Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
8 жовтня, 2014   ▪   Юрій Макаров   ▪   Версія для друку

Пушкін і Вагнер: перезавантаження матриці

Зараз історичний момент диктує рішучість: час причинити ворота для погані, даруючи водночас шанс звільнитися від хибної матриці – плоду колективних комплексів багатьох поколінь політичних росіян
Пушкін і Вагнер: перезавантаження матриці

Це сталося 15 жовтня 1981 року: Зубін Мета, вже тоді всесвітньо відомий індійський диригент, виступав з Ізраїльським філармонійним оркестром у Тель-Авіві. Після обов’язкової програми він вирішив виконати на біс увертюру до «Трістана та Ізольди» Вагнера. Краще б він цього не робив! Публіка немов показилася: поважні люди в смокінгах і вечірніх сукнях кашляли, свистіли, гучно розмовляли, бігали проходами, хтось навіть вдерся на сцену. Про всяк випадок доведеться пояснити тим, хто не в темі: Ріхард Вагнер – не лише видатний композитор, а й теоретик, предтеча німецького нацизму, автор евфемізму «остаточне вирішення єврейського питання», ізраїльтяни цілком справедливо вважали його одним з головних відповідальних за геноцид ХХ століття, тому насолоджуватися його справді божественною музикою категорично відмовлялися – принаймні 33 роки тому, коли були живі значно більше безпосередніх свідків Катастрофи.
…Чи потрібна нам нині, в добу російської агресії російська книжка? Це питання постало перед вітчизняними інтелектуалами в усій своїй безкомпромісності, співмірній поточному моменту, породивши силу-силенну неформальних і формальних дискусій. Один такий круглий стіл під час цьогорічного Форуму видавців я змушений був пропустити під вантажем інших невідкладних заходів, тому хочу запізніло висловитися, щоби не почуватися дезертиром бодай на інтелектуальному фронті.

Слід сказати, що обидва табори – «так» і «ні» – чітко окреслені й, схоже, непримиренні. «Ні, безумовно не потрібна» – себто нема там нічого корисного для нас, і нинішня агресія тільки цю обставину робить очевидною. Або «так, попри все, безумовно потрібна» – тут пояснень трохи більше, й це природно, так має бути: від «спільного культурного простору», через «держава одне, а культура – інше» до «російська книжка несе нам той шар світової літератури, як художньої, так і наукової, навчальної та non-fiction, що його вітчизняні видавці наразі не покривають».

В аргументах прибічників культурного обміну є раціональні міркування: справді, в Росії видавничий процес налагоджено з індустріальним розмахом. Нині, якщо тільки вірити професіоналам, у Москві досить оперативно виходить друком більшість західних новинок, які взагалі більш-менш заслуговують на увагу (можливо, в недосконалому перекладі, можливо, без коректури, але виходить). У мене така оцінка, припустімо, викликає сумніви, бо я трішечки уявляю репертуар хоча б англомовної інтелектуальної індустрії, але не будьмо надто в’їдливими, нам і московський рівень охоплення може тільки снитися.

Простіше й чесніше опустити шлагбаум, припинити будь-який книжковий імпорт з Росії

Інша річ, щó з усього цього багатства потрапляє безпосередньо до нас, чи можемо ми завдяки братній допомозі почуватися забезпеченими культурно й розумово? Теоретично на окремих ділянках – не виключено, практично – ні. Почати з того, що більшість продукції для високочолих до України просто не доходить (вона й до російської глибинки не доходить). Щоби переконатися в цьому, достатньо зазирнути в першу-ліпшу київську книгарню. Потім піти на Петрівку й пошукати бажану новинку серед наявної літератури (яка, між нами, перш, ніж потрапити сюди, купується у видавництв гуртовиками на вагу). Потім спробувати виписати ту чи іншу назву на російському сайті й чекати, доки вам після ваших неодноразових нагадувань повідомлять, що «книжка, виявляється, чекала-чекала вас на пошті, доки її не відправили назад, тож ви самі винні, а гроші ми назад не повертаємо» (приклад з власного досвіду). В результаті якщо вам закортіло познайомитися з тією чи іншою новинкою, єдиний надійний спосіб – покладатися на тамтешніх друзів, якщо вони у вас залишилися й не лають вас фашистом і бандерівцем. Щоправда, є нечисленні, сказати б, книжкові «бутіки», переважно тематичні, які ретельно добирають нішовий товар і забезпечують його доставку кустарними методами, себто на собі. Я таких знаю три (на всю нашу країну), можливо, є ще декілька. А решта? Про це вже багато разів говорилося й писалося, в тому числі на сторінках «Тижня», тому дозволю собі коротке резюме.

Читайте також: Чого хоче воно?

Отже: абсолютна більшість українських мережевих книгарень належать російському капіталу й пропонують своїм покупцям вельми обмежений асортимент: російська класика, дуже якісні переклади світової літератури російською, зроблені переважно до 1991 року, певні прориви non-fiction, цілком випадкові й непередбачувані (як-от серія популяризації від Азімова), а решта – треш, треш, треш… «Тысяча лет российской государственности». «Все любовники Екатерины Великой». Індустріальний (в сенсі технології виготовлення) російський детектив. Кулінарія в асортименті. Сад і город в асортименті. Боді-білдінг в асортименті. Йога в асортименті.

Годі сподіватися, що хтось запропонує українцям свіжу якісну прозу – не йдеться навіть про артгауз, а про цілком розкручених лідерів їхнього ринку. Десь пару років тому я дарма намагався розшукати в Україні всіма доступними способами останні романи Акуніна-Чхартішвілі й Бикова в твердій копії, після чого закрив для себе цю тему. А відтоді, чесно кажучи, стало й нецікаво… Стало зрозуміло, що в сучасному контексті на одного Єрофєєва припадає десять Прілєпіних, і копирсатися в цьому… вторинному продукті не надто й хотілося.

Я вже не кажу про окрему галузь російського видавничого процесу, як підживлення ненависті до України. Публіцистика: «Хаос и революция – оружие доллара». «Как натравить Украину на Россию». «Истоки самостийного нацизма». Ну й «високохудожня» проза на ту саму тему: «Украина в огне. Эпоха мертворожденных». «Украина в крови. Бандеровский геноцид». «Поле боя – Украина. Сломанный трезубец». Усе під рубрикою «Фантастический боевик». Фантастика! А ще кажуть, що в Україні русофобія! Та якби ми стільки приділяли їм уваги, скільки вони нам, вони б усі вже сконали від гикавки.

Але й поза центральною темою актуальної російської свідомості доводиться констатувати страшенний занепад інтелектуального рівня в сусідній країні. Це тільки здається, що тріумф Дугіна-Кургіняна ніяк не позначається на суміжних галузях. Позначається, ще й як! Політологи, соціологи, економісти, психологи, які буквально рік-два тому мали репутацію стійких лібералів-західників, раптом починають вставляти в свої тексти вірнопідданські декларації, немов би випрошуючи індульгенцію за минулі гріхи, розмірковувати з позицій «країни в облозі» й «батьківщини в небезпеці», словом, відмовлятися від критичного мислення з усіма очевидними наслідками – і для себе, і для нас.
Ну й, звісно, як забути про свідоме й цілеспрямоване ігнорування, точніше, витіснення з українських книгарень українського культурного продукту? Зазвичай в найбільших столичних точках присутні одне-два вітчизняних видавництва суто задля годиться, периферійні ж обходяться навіть без формальної відмазки. Офіційний привід – «Не користується попитом». Коли ж попри всі зусилля та чи інша книжка продається, вступає в дію друге правило: з місцевими видавцями не розраховуватися. Директор видавництва, якого я знаю давно й не можу йому не вірити, переповідає свою розмову з найманим менеджером російської мережі (а інших, окрім «Є», як ми пам’ятаємо, немає), до речі, патріотично налаштованим, який регулярно бере участь у різних публічних заходах на захист української книги: «Ти розумієш, я був би радий тобі заплатити, але згори є прямий наказ, якщо я його порушу, мене виженуть». Ну й навіщо нам вороги, коли в нас такі патріоти?

Російська культура – не просто сума текстів, це передусім струнка й репресивна ієрархія

Маємо ситуацію, в якій простих рішень немає, всі складні. Власне, їх лише три: 1) залишити все, як є; 2) впровадити інституційні механізми цензури, квотування, судової заборони чи то на розповсюдження окремих видань, чи то секторально, незрозуміло за яким принципом; 3) «перекрити газ» повністю.

Дивимося, що ми втрачаємо в кожному випадку. Перший варіант не потребує додаткових коментарів, наш ворог якраз зацікавлений в тому, щоби не приймалися ніякі рішення, як і рік, і десять, і двадцять років тому, й намагання зберегти status quo що далі, то більше породжуватиме відповідні реакції всередині України, некомфортні як для влади, так і для суспільства. Другий…  Впровадження будь-яких форм цензури в пострадянській країні з її травматичним досвідом, важко толерувати як з естетичної, так і з етичної точки зору, не кажучи вже про конкретні прагматичні питання: а кому ми довіримо робити висновки стосовно благонадійності того чи іншого твору? Суддям Печерського суду? Комісії з питань суспільної моралі? Адміністрації Президента? СБУ? Щойно було смішно – вже не смішно… Як на мене, простіше й чесніше опустити шлагбаум, вольовим шляхом припинити будь-який книжковий імпорт з Росії (ну а про струмок у протилежному боці, в напрямку Росії навіть якось незручно згадувати, в кращі часи співвідношення імпорт-експорт фахівці оцінювали як 100 до 1).

А як же руйнівні наслідки для культури? А не буде ніяких руйнівних наслідків. Слухайте, будьмо чесні самі з собою: на початку третього тисячоліття ідеї й тексти розповсюджуються зовсім за іншими законами, ніж хоча б півстоліття тому. Є електронні носії, є інтернет, є комп’ютери, планшети, рідери, смартфони, є принтери й ксерокси, а для шанувальників повноцінної паперової книжки є практика print on demand, коли за скромну суму через півгодини ти отримуєш з PDF-файлу повноцінний том у палітурці. А ще багато хто любить уже не читати, а слухати в дорозі книги, начитані професійними дикторами чи акторами. Завадити цьому процесу жодні адміністративні заходи не зможуть. В СРСР ніяких таких інформаційних технологій не було, і все одно кожен інтелігент читав «Один день Ивана Денисовича».

Читайте також: Вистраждана свобода

То що, йдеться про суто символічний акт? У чомусь символічний, у чомусь цілком матеріальний. Як гіпотетична відмова від російських серіалів може підштовхнути розвиток вітчизняної телеіндустрії (наразі цього щось не спостерігається, але ще не вечір), так позбавлення несумлінної конкуренції  те-о-ре-тич-но  в змозі стимулювати власний книжковий ринок у вигляді саме ринку, а не пародії на нього. Бо традиційна друкована книга – все ще початкова ланка процесу, саме вона досі визначає решту складних і динамічних навколокнижкових рухів. До речі, виграти від цього – так само теоретично – можуть і українські російськомовні автори. Поки що серед них комфортно почувається один Андрій Курков, переважно через те, що він дуже давно пробився на західні майданчики й видається багатьма мовами. А інші? Два, на думку багатьох критиків, найкращі сучасні російськомовні поети живуть сьогодні в Україні: це Борис Херсонський та Олександр Кабанов. Прозаїк і драматург, неодноразовий лауреат престижних російських літературних премій, киянин Андрій Міллер скаржиться: «Ми провалилися між двома країнами, тут ми не до кінця свої, бо орієнтуємося на російський літературний процес, а в Росії не дуже потрібні, бо так само ще не свої чи вже не свої».

Нищити хибні тексти – ознака безсилля, капітуляція культури. Нищити хибні контексти – навпаки, пряме завдання культури, її святий обов’язок

Але завдання ще глибше. Якось близько року тому я дещо безвідповідально запропонував гасло культурної «залізної завіси» між нами та колишньою метрополією. Безвідповідально, бо в культурі ніякі залізні завіси не працюють, якщо їх не забезпечують мільйони чемних сірих чоловічків, а то вже зовсім сумно. Та й не в герметичності суть питання, йдеться лише про те, щоби нарешті зламати застарілу й неадекватну культурну матрицю. « – Фрукт? – Яблоко! – Поэт? ­­– Пушкин!» Російська культура – не просто сума текстів, це передусім струнка й репресивна ієрархія. Пушкін, Лєрмонтов, Гоголь, Бєлінскій, Нєкрасов, Чєрнишевскій… Ти можеш не читати жодного рядка з Чєрнишевского, але якщо ти розвиваєшся всередині цієї системи координат, то приречений відчувати його наявність у загальному контексті. І вважати, що він кращий за Фаддєя (Тадеуша) Булгаріна, хоча насправді це ще треба довести. Й головне, для тебе підсвідомо Тургєнєв залишатиметься важливішим за Флобера, а Горький за Томаса Манна – парадокс? Будь ласка, якщо ти почуваєшся росіянином, люби своє, але не нав’язуй це мені! Для французів список світового must read складається на 50-60 відсотків з французьких імен. Англійці досі примудряються практично ігнорувати іноземні літератури, навіть споріднену американську. Але навіть там, принаймні в середовищі інтелектуалів, паралельно існують різні ракурси, зрізи (феміністичний, постколоніальний etc.) Тут же ж усе чітко: «Пушкін – наше всьо». Чуєте? Всьо!

Дідько, а якщо раптом для мене не «всьо»? Раптом я ще не люблю вашу «русскую зіму», вашу «удаль молодєцкую», вашу «рожь високую», бо воно взагалі до мене не має стосунку, а я чомусь маю впустити їх у свій світ? Зрештою, й це не так фатально, значно важливіше, що за цими невинними базовими óбразами мимоволі імперативно тягнеться політичний контекст! Чому, чому неможливо їх розділити?! Чому захоплення Шекспіром не передбачає поділяння його, м’яко кажучи, геть не сучасних поглядів, дистанція забезпечується без зусиль, а тут – від Лєрмонтова до Тютчєва, від Достоєвского до Солженіцина – мало не з кожного рядка до нас апелює той специфічний ціннісний ряд, який тільки за непорозумінням можна назвати гуманістичним і який дивовижним чином з глибини століть нав’язує свою гостру актуальність?

Читайте також: Росія: стрімголов від свободи

Хіба не в цьому розгадка того, чому в їхніх нібито найсвітліших, емблематичних культурних героїв часом невпинно й неминуче проривається імперський вищир – від Пушкіна «Клеветникам России» (чим не Дмітрій Кісельов із поправкою на першу третину ХІХ століття?) до Бродского «На независимость Украины»? Ось так! Неминуче! Кажу це зі знанням справи, як людина, що змалечку захоплено декламувала «Люблю тебя, Петра творенье…», а в більш дорослому віці вичавлювала з себе по краплі рабовласника.

Зараз історичний момент диктує рішучість: час причинити ворота для погані, даруючи водночас шанс звільнитися від хибної матриці – плоду колективних комплексів багатьох поколінь політичних росіян. Ще раз: небо на землю не впаде, ми дивитимемося на знайомий ментальний світ через паркан і завдяки знаменитому «ефекту очуднення» зможемо побачити його в реальних пропорціях. Щось, може, відкриємо для себе знову. Щось – закриємо назавжди. Треба лише один раз наважитися й символічно перерізати давно мертві судини.

…В тому давньому конфлікті навколо вчинку Зубіна Мети я безумовно на боці не його, а його критиків. Нищити хибні тексти, навіть коли це «Маніфест комуністичної партії», «Протоколи Сіонських мудрагелів» та «Моя боротьба», – ознака безсилля, капітуляція культури. Нищити хибні контексти – навпаки, пряме завдання культури, її святий обов’язок. Євреї, до речі, з часом розібралися з Вагнером, його – як і Ріхарда Штрауса, як і Карла Орфа, які небездоганно поводилися в часи нацизму, – вільно виконують в Ізраїлі, а самому Зубіну Меті через сім років після інциденту запропонували посаду пожиттєвого художнього керівника Ізраїльського філармонічного оркестру… Я ж кажу: потрібна дистанція.


 

 


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
лор в днепропетровске, Смотрите тут, Ukr.net, Погода в Тольятти сегодня
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено