Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
24 грудня, 2014   ▪   Денис Казанський   ▪   Версія для друку

Витоки донецького сепаратизму

Донецький сепаратизм в Україні став по-справж­ньому помітною проблемою тільки 2014 року. Доти практично ніхто не вірив, що він існує. Довгий час єдиним потенційно небезпечним регіоном у цьому плані вважався Крим. Певну відособленість Донбасу визнавали, про­­­те списували її насамперед на підступи місцевих олігархічних кланів, які зумисне настроювали населення шахтарського краю проти жителів інших частин України і утверджували міф про провідну роль регіону-годувальника.
Матеріал друкованого видання
№ 51 (371)
від 18 грудня, 2014
Витоки донецького сепаратизму

Частково це було правдою. Ці клани таки вміли розділяти й володарювати. Гнів жителів депресивних шахтарських містечок вони майстерно спрямовували проти таких самих безправних роботяг із Західної України, а поки ті з’я­совували стосунки між собою в інтернеті, за їхніми спинами спокійно вели утилізацію донецької індустрії. Однак розуміймо, що донецькі й луганські чиновники з Партії регіонів, котрі переконували свій електорат, що Донбас – особливий край, який має право посідати в Україні домінуюче становище, найчастіше й самі перебували в полоні стереотипів.

Донецький сепаратизм зародився куди раніше, ніж Партія регіонів, яка його популяризувала. Мова не про «Доне­ць­­ко-Криворізьку республіку», існування якої не помітив ніхто, крім більшовиків, що її вигадали, та донеччанина Володимира Корнілова, який написав про неї книжку. У складі СРСР Донбас не виявляв ні­якого помітного прагнення до відокремлення. Паростки сепаратизму стали пробиватися в шахтарських регіонах лише наприкінці 1980-х, напередодні розпаду Союзу. Але й тоді це явище мало насамперед економічне, а не національне коріння.

Фундаментом донецького сепаратизму стала солідарність шахтарів. Саме в їхньому середовищі зародилося популярне твердження про те, що «Донбас годує всю країну». У 1920–1930-х роках ця професія була героїзована, гірників офіційна пропаганда зображувала справжніми атлантами, на чиїх плечах трималася економічна могутність усієї країни. А оскільки основним вугледобувним регіоном СРСР тоді був Донбас, то його жителі, певна річ, переповнювалися почуттям власної значущості. Це про них казали «шахтарі – гвардія праці», це тут установив свій знаменитий рекорд Стаханов, це Донбас був названий «серцем Росії» на відомому радянському плакаті.

Читайте також: В окупації: як живе Луганськ під бойовиками

Пафосні газетні передовиці про гірників Донбасу були актуальні аж до кінця 1970-х. У той час регіон досяг пікових по­­казників вуглевидобутку, які йому вже ніколи не судилося повторити. Після відкриття величезних нафтових родовищ у Сибіру паливно-енергетичні галу­­зі промисловості СРСР почали переорієнтацію з вугілля на нафту й газ. Змінились і пріоритети капіталовкладень. Упродовж двох десятиліть фонд вугледобувних підприємств Донбасу практично не оновлювався, шахти працювали без реконструкції. У 1980-х вугіль­­на промисловість УРСР стала невідворотно деградувати, і до кінця десятиліття галузь уразила криза, наслідком якої стали масові страйки.

Протестували сотні тисяч осіб. Шахтарі вимагали не тіль­­­ки збільшення зарплати, а й поліпшення постачання продуктів та промтоварів. Кінець 1980-х був часом тотального дефіциту, і жителям Донбасу здавалося несправедливим, що їхньому регіонові-годувальнику бракує всього. Місцеві шахтарі були доти впевнені, що саме вони і є економічна сила радянської імперії.

Шахтарське невдоволення вдало використовували агітатори з Народного руху, переконуючи населення УРСР, що республіка є економічним локомотивом Союзу й тягне за собою відсталі регіони. Ці сло­­ва знаходили відгук у гірників, котрі теж були переконані, що «гнуть спину, поки в Москві жирують». Вони не вимагали регіональної автономії для Дон­­­басу, однак зажадали більше економічної самостійності для УРСР, щоб гроші залишались у республіці, й домоглися відповідного закону. Невдовзі на референдумі 1991 року із цих економічних міркувань вони проголосували за незалежність України. Досі цю підтримку представники патріотичних сил розцінюють як сплеск національної свідомості, однак трудівниками рухав зовсім не патріотизм, а бажання не годувати зайві роти.

Читайте також: Війна за «ЛНР». Єфремов проти Козіцина

Буквально через два роки настрої на Донбасі радикально змінилися. Після розвалу СРСР процвітання так і не настало, а економічна криза кінця 1980-х змінилася жахами початку 1990-х. У 1993 році в краї знову спалахнув масовий страйк, і цього разу шахтарі знову зажадали регіональної самостійності, тільки вже від Києва. Як і 1989-го, вони були переконані, що годують дармоїдів. Тільки тепер об’єктом невдоволення стали не народи Середньої Азії та москвичі, а населення Західної України й кия­­ни. Одним з організаторів страйку став Юхим Звягільський, який уміло маніпулював шахтарською лавиною і паралельно переконував владу, що допоможе залагодити конфлікт. На хвилі протестів він переїхав до Києва і обійняв посаду першого віце-прем’єра. У підсумку завдяки йому вдалося поступово погасити пожежу. При цьому політичні вимоги щодо регіональної самостійності Донбасу так і не було задоволено.

Однак донецькі еліти ідею не залишили і не переставали розхитувати ситуацію. У 1994 році одночасно з виборами до Верховної Ради в Донецькій та Луганській областях відбулася подія, яку одні називали «місцевим референдумом», а інші – «дорадчим опитуванням». За законом провести референдум було неможливо, тому офіційною визнали другу назву. Опитування включало чотири пунк­­­ти, перший із яких стосувався державного устрою України. Жителів Донбасу запитували, чи згодні вони на федерацію, а також на державний статус російської мови.

Організацією цього заходу в Донецькій та Луганській областях займались «обласні комісії з дорадчого опитування громадян», що виконували рішення депутатів облрад. «Референдум» був передвиборним ходом. На 1994 рік в Україні припали не тільки парламентські, а й президентські електоральні перегони, а на самому Донбасі обирали також і очільників областей. По закінченні виборів про результати «референдуму» більше не згадували. Складно стверджувати, наскільки достовірні вони були, однак за федералізацію на Донбасі тоді проголосувало 80% жителів.

Читайте також: Донецьк і духи капіталізму

Пізніше сепаратистські гас­­ла ще не раз лунали під час численних шахтарських страйків у 1996–1998 роках, проте жод­­них осмислених форм більше не набували. А після того як у 2002-му Віктор Янукович упер­­ше обійняв посаду пре­м’єр-міністра, донецькі клани й зовсім перестали розігрувати карту сепаратизму, вирахував­­ши, що незабаром приберуть до рук усю Україну й шантажувати Київ немає сенсу. Після кар’єрного злету Януковича сепаратистська агітація різко піш­­ла на спад, ба навіть навпаки, змінилася певною патріотичною риторикою. Регіональні еліти були цілком згодні любити Україну, що жила б за правилами донецьких. Але вже після провалу Януковича на виборах 2004-го регіональний сепаратизм знову дістав потужний поштовх.

На жаль, за весь час центральна влада в Києві так і не вжила заходів для боротьби зі збудниками вірусу сепаратизму на Донбасі. Підсумком цієї бездіяльності й стали трагічні події 2014-го.


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Про переваги Hyundai Tucson 2016 року випуску
    4 грудня, Олександр Пархоменко
  • У розмові з Тижнем Девід Кровлі, професор Школи гуманітарних наук Королівського коледжу мистецтв у Лондоні, розповів про старі та нові медіа, постправду й андеграунд у країнах соцтабору.
    4 грудня, Ганна Трегуб
  • Відомий лозунг «Хліба і видовищ!» у «молодих державах» до кінця 2016-го повністю віджив себе. Тепер тут хочуть тільки хліба. Причому видовища, якими так славляться «народні республіки», вже викликають у вчорашніх глядачів лише блювотний рефлекс. Особливо цей рефлекс видно, коли «впарюють» успіхи «республіки».
    4 грудня, Станіслав Васін
  • Латвія з-поміж трьох країн Балтії має чи не найбільше зв’язків із Росією, через які остання може шукати канали впливу. Утім, ситуація поступово змінюється
    3 грудня, Ольга Ворожбит
  • Відкриттям екзопланет уже нікого не здивуєш. Наступний крок — спробувати їх зняти
    3 грудня, The Economist
  • Одним із місць відпочинку та дозвілля для луганчан до війни була мережа гіпермаркетів «Епіцентр». Хтось планував там ремонти, хтось шукав подарунки, а хтось просто релаксував: повільно пересувався від відділу до відділу, спираючись на візок. Там справді можна було вбити день і нічого не купити. Просто дивитися, тримати в руках, а потім залишати при собі обраний товар так, ніби він на якийсь час ставав власністю.
    3 грудня, Вікторія Малишева
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено