпечне.

Висловлювання Т.Чорновол треба згадувати знову і знову. Воно є лакмусовим папірцем у наших спробах осягнути глибину трагедії, яку переживає тепер український народ – громадяни України всіх національностей.

Те, що Тетяна сказала зопалу, сформулював спокійно і холоднокровно всім відомий Вадим Карасьов. Коментуючи останні новації Міносвіти в програмах з історії України для підручників загальноосвітньої школи, він заявив: « Отказ от наследия Великой Отечественной и усиление давления по теме Голодомора – свидетельство того, что взят курс на формирование мононационального государства. Гипотетически это может усилить напряженность в русскоязычных регионах, но сейчас там сопротивление подавлено, а потому стоит говорить лишь о росте пассивной оппозиционности, которая сейчас не имеет возможности для выхода. Война поляризовала ситуацию: сейчас существует выбор лишь между мононациональным украинским государством и русским миром, оттенков нет. Вопрос о принадлежности того или иного региона к национальному украинскому государству или к русскому миру будет решать военная сила» (газета «Вести», київський випуск, 2014, 25 листопада).

З усього сказаного можна зробити висновок, що українсько-російська війна, на думку Карасьова, закінчиться появою, з одного боку, мононаціональної України, а з другого, нової держави, для якої давно придумали назву – Новоросія! Важко визначити, влаштовує чи обурює така перспектива шановного політолога. Але він упевнено формулює свій прогноз: «между мононациональным украинским государством и русским миром» і не бачить іншої перспективи: «оттенков нет».

Процес формування згуртованої політичної нації мусить бути прискорений – тільки вона здатна протистояти зовнішній агресії і внутрішнім сепаратистським рухам

Чи варто слідом за Карасьовим стверджувати, що українці і росіяни не зможуть ужитися в одній державі, а тому її доцільно розділити? Якщо подивимося на інші європейські країни, то побачимо: всі вони є багатонаціональними. Виняток становить Польща, але тільки тому, що після визначення антигітлерівською коаліцією її нових кордонів Сталін вигнав мільйони етнічних німців і зігнав сотні тисяч поляків з контрольованих ним територій.

Чому у представників різних українських громад виникають думки, схожі на висловлені Т.Чорновол і В.Карасьовим? Частково, як це зрозуміло, поява їх обумовлена зовнішнім втручанням. Проте головна причина коріниться в тій спадщині, яку незалежна Україна отримала після 337 років перебування в Російській державі. Необхідно усвідомити, якими ми були, починаючи державотворчий процес у незалежній, але ще радянській Україні. Якими ми були і якими, до певної міри, ще залишаємося через чверть століття.

Або імперія, або політична нація

Ця територія на сході Європи з X ст. адмініструвалася з Києва, а потім, через багато століть – з Москви. Великі князі московські, які походили з київської династії Рюриковичів, підкорили уламки Золотої Орди, після чого оголосили себе царями. Потім вони поширили свою владу на майже всю територію Східної Європи і почали титулувати себе царями «Великия и Малыя и Белыя Руси». А тоді у них виникло бажання привласнити, крім території, і народ, який населяв її, а з ним – і його багатовікову історію.

Беручи за дороговказ історію династії Рюриковичів, історики В.Татіщев і Н. Карамзін підмінили нею історію народів, які населяли Східну Європу. Вони прагнули творити образ «тисячолітньої Росії», яку населяв нібито єдиний російський народ, поділений на великоросів, малоросів і білорусів. Російська імперія була досить ліберальна у ставленні до колоніальних народів під скіпетром царя і дозволяла їм жити власним життям. Однак це не стосувалося українців і білорусів, чиє становище різко відрізнялося від інших підкорених народів. Українці вважалися частиною панівної нації лише у  разі, якщо погоджувалися розглядати себе як малоросів. Однак та українська інтелігенція, яка відстоювала право своїх співвітчизників на окрему від росіян національну ідентичність і відповідно – на власну історичну традицію, нещадно переслідувалася. Логіку тих, хто намагався втиснути український народ в прокрустове ложе «малоросів», найбільш виразно продемонстрував блискучий російський історик і за сумісництвом лідер партії конституційних демократів П. Мілюков. Дмитро Дорошенко оприлюднив пам’ятну записку групи російських державних діячів, адресовану в листопаді 1918 р. послам держав Антанти в Яссах. У записці, авторство якої приписується Мілюкову, вони вимагали розпочати збройну інтервенцію в Україну і застерігали від перемовин з керівниками УНР: «З українцями недопустимі ніякі розмови, бо саме поняття «український народ» вигадане німцями. Офіціальне визнання слів «Україна» і «українці» неминуче потягне за собою зменшення руського народу більш як на третину і одріже руські землі од Чорного моря. Коли б навіть «Україна» на мировім конгресі й була включена до складу Російської держави, але зберегла цю назву, то ми б залишили й на будуче багате поле діяльності для сепаратистів, бо поки існує окремий народ, доти домагання своєї окремої держави завжди буде мати ґрунт і рацію» (Дорошенко Дмитро. Українська гетьманська держава 1918 р. – Нью-Йорк, 1954. – С. 411).

Читайте також: Витоки донецького сепаратизму

На відміну від Російської, радянська імперія була побудована як «союз рівноправних республік». Можливість такої побудови зумовлювалася дуалізмом радянської влади, яка являла собою симбіоз диктатури парткомів з управлінською владою радянських органів. Вожді партії прагнули уникнути конфронтації з національно-визвольним рухом і погоджувалися надати радянським республікам навіть формальний статус незалежних держав – усе одно диктатура партії перетворювала їхню сукупність на «единую и неделимую Россию». В жодній з цих держав не могла народитися політична нація. Загальносоюзна політична нація теж не народилася. Ідеологічний конструкт, який з’явився в 1960-х роках під назвою «радянський народ як історична спільність», політичною нацією не був.

У багатонаціональному Радянському Союзі існували так звані титульні нації. Титульною вважалася та національність, яка становила більшість населення в будь-якій адміністративній одиниці. Утворилася ієрархія етносів, яка визначалася адміністративно-територіальним поділом. Неофіційно на чолі ієрархії перебували росіяни – титульна нація загальносоюзного масштабу. Титульні нації другого порядку утворили союзні республіки, третього – автономні республіки, четвертого – національні округи, п’ятого – національні райони.

Росіяни займали привілейоване становище в СРСР хоча б тому, що ніде не вважалися національною меншиною. Але всі радянські громадяни, незалежно від національності, соціального і службового становища, були безправні перед політичним режимом, уособлюваним вождями. В. Карасьов даремно рекомендував «не посилювати тиску по темі Голодомору». Очевидно, такою була його реакція на звинувачення росіян у геноциді українців з боку деяких «патріотів». Та не можна народ, який не брав реальної участі у формуванні влади, звинувачувати у злочинах, учинених політичним режимом. Як відомо, один з перших випадків масового терору радянська влада застосувала на Північному Кавказі проти донських козаків. 24 січня 1919 р. ЦК РКП(б) розпорядився «здійснити нещадний масовий терор щодо всіх взагалі козаків, які брали будь-яку, пряму або опосередковану участь у боротьбі з Радянською владою». Один із виконавців геноциду І. Рейнгольд доповідав у ЦК: «Принциповий наш погляд на козаків як на елемент, чужий комунізму і радянській ідеї, правильний. Козаків, в усякому разі велику їх частину треба рано чи пізно винищити, просто винищити фізично» (Большевистское руководство. Переписка 1912–1927. – М., 1996. – С. 108, 110). А в листопаді 1920 р. за безпосередньою вказівкою В. Лєніна в Криму було знищено понад 100 тис. військових і цивільних врангелівців.

А через багато десятиліть, варто було під впливом конституційної реформи М. Горбачова зникнути диктатурі КПРС, як Радянський Союз розколовся по лініях кордонів союзних республік. Керівництво сучасної Росії відхрещується від радянської спадщини в національній політиці, а особливо рішуче – від визнання українців і білорусів окремими народами. Те поняття «русского мира», яке народилося в часи В. Путіна, ідентичне дореволюційному концепту «единой и неделимой России».

Очевидно, що поразка України в українсько-російській війні загрожує не тільки втратою незалежності, але й поглиненням українців «русским миром» і повторним загарбанням їхнього історичного минулого. Не випадково газета «Экономические известия» 21 листопада 2014 р. поінформувала своїх читачів, що в 2015 р. на Воробйових горах у Москві буде встановлений 100-метровий монумент великого князя київського Володимира Святославича у зв’язку з 1000-літтям від дня його смерті.

Перспективи української політичної нації сьогодні

Ми не знаємо національного складу населення України за останні роки. Перепис мав відбутися в 2011 р., але в державі Януковича на нього не вистачило грошей. Динаміку національного складу можна визначити тільки за переписом 2001 р. у порівнянні з останнім радянським переписом 1989 р. За ці роки питома вага українців у населенні підвищилася з 72,7% до 77,8%, а частка росіян скоротилася з 22,1 до 17,3%.

Ця динаміка викликає здивування: адже після 1991 р. росіяни у великих кількостях покидали середньоазіатські республіки і Казахстан, але не Україну або країни Балтії. Механічний рух населення – росіян з України в Росію і українців з Росії в Україну існував, але був невеликий і не міг вплинути на різке зменшення питомої ваги росіян в населенні України. У такому разі який чинник вплинув?

Дані переписів дають підказку: частка російськомовних українців зросла з 12,2 до 14,8 %. Це означає, що деякі росіяни за ці 12 років змінили свою самоідентифікацію. Певна частка російськомовних українців під час першого перепису назвалася росіянами, а під час другого повернулася до національності батьків. Відповідь на запитання про національність не вимагала жодних зусиль, натомість процес перетворення російськомовних українців на україномовних вимагав тривалішого часу.

Вчені Інституту соціології НАН України придумали красномовний тест на громадянськість і постійно використовували його в моніторингу громадської думки. Вони запитували своїх респондентів: «Ким Ви себе передусім вважаєте?» і наводили варіанти відповіді. Маємо таку динаміку за 21 рік (у відсотках):

 

 

1992 р.

2013 р.

1.

Громадянином України

45,6

50,6

2.

Мешканцем регіону, в якому живете

30,8

36,4

3.

Представником свого етносу, нації

2,0

4.

Громадянином колишнього Радянського Союзу

12,7

6,6

5.

Громадянином Європи або світу

10,2

3,6

Виходить, що громадянами України вважали себе в першу чергу тільки половина власників українського паспорту. Причин немало, але головними, мабуть, є дві. По-перше, держава, в якій ми живемо, належала не громадянам, а корумпованим чиновникам. По-друге, немало громадян не прийняли до серця незалежності України і бажали жити у великій і багатій на природні ресурси Росії. Ці настрої посилювалися російськими ЗМІ, які майже повністю заполонили український інформаційний простір.

У 2004 р. соціологи провели опитування за лінгвоетнічними громадами і отримали такий результат (у відсотках):

 

 

Україномовні українці

Російськомовні українці

Росіяни

1.

Громадянином України

49,4

39,9

33,2

2.

Мешканцем регіону, в якому живете

40,1

31,8

36,5

3.

Представником свого етносу, нації

3,3

2,6

2,6

4.

Громадянином колишнього Радянського Союзу

5,3

16,6

22,4

5.

Громадянином Європи або світу

2,1

6,3

3,2

На жаль, опитування представників лінгвоетнічних громад у наступні роки не проводилося, і тому ми не можемо аналізувати відповіді в динаміці. Але дані за один рік теж характеризують позицію російськомовних українців: десь посередині між україномовними українцями і українськими росіянами.

Формування української політичної нації відбувалося з величезними ускладненнями в тих регіонах України, де росіяни внаслідок самої своєї чисельності могли впливати на російськомовних українців. За даними перепису 2001 р. цей вплив проявлявся у Слобідській Україні, де питома вага російського населення становила 20,6 %, у Причорномор’ї та Криму (28,3%) і в Приазов’ї та Донбасі (28,3%). Як бачимо, за сто років ситуація мало змінилася. Хоча в південних та східних губерніях українці становили, за даними єдиного дореволюційного перепису, більшість населення, ці регіони гостро реагували на соціальні, а не національні проблеми.

Гальмівний вплив на формування політичної нації здійснювали успадковані від минулого настрої та упередження, наявні у представників усіх трьох лінгвоетнічних громад. Немало українців, які постраждали від переслідувань радянської влади, продовжують відчувати дискомфорт навіть після її зникнення. Звідси – підвищена агресивність, спрямована проти росіян, у тому числі тих, хто живе з українцями в одній державі. Найбільш яскравий приклад, який уже наводився вище – спроби звинуватити в Голодоморі не політичний режим, у якому було представлено немало українців, а російський народ.

Подібна агресивність викликає у росіян негативну реакцію, яка багатократно посилюється під впливом притаманних їм самим комплексів. Адже не так легко позбутися комплексу загальносоюзної титульної нації, яка не вважалася національною меншиною в будь-якій республіці.

Немало громадян України пов’язані різноманітними, у тому числі родинними зв’язками з населенням Росії, політичні настрої якого формуються агресивною пропагандою. Тому український народ відчуває вплив кремлівської пропаганди не лише через ЗМІ, а й опосередковано, через контакти з населенням Росії. Агресія в Криму і на Донбасі викликала шок у всьому світі, але тільки не в Росії. У листопаді 2014 р. соціологи російського Левада-центру запитали своїх респондентів, чи має Росія визнати незалежність ДНР і ЛНР? «Так» або «Швидше так» відповіли 63%, «Ні» або «Швидше ні» – тільки 12% опитаних.

Читайте також: Донецьк і духи капіталізму

Однак пропаганда, заснована на брехні, не є життєздатною. У листопаді 2014 р. генеральний директор Російської ради з міжнародних справ Андрєй Кортунов заявив журналістам: «Якщо у Кремля і були плани захопити південний схід України після анексії Криму, то вони вже переглянуті». На його думку, це відбулося після того, як у Кремлі зрозуміли, що російськомовне населення України не підтримує російську владу.

За останній рік формування української політичної нації багатократно прискорилося. Могутнім прискорювачем стала агресія Росії. Безпосередній зв’язок між російською агресією і згуртуванням усіх лінгвоетнічних громад (включаючи 5% населення неукраїнського і неросійського походження) помітив і в найбільш категоричній формі висловив один з блискучих публіцистів доби горбачовської «перебудови» Анатолій Стрєляний: «И скажем главное. Национальное украинское дело из-за событий в Крыму, как бы они ни повернулись, не пострадает. Наоборот. Объяснять это – значит держат читателя совсем за дурака. Посягательство России на Крым только приблизит приход в Москву такого гостя как Русский Майдан. Объяснять это тоже излишне. Другое дело, что русская оккупация Крыма может многих убить и обездолить. Людей жалко, даже несмышленых, а так бы все хорошо» (Форум наций, 2014, № 6).

Між національним і соціальним

Спостережливі читачі могли б помітити деякі суперечності у наведених тезах. Вони мають об’єктивний характер, бо національний зріз суспільства не збігається з соціальним і навпаки. Отже, ми потребуємо додаткових висновків.

Передусім треба зупинитися на суто теоретичній проблемі. Це правда, що політична нація і громадянське суспільство – синонімічні поняття, але тільки в цілісному вигляді. Громадянське суспільство складається з великої кількості різноманітних організацій, які можуть об’єднуватися або функціонувати самостійно. Важливо лише, щоб вони зберігали економічну та політичну незалежність від державних інститутів і могли впливати на них постійно, а не тільки під час виборів. Політична нація складається з : а) нації, яка є більшістю населення в країні; б) націй або етнічних груп, які є аборигенними на території, що входить в цю країну; в) меншин, що відносяться до нації, яка становить більшість населення в іншій країні. Окремі осередки соціального або національного характеру розвиваються за власними законами, впливаючи на самоорганізацію населення в рамках громадянського суспільства/політичної нації.

Особлива відповідальність за формування згуртованої  політичної нації лягає на україномовних українців, які мусять згуртовувати навколо себе всіх громадян

Самоорганізація населення в Україні, яка дала поштовх утворенню громадянського суспільства/політичної нації, почалася тільки з кінця 1980-х років. Тоді стали виникати так звані «неформальні», тобто позбавлені благословення КДБ і парткомів громадські осередки. Одним із найголовніших був Народний рух України. Викликана низкою обставин трагічна доля Руху вкрай негативно позначилася на темпах формування громадянського суспільства, отже, і політичної нації в Україні. Так само труднощі інтегрування російських і навіть ширше – російськомовних громадян в український державотворчий процес негативно позначилися на темпах формування політичної нації, отже, й громадянського суспільства.

Запорукою прискорення темпів формування українського громадянського суспільства є соціально-економічні реформи. Запорукою прискорення темпів формування української політичної нації є подолання труднощів в інтегруванні українських росіян, російськомовних українців та інших національних меншин в національний державотворчий процес.

Прикро, що тільки половина людей, які є громадянами України, вважають себе перш за все громадянами України. Але цій біді можна зарадити. По-перше, Революція гідності, будемо сподіватися, відкрила шлях до соціально-економічних реформ, здатних перетворити олігархічну демократію в демократію європейського типу. По-друге, перед обличчям зовнішньої агресії (спасибі Путіну!) український народ згуртовується і починає більше цінувати національну державність.

Чудово, що лише невелика частка громадян України вважають себе перш за все представниками своєї нації (3,3 % – україномовні українці, 2,6 % – російськомовні українці і 2,6 % – українські росіяни). Це означає, що все населення України, включно з громадянами неукраїнської і неросійської національності, здатне згуртуватися в єдину політичну націю, спроможну чинити опір зовнішній агресії.

Не секрет, що українські росіяни нерідко ототожнюють себе з громадянами Росії. Як правило, в такому ототожненні нема ознак, на підставі яких їх треба було б розглядати як п’яту колону у населенні України. Зрештою, серед утікачів у сусідню державу від Революції гідності ми зустрічаємо немало етнічних українців. Лінія розламу йде за соціально-політичною, а не за національною ознакою. Симпатії до Росії з боку українських росіян зрозумілі: Україна і Росія впродовж століть знаходилися в одній імперії – чи царській, чи радянській. В умовах російсько-української війни треба визначатися за соціально-політичною, а не національною ознакою. Росія – найближча для України країна, але це тільки ускладнює міждержавні відносини. Адже російський правлячий клас прагне зробити Україну ще ближчою – аж до цілковитої втрати нею ознак державності – навіть таких, які існували в радянські часи. Чи варто російськомовним українцям і українським росіянам співчувати подібним намірам? Кремлівські можновладці по руках і ногах обплутали своїх громадян, то навіщо громадянам України лізти в ту петлю?

Однією з головних умов згуртування усіх нас в єдину націю є визнання того, що Україна мусить мати тільки одну державну мову. Слід усвідомити, що визнання російської мови рідною з боку половини населення – це результат асиміляторської політики російської і радянської імперій. Наявність однієї державної мови не означає заборони на користування рідною мовою. Одна державна мова не викличе будь-яких утруднень в повсякденному житті. За даними моніторингу Інституту соціології НАН України, у 2013 р. лише 1% мешканців не розумів української мови і тільки 0,3 % відсотка не розуміла російської. На відміну від політиків, опитувані громадяни не були стурбовані мовним питанням. Серед 14 чинників, які мусили об’єднувати, на думку соціологів, український народ, вони поставили мову на десяте місце (Українське суспільство. 1992–2013. Стан та динаміка змін. Соціологічний моніторинг. – К., 2013. – С. 6, 488).

Агресія Росії в Україні стала колосальним шоком для громадян обох країн. Слід визнати, що цей шок дав протилежні результати. Громадяни України рішуче взяли курс на демократію і висловилися за входження в Європу, а не в «русский мир». Виховані в дусі братства і дружби слов’янських народів Східної Європи, російські громадяни в масі своїй з ентузіазмом підтримали дії свого уряду, спрямовані на знищення «київської хунти». Можна зрозуміти, що схвалення агресії більшістю росіян є наслідком промивання мізків за допомогою ЗМІ. Проте фактом залишається те, що загроза національній державності йде не тільки від правлячого класу, який тримає свій народ в інформаційному рабстві, але й безпосередньо від російського народу. Це теж треба розуміти усім нам.

Обрання Петро Порошенка президентом України в один тур, переконливі результати позачергових парламентських виборів, героїчні дії відродженої у найстисліші терміни української армії, могутній волонтерський рух на її підтримку, беззастережна підтримка незалежності України вільним світом – усе це служить запорукою успіху в боротьбі українського народу за свою свободу і незалежність.

P.S.

Те, що треба було сказати – сказане. А проте лишається відчуття певної незавершеності. Чи сказане звучить переконливо для українських росіян, які не можуть бути байдужими до росіян російських? Деякі з наших росіян, як і багато українців, мають родичів у путінській Росії. Деякі є аборигенами на українській землі. На завершення цієї статті просяться роздуми, які випливають з власного життєвого досвіду.

Нас – випускників істфаку 1959 року в Одеському університеті залишилося при житті зовсім небагато. Кожний з нас має сентимент до тих, з ким минали студентські роки. Аж раптом я зустрівся в інтернеті зі своїм однокурсником Борисом Бубновим. У ті часи мені ніколи не спадало на думку, що ми відрізняємося один від одного, бо росіянин, а я – ні. Власне, у мене в паспорті теж значилося: росіянин, і вихований я був у російській культурі з одеським присмаком. Та життя розвело нас, і мені залишається тільки здогадуватися, як важко може переживати людина з імперським настроєм пожиттєве перебування в незалежній Україні. Цей мій однокурсник тепер охоче приєднується до коментарів, якими супроводжуються мої виступи на інтернетфорумах, частіше за все цитуючи присвячені мені злісні рядки з російської Вікіпедії.

Інший приклад, теж з власного життя. Маю 50 % вірменської крові, але мої предки по матері століттями жили в османському Аккермані – Білгороді-Дністровську, – аж доки, уже в XXст. не переїхали в Одесу. Вірменія мені зовсім незнайома, але коли опинився в ній, то відчув: це моє! Зустрічався з людьми на високих посадах, які розповідали, як зверхньо російські можновладці ставляться до в усьому залежної від них Вірменії. І мені було так само гірко, коли я чув від українців на високих посадах, як зверхньо ставляться російські можновладці до в усьому залежної від них України.

Підтверджую з власного досвіду: відчуття етнічності глибоко закладене в кожній людині, це могутнє відчуття. Та за всієї гіркоти, яку відчував, коли люди з імперським мисленням зневажали Україну або Вірменію, мені ніколи не спадало на думку висувати претензії до росіян.

Десь на початку 1990-х років я образно назвав в одній із своїх статей національний державотворчий процес «виповзанням із Росії». Виявляється, що ми продовжуємо «виповзати», втрачаючи на ходу людей і території. Сподіваюсь, що Україна стане цілком незалежною. Переконаний у тому, що незалежна Україна здійснюватиме благотворний вплив на всіх тих, хто населяє Російську Федерацію. Подібно до українців і вірмен, росіяни теж пережили геноцид і заслуговують кращої долі, ніж та, яку їм готують Путін і путіноїди.


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Минулого тижня світові ЗМІ писали про передачу Україні права проводити фінал Ліги чемпіонів, мододих українських політиків та спростовували чутки про польських військових на Донбасі
    26 вересня, Ольга Ворожбит
  • Воно не прийме тебе, поки не полюбиш його першим, поки не звикнеш до його характеру, до його камерності й непоказного аристократизму. Замешкати тут — означає зголоситися на те, щоби про тебе тут усі все знали і ти так само все про всіх знав, прийняти неписане правило, що, зрештою, у людей не може бути аж надто багато секретів.
    26 вересня, Ярослава Тимощук
  • Французький політолог розповів Тижню про майбутнє переговорів щодо війни в Україні та перспективи геополітичних змін упродовж наступного року, а також поділився спогадами про власну поїздку на лінію фронту.
    26 вересня, Алла Лазарева
  • Чи й справді найдорожчий у світі шолом для реактивного винищувача такий крутий?
    25 вересня, The Economist
  • 8 вересня, у День звільнення Донбасу, в Макіївці сталася чергова подія, яка ще на енну кількість днів (років?) відсунула від нас перемогу в цій війні. Під перемогою я не маю на увазі українські танки на площі Лєніна в Донецьку з рознесеним вщент пам’ятником, як часто це уявляє собі наша патріотична більшість.
    25 вересня, Станіслав Васін
  • Політичні еліти цього регіону майже не змінюються протягом останніх 20 років і не сформували власного клану
    25 вересня, Богдан Буткевич
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено