Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
4 грудня, 2014   ▪   Богдан Буткевич   ▪   Версія для друку

Олексій Шубін: «Цього літа я частіше бував у ФСБ, ніж на морі»

Співрозмовник Тижня – український патріот із Севастополя. Він був одним із діячів Студентського братства, яке багато років боролося за повернення у власність України кримських маяків, євромайданівцем у своєму місті, брав активну участь у допомозі нашим військовим під час неоголошеної війни, яку розпочали в березні російські «зелені чоловічки».
Матеріал друкованого видання
№ 49 (369)
від 4 грудня, 2014
Олексій Шубін: «Цього літа я частіше бував у ФСБ, ніж на морі»

Найцікавіше, що Олексій не виїхав у квітні, як абсолютна більшість йому подібних. Він і досі не хоче покидати рідного міста на поталу ваті, хоча окупаційна влада зробила все можливе, щоб витиснути його із Севастополя. Отже, трохи вражень від життя українця в Криму за останній рік.

Я корінний севастополець, завжди мешкав тут і мешкаю сьогодні, хіба що з маленькою перервою на освіту в Києві. От мене навчили Батьківщину любити – я її і люблю. Моя Батьківщина – Україна. Якось це ще зі школи пішло, хоча навіть українська мова в нас не відразу була. Цікаво виходить: патріот України на прізвище Шубін, а в мене в класі був хлопець з українським прізвищем Макагон, то більшого ватніка ще пошукати. І все ж таки невдовзі, швидше за все, буду змушений звідси поїхати: просто нереально жити й трудитися в атмосфері суцільної вати.

Перший Євромайдан у Севастополі зібрався після побиття студентів 30 листопада, туди прийшло двоє людей. Наступної неділі – вже близько 20. Найчастіше нас було від 50 до 100, тож, відверто кажучи, «Русского блока» на наших мітингах зазвичай було більше, ніж нас самих. Власне, ці акції у вихідні, пікетування будинку тодішнього голови МДА Яцуби та збори речей і грошей для відправки до Києва були нашими головними завданнями. Ми поставили собі за мету показати присутність іншої думки тут, у Криму. Звичайно, дуже важко мати її в Севастополі, бо віддразу налітають навіжені бабки, тітушня тощо. Із 50 людьми багато не вибореш, але ми були, і я цим пишаюся. До кінця Майдану особливих конфронтацій із владою не було. Міліціонери свою роботу виконували, адже ні в кого й гадки не було, що прийде якась Росія чи щось таке. Плюс ми збиралися на тротуарі, тож нічому не заважали.

На севастопольський Майдан виходили переважно інтелігенція, студенти й середній клас. А ще групка стареньких із «Просвіти». До речі, чимало хто їздив до Киє­ва на великий Майдан, я сам був там у грудні. З політичних партій хоч якусь активність у Севастополі виявляв тільки УДАР. Та й той більше прагнув показатися на камеру. Решти взагалі не було чутно. Більш-менш ідейною силою бачилися місцеві свободівці, але їх мало й вони з перших днів Майдану відразу поїхали до Києва. Усі українські партії в Криму були такими хіба що за статутом.

Приблизно до 18 березня постійно здавалося, ніби все це несерйозно й не можна просто вкрасти шматок території. Думав, ну щонайбільше Абхазію зроблять

Росія завжди дуже активно діяла в нас. Знаю одного колишнього есбеушника, який тепер активно трудиться в лавах ФСБ. Він іще 2009 року, коли я повернувся до Севастополя, постійно казав, мовляв, ти там тихіше зі своїм «Слава Україні!», бо можуть і по голові настукати. У місті 60% витрат фінансувала Україна, а 40% – завжди Росія. Дім Москви в центрі міста ніколи не пустував і не стояв просто так. Коли щось робилося від імені України, то його приписувала собі Партія регіонів, а коли Росії, то це завжди підкреслювали й виносили на люди. Навіть у мирні часи триколорів у Севастополі було набагато більше, ніж синьо-жовтих прапорів. Наші майоріли хіба що над державними установами та військовими частинами.

Усе розпочалося 23 лютого з мітингу біля адміністрації, коли ще Яцуба на коліна ставав. Кілька днів усі шушукалися, мовляв, у нас Янукович у Балаклаві ховається. Потім почали активно вкидати чутки, що їде 800 автобусів із «правосєкамі», щоб усіх тут вирізати. На відміну від Донбасу їх поширювали не комуністи й не ПР, яка взагалі розчинилася з початком сепаратистського сценарію, ба навіть не «Русский блок», який був абсолютно маргінальним утворенням (за нього голосувало щонайбільше 3% населення Криму). Це вже працювала ФСБ. Узагалі севастопольці – люди достатньо інертні, тому всі реальні дії щодо блокування й тим паче фізичного захоплення робилися руками завезених із Росії військових, «казаков» і тітушків. Місцеві були просто використані як масовка: більшість – люмпени, якісь алкаші, хіба що відсотків
10 було реально ідейних, «за Рассєю». Саме тоді, 23-го, в повітрі запахло чимось новим, хоча, коли чесно, мені приблизно до
18 березня постійно здавалося, ніби все це несерйозно й не можна просто вкрасти шматок території. Думав, ну щонайбільше Абхазію зроблять, але щоб так… Чотири дні поспіль тривали мітинги, аж доки висунули так званого народного мера Чалого. Паралельно майже відразу почали будувати блокпости, приїхали беркутівці з Києва, котрих зустрічали як героїв.

Читайте також: Катерина Амосова: «Рабів до раю не пускають» - це правда»

Блокування й захоп­лення українських частин почалися 27 лютого. Наші вояки були на той момент цілком дезорієнтовані, не знали, що робити. Давалася взнаки й діяльність зрадників-офіцерів, зокрема того Березовського, який днів за два переметнувся на бік росіян. Хоча, коли він у нас на очах намагався завести в штаб українського флоту російських генералів, наші, до власної честі, відправили його на три літери й не пустили. Але Березовський, на жаль, устиг віддати наказ і не дозволив українським кораблям вийти з гавані. Десь 30% частин «лягли» під росіян відразу. Жодних запитань я особисто не маю хіба що до наших морпіхів у Феодосії. Найстрашніший момент особисто для мене – це штурм військової частини на Бельбеку наприкінці березня, коли озброєні до зубів росіяни бетеером ламали паркан, я тоді думав, що вони повбивають наших беззбройних льотчиків.

Коли гуляв 16 березня під час «референдуму», то очікував якоїсь великої «двіжухі». Севастополь через дуже значну кількість пенсіонерів та відставних військових завжди активно голосує. Але, за моїми враженнями, людей було навіть менше, ніж звичайно. І це при тому, що на «волевиявленні» багато симпатиків Росії вкидали по кілька бюлетенів. От буквально вчора на нашому севастопольському форумі якийсь ватнік пише, мовляв, світла нормально немає, води немає, як це так, я ж півміста об’їздив, голосував за Росію?
А мій друг – за посвідченням працівника порту. Коротше кажучи, цирк. Досі не зникає таке відчуття: плани захоплення Криму в Росії існували, але все, що сталося, було імпровізацією. Згадайте лишень, як вони тричі дату «референдуму» переносили.

Для військових РФ, які служили в Севастополі, все те було шоком не меншим, ніж для нас. Мій знайомий російський морпіх розповідав, що в березні вони переважно сиділи у своїй частині з наказом «не рипатися». А все робилося руками привезених із РФ частин. Моряки Чорноморського флоту й досі не раді тому, що тепер живуть «у Росії», адже раніше отримували чималу доплату за службу за кордоном, плюс дуже багатьох відправляють служити на Тихий чи Льодовитий океан – не довіряють, бо розуміють, що люди тут прижилися, для них не було жодною проблемою, що Севастополь – Україна.

Страшно мені стало 9 березня, коли нас побили біля пам’ятника Шевченку. Щороку патріоти України збиралися біля монумента й святкували день народження Кобзаря. 2014-го було те саме. Спочатку нас було близько 200. Майже миттю приїхало кілька автобусів із ватніками. Цікаво, що всі вони були немісцеві, міцної статури, з палицями, битками, «травматами».

Читайте також: Карен Давіша: «Мета Росії – поглибити розкол між Європою і США»

І відразу заряджені ненавистю, таке враження, що ми для них утілювали Гітлера з Бандерою. Нас нібито охороняли менти, хоча й вони майже всі були з «колорадськими» стрічками. Міліція демонстративно стояла обличчями до нас. І от, коли ми почали розходитись і вона дуже швидко зникла, тітушки й напали. Товкли страшно, добивали. Мабуть, точно когось убили б, якби не кілька емвеесників, що втиснули нас у машину й відправили до відділка.

Уперше до міліції мене викликали ще наприкінці квітня. Спочатку цькуванням усього українського займалися самі менти, але поступово сюди перебралася ФСБ, і за це взялася вона. На профілактичні розмови стали викликати настільки часто, що я цього літа більше бував у них, ніж на морі. Все це було б смішно, якби не так сумно. Дуже не хочу їхати звідси, але, мабуть, доведеться, бо рано чи пізно мене таки закриють. Згадав веселий випадок, який зі мною в Джанкої трапився у вересні, коли зі Львова додому повертався. Всі прикордонники в нас із материкової Росії. І от, шмонаючи мої речі, вони знаходять кухоль із написом «Бандерштат» і відразу «стартують». «Слухай, – відповідаю, – то, може, мені зі Львова треба було томик Чєхова привезти?» До речі, допомогло.

Стало набагато гірше з продуктами та їх якістю. Що все подорожчало вдвічі, це й так зрозуміло. Але ж якість російських товарів просто не витримує жодної критики. Я знаю, що кажу, бо працюю в ресторанному бізнесі й постійно маю справу із закупівлею провізії та алкоголю. Мало того, що, наприклад, молоко з РФ коштує 60–70 руб., тоді як українське 30–40, то його ще й пити майже неможливо, бо ж на смак це якесь вапно (знаєте, в радянські часи ним молоко розбавляли). Чи ось береш упаковку томатного соку й відчуваєш, що він мов аджика, розведена водою. І так з усім. Доводиться піднімати ціни. Працювати стало нереально.

І з водою в Криму погано. Літо видалося дуже спекотним, опадів майже не було. Севастополь безпосередньо не сполучений із Північно-Кримським каналом. Наші водосховища дуже висохли. Тож нещодавно міська влада цілком серйозно проводила молебень, щоб Бог дав дощ. Цікаво, що через день він і справді пішов. Думаю, вони, призначаючи дату богослужіння, дуже активно прогноз погоди досліджували. Зі світлом зараз ніби трохи устаканилось, але раніше постійно відключали.

Щодня сильнішим стає відчуття ізольованості від світу. Люди тут не цікавляться тим, що коїться поза межами Криму. Їм подобається ця замк­нутість, вони її так давно хотіли. Але мені задушно, тому зараз підшукую варіанти. Мабуть, поїду до Івано-Франківська.

 


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено