Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
17 грудня, 2014   ▪   Олена Стяжкіна   ▪   Версія для друку

Донецьк і духи капіталізму

Їх не дуже любили. Бо «буржуї», «капіталісти», «олігархи». Навіть тоді, коли у власності мережа з трьох магазинів чи кондитерський цех. Іноді їм діставалося слово «бізнесмени». Та й то крізь зуби
Матеріал друкованого видання
№ 50 (370)
від 11 грудня, 2014
Донецьк і духи капіталізму

Ні, не заздрість, хоча й вона також. Просто такий тип особистості в момент його зародження, славного чи сумнівного початку, не викликає довіри. Вони дуже не такі, дуже. Не такі, як усі. Не такі, як бідні, не такі, як розумні, не такі, як ті, що орієнтовані на державу...

І, хоч як дивно, зовсім не такі, як ті, що подовжували свої потенції новітніми автівками, посилювали неміч мовчазною кремезною охороною з колишніх есбеушників, прикрашали втрачені можливості молодесенькими дружинами та весело сповідували принцип «влада породжує гроші». А з тим сиділи в теплих кріслах і дерибанили бюджети. І дуже легко витрачали гроші, які насправді не заробили.

Ці буржуї – ні. Аж ніяк не легко. Про їхню жадібність складали легенди. Мовляв, один власник заводу купив першу іномарку два роки тому. І що ви думаєте? Не нову.

А от володар кількохсот вантажівок, знаєте, взагалі їздить на роботу маршруткою. І вдягається на розпродажах.

«Щоб умовити їх витратити гроші на нову квартиру чи будівництво житла, треба розроб­ляти цілу наступальну операцію й працювати над її проведенням рік, а то й два», – жалілися дружини.

Вони, здавалося б, ніколи не були теплими, відкритими, емоційно комфортними. Підозрілі, сухі, надто раціональні, дуже спокійні, навіть у розносах і скандалах холодні як лід. «Неможливо за всім рвати серце. Його може не вистачити. Треба не реагувати. Просто навчитися жити так, щоб не було болю. Взагалі не було... Тільки знаєш, нещодавно стало зрозуміло: якось там усе пов’язано. Коли втрачаєш здатність до болю, втрачаєш і здатність до радості...»
Страшні люди. Особливо на тлі орди чиновників, які блискавично багатіли та впадали в марнотратство, купуючи все, що блищить, шелестить і рухається.

Читайте також: Вугільний договірняк

Нудні, несвяткові, похмурі, ці вивчали процеси... Як будують теплиці, вирощують помідори, скільки градусів має бути, якщо посадити руколу? Чим викладені підлоги у спортзалах? Чи є це покриття спеціальним, чи можна зекономити? У який спосіб працюють із тілом тренажери? Як влаштоване обладнання, що виготовляє харчову плівку? Де можна купити піч для випалювання цег­ли і чи можна збудувати її самотужки?

Хтось із них мав освіту: інженер, фізик, філолог. Хтось кинув школу після восьмого класу. Хтось у юності вважався блискучим інтелектуалом, хтось не міг зв’язати двох слів.

Але всі вони знали про свій бізнес усе. Від гвинтика та якості фарби на стінах офісного приміщення до маркерів товарних бірж і стратегічних прогнозів коливання ставок. Про свою молочку, папір, огірки, вантажівки, ресторан чи будинки могли говорити годинами. А думали повсякчас. І ім’я повара, начальника зміни, комірника знали не із зарплатних відомостей. І про характер, і про те, хто коли запив, одружився та розлучився.
Не з доброї душі знали, а з прагматичних міркувань. Бо від якості їхньої роботи залежали гроші.

наші бізнесмени, ніколи не були сміливими та революційними. У справі – так. У житті – ні

Гроші... Не фетиш, хоча й, звісно, фетиш. Буржуї не витрачали, бо вкладали у розвиток.
«Навіщо це тобі? Може, треба зупинитися?» – питали їх друзі. Але як можна зупинитися, коли йдеться про справу всього життя?

Справа. Діло. Фірма. Ні, вони не формулювали пафосно. І самим собі, напевне, теж не формулювали. Однак саме прирощення та розвиток фірми – це те, що давало справжнє задоволення.

Гроші як такі цікавили їх менше. Починаючи з різних мотивацій: подолання бідності, «щоб діти жили як люди», «ніколи не буду нужденним», вони, ті кляті буржуїни, крок за кроком закохувались у свою справу.
Задоволення від зробленого – збудованого, випущеного, збільшеного – робило їх, нудних і похмурих, еротичними та сяючими. Дружини цього не розуміли. Підлеглі часто ненавиділи.

За прискіпливість, за неможливість обдурити, за знан­ня всіх процесів та їхніх учасників, за жадібність, чого вже там. Бо вибити підвищення зарплати – завдання майже нерозв’язне. «Коли мій шеф бореться з жадібністю, третій зай­вий», – не жарт, а донецьке прислів’я.

Жадібність перемагала. Ринок праці давав змогу надто не заморочуватися з капризними підлеглими. Однак якщо йшлося про фахівця унікального, то йому й платилося, й усе прощалося.
 
Трохи про етику

Кляті донецькі капіталісти вміли називати речі своїми іменами. «Доведи, що ти безцінний, а потім претендуй!» Таке боляче слухати, бо всі ми безцінні. А тут... Однак, ніде правди діти, тверезить. Одних штовхає до зростання, інших до мрій про помсту. Страшну, криваву помсту, яка прийде до буржуя неминуче. Прийде і все відбере. Хто ж знав, що цього слід боятися.

Ні, вони, наші бізнесмени, ніколи не були сміливими та революційними. У справі – так. У житті – ні. Консервативні, схильні до компромісів, до тиші, яку люблять гроші. Вони не протестували, коли їх нагинали. Вони погоджувалися на введення до складу засновників фірм спочатку представників «даху», а потім, коли злиття «даху» та влади завершувалося, і представників влади. Вони не бунтівники. Але вже деякий час і не «тєрпіли».

Дружити з усіма необхідними людьми – це їхнє правило. У цій дружбі вони були стриманими й тримали дистанцію як могли. Не зближувалися. Не тому що гребували, а тому що дружити з посадовцями не прагматично та ще й витратно. Бо така дружба потребувала зайвих фінансів на розваги та пригоди для орди чиновників. Наші буржуї воліли обійтися малими дозами. Хоча частка в бізнесі навряд чи може вважатися малою дозою.

Однак якщо можна було не дружити, а просто платити, то вони обирали платити. І виходить, що все ж таки гребували. Через посмішки, рукостискання, через спільні свята дітей буржуї не наближались, а, навпаки, віддалялися від тих, хто сидів у владних кабінетах.

«Якщо він каже, що бізнесмен, а сам йде у чиновники, то який він бізнесмен?» – це загальна думка. А до неї й вирок: «Якщо у владі можна вкрасти більше, ніж заробити в бізнесі, ми приречені як суспільство і як країна».
Багато чого в них було з Вебера та Зомбарта: кредит – мірило доброчесності, ненавмисний, а потім уже й підкреслений аскетизм в одязі, їжі, розвагах. Бо вони хотіли вирізнятися. І цією маніфестованою різницею кидали виклик марнотратству та «пшонкостилю» місцевих «аристократів».

Читайте також: Вижити за будь-яку ціну

Час – гроші. І тому ані запізнень, ані прощення за зайві очікування, ані художньої літератури, тільки спеціальна, ані посиденьок у ресторанах, ані трива­лих подорожей п’я­ти­зір­ковими готелями, мережа «Ібіс» у відрядженнях, планування та розрахунок, а з цим купівля білетів за півроку-рік. Відпустка в місці, звідки можна швидко приїхати – прилетіти, якщо покличуть справи. Туреччина, Болгарія, Крим, Слов’янськ, Щурове, Бердянськ... Нічого екзотичного. Нічого надмірного.
Вони завдавали темпоральний вимір міста. Бо їхній робочий день упродовж багатьох років починався о восьмій чи в крайньому разі о дев’ятій. Шкала оцінки інших міст формувалася з огляду на пустопорожність. «А там встають запізно, а тут сплять довгенько. А німці та китайці – наші люди!»

Пихаті? Ні, прагматичні. Тому й субота – день сімейний, але не вихідний. Півдня, до другої-третьої, є робота. У неділю можна просто заїхати подивитися, проконтролювати, особливо якщо це завод, ресторан, цех, теплиці, магазини... і далі скрізь.

Їхні діти – їхня надцінність. Тому театр із міцною балетною та оперною школами, тому прем’єри, виставки, тому творчість, футбол і навчання українською. Англійська – обов’язково. Німецька, китайська, іспанська – бажано. Плюс спорт для дитини і для себе. У здоровому тілі здоровий дух. Потрібні сили. І потрібно, щоб їх вистачило.

Коли діти дорослішають, то... Вони долучають їх до роботи: бути кур’єром, набирати договори, працювати в лабораторії, закуповувати добрива, мити посуд, вчитися бухгалтерії. Спочатку на канікулах, влітку й узимку. Потім після занять в університеті. «Заграниця» і всілякі британські школи – це добра, але забавка. Бо діло тут. І працювати слід вчитися тут. Хоча іноземний досвід також не завадить. Але тільки як допоміжний.
Патріоти? Вони так не кажуть про себе. І, може, навіть не думають. Вони наполягають на своєму надзвичайному прагматизмі. Але за фактом виходить, що так, патріоти.

Де вони були і є?

Їх пограбували першими. Прийшли й забрали бізнес. На користь розвитку вітчизняної стоматології. За той, що коштував 10 млн, пропонували один. Якщо буржуї опиралися, забирали за так, запроторюючи їх за ґрати. Хтось сидить і досі. А хтось вийшов. За додаткову плату. Й одразу ж на Майдан. Суворі, нудні, прагматичні, жадібні, вони втратили справу свого життя. І вийшли за неї битися. І деякі б’ються досі. Як добровольці. На фронті. Все необхідне для війни купили за свої кошти.
Інші вийшли вже в березні – квітні. На мітинги за Україну. Малий та середній бізнес почав першим підтримувати армію. Анонімно. Тихо, але системно.

А потім, коли місто окупували, багато хто з них пройшов через катування в підвалах новітніх СМЕРШів та НКВД. Вони були і є з тих заручників, що «в списках не значаться». У їхні домівки приходили ті самі, хто роками мріяв про помсту, про «грабуй награбоване», про приниження колишнього хазяїна, який тепер мав харкати кров’ю та молити про пощаду. І про викуп.

Після підвалів вони по­їхали. Поїхали, щоб забути й ніколи не повертатися в місто, яке любили і яке, зраджене, зрадило і їх самих.

Поїхали і без підвалів. Бо є статки й навички починати все спочатку. Бо діти – надцінність, а тому вони мають вчитися писати й читати, а не падати на асфальт, закриваючи голову та роззявляючи рота, щоб уникнути контузії.
А деякі вивезли тільки родини. Самі ж лишилися, бо є підлеглі – у кого десять, у кого п’ятдесят, у кого триста – люди, за яких вони відповідальні. І ні, не збираються підвищувати зарплату, бо ж такий височенний долар. Підвищувати не збираються, однак мають платити. А ще є старі, немічні, самотні. Тепер, виходить, теж їхні...

Читайте також: Ми повернемося до Луганська

При цьому жодного успішного буржуя-капіталіста серед кремлівських ляльок цирку «ДНР» немає. І офіційної реєстрації немає теж. Практика 1990-х не забута. Проте одна справа – звично сплачувати «за дах», інша – реєструвати своє дитя в економічній пустелі, у концтаборі, очільники якого вже прямують на лаву підсудних у Гаагу. Платити задля Гааги не прагматично. Тому всі податки підуть в Україну.
А крім податків гроші підуть і вже йдуть на благодійність всередині міста й армію на його кордонах. Так само тихо й системно, як у квітні.

Таке

Іноді він виїжджає з волонтерами сам. Прискіпливо оглядає коробки, звіряє за списком технічне обладнання. Щось вираховує подумки чи на калькуляторі. Задоволено хмикає: «Гроші люблять, коли їх поважають».
На блокпосту ЗСУ виходить із машини, вітається й каже неголосно: «Хлопці, не кидайте нас. Не кидайте, дуже прошу».

«Ну що ти таке кажеш, діду?»
Діду немає п’ятдесяти.
В окупації час стоїть, однак люди старішають миттєво. Він усміхається, проковтуючи сльози. Воїни бачать. Кажуть: «Не повертайся туди, а? Хай йому всьому грець. Ще стуконе хтось... Закатують же...»
«Як це не повертайся»? Як це всьому грець? У мене там справи. Мені там ще Члєніна валити!»
Обіймаються. Вперше як востаннє. Сльози такі, що не проковтнеш. Не ллються, просто стоять в очах. Він соромиться, відвертається.
І я кажу йому: «Бачиш, біль уже є...»
«Думаєш, можна чекати, що повернеться й радість?»
Я думаю.
Я думаю, що повернеться все.

 


Матеріали за темою:

--> --> -->
Реклама
Останні публікації згорнути
  • Французькі політики, котрі відразу після Помаранчевої революції позиціонували себе групою підтримки України, нині активно лобіюють інтереси Кремля.
    31 травня, Алла Лазарева
  • Скільки регіональних осередків має кожна парламентська партія? В яких регіонах найбільше партійних представництв, та яка партія має найбільшу мережу? Відповіді на ці питання шукала Громадянська мережа ОПОРА. Аналіз ґрунтується на інформації, яка була надана на запит до Міністерства юстиції України щодо всіх зареєстрованих в Україні структурних осередків шести парламентських політичних партій, які мають свої фракції у Верховній Раді («Блок Петра Порошенка», «Народний фронт», «Опозиційний блок», Об’єднання «Самопоміч», Радикальна партія Олега Ляшка, Всеукраїнське об’єднання «Батьківщина»).
    30 травня,
  • Протягом тижня західні ЗМІ писали про політичну кар'єру Савченко, повернення викрадених активів, призначення Андерса Фог Расмуссена радником Порошенка та напади на журналістів в Україні
    30 травня, Віталій Рибак
  • У Франції є прошарок політиків, які демонструють якщо не прихильність до України, то бодай стійкість супроти московських впливів. Із ними можна й треба співпрацювати, принаймні ситуативно
    30 травня, Алла Лазарева
  • Пострадянська автократія намагається перетворити чорне золото на модерність
    29 травня, The Economist
  • За перипетіями Великодня і травневих свят залишилася майже непоміченою одна не менш знакова подія, яку оминули увагою вітчизняні ЗМІ. 6 травня Арсєній Павлов, відомий більшості під позивним Моторола, лідер батальйону «Спарта», що стратив 15 наших бійців в аеропорту, отримав ключі від квартири в самісінькому центрі Донецька у висотній новобудові.
    29 травня, Станіслав Васін
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
работа Харьков оптимизатор любовный гороскоп на год Жеральдин Пайя http://avtosale.ua/
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено