Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
25 листопада, 2014   ▪   Валерія Бурлакова   ▪   Версія для друку

Перемир’я не було і не буде

Сержант 72-ї бригади про вісім місяців війни, полон, зради та бажання бути таким, як колись
Матеріал друкованого видання
№ 47 (367)
від 20 листопада, 2014
Перемир’я не було і не буде

«Тебе сюди не пустять, – вкотре повторюють бійці розвідвзводу третього батальйону 72-ї механізованої бригади. – Розумієш, тут... не те пальто. Не те АТО. Сюди нікого не пускають».

Вони стоять на передовій. Стоять давно. Та й написати про них я хочу давно, відколи ми з хлопцями познайомилися в поїзді на Схід. І ось нарешті. Тисяча кілометрів, чотири години очікування – і разом із десятком бійців 72-ї, що повернулися з коротких відпусток, ми вирушаємо з Волновахи в кузові старої роздовбаної вантажівки. Хтось моститься на підлогу, хтось – на сумку з гостинцями з дому, хтось сідає на буржуйку. В останню хвилину в кузов машини заскакує лагідний рудий пес. Бійці кажуть – контужений. З 72-ю бригадою він ще з Амвросіївки. Собака лягає в ноги.

...Найближчі до позиції села – а до них рукою подати – контролюють сепаратисти. Вже вечір. На стіні вкопаного в землю шкільного автобуса висить дитячий малюнок: жовте сонечко, блакитне небо. Тут комбат. І з цієї точки всі мають роз’їхатися на свої остаточні звичні позиції. Моя, кажу, розвідвзвод.

Комбат третього батальйону хапається за серце. Навкруги темрява і тиша. Але це перша лінія. Ось доповідають про сигнальну ракету. Жінкам, переконаний Валерій Федорович, тут зовсім не місце.

Читайте також: «Донецький синдром»

«Якби не Федорович, нас давно не було б. Нікого. Це наш батько», – кажуть про нього хлопці. Валерій Гудзь в АТО з березня. Тут пройшов бойовий шлях від командира взводу до командира батальйону... На коліна комбата застрибує крихітне кошеня. Заступник комбата заварює каву. «Чому ви не пишете про дезертирів? – раптом запитує Валерій Федорович. – Напишіть! Проконтролюйте це питання». Військові розповідають історію про двох хлопців, які наприкінці жовтня втекли з позиції. Кинули напризволяще своїх. Пропонували місцевим 2 тис. грн, щоб ті підвезли до Волновахи. Зараз їхньою справою займається прокуратура, але дезертири прикидаються психічно хворими, при цьому регулярно заходячи в соцмережі, щоб запостити чергову «бойову» світлину та зібрати хвалебні коментарі.

Дозвольте мені залишитися тут хоча б до завтра і все ж таки зробити репортаж. «Ні. Я сказав ні. Бери шоколадку», – комбат важко зітхає й тягнеться за рацією.  

Із вимкненими фарами вирушаємо до Волновахи. Паролі на блокпостах, гуркіт поїздів у прифронтовому місті та осінній вітер, що пахне паленою гумою. Є час до ранку.

Усе забути

Сержант Максим Кохан із Київщини. Він розгублено усміхається – каже, досі не вірить, що вже не на передовій, і просить ставити якомога конкретніші запитання. Так легше.

«Скільки я на війні? Дев’ятий місяць... Де був? У полоні був. Двічі». Починаємо розмову з коротких рваних фраз і довгих перекурів. Як обмінювали? На броню. Так, на техніку.

– Як до тебе ставилися в полоні?
– Не до мене, а до нас.
– Як до вас ставилися?
– Різні люди бувають...

Питаю, що саме з цих місяців він пам’ятатиме все життя. «Пам’ятати нічого не хочу. Все хочу забути. Забути, кого я вбивав і як я вбивав». Але ж залишаться друзі з війни – друзі на все життя? «Мало з них залишилося», – каже.

– Та розповідай уже, – сміюся.– А медальку за це дадуть? – іронізує чоловік.
– Дадуть.
– Та в мене є. Вистачить...

Але Максим розповідає. Найперше про зради. «Свої ж здають. Може, там, у Генштабі, знають хто. Інколи тільки приїдеш, тільки розставиш бронетехніку, хвилин 15 мине – і все. Якось нас повели не тією дорогою, – згадує. – Колона може бути і 5 км завдовжки – однієї техніки, броні та колісної. Це не те що безпілотник – дебіл викупить, як би ти не їхав. Тому колона, коли йде, ділиться на дві-три частини. І саме нашу частину повели інакше. Ми тоді довго петляли, хоча вже кілька годин як мали бути на місці. Прийшли потім. Стали. За нами рухалася друга половина колони – і ті пішли по карті. По тій, яку нам видали. З тієї колони повернулося тільки два танчика та машин шість колісних. Уся вона була здана ще до того, як виїхала. Всі карти...»

Читайте також: Іловайськ: цифри і факти

Хто міг здати? «Офіцери. Штабники. За бабло. Зараз? І зараз здають, але зараз кіпіші ці, вони вже менше паляться... А тоді ми починали тільки...»
І тоді зазнавали найбільших втрат. «Коли нас виводили з Червонопартизанська, від першого батальйону 72-ї не залишилося майже нічого. Здається, два БМП та одна САУ».

«Я ж не вічний»

«Що я думаю про перемир’я? У мене немає права думати. У мене є накази, – каже. – Але... Перемир’я не було і не буде».

Що зміниться після війни? «Не можу сказати про всіх. Можу про тих, хто зі мною служить. Ми дурні люди. Бо виконували ту роботу, за яку ніхто не хотів братися. Чесно сказати? Ми не хочемо вертатися», – сержант не жартує. Але емоції. Десять хвилин тому він казав, що, навпаки, дуже хочеться додому. «Нам там нічого робити – тільки побачити рідних... Нас не сприймуть такими, які ми є. Я? Я вбиваю людей. Знаєш, правду тобі скажу, за свою групу скажу: ніхто додому не хоче вертатися. Так, з одного боку всі хочуть... Але всі вони бояться гріха наробити. Ми вже не ті. Розучилися навіть нормально та адекватно спілкуватися. Заведи нас у бар, хтось десь смикнеться – навіть не уявляєш, що буде».
Свого часу він служив у спецназі. На війні довелося згадати все, чого вчили. Але не завжди можна діяти за канонами.

«Ми тоді під Червонопартизанськом були, – розповідає Максим. – Ці дебіли відійшли метрів на 150 від села, засіли в зеленку і валять нас. А ми не можемо стріляти в той бік, у бік цивільних, адже це наші, це українці, це українські села й міста. Ми нічого не можемо зробити! Спека така ще була... І кеп каже: «Бачиш, вежа?» Мобільна. Вони під нею зарилися, падли. Зверху на вишці – супутникові тарілки. «Зісмикни кілька тарілок», – радить кеп. Краще б він мені того не казав. Жа-а-ах! Тоді вони стали лупити з АГС. Добре, що трапився хтось нетямущий – той АГС вдруге до рук узяв, напевно. Вони безтолкові такі спочатку були, як фанатики. Аби лупити. Дали зброю – лупи!.. Але агееси луплять, пацани не можуть голову підняти. Бетеери обстрілюються. І кеп каже: «Вліпи попід середину вишки». Відходити? Відходити нам нікуди. Страшно. П’ять трьохсотих у спецназівців. Кілька контужених. І я влупив. Дивлюся – вишка починає хилитися. Капітан кричить: «Ти що, придурок, зробив?» А вишка геп – і завалилася. Я кажу: «Кеп, я не хотів...»

Багато спогадів про Старобешеве

«...Це десь кінець вересня був. Петляли ми добу чи півтори. Як зараз пам’ятаю, стали кілометрів за сім від Старобешевого на трасі. Приїжджають до нас, кажуть, мовляв, такою колоною ви не зайдете. А вона півтора кілометра. Така колона броні ніколи не заходить у місто. Легка техніка ще може, на БМП можна погасати, та й то якщо хороша машина... Не називатиму імен і звань. Але один каже: «Ми знаємо лаз. Можна колону сховати». І нас загнали в такі катакомби! У копальні, яким кінця-краю немає. Півтора кілометра вниз. Замаскували, кілька годин залишилося поспати. А як ми виїхали!.. Там такий спуск був, із нього в центр міста в’їжджаєш як бузок з-поміж нарцисів. Але тут нас Нацгвардія переплутала із сепарами. І як почали...»

Читайте також: Запах пороху

«Нам треба було два мости зайняти. І ми думали, що там справді мости, а там дві кладки взагалі. 30-та бригада мала через кладки звідти йти – провезти двохсотих, трьохсотих. Ми по­вин­ні були цю колону прикрити. Тільки під’їхали до мостів – чуємо, полк «Восток» почав нас бити. А там магазини, люди... Усі врозтіч. Аж раптом вибігає жінка. Я кажу: «Коля, прибери її звідси!». А вона намагається ворота відчинити, щоб виїхати на машині. Верещить: «Випустіть мене звідси, я поїду, мені не треба нічого!». Їй кричиш: «Іди в погріб!». Але вона стоїть метрів за десять. А ті стріляють... По цивільних будинках стріляють».

«Федорович тоді дістав поранення в голову. Але ми запізнилися. І нас кинули. Реально кинули. У танчиків не вистачало пального. Вони сказали, що доїдуть туди, відстріляються, але... З п’яти танків тільки два стріляли. Чому так? Я не знаю. Ось ти і спитай у когось, чому так...»

«Страшно? Страшно постійно. Я ж не вічний, – усміхається сержант. – Хочу бути таким, як колись. Але ніколи не забуду того, що бачив, що чув і що мені доводилося робити. Так, я роблю і робитиму те, що мені наказують. Наказ є наказ. Але мені соромно».

– Ми ж на своїй землі.
– Я чудово це розумію.
– За що ж тоді соромно?
– За те, що я інший...

Коли вдруге приїхав у відпустку, то, якби не моя кума, наробив би багато гріха. Пішов у генделик біля дому. Сиджу, чекаю кума. Взяв собі 0,33 пива – не пив його вже чортзна-скільки. За кілька хвилин після мене туди зайшло двоє мужиків років по 40–45. Випили вони раз по 50, другий по 50. По радіо саме щось передавали про АТО. І мужики спілкуються. А я мимоволі чую їхню розмову: «Якісь г…и там воюють... А я б!..» Я слухав-слухав. Мовчав. Потім кажу: «Братан, давай я тобі візьму ще сотку, ти вип’єш і підеш додому. П’єте собі – пийте, дай вам Бог здоров’я…» І тут мені з правого боку прилітає, мовляв, ах, ти ще нам здоров’я бажаєш! Коротше, першого я погасив одразу. Другий поміж лавочками хотів втекти... Добре, що кума побачила – у неї вікна виходять на цей генделик... Якби не вона... Мені наче байдуже. Не розповідаю нікому нічого. Але я ж за них, сучар, тут сиджу. Стількох пацанів поховав. А вони бухають і розповідають, які круті, як хочуть служити.

Фотографую Максима в балаклаві. Потім він скидає її. «Добре, знімай так, – каже. – Матусі журнал покажу...»

Зітхає, що в мене не вийшло пробитися туди, до розвідвзводу. До інших хлопців. Туди, де міномети та «Гради». Туди, де немає й не було ніякого перемир’я. Туди, де буває по сім двохсотих за тиждень. «Зелений так тебе чекав. Берці начистив! Я йому кажу: «Та вона нормальна, така сама, як ми всі». А він усе чистить: «Ні, не можу я мати такий вигляд... не джентльменський».

«Але ж якби ти доїхала... – Максим на мить замислюється. Мовчить. Прикурює сигарету. – Може, вранці прокинулася б, а когось із нас уже немає. Ти не знаєш, як це. І краще тобі не знати».


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Літо надихає на мандри. Тому книжки, про які я напишу, теж так чи інакше пов’язані з мандрами й подорожами.
    25 липня, Олександр Стукало
  • Тиждень.ua поспілкувався із комісаром Ради Європи з прав людини Нільсом Муйжнієксом про стан прав людини на Донбасі та в Криму і його подальший план дій щодо цих територій
    25 липня, Віталій Рибак
  • Тиждень поспілкувався з легендарною Дітте Марчер, директором Bodynamic International, засновницею реабілітаційної програми для військових, яка допомогла тисячам людей повернутися до нормального життя після війни. Нині вона допомагає українським солдатам.
    25 липня, Роман Малко
  • Якщо люди-музеї — це здебільшого старше покоління, то в цій підбірці етнографічно-туристичних історій здебільшого свіжа кров. Проекти, що надихають, що з’являються зав­­дяки активній молодій енергії. Може, з роками й вони перетворяться на пам’ятки, але поки що це живі страшенно цікаві організми, котрі навіть диктують свої умови в деяких нішах нашого бідного туристичного ринку.
    24 липня, Богдан Логвиненко
  • Що передбачає й кого зачіпає якісна психореабілітація людей, які повертаються з війни
    24 липня, Ганна Трегуб
  • Найбільші бренди світу потерпають від дрібніших конкурентів
    24 липня, The Economist
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
работа Харьков оптимизатор любовный гороскоп на год Жеральдин Пайя http://avtosale.ua/
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено