Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
17 жовтня, 2014   ▪   Спілкувався: Роман Малко   ▪   Версія для друку

Вустами «кіборга»: Не хочу, щоб війна змінила мене

«Головне на війні лопата, бажано гостра», - жартує Гатило, один з тих, кого терористи називають кіборгами донецького аеропорту. Він знає що каже, бо вже мав нагоду не раз переконатися, що побачити ворога можна тільки в тепловізор, або в оптичний приціл.
Вустами «кіборга»: Не хочу, щоб війна змінила мене
Іван Ясній

Він доброволець п’ятого батальйону Добровольчого українського корпусу (ДУК) страшних «правосєків». Каже, що іноді, за відсутності комбата змушений виконувати командира резервної роти, що займається фільтрацією і підготовкою добровольців, але на передовій краще почувається «самим звичайним рядовим бійцем».

«В нас посада це покарання, тому що замість того щоб відповідати за себе ти мусиш відповідати за надцять людей, нагодувати, одягнути, забезпечити боєкомплектом і відповідати взагалі за все.» В мирний час Гатило тренер бойових мистецтв, тренує хлопців і займається вихованням дітей сиріт, організовує для них табори в Карпатах, будує свою Січ. В Києві він проїздом. Зустрічаємось в військовому магазині, купує хлопцям замовлене спорядження і за кілька днів знову повертається на війну.

Про тишу після війни…

Тисне. Сильне відчуття тривоги. Гуцули кажуть, коли йдеш в гори, то добре як падає дощ, бо є надія, що він закінчиться, а коли йдеш в ясну погоду ,може піти дощ. Те саме тут. Тиша це як підготовка перед артобстрілом.

Чому пішов на війну…

Бо не міг не піти. Там більшість хлопців тому, що не могли не піти. Не тому, що хочуть вбивати, гинути в боротьбі за Україну, а тому, що їхнє чоловіче єство не дозволяє сидіти вдома. Один побратим з Луганщини, з типовим російським прізвищем, не буду називати яким, але воно надзвичайно типове, сказав дуже просто, що йому стало стидно сидіти і дивитися, як за його землю, за його країну воюють хлопці з Західної України. А я пішов коли хлопці яких тренував, вчив, які на мене в житті рівнялися, загинули. Загинув Орест Квач, і для мене це вже було точкою неповернення назад. Я розумів що мені з цим доведеться жити завжди і не воювати я не можу. І от в мене ця точка неповернення як з’явилася, я зібрався, сів і поїхав. Так як перед тим зібралися і поїхали хлопці яких вже немає…

А до того старався максимально бути корисним волонтерською, інструкторською роботою. Війна, насправді, дуже багатогранне явище. Зараз більшість людей приносять користь не автоматами, а навіть крутінням болтів і гайок там на передовій, ремонтують машини. Можна сказати, що вояки на передовій найбільші герої. Так. Але якби не було людей в тилу, то ті на передовій би не протрималися. Вони б не мали що їсти, чим воювати, не мали б нічого. Тому всім треба усвідомити, що будь-яка людина, яка не є байдужою, вона правильна і робить правильні речі.

Купив зброю, форму

Зброя була куплена трошки раніше. Тому що геніальний Тарас Григорович Шевченко колись написав фразу, що «у Бога за дверима лежала сокира». І бачачи всі ці події… Насправді щось там купувалося, але там уже на місці розумієш, що всі ці закупи це таке... Грубо кажучи, чим модніше одягнутий доброволець, тим швидше він або втече, або помре. Перевірено. Як сказав дуже гарно Котляревський, нині, до речі, починаєш як ніколи розуміти правдиве значення цих слів, «любов к отчизні де герої там вража сила не устоїть там грудь сильніша від гармат.» Насправді спорядження, бронежилети - це дуже потрібно, воно захищає, але якщо ти маєш дух, характер, якщо ти готовий, це найголовніший твій захист і твоє найголовніше вміння. От оця готовність до найгіршого, до найважчого там допомагає. А яке би спорядження не було, воно другорядне. Дуже потрібне, але другорядне.

Читайте також: Як я був «робокопом» у полоні в «ДНР»

Так, все купувалося за свої кошти, хоча не зовсім свої, бо в мене їх ніколи не було. Але дуже багато близьких друзів знали що їду і просто допомагали. В Тернополі зайшов в магазин, набрав що потрібно, а власник вийшов і сказав «грошей не треба». Я кажу мені стидно без грошей, а він пояснив дуже просто. Каже: «чому тобі має бути стидно, це мені стидно, що я не їду. Я помагаю чим можу.» Таких ситуацій насправді дуже багато. Але були й комічні, коли навіть набої купувалися за свої гроші. Смішно. На початку ми члени Добровольчого корпусу купували набої і везли їх на фронт, в той час як військові і інші крали їх успішно і завозили в тил. Ну парадокс. Зараз ця проблема вже вирішена, тому що ми воюємо з військами і не відчуваємо потреби практично ні в чому, хоч стрілецької зброї держава і не видає й автомата в нас легально не купиш. Здобувається в основному трофейна зброя. Військові часто допомагають. Після бою визбирують зброю сепаратистів. От в мене кулемет героїчно загиблого сепаратиста з Луганщини. Я ним воюю і мені в принципі нормально.

Ціна пострілу, або скільки коштує куля

Та по-різному. Найдешевше, здається сім гривень за штуку, а вже потім зайшло і за п’ятнадцять.

Хто на цьому заробляє

Покидьки. Бандюки якісь, контрабандисти або просто мудаки. Кому війна, а кому мати рідна. Коли шукаєш, не дуже й цікаво хто це. Хтось через кордон переправляв.

Війна змінює

Я ще не знаю. Не хочу щоб змінила. Покійний Андрій Юркевич, Грізлі, про це написав в одному з своїх постів. Він весь час старався, як є можливість, виходити в мережу, писати якісь новини, з волонтерами спілкувався. Він написав, що на його думку війна не міняє людину, просто дуже загострює те, яка людина є. Якщо людина підла, вона стає мегапідлою, якщо добра, та доброта в ній загострюється. В мене не з’явилося якихось там рис жорстокості. Ходжу собак годую. Це збоку правда смішно виглядає - розбиті будівлі, все підірвано. Медики відкілясь привезли три мішки собачого корму, де вони його знайшли не знаю і ми ходимо годуємо собак. Багаті люди тримали, повиїжджали і полишали. Там ходять здоровенні вовкодави. Одні стріляють в них, а інші ходять годують. Тут все дуже просто, якщо людина тварин не любила, вона їх буде стріляти, якщо любила, навіть на війні буде годувати.

Читайте також: Між Будинком профспілок і Придністров’ям

Десь хлопці надибали папугу, мені принесли, то пів роти шукало, що то за папуга, що їсть, збирали по посадках для нього якесь зерно. А потім міна розірвалася якраз коли один з хлопців сидів перед папугою. Хлопець загинув, а ударна хвиля вдарила клітку, вона відкрилась і папуга полетів. Як не цинічно, але людська смерть якось настільки приглушено сприймалася, а за папугу переживав. Це дико може звучить, але психіка якось так це сприймає щоб не зійшов з глузду.

Тому сподіваюсь, що мене війна не змінила. Хоча їдеш на автомобілі, бачиш водонапірну вежу і зразу дивишся що там може бути коректувальник який буде вести вогонь. Їдеш дорогою, бадилля від картоплі палять, а ти аналізуєш чим стріляли, що лягало: «Град» чи міни? Думаю, воно пройде. Але дуже багато хлопців, які виходять з пекла там з аеропорту, які отримали контузію, коли дасть Бог будуть живі здорові, матимуть проблеми зі здоров’ям. Тому що війна - це страшна річ, дуже загострює багато людських штук. Надзвичайно міцніє дружба. В цивільному житті друг може запізнитися на зустріч, або не прийти, або щось не зробити і після війни це дуже гостро сприймається. Бо там в тебе такі люди були, коли тебе відкілясь витягували ризикуючи собою. Там діють християнські принципи: «немає більшої любові ніж віддати життя за друзів своїх», а тут ти ніби вважаєш людину другом, а вона якісь елементарні речі обіцяла зробити і не зробила. Це болісно сприймається.

А ще, там якщо думаєш про якісь речі, то в основному про те, що не встиг зробити. І якісь такі банальні. От я найбільше жалію, що сад не встиг почистити. Я його п’ять років не чистив, а зараз мені здається, що це жах, я ж не почистив саду.

Про перемир’я

Мені цікаво насправді, як ті, що говорять про перемир’я, собі його бачать. На сході воює безліч великих банд які себе називають ЛНР, ДНР, але це не є цілісна структура. Навіть між нашими військами немає толком ні комунікації, ні зв’язку, Генштаб видає якісь дебільні накази і т.д. А тепер уявити, що відбувається в тих ЛНР і ДНР. Там позбиралися різні бандитські клани, різні Бог знає хто. Хто з ними взагалі переговорювався? Хто їх питався, чи вони готові до перемир’я, чи їм воно потрібне? Їм воно не потрібне, їм треба щоб по них не стріляли наші військові, що в принципі наша влада і робить. Наші не стріляють, а ті стріляють. Ну його таке перемир’я. 5 вересня було оголошене перемир’я, і в мене на очах один побратим став інвалідом, а другий загинув. І так весь час. Як тільки оголошується мир це перша ознака, що нам потрібно чекати жертв. Тому для нас перемир’я дуже відносна річ. Ми відповідаємо на будь-які атаки, на будь-який вогонь. Перемир’я насправді, як такого, немає. Продовжуються артобстріли, мінометний вогонь, гради луплять аж гай шумить. Йде звичайнісінька війна, атаки. І воно смішно вже звучить і так дуже подебільному.

Чи справді немає ким і чим воювати, як заявляє президент

Та може армія воювати. При умові, що не будуть здаватися плани, здаватися операції і не буде саботуватися вся робота. Є чим воювати. Так, безліч техніки розбито, мало авіації, я не знаю цифр, що і як, але бачу як воно в нас відбувається. Справа такого чину, що є і кому воювати і чим, але людей просто кидають. От звільнили територію і приходить наказ відійти. Або дзвонить мені друг з Дебальцевого, каже, нам не дозволяють ні артилерію використовувати, ні танки, а їм можна. Тобто це тупо якісь злочинні накази. Хто дає, нащо дає, про що вони домовляються ми не розуміємо чесно кажучи. Ми не знаємо. Але нам і байдуже. Зараз ми знаємо, що можемо допомогти нашим військовим втримати аеропорт, це стратегічно важлива річ і все робимо щоб його втримати.

Про координацію з армією

У нас дуже тісна координація. Ми воюємо разом з 93-ою бригадою і відчуваємо себе повноцінними військовими, тільки без державної підтримки. З раціями, зв’язком, з координацією і це дає досить багато для всіх нас. По-перше ми дуже морально підтримуємо військових, надзвичайно сильно. Ми для них якісь міфічні спецназівці-фанати, безстрашні, які добре воюють і не здаються в полон.

Про кіборгів

Так, сепаратисти нас називають кіборгами. Хоча, треба віддати належне, солдати з якими воюємо, біля нас надихнулися, вони знають, що ми не втечемо, не дамо задню і вони почали воювати так, як повинні були воювати. Ми зараз один одного підтримуємо, вчимося, допомагаємо. Вони нам боєкомплектом, ми їм фізичною силою і своєю присутністю. Наші функції у Пісках, наприклад, це допомога і підтримка діючим військам 93-ої. Вони там мають свої розрахунки, техніку і ми їх повністю прикриваємо. Вони відповідно прикривають нас своїм вогнем. Йде взаємна виручка. Те саме в аеропорту. Стоїть спецназ і стоять наші хлопці. В принципі пополам. Зараз може дали військове підсилення. Разом працюємо. Ми так як прикомандирований до них підрозділ.

Читайте також: Діалог із реальністю

Насправді ми умудряємось воювати з військами, яких поважаємо. Там, де є справжні офіцери і командири. Нам везе. З іншими просто не знаходили спільної мови. До тих з ким воюємо тільки повага. Їм зараз сказали кому важко, писати заяву на відпустку і ніхто не написав, всі залишилися.

Дуже часто нам допомагають волонтери і ми ділимося з військовими медикаментами, всім. Для наших медиків з Правого сектору, ми їх називаємо госпітальєри, взагалі нема різниці, наш не наш. Всі наші. Військових вивозять в лікарні, допомагають на полі бою. Дуже багатьох військових витягнули дякувати Богу, врятували.

Про вишкіл добровольців…

Багато людей приєдналося, які розуміють, що треба допомагати і треба вчити. Хоча війна чесно кажучи така дивна. Дуже багато тих крутих спецназівських фішок насправді недоречні. Тому що ти дуже часто ворога просто не бачиш. Обстріли йдуть з посадок, з кущів, з будинків і ворога можна побачити наочно тільки в тепловізор або в оптичний приціл. Все.

Про ставлення місцевих

Якщо ненавидять, то не показують, бо показувати ненависть людині з автоматом - це дурня. Важко, бо лишилися в основному старі люди. Ми їм допомагаємо. Там цивільних дуже багато поранених від обстрілу, то хто їм допоможе, ні медиків, ні міліції, нікого немає, ніхто близько й не пхається. То передова, прямо лінія фронту Піски. Ходимо, їжу роздаємо. Нам привозять багато і щоб не зіпсувалося ділимося. Нічого взамін не вимагаємо. Люди нормально ставляться. Якщо ж є якийсь хворий на голову, комуніст чи ще щось, що ненавидить все українське, хай собі ненавидить. Вони вже і так покарані тим, що є. Я не знаю як вони зараз будуть зимувати. Люди вже запасаються дровами. Якщо міни звалили якісь дерева, вони їх тягають, складають, з розбитих будинків дошки зносять. В основному це старі люди. Є кілька сімей, навіть діти є в одній. Жахливо, чесно кажучи.

Що відбувається на територіях які потрапили в буферну зон

Насправді ніхто зараз не говорить, але на Луганщині, з тих міст де повідходили наші війська, де творять так звану буферну зону, там вже винищують людей, які були лояльні або допомагали нам. Люди в відчаї телефонують: «Що з нами буде?». Є інформація, що в одного з тих «грьобаних» козачих отаманів було день народження, то наших полонених вивели і просто зарубали шашками. Такий подарунок своєму отаману зробили. І ця інформація правдива, але на щастя, ніхто її не знімав, бо я би не хотів цього відео бачити.

Про жорстокість

Для мене вся ця війна описана в Святому Письмі. Недосконала гріховна людська природа. Коли людина дуже довго живе в гріху, вона настільки псується і внутрішньо і зовнішньо, що перестає бути людино. Чому неможна красти, неможна вбивати, робити перелюбу, неможна зневажати батьків. Ми всі грішні, але мені здається, що ті люди, які зараз воюють на боці ЛНР і ДНР, вони всі ці гріхи пройшли і проходять далі. І тому така жорстокість. Я їх навіть не хочу судити. Мені просто сумно, що невинні люди зараз від цього всього потерпають.

Що робити з мешканцями Донбасу які підтримують терористів, після визволення…

Ми їх мусимо забрати. Зараз я як ніколи гостро розумію фразу своєї бабці «не всіх дурних война побила». Не знаю коли та війна закінчиться, вважаю що нескоро, але війна всіх дурних не поб’є, нажаль. Їх все рівно буде багато. Якщо б в нас була сильна, правильна, об’єднана держава, то ідеальний варіант був би створити там Сектор Гази, обнести стіною, позвозити їм туди всіх ленінів, щоб вони тішилися і хай собі живуть і не вилазять звідтіля. Це мабуть єдина річ, яка б щось там виправила. А так, це настільки вже запущено, це ракова пухлина. Там є безліч прекрасних, чудових людей, це однозначно наша земля, але більшість населення там - смертельно хворі люди. Тому що коли на початку народ кидається на свою армію, коли армія ще не стріляла і нічого не робила, вбиває, ріже, то це не нормально. Ну як я можу ставитись до тих донеччан, які з радістю виходили і чеченцям, що приїхали камазами, кричали ура і слава? Що в цих людей взагалі в голові? І вони називають себе «русская православная армія», і аплодують ісламістам які всіх ріжуть. Тут такі нестиковки…

А з іншого боку, там безліч нормальних, адекватних людей. А ще є просто люди, які в принципі, просто хочуть жити. Вони нікого не чіпають, їм однаково. В них сади, виноградники, вони просто собі живуть. Живуть небагато, але чесно і правильно. Як до них ставитися? От чиї вони, їхні, чи наші? Вони просто люди. І я вважаю, що держава мала б за них дбати. Не можна кидати цей регіон. Але з іншого боку, знову ж стоїть питання, наскільки справедливо давати їм зараз якусь амністію, чи ще щось, коли вони зруйнували все що можна, а ми повинні за це платити. Те що цю пухлину треба вирізати, лікувати це однозначно, боюся що вона вже дала метастази. Якщо ми її не вилікуємо, якщо просто відрізати цей регіон, це нічого не дасть. Все зайшло задалеко.

Про діагноз України

Для мене події на Сході - це рак, яким захворіла Україна. Захворіла мабуть тому, що не правильно жила. Стільки зараз викидається на війну, якби це все викидалося на те, щоб людей навчити любити одне одного, показати хто ми і які ми, можливо б цієї війни й не було. Я ж займаюсь вихованням дітлашні, є й середних і вихідці з Донбасу. Це все російськомовні хлопці, але вони не хочуть жити в Росії, бо там би їх просто повбивали. Справа такого роду, що доки буде Росія доки ми не від’єднаємося якимось бар’єром, ця ракова пухлина буде рости.

Я казав що пішов добровольцем, бо не міг не піти. Але зараз в мене є чітке переконання, що я не хочу щоб ці пухлини дійшли до моїх рідних, до землі моїх батьків. Краще я буду жити в донецькій хаті і тримати ту наволоч там, а вони будуть ховатися в лісах, ніж ми будемо ховатися в лісах, а вони будуть жити в моїй батьківській хаті. Я тому там і більшість хлопців по тій причині там. І треба там бути, там сидіти, щоб вони не прийшли сюди. Тому що любий наш крок назад, це їхні два кроки вперед. Якщо цього не розуміє влада, то вона приречена на поразку, але найсумніше, що вона ще й прирікає на поразку нашу країну. Але на щастя, вони категорія не постійна, а змінна.

Фото: Іван Ясній


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Те, що колись видавалося немислимим, сьогодні не таке далеке від реальності
    29 вересня, The Economist
  • Низькі рейтинги нинішнього владного дуумвірату викликають у його учасників приплив політичних амбіцій в умовах певної невизначеності. Поки що приховані, але від того не менш сильні. Тиждень спробував спрогнозувати, у що можуть мімікрувати нинішні партії влади й на які суспільні сили вони спиратимуться.
    29 вересня, Богдан Буткевич
  • Попри прагнення деяких (переважно українських) політиків вилучити тему Волині з українсько-польських відносин, у Польщі кампанія обговорення «злочинів українських націоналістів» набула мистецького підживлення
    29 вересня, Юлія Олійник
  • Георгій Тука, який майже півроку працює в новому Міністерстві тимчасово окупованих територій та внутрішньо переміщених осіб, розповів Тижню про своє ставлення до конфлікту переселенців і держави довкола соціальних виплат та боротьби з контрабандою на Донбасі.
    29 вересня, Андрій Голуб
  • Однією з головних новин минулого тижня стала спроба так званого державного перевороту в угрупованні «ЛНР». Після того як лідер луганських сепаратистів Ігор Плотницький 21 вересня заявив, що проти нього готувався заколот, який провалився, багато хто спочатку сприйняв це як чергове інформаційне вкидання чи самопіар сепаратиста. Адже жодних конкретних імен Плотницкий не називав.
    29 вересня, Денис Казанський
  • Святошинський районний суд продовжує розглядати провадження щодо п’яти колишніх працівників «Беркуту». На черзі – велика балістична експертиза.
    27 вересня, Станіслав Козлюк
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено