Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
29 грудня, 2014   ▪   Ігор Лосєв   ▪   Версія для друку

Чи такий безнадійний Донбас?

Нерідко навіть від прогресивних і проукраїнських вихідців із цього регіону можна почути песимістичні відгуки про Донбас, про його людність, мовляв, ті ватніки геть безнадійні, до їхніх мізків, душ неможливо достукатися, а соціально-політичний ландшафт краю нереально змінити, це нібито якась чорна діра на мапі України, така собі величезна демографічна і психологічна копанка, щось на зразок дна шахти, з якого нереально видряпатися на поверхню.
Матеріал друкованого видання
№ 50 (370)
від 11 грудня, 2014
Чи такий безнадійний Донбас?

Ці проукраїнськи зорієнтовані донбасівці висловлюються скептично щодо перспектив сво­­го регіону в складі України, адже, на їхнє переконання, більша частина населення Донбасу досі чекає путінського «раю», сприймаючи єдину Україну хіба що у складі Росії. На думку автора цих рядків, єдине, що в нашій державі безнадійне, то це влада. Бо, як справедливо зазначив у телевізійному інтерв’ю комбат батальйону «Крим» Іса Акаєв, біда України в тому, що нею керують навіть не комерсанти, а торгаші. Торгаші не здатні мислити стратегічно, на перспективу. Їхній основний інстинкт, образно кажучи, – схопити шматок сала і негайно з’їсти його під ковдрою, навіть якщо потім нестерпно нудитиме. То навіть не психологія, а фізіологія дрібного хижака.

Справді, Україна є державою зі складною регіональною композицією. Але таких у Європі та світі більшість, а от монолітних, як, приміром, Японія, де 99,5% населення становлять етнічні японці, меншість. Тому не вар­­то розраховувати, що всі регіони країни складатимуться з патріотів у вишиванках, тим біль­­ше якщо РФ постійно підживлює відцентрові настрої аж до зброй­­ного вторгнення російської армії на Донбас. Галицькі ліберали, як-от Андрухович, Вин­ничук, Грицак, раптом (!) побачили, що Україна – то не лише Галичина, жахнулися, що решта країни така не галицька, і захотіли втекти від регіонів, які налякали їх своєю національно-культурною необлаштованістю. Чому в певної частини української інтелігенції, що зіткнулася з проблемами, виникають дум­­ки не про боротьбу, а про втечу – це окреме питання. На жаль, такі самі думки продукують і деякі проукраїнські інтелектуали східних областей...

Однак причини безвідрадного становища на Донбасі та в Криму нерідко треба шукати не там, а в Києві. Адже за 23 роки незалежності в центрі не було жодної патріотичної влади дії, а не слова, що могла б запропонувати альтернативу проблемним регіонам і з необхідною жорсткістю її реалізувати. Зусиллям неоімперської Москви офіційний Київ увесь цей час роки на Донбасі навіть не спробував протистояти, віддавши той край на поталу проросійським олігархічним силам, які, перетворивши його на свій могутній плацдарм, зрештою взяли й Київ, лише дивом не виконавши планів Кремля щодо цілої України.

Саме зі згоди Києва Донбас перетворився на таку собі державу в державі, мало контрольовану центром, з абсолютною владою олігархічного клану

Однак українська влада також мала шанс, який, вживаючи улюблене слівце Віктора Ющенка, можна назвати унікальним. У 2005 році реалізація гасла Помаранчевої революції «Бандитам тюрми» для Донбасу означала усунення кримінально-злодійсь­­кої мафіозної еліти, ліквідацію режиму бандократії. Саме це могло відродити його як повноцінний український регіон. Донбас шанує силу і не сприймає тих, хто «жене порожняк», навіть якщо той «порожняк» дуже демократичний і патріотичний. Тому наоч­ний приклад такої сили, направленої проти місцевих блатних «феодалів», влада яких перетворювала Конституцію України на фікцію в межах цього краю, міг справити глибоке і неосяжне враження на його мешканців, переконавши в тому, що Київ – це справді якийсь осередок поступу, закону й справедливості, здатний як умовити, так і примусити. А виявилося, що Київ Ющенка – то лише резиденція іншого, не донбаського клану, який відрізняється від автохтонного не якісно, а кількісно, лише тим, що то є чужі паразити, а не свої.
У цьому аспекті ющенківщина з усіма її катастрофічними для України перспективами відроджується в Києві сьогодні в нескінченній псевдодемократичній демагогії, надмірі риторики про реформи, яких немає, і кричущому дефіциті практичних кроків. Ще один в українській історії період імітації?

Читайте також: Витоки донецького сепаратизму

Між тим швидкий і рішучий (цілком можливий у червні – липні 2014 року) розгром сепаратистів та терористів на Донбасі замість нинішньої епопеї АТО з невиразними шансами на успіх зробив би для українізації цього регіону набагато більше, ніж «спеціальні закони», «розширен­­ня прав регіону», «особливий статус Донбасу» та інші псевдо­юридичні й політичні спекуляції.

Чимало говорять про масовану русифікацію Донбасу за допомогою російських ЗМІ. Чи могла протистояти цьому київська влада, яка нічого не робила для захисту решти України від тієї інформаційної навали? То чи є сенс казати, що переконування жителів Донбасу не дасть результатів, якщо ніхто не пробував по-справжньому це робити? 23 роки Кремль інформаційно тероризував Україну, і лише під час реальної війни нарешті відключили деякі найбільш патологічно-во­йо­­в­­ничі російські телеканали в Україні. Однак радіти зарано. Як стверджують, за роботу телепередавального центру, що транслює кремлівську пропаганду на Донбасі, платить... Київ. Нікуди не поділися десятки видань в Україні на кшталт «Труд в Украине», «Известия в Украине», «Комсомольская правда в Украине, «Мос­­ковский комсомолец в Украине» тощо.

То чого чекати від влади, яка все це толерує і цьому потурає? А її спроби щось таки зробити, наприклад створивши Міністерство інформаційної політики (війна вимагає!), викликали несамовите ревіння і верещання «демократичних журналістів», які хочуть, щоб не було жодних обмежень свободи слова під час воєнних дій, щоб ніхто не заважав Кремлю за допомогою своїх ЗМІ руйнувати Україну зсередини. Між тим у воєнний час найдемократичніші країни світу запроваджували певні обмеження в інформаційній сфері. Так, у Лондоні не видавалася газета Volkische Beo­bachter, коли Британія воювала проти нацистської Німеччини. Поки що ніхто серйозно і послідовно не намагався захистити Донбас від кремлівського зомбування. Та що там казати про Донбас, коли щодня в Києві безплатно біля кожної станції метро роздають пропагандистський матеріал – газету «Вести», джерела фінансування якої ніхто не може пояснити... Звісно, є регіони, що через сукупність політичних та культурно-історичних обставин є найбільш уразливими до антиукраїнської пропаганди, і це насамперед стосується Донбасу та Криму...

Нині політична рекультивація Донбасу має полягати в зачистці цієї території від гнилої місцевої номенклатури. Усі, хто співпрацював з антидержавними елементами, всі зрадники в середовищі міліціонерів, суддів, прокурорів, співробітників СБУ, голів адміністрацій та їхніх апаратів мають бути звільнені з роботи без права поновлення і притягнені до різних форм відповідальності, адже вони зрадили присягу державного службовця. Необхідна чистка місцевих рад за такою самою схемою, як і решти владних структур. На всі керівні посади потрібно призначити тих, хто довів свою лояльність до Української держави у цей важкий час.

Читайте також: Як російські війська 23 серпня заходили на Донбас

На Донбасі завжди була дово­­лі активна і конструктивна про­­українська меншість, яку офіційний Київ ігнорував. Він не чув саме проукраїнського Донбасу, уважно вислуховуючи забаганки антиукраїнського, всіляко йому догоджаючи мільярдними дотаціями, тотальною здачею влади і повноважень у регіоні, байдужістю до місцевої ідеологічно-ціннісної політики.

Саме зі згоди Києва Донбас перетворився на таку собі державу в державі, мало контрольовану центром, з абсолютною владою олігархічного клану над життями і головами місцевих посполитих.

Поза сумнівом, київська кла­­ново-олігархічна верхівка аж ніяк не прагнула створення стратегічної осі Київ – Донбас із тамтеш­німи прогресивно-про­­ук­раїн­­сь­кими антиолігархічними силами. Не прагне й тепер, вважаючи за краще загравати (за звичкою!) з натхненниками і фінансистами донбаського се­паратиз­­му, ретельно охороняти їхній бізнес і статки, не створюючи їм жодного клопоту. Таку політику сили, що консолідуються навколо Порошенка – Яценюка, ведуть не лише на Донбасі, а й у решті регіонів (існують побоювання, що з таким самим результатом). Найяскравішим є приклад харківського міського голови Геннадія Кернеса, позиція якого щодо Украї­­ни була і залишається очевидною. Однак жодних спроб усунути цю загрозливу для Харкова і держави ситуацію не помічено.

Читайте також: В окупації: як живе Луганськ під бойовиками

Сьогоднішня політика офіційного Києва на Донбасі – відмова від революційних змін (що були потрібні ще вчора), консервація при владі ахметовсько-єфремовських кадрів, уникання кроків, спрямованих на покаран­­ня зрадників. Треба зазначити, що загальний курс Порошенка – Яценюка – це реформаторська риторика без практичних перетворень, що вже призвело до повзучої реставрації системи Куч­­ми – Януковича у вигляді, зокрема, судової «контрреволюції», коли представники минулої вла­­ди, близькі до «Сім’ї», виграють судові процеси проти нинішньої. Дотепники кажуть, що незабаром якийсь суд може ухвалити рішен­­ня про «незаконність» позбавлення Януковича влади і відновлення його на посаді президента. Без рішучих змін у центрі, зрозуміло, на краще нічого не зміниться й на Донбасі, бо для перемоги там в ідеологічному протистоянні не буде жодних аргументів.

А Донбас і Крим, їхня людність абсолютно не безнадійні, на відміну від офіційних осіб на Печерських пагорбах у Києві...


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Чи відбудеться зміна поколінь на електоральному полі вчорашніх регіоналів
    30 вересня, Денис Казанський
  • Про особливості проекту головного кошторису країни на наступний рік
    30 вересня, Любомир Шавалюк
  • Революцію роблять романтики, а користаються нею негідники — це про нас. Хоча насправді буває по-різному. Навіть радикально протилежно, якщо романтики від самого початку добре знають, чого насправді хочуть. У нашому випадку з цим не склалося. У нас мрії та їх реалізація — речі чомусь не надто взаємопов’язані, відповідно завжди відбувається експромт, потім зрада чи перемога, ну й насамкінець розчарування.
    30 вересня, Роман Малко
  • Світові медіа аналізують результати проміжного звіту міжнародної слідчої групи щодо збиття літака MH17 17 липня 2014 року в небі над Україною і роздумують над притягненням до відповідальності кремлівського режиму.
    29 вересня, Ольга Ворожбит
  • Те, що колись видавалося немислимим, сьогодні не таке далеке від реальності
    29 вересня, The Economist
  • Низькі рейтинги нинішнього владного дуумвірату викликають у його учасників приплив політичних амбіцій в умовах певної невизначеності. Поки що приховані, але від того не менш сильні. Тиждень спробував спрогнозувати, у що можуть мімікрувати нинішні партії влади й на які суспільні сили вони спиратимуться.
    29 вересня, Богдан Буткевич
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено