Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
31 жовтня, 2014   ▪   Роман Малко   ▪   Версія для друку

Причетність

Часом видається, що литовці почуваються більшими патріотами України, ніж самі українці: не втомлюються ділитися досвідом, допомагати, підтримувати і навіть робити за нас те, до чого чи то не доходять руки, чи бракує волі.
Причетність

Нащо це їм? Мабуть треба…

На днях, з аеропорту Бориспіль на Вільнюс знову вилетіла група з семи українських дітей. Всі вони з окупованих територій: з Донецька, Луганська і один з Криму. За кілька днів полетить наступна група. Вони будуть цілим класом вчитися в одній з вільнюських шкіл впродовж року, на повному забезпеченні. Головний спонсор - Литовська держава, але залучені також і кошти благодійників. З України також запросили вчителів, щоб викладати всі необхідні предмети. Цю групу дітей відбирала Дніпропетровська адміністрація. Наступну групу формують у Маріуполі. Литовське посольство просило знайти тих, хто найбільше потребує, тих, кому найважче через погані матеріальні умови, тощо. Хтось з повних сімей, хтось з неповних, в когось загинули рідні. «Що зможемо забезпечимо українською, - каже литовський посол Пятрас Вайтєкунас, - що не зможемо, російською. Як захочуть, то зможуть підучити литовську мову. Дуже раді, що вони до нас їдуть, постараємось бути гостинними господарями. Думаю, що посмішок на обличчях в них буде трохи більше.»

«Посміхніться, ви їдете в красиву, добру країну», - звернувся до дітей посол, вловивши сум і тривогу в дитячих очах.

Сумувати їм справді є чого. Війна повиганяла з дому. Десь там, за лінією фронту, залишились рідні. Чим все закінчиться і коли, незрозуміло. Їх історії доволі типові. Історії біженців, що шукають спокою і безпечного місця де можна пережити зло, яке раптом впало на голову, щоб потім обов’язково повернутися.

«Я поїхала з мамою з Донецька на початку вересня, - каже дівчинка Яна, «хорошистка» в школі, - і почала жити в Дніпропетровську. Бабуся дідусь і прадідусь залишились в Донецьку.» Як почалися бойові дії, дівчинка була місяць в таборі, а коли повернулась в липні в Донецьк, то жила в бабусі. Їх район не бомбили, але чути було вибухи і бабуся не випускала дівчинку з дому. «За бабусю дуже страшно, каже Яна, - вона просто не може виїхати через прадіда. В мене весь клас, 30 учнів, виїхав, тільки двоє залишилось. Якщо все нормально не закінчиться, то будемо в Дніпропетровську, але дуже б хотілось повернутися в Донецьк, в рідне місто.»

Схожа історія і в Яниної землячки Наталі. «Ми переїхали в Дніпропетровськ 15 серпня, бо почалась війна. Спочатку жили в знайомих на дачі, потім зняли квартиру. В Донецьку залишився мій дядько, бабуся, дідусь, брат, всі рідні. В дядька є свій бізнес, він вирощує нутрій і не може лишити. Бабуся з дідом не працюють, бо поки нема роботи.» Звичайно мріє повернутися до дому, але наразі дуже щаслива що їде в Литву. За кордоном дівчинка ще не була, «для мене це подія».

Читайте також: Щось навзамін

Артур з Луганська, який також опинився в Дніпропетровську, розповідає, що спочатку все було гарно: брат народився, зробили ремонт, закінчив курси фізико-математичної школи. «Думав піду в 8 клас, а тут почали стріляти і бомбити. Ми всі разом приїхали в Дніпропетровськ, але місяць назад тато поїхав назад, бо сказали, що коли не прийде на роботу, він на залізниці працює, то його звільнять. Поїхав і три дні тому приїхав мене провести і на день народження брата. В Луганську вже все добре, каже хлопець, - люди повертаються. Мій друг з маленьким братом вернувся. Ще стріляють, але місто вже не бомблять, а в Донецьку бомблять. Світла в нас дома ще немає, а в бабусі два дні тому включили. Тато з мамою вже купили білети і в суботу поїдуть в Луганськ.» Артур зізнається, що в майбутньому хоче стати даішником. «Даішники грошей багато заробляють. Звичайно доведеться начальству віддавати половину, але все одно залишається багато.

Схожа історія і в Ярослава з Луганська. Два з половиною місяці як виїхав з мамою з міста. Війна, дорогі продукти, працювати немає де. Навіть не зрозумів як все почалося. «Зразу хоп і стріляють. Стріляли далеко від дому, але скло в вікнах все одно вибите. В Дніпропетровську живемо в далеких родичів, дали нам свою квартиру. Діти в школі відносяться нормально. В Луганську в мене друг залишився. Він там в школу ходить. Школи не всі, але працюють. Але все одно багато знайомих поїхало. Більше пів класу. Після Литви, як все буде добре, поїду в Луганськ, а ні, то будемо думати.» В тому що відбувається, хлопець переконаний, немає жодного сенсу …

Всі діти як один впевнені, що витримають цілий рік і не схочуть повертатися раніше. Майже всі їдуть за кордон вперше. «Відчуваю і радість і сум, - каже Микита з Донецька, - дуже важко розставатися з близькими, але перспективи є перспективи, летіти в Литву дуже цікаво і захоплююче. З нетерпінням чекаю літака.» «Звичайно буду скучати, - зізнається Яна, - але це для мене великий шанс пожити в Литві. Це велика можливість. Думаю скучно не стане. Мені дуже хочеться щоб все склалось. Хочу поспілкуватися з іноземними дітьми, подружитися з ними.» «Хочу подивитись рівень життя», - каже Ярослав, «хочу подивитись як живуть в Європі», - зізнається Артур…

Кілька днів тому литовці вже відпроваджували до Вільнюса іншу групу дітей, всього на тиждень. Дітей тих, хто воює на фронті, поранених, загиблих. Дітей, до яких в інший спосіб торкнулася війна. Їм вирішили влаштувати невеличкі канікули щоб трохи відволікти від всього і головне від болю. Це були інші діти. Принаймні за відчуттями. Ця поїздка стала можливою за ініціативи мами одного з хлопчиків, яку поранили під Іловайськом. Нині вона лікується в Литві. Хлопчик Іван сам з Одеси, каже, що дуже переживав за маму. Особливо після того, як не було з нею ніякого зв’язку і нічого про неї не було відомо. П’ять днів ні слуху ні духу. «Ми з татом хвилювались. Потім мама подзвонила з якогось чужого телефону.»

«Мій тато пішов добровольцем, - каже Влада з Житомирської області, - з 30-ю бригадою поїхав в зону АТО в Степанівку. Готувався кілька місяців, а пробув там тиждень і його поранили. Він зараз на лікуванні. Поранення не дуже важке.» Скільки знайомих чи батьків друзів пішло на війну, дівчинка не може сказати «може й багато пішло, всіх не знаю.» Серед її однолітків багато хто не вірить що війна посунеться далі.

Ще один Іван, але з Житомирської області з села Столишівка, зізнався, що коли тато пішов на фронт, то йому довелось його замінити. «Вся чоловіча робота на мені, - каже хлопчик, - ще сестра в мене є менша, доводиться забирати, відводити в школу.» «Батько попав під часткову мобілізацію, його забрали. Спочатку був в Новограді(Новоград-Волинській – Ред.), потім десь під Кримом, потім сорок кілометрів від Донецька. Його бригаду розбили, і він був змушений втікати. Звичайно, за тата переживав. Їх оточили, стріляли. Ми тоді не зідзвонювалися. Я перебував в літньому таборі і не все знав. Він  зателефонував тоді, як все минуло. Звичайно, знову відпускати боюсь.»

Читайте також: Олеся Островська-Люта: «Як виявилося, багато моїх колег ніколи не були в Європі»

Литовці схоже добре знають навіщо везуть тих дітей аж так надовго. Малим, звичайно, потрібна допомога, але ще більше їм потрібно побачити, що світ не зійшовся лише на їх місті і людях, що їх оточують. Хай побачать, як живуть в Європі». Спілкування змінює, воно буває дуже корисним. Надто багато відчуженості залишається в  тому регіоні, де вони живуть. Навіть війна, судячи з останніх результатів волевиявлення, там майже нічого не змінила в головах багатьох мешканців. І може якби не тільки в кількох десятків таких діток, а в кількох тисяч, була нагода поїхати і побачити, що можна жити інакше і світ не закінчується на совєцьких куфайках, та «братньому» російському народі, то й проблема наступного покоління вирішилася б сама собою. А коли б це ще й побачили їх батьки…

Можливо, це фантазія, тільки чомусь видається, що коли б ці люди, що нині вмирають за якісь міфічні новоросії чи спокійно на них споглядають, були б хоч на крихту причетні до своєї батьківщини України, а не до чийогось міфу, такої б катастрофи на Донбасі ніколи не сталося.

Литва маленька, всіх не потягне. Вона й так робить часом більше, ніж мусить робити. Але є ще й інша Європа, для якої наша війна також не додає комфорту. Може є сенс, тим хто вже нині думає як відбудовувати Донбас, і переймається примітивним умиротворенням, звернути свою увагу не лише в бік заводів, шахт та інфраструктури, а спробувати бодай на дещицю переформатувати свідомість тамтешнього населення, хоча б в такий спосіб, як це роблять литовці. Це, мабуть, була б найкраща гуманітарна допомога.


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Можливо, люди в мікрокраїнах Європи поводяться неідеально, але те ж саме можна сказати і про більших сусідів
    27 серпня, The Economist
  • Чим цікаві мислителі Кримського ханства сьогодні
    27 серпня, Михайло Якубович
  • Понад рік тому друзі написали: «Ми придумали, як допомогти! Від нас до вас жінка возить гуманітарку. Брати адресні пакети вона відмовляється, але ми включили тебе в загальний список отримувачів, головне прийти вчасно».
    27 серпня, Яна Вікторова
  • Від самісінького моменту свого створення обидві «республіки» стали Клондайком для численних аферистів, «кидал» та інших любителів легкої наживи, котрі вміють вчасно зорієнтуватись у новітніх віяннях
    27 серпня, Станіслав Васін
  • Незв'язний пакет пропозицій на заспокоєння тривоги з привожу тероризму
    27 серпня, The Economist
  • Чи справдяться колись сподівання нації на прихід нової еліти, яка допоможе їй вирватися із замкненого кола
    26 серпня, Роман Малко
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено