Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика

ОДЕСА та ОДЄСА – «не две большие разницы»

Міська історія сьогодні пов’язана з глобалізацією, водночас кожне місто України має своє обличчя, його формують мешканці. Причому і ті, що жили колись, і ті, які його населяють зараз. Важливою складовою міста є історична пам’ять людей.
Матеріал друкованого видання
№ 41 (361)
від 9 жовтня, 2014
ОДЕСА та ОДЄСА – «не две большие разницы»

Образ та обличчя сучасної Одеси формували представники різних етнічних, соціальних та професійних груп, яких деінде в сучасній Україні нечасто можна було зустріти: українські письменники й італійські архітектори, українські чумаки й єврейські купці, українські матроси й французькі модельєри, українські козаки й російські чиновники, українські вчені й польські революціонери, українські студенти й грецькі підприємці, баришники, биндюжники й поліцмейстери без етнічної належності. Але головне, що всі вони були вільні духом, ідеями та вчинками.

січове коріння

Важко було б від них вимагати однакової історичної пам’яті. Про­­те, переживаючи разом війни та епідемії, будні та свята, всі вони витворювали спільні образи міс­­та, і українське «ОДЕСА» ставало «ОДЄСА» без огляду на співрозмовника. Адже для всіх них за «ОДЕСОЮ» був Великий український степ, а Дерибасівська за­лишалася за «углом». Тому не дивно, що корінний одесит, письменник Лев Славін писав на початку ХХ століття, що в Одесі
«в крестьянском хлопце, в капитане дальнего плавания, в университетском профессоре вдруг про­гля­­дывал сохранившийся во всей чистоте тип запорожца из казацкой сечевой вольницы – весь этот сплав удачи, юмора, силы, поэ­зии». У селах сучасної Одещини священики в ХІХ столітті фіксували згадки про таких героїв минулих століть, як Максим Залізняк, Іван Гонта, Сава Чалий, а також про останні подвиги запорожців.
Слід зазначити, що окрім шанування власного минулого, власних традицій козаки принесли із собою толерантне ставлення до інших народів, представники яких розділили з ними історичну долю. Свідченням цьо­­го є пісня, наведена румунським дослідником Замфіром Арборе:

«І як прийшли до нас всі волощини, всі волощини та всі хороші. В козаки вони записалися, з нами побраталися».
Отже, щоб зрозуміти всю радість і сум сучасних одеситів, звернімося до окремих постатей і подій, які показують різницю між «ОДЕСА» й «ОДЄСА».

Ханська Україна

В історичній науці початком історії будь-якого населеного пункту прийнято вважати першу письмову згадку про нього. Виходячи з цього принципу, вчений Олександр Болдирєв переконливо довів, що у випадку Одеси це 1415 рік, коли в письмових джерелах вперше з’явилася інформація про порт Качибей, або Хаджибей.

«Порту Кочубеєву» приділив увагу у своїй фундаментальній праці «Історія Польщі» хроніст ХV століття Ян Длуґош. Розповідаючи про події 1415 року він, зокрема, писав: «...у той час прибули до польського короля Владислава посли патріарха і грецького імператора з листом та олов’яними буллами, які їх удостоювали, а турки їх всіляко мучили і гнобили; їм потрібна щедра допомога зерном. Владислав же, польський король у святому співчутті, документально засвідчує допомагати. Він дає і щедро дарує прохану кількість зерна, яке їм потрібно отримати в його королівському порту Кочубеїв».

питання про авторство перейменування Хаджибея в Одесу ще й досі лишається нез’ясованим. за версією одних істориків, це зробила сама цариця, за версією інших – Російська академя наук

Засновником Кочубеєва історики здебільшого вважають легендарного литовського князя-воїна Вітовта. Під владою Литов­сько-Руської держави це місто та довколишні землі були політично та економічно об’єднані з іншими українськими теренами, будучи частиною тогочасного історичного Поділля. Так, навіть в офіційних договорах 1431 року між ворогуючими претендентами на литовський стіл Качибей і Дашків (Очаків) однозначно були віднесені до «замків Подільської землі».
У другій половині ХV століття Качибей, як і все довколишнє узбережжя Чорного моря, захопили могутня Османська імперія та її союзник Кримське ханство. У нових господарів він із часом дістав назву «Хаджибей» (хоча в документах до другої половини ХVІІІ століття щодо нього вживали також Качибей, Кучубей, Куджабей тощо), а згодом Єні-Дунья (з тюрк. «Новий світ»).

А навколо фортеці − Кочу­беївська Татарія, або Ханська Україна, де переселенці-земле­роби, здебільшого українці з дов­колишніх територій, платили «господарям»-татарам (представ­­­ляв їх «гетьман дубосарський» та Ханської України) десяту частину врожаю. Українським селянам жити у Ганьщині – так у народі називали Ханську Україну – було краще, ніж під панами.

Тому й писав на початку 1760-х запорозький полковник Бугогардівської паланки, що у слободах під османською владою в Очаківській області «близько половини такого народу, як наш малоросійський». Серед українців, які почали освоювати землі навколо Хаджибея, було чимало козаків. Окрім того, дедалі біль­­ше їх, зокрема запорожців, стали займатись усілякими промислами в Причорномор’ї. Так, кошовий отаман Запорозької Січі 12 травня 1747 року в донесенні російському уряду повідомляв, що багато козаків займаються у володіннях турків і татар «різним промислом торговельним», ходять «по сіль» та «за звіром з рушницею», варять напої тощо, при цьому частина з них перебувала на землях за Богом «аж до Чорного моря». Ці козаки офіційно були на царській службі. Проте зустрічалися й такі, яким російське підданство вже зовсім остогиділо. Вони назавжди втікали в безкраї причорноморські степи. Багато з них згодом осіли в передмістях Хаджибея та довколишніх селах. Вони займалися промислами, садівництвом і хліборобством. Особливо активно процес їх оселення розпочався після зруйнування Єкатєріною Запорозької Січі 1775-го. Про це свідчать численні козацькі хрес­­ти, які збереглися донині в Одесі та довколишніх селах і степах. Відомо й те, що Хаджибей приєднали до Російської імперії внаслідок російсько-турецької війни 1787–1791 років завдяки численним бойовим операціям чорноморських козаків − колишніх запорожців. Достатньо згадати, що в його штурмі 14 вересня 1789-го взяли участь дві батареї регулярної російської армії та шість полків чорноморського козацтва під проводом отамана Захарія Чепіги і військового судді Антона Головатого.

Хто перший сказав Одеса?

Важко знайти в Одесі й не тільки там людину, яка не чула б про те, як багато зробила для міста Єкатєріна ІІ. Прославляється імператриця як засновниця та благодійниця міста, особа, котра чи не найперша побачила в ньому майбутній центр краю та своїми діями проклала шлях до розквіту. Широко відома також історія про те, що імператриця сама змінила чоловічу назву «Одесос» на жіночій варіант назви давньогрецького міста «Одеса». І хоча вже перші історики схилялися до того, що то лише легенда й ніякі факти її так і не підтвердили, ця красива казка досі відома одеситам краще, ніж реальні події з історії їхнього міста.

«Повернення» завойованим турецьким населеним пунктам давньогрецьких найменувань бу­­ло традиційною політикою російського уряду. Проте питання про авторство перейменування Хаджибея в Одесу ще й досі лишається нез’ясованим. Деякі історики наводили легенду про те, що це зробила сама цариця, інші висловлювали припущення, що то була ініціатива Російської академії наук.

Однак мало хто сьогодні згадує, що існувала ще й третя версія походження назви міста. І вона має документальні підтверджен­­ня. Зокрема, ґрунтується на спогадах Андріана Грибовського, який був наближеною до Єкатєріни ІІ особою. 1828 року він занотував у своєму щоденнику: «В газетах пишуть, що імператор із задоволенням бачив Одесу, засновану за розпорядженням кня­­зя Зубова, в якому випадку я брав важливу участь, писав про створення цього міста іменний указ і замість Хаджибея назвав це місце Одесою, яку назву і імператриця затвердила».

Читайте також: Куди поділись одеські сепартисти

Отже, за словами Грибовського, саме він і назвав місто Одесою. Звичайно, таке твердження можна поставити під сумнів. Проте, по-перше, на дум­­ку дореволюційних істориків, Андріан Грибовський вирізнявся правдивістю, скромністю і до кін­­ця життя зберігав добру пам’ять. По-друге, свої «Записки» писав не для публікації. По-третє, був статс-секретарем Єкатєріни II, і кому, як не йому, було складати укази й вирішувати питання про перейменування міст.

Що ж відомо про людину, яка подарувала Одесі назву? Андріан Мойсейович Грибовський народився 26 серпня 1767 року в Лубнах на Полтавщині. Його предки і по батьківській, і по материнській лінії належали до козаків Гетьманщини. Батько служив військовим осавулом лівобережного козацького полку. Грибовські були українським шляхетським родом – «нащадками Кузьми Гриба» – і мали спадковий герб. Мати майбутнього статс-секретаря, уроджена Сулима, належала до роду славного гетьмана Івана Сулими (?–1635). Андріан Грибовський, як і сотні дітей – нащадків української козацької старшини, після ліквідації автономії Гетьманщини у 1764-му, замість того щоб віддавати свої здібності та сили на користь українського суспільства, віддавав їх на розвиток імперії.

Єкатєрінінська географія

Цікаво, що всі розповіді про надзвичайно доброзичливе ставлен­­ня Єкатєріни II до Одеси, як правило, не підкріплені історичними документами, а якщо й наводяться деякі факти, то вони непереконливі. Перевірити їх ще в минулому столітті вирішив відомий історик, голова Одеського товариства історії та старожитностей професор Володимир Яковлєв. У 1889-му вийшла друком його книжка «До історії заселення м. Хаджибея 1789–1795 рр.», присвячена «історії «південної красуні», котрій виповнилося 100 років від часу приєднання до Росії».

Хоча офіційною датою заснування міста вважається 1794 рік, для людей, бодай трохи обізнаних з історією, не є секретом, що вперше найменування «Одеса» щодо Хаджибея було вжито на початку 1795-го. І як видно з назви книжки Яковлєва, він теж не вважав серпень 1794-го датою заснування. У царському указі від 27 січня 1795-го про створення Вознесенського намісництва було згадано «місто Одеса, яке татари Гаджибеєм називали». Історик XIX століття Костянтин Смольянінов писав, що найменування «Одеса» з’явилося ще раніше (в указі від 10 січня 1795-го). Яковлєв зазначав, що до того часу місто вже мало майже тритисячне населення включно з розташованими в ньому військами, понад 600 будинків та 400-річну історію. До того ж у документах до 10 січня 1795-го воно фігурувало як Хаджибей. Може, в серпні 1794-го саме він і був заснований, а не Одеса?

Достатньо було імператриці поставити резолюцію: «Велимо на цьому обраному місці воздвигнути». Причому чомусь часто не враховувалися такі «дрібниці», як зручне географічне розташування та економічні вигоди. Згідно з ідеєю, що була модною в тодішніх правлячих колах, для розквіту міста вистачило лише волі Єкатєріни ІІ та надання пільг і грошей зі скарбниці.

Читайте також: З дулею в кишені

Проте уважніші дослідники зазначали, що майже всі «нові міста» будувалися на місці вже наявних поселень. Так, українські Нехворощ та Царичанка стали Олексополем І та Олексополем II, Тор – Слов’янськом, Половиця – Катеринославом II, Орлик – Ольвіополем, Усівка – Олександрією тощо. Будівництво нових міст з’їдало величезні кошти. Сотням і тисячам солдатів воно коштувало життя. Наприклад, Катеринослав II у 1787-му зводили 12 полків, що ж стосується смертності під час будівництва, то навіть деякі дореволюційні автори наводили вражаючі цифри.

В Одесі, де проживало від

400 до 450 чорноморських козаків із родинами, а це майже 10% загальної кількості її мешканців у 1794 році, до будівництва міс­­та залучалися переважно вони. Маємо чимало таких записів про їхню смерть: «задавлен!!!», «убит!!!», «с завалок», «убит каменной плитой». Можна наводити ще багато прикладів того, як важко працювали над розбудовою міста представники різних етносів та соціальних груп.

Однак усе це виявилося марним. Більшість цих міст на початку XIX століття або канули в Лету, або ледве животіли, і лише кілька з них більш-менш розвивалися. Яскравий приклад – заснування «третьої столиці імперії» Вознесенська (на місці старого поселення Соколи). Проект його будівництва, який розробили найкращі інженери та архітектори, був розрахований на 20 тис. мешканців. У місті одразу ж облаштовували парки, ботанічні сади, водоспади, фонтани, зводили палаци. Проте смерть Єкатєріни II поклала край його існуванню. Без державних дотацій цей обраний без елементарного врахуван­­ня еко­­номіко-географіч­них умов «торговельний центр» май­­же зник за часів Павла І.

На тлі цього процесу бурхливий розвиток Одеси на початку XIX століття здавався просто дивом. «Таким було містобудування за правління Катерини II, – писав Володимир Яковлєв, – у цьому плані доля нашого міста являє виключення. Притому слід відзначити, що відновленню Хаджибея не надавалося жодного важливого значення, на нього не покладали особливо великих сподівань, як, наприклад, на Катеринослав, Херсон, Воз­­несенськ − місто власним життям, своєю торговельною діяльністю само набуло свого першорядного значення на півдні».

Чи була царицина ласка?

Насправді серед міст, яким Єкатєріна II та її фаворити надавали великого значення, Хаджибея не­­має. У планах царедворців він не розглядався навіть як повітове місто. Фортеця з невеликим грецьким поселенням Тираспольського повіту Вознесенської губернії − ось те «велике майбут­­нє», яке вони передбачали для Хаджибея-Одеси. На кінець правління імператриці «Одесі загрожувала доля жалюгідного закуткового містечка». Торговельне значення міста з’ясувалося лише «само собою, і лише з призначенням градоначальником герцога Рішельє Одеса отримала в урядових колах значення важливого пункту». Нагадаємо, що Рішельє почав керувати Одесою у 1803-му, через сім років після смерті Єкатєріни II. Повіт же утворили лише в 1825-му.

Тоді, можливо, імператриця вбачала призначення Одеси в іншому, адже, як пишуть, вона відводила їй роль «головного морського порту регіону». Відповідно до того виділялися кошти на будівництво порту в Хаджибеї-Одесі. Вони, як зазначав Воло­димир Яковлєв, були «зовсім незнач­­ними» порівняно з тими, які отримували Миколаївський, Херсонський та інші порти. Проте як тоді пояснити ті чудові фрази на кшталт «уважая выгодное положение Хаджибея» з указів імператриці, які й сьогодні так полюбляють цитувати в Одесі? Як доводив історик, то були звичайні канцелярські штампи, які використовували стосовно всіх міст краю і навіть щодо найменш значущих (наприклад, для Вознесенська чиновники знаходили майже поетичні рядки).

Може, Єкатєріна II надала мешканцям міста якісь важливі пільги? Вона звільнила їх на п’ять років від податків та постоїв і дозволила торгувати вином. Але ці пільги мали всі без винятку «нові» міста, що ніяк не привело до їх бурхливого зростання. Насправді істотні привілеї, які інші, «важливіші» міста мали вже за часів Єкатєріни II, Одеса дістала лише через десятиліття.

Чужі заслуги

Як бачимо, Одеса посіла провідне місце на Півдні України не завдяки, а всупереч бажанням і планам Єкатєріни II. Напевно, сама імператриця дуже здивувалася б, дізнавшись, що її нагородять титулом «благодійниці» міста.
Що ж тоді зумовило бурхливий розвиток Одеси в першій половині XIX століття? Варто зазначити, що відповідь на це запитання в минулому не була секретом ані для істориків, ані для мешканців міста. Ще в 1791 році французький мандрівник, який відвідав Південну Україну, писав: «На Поділлі та Волині гниє така кількість хліба, якою можна прогодувати усю Європу». Він називав також багато інших продуктів, на які був би попит на Заході. В умовах об’єднання Правобережної та Південної України під владою однієї імперії найкоротший шлях до Європи для українського хліба йшов через чорноморські порти. І найзручнішим із них виявився Хаджибей.

Між іншим, це місто вже мало хороші торговельні традиції, що майже не припинялися до часу приєднання його до Російської імперії. Так, у 1768-му єлисаветградський купець Сенковський «здійснював торгівлю російськими товарами з Єлисаветграда до Константинополя через пристань Хаджибей на Чорному морі». Російські чиновники після захоплення Хаджибея вирішили його за традицією «знову заснувати», хоча для них він був не більше ніж невеликою фортецею. Інакше вважали купці. Вони вимагали негайного відновлення пристані та будівництва порту й знайшли прибічників поміж представників влади.

Читайте також: Одещина: Нема життя без України

Так, генерал-губернатор та фаворит імператриці Платон Зубов, напевно, не зовсім безкорисно підтримав ідею будівництва порту в Хаджибеї (куди більшого значення надавав Вознесенську). Він підписав рапорт імператриці з проханням виділити на це згідно з кошторисом необхідні кошти. Як Єкатєріна II могла відмовити своєму фаворитові? Проте тут вона чомусь замість 2 061 200 крб, які були потрібні всі одразу, надала лише
1 993 025 крб, з яких усю суму так і не виплатили. Ось приклад справжнього ставлення імператриці до Одеси. Внаслідок цього, а також дій її наступника Павла І роботи в порту були завершені лише за Рішельє. До того часу «мореплавці... неохоче приходили до порту, не маючи там надійного захисту на випадок бурі». Слід також зазначити, що урядові чиновники за Єкатєріни II та Павла І обмежували експорт зерна з Одеси, ніби побоюючись неврожаїв. Усе це не тільки не сприяло розвитку міста, а й, навпаки, гальмувало його.

Однак торгівля компенсувала царську немилість. Завдяки експорту українського та частково бессарабського хліба Одеса вже на початку XIX століття побила багато рекордів економічного та демографічного зростання, що були встановлені до того у світі. За часів золотої доби експорт зерна становив переважну части­­ну торговельного обороту одесь­­­кого порту.

Не було, напевно, дореволюційного історика Одеси, який не відзначив би цього. Але майже всі вони спочатку писали «казку» про «засновницю» Єкатєріну, як того вимагала імперська кон’ю­н­ктура. Так само в радянські часи історики спочатку віддавали належне комуністичній кон’юн­к­­турі, а вже потім викладали свої думки. Однак дивно, що деякі автори і зараз відроджують стару версію історії Одеси. Адже доказів на її користь за останній час не побільшало.
Таким чином, українські козаки звільнили Хаджибей-Одесу та довколишній регіон від ос­манського панування, нащадки чорно­­морців і запорожців розбудовували Одесу з кінця XVIII століття, українські селяни-хліборо­­би своєю невтомною працею забезпечили надзвичайне зростання Одеси в першій половині ХІХ століття, що зробило її найбільшим містом України. А чи можна і варто в такому разі вважати засновницею і «благодійницею» Одеси імператрицю, яка зруйнувала давні вольності козаків, прирекла їх на вигнання та поневіряння, а українських селян на кріпацтво?

Нерозривний зв’язок

Від 1800 року, коли за часів царя Павла І були зняті обмеження на вивезення зерна за кордон, розпочався «одеський феномен» – надзвичайний економічний розвиток міста, що здивувало всю тодішню Європу. Вже на кінець 1820-х завдяки експорту українського та частково молдавського збіжжя Одеса стає найбільшим за населенням містом України та четвертим – Російської імперії (після Петербурга, Москви та Варшави). «Одеса пшеницею керується», – ось прислів’я середини ХІХ століття. Зерно привозили чумаки. У добрі для торгівлі роки туди йшли сотні тисяч, а іноді й мільйони чумацьких возів. Не дивно, що Одеса згадується в чималій кількості чумацьких пісень. Найдавнішу з них опублікував 1834 ро­­ку Михайло Максимович:

«…А в Одесі добре жити –
Мішком хліба не носити,
На панщину не ходити,
Подушного не платити;
Ні за плугом ні з ралом
Називають мене паном!».

Простолюд Одеси поповнювався переважно за рахунок сільського населення прилеглих українських теренів. Це не могло не позначитися на тодішній мові одеситів. У 1842 році професор Костянтин Зеленецький на шпа­ль­­тах газети «Одесский вестник» писав, що «великоросіяни», які приїздили до Одеси, відразу звертали увагу на особливості місцевої мови. Науковець, зокрема, відзначав характерну для «одеської мови» зміну наголосів, яка переважно відповідала правилам не російської, а української; наявність великої кількості «малоросійських слів» (таких як «форт­­ка», «франзоля», «карбованець», «кацап», «кресало», «зараз», «го-­­­ри­­ще», «хутір», «хочуть», «позичати», «зобов’язати» тощо); «галицизми» в побудові речень (наприклад, «вмирати за тобою», «він сміється з мене», «фарбувати на білий колір» тощо); пом’як­шення літери «г»; відмін­­ну від російської мови вимову інших літер та багатьох дієслів («сміється», «пишуть» тощо), наявні­­сть яких Зеленецький пояснював запозиченням «з Украй­­ны».

Причому, на думку професора, носіями цієї «неправильної мови» були передовсім «тузем­­ці» краю, а також «багато з великоросіян, які, живучи поміж малоросіянами, хоч і берегли свою національність, але перейняли від останніх багато словосполучень». Так народжувалася «оде­сь­­ка мова», яка, по суті, була російсько-українським суржиком.

Живий зв’язок з іншими українськими теренами відчува­­ли й представники місцевої одеської «еліти»: чиновники, домовласники, інтелігенція. Чима­­ло з них належали до нащадків козацьких гетьманських і запорозьких родів, були вихованцями Харківського та Київського університетів. Тому не слід дивуватися місцю, яке згодом посіла Одеса в українському на­­ціона­льно-визвольному культурницькому та політичному русі. Бо в Одесі перша книжка української мовою «Маруся. Казка» була надрукована вже 1834 року; бо в Одесі у 1830–1880-х були написані та видані фундаментальні праці з історії Запорозької Січі Аполлона Скальковського; бо Українська оде­­ська громада (лідер Леонід Смоленський) у другій половині ХІХ століття була однією з найпотужніших та найбільш організованих; бо оде­­ська «Просвіта», яка виникла в 1905-му, була найпершою та найчисленнішою в підросійській Україні; бо Одеса виховала низку видатних діячів для Української національної революції 1917–1921 ро­­ків та видатного українського націоналіста Юрія Липу; бо в січні 1918-го під час першої війни Раднаркому проти УНР саме в Одесі точилися чи не найжорстокіші бої між гайдамаками та червоногвардійцями (120 їхніх учасників тоді були поховані у спільній могилі на Куликовому Полі – площі міста, яка нещодавно знову нагадала про себе у зв’язку із сумними подіями).

Історія сьогодні ніби повертається, й Одеса, попри тривалі та потужні старання російських імперських сил, знову несподівано показує своє українське обличчя. Нічого дивного тут немає, адже «преславна Одеса», як називав її Тарас Шевченко, незважаючи на деякий «іноземний блиск» (цілком зрозумілий для торговельного портового міста), упродовж століть залишалася передусім українською. Геополітично та історично вона є ланкою, що зв’язує Україну та західний світ, містом водночас і українським, і європейським.

 


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • З початком жовтня в Україні мало стартувати тестування на керівні посади в Державне бюро розслідувань. Втім, цього не відбулося.
    1 жовтня, Станіслав Козлюк
  • Унікальне поєднання низки природних переваг Полтавщини не конвертується в належний рівень життя населення краю
    30 вересня, Олександр Крамар
  • «Суддівське» засідання Верховної Ради перетворилася на політичне шоу, від якого постраждали передусім ініціатори.
    30 вересня, Андрій Голуб
  • Чи відбудеться зміна поколінь на електоральному полі вчорашніх регіоналів
    30 вересня, Денис Казанський
  • Про особливості проекту головного кошторису країни на наступний рік
    30 вересня, Любомир Шавалюк
  • Революцію роблять романтики, а користаються нею негідники — це про нас. Хоча насправді буває по-різному. Навіть радикально протилежно, якщо романтики від самого початку добре знають, чого насправді хочуть. У нашому випадку з цим не склалося. У нас мрії та їх реалізація — речі чомусь не надто взаємопов’язані, відповідно завжди відбувається експромт, потім зрада чи перемога, ну й насамкінець розчарування.
    30 вересня, Роман Малко
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено