Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
15 вересня, 2014   ▪   Олена Стяжкіна   ▪   Версія для друку

Біль запілля

Моя подруга – щасливиця. У неї є власний підвал. До окупації вона була професоркою університету. Зараз – «мати Тереза». Шестеро старих із сусідніх вулиць живуть у неї в підвалі. Від обстрілу до обстрілу зазвичай минає хвилин сорок. Треба встигнути щось приготувати поїсти, винести відро і проглянути новини на сайтах.
Матеріал друкованого видання
№ 37 (357)
від 11 вересня, 2014
Біль запілля

Колезі з Горлівки пощастило менше. Власного підвалу немає. Живе в тещі у приймах. Між обстрілами забезпечує вулицю водою. Щоразу є ризик «потрапити в орківську буцегарню». Коли в окупантів закінчуються гроші, їжа чи добрий гумор, вони хапають усіх. Торгівля людьми – дуже прибуткова справа. Між обстрілами чоловік обов’язково читає новини. У них шукає сили, щоб жити далі.

Донбас: сказати і вбити

Є волонтери. У минулому житті журналісти, лікарі, бізнесмени. Зараз всередині мертвих міст вони возять ліки, їжу, воду тим, хто не може вижити без допомоги. Як правило, не сидять по підвалах. Під час обстрілів просто лягають на землю. Потім встають. Пересуваються короткими дистанціями. Діставшись додому, в першу чергу «йдуть в інтернет».

У захоплених містах немає газет, телевежа транслює тільки російські канали. Є, щоправда, «бойові листки» окупантів. Те, що розповідають у них, треба вміти витримати. Українське слово «брехня» не передає суті їхньої інформаційної атаки. Нам слід запозичити в росіян слово «ложь», тобто Ложь, для того, щоб описати сусідський спосіб осмислення світу.
Але я не про це… Я про людей…

Люди живуть. І єдине, що відрізняє їх від мертвих, – постійне відчуття болю. Біль, біль, біль... Більше нічого.

Вони не мають сил і можливості доводити, що «не такі». Не такі, як ті, що кидали в полонених прокляття та яйця. Не такі, що били прив’язану до стовпа жінку. Не такі, що кинули напризволяще своїх старих.

Читайте також: Колючий дріт як реальність

Скільки їх, «не таких»? У березні було майже 70%. У квітні також. Більше ніж дві третини мешканців Донецької області хотіли жити в Україні. І хочуть зараз. Не їхня провина в тому, що телебаченню потрібні скандальні картинки зі сварливими безум­ними бабами та кримінально навернутими чоловіками. Не їхня провина в тому, що «голос Донбасу» був приватизований крикливими злочинцями.
Багато людей, що перебувають на окупованих територіях, є патріотами України. Тягар, який вони несуть на своїх плечах, неможливо описати двома фразами. У декого є, наприклад, гранати. Щоб підірвати себе в разі арешту «руською православною армією». А в декого права на гранату немає. Бо є батьки та діти. Тут, у місті. Тому треба постійно та ретельно «стежити за обличчям», за поглядом, за подихом. Неправильний погляд – привід потрапити до місцевого гестапо. Щомиті людина може стати жертвою сама чи втратити своїх близьких. І щомиті вона сподівається. Не надія вже, а уповання. Воно та ще інформація «з центру» дають сили жити.

Але що далі, то більше ця інформація «з центру» вбиває.

Три безсовісні манери

«Знаєш, – каже мій друг-волонтер, – що найгірше? Надія, яка не втілюється в життя. Знали б вони, як ті орки паплюжать наші надії, як танцюють на кістках київських обіцянок... Усі ми бігуни. Треба тільки знати розмір дистанції. Розумієш?»

Я розумію. Ніхто з нас не вижив би без віри в перемогу. Але нам треба розуміти, скільки по­віт­ря набрати у груди. Стометрівка чи марафон? Внутрішнє волонтерство чи партизанська війна у місті?
Погодьтеся, це різні типи дія­льності та стилі поведінки. Якщо нам слід стати партизанами та пережити зиму в окупації, то треба шукати зброю, транспорт, помешкання для зборів та безпечної ночівлі.
На початку серпня один політик повідомив, що для Донецька є визвольний план і сюрприз. Сказав і пішов, мабуть, у ресторан. Чи поїхав у відпустку. А що? Життя ж триває… Інший спікер пообіцяв, що в Луганську починається наступальна операція. І теж, мабуть, пішов собі спокійно спати.

Ці люди через душевні ліно­щі свідомо, а може, й ні скоротили нам дистанцію. І вкрали повітря. На початку вересня, коли жодних «сюрпризів» не трапилося, ті, хто повірив у краще, стали задихатися. Не вигорати, бо вигоріли вже давно, а саме задихатися.

Там хтось бовкнув, а тут просто зупинилися легені, а з ними серця. Collateraldamage – ненавмисне ушкодження. На війні як на війні.
Кому сказати, що так діяти не можна? Людям, які за будь-яку ціну тримаються за свої крісла, роблять політичну кар’єру, не мають у голові клепки, а тому верзуть що завгодно. А головне – хто це може їм сказати?

Я не знаю.

Як не знаю і того, який спосіб «вбити надію» кращий. Той, який передбачає «дати і забрати», чи той, що панує в модному дискурсі «навкруги вороги»?

У коротких чи тривалих перервах між обстрілами мої друзі та знайомі читають воєнних експертів. За півроку окупації ми навіть навчились їх вирізняти. Є експерти-панікери. Є об’єкти­віс­ти, а є невизнані генії військової справи.

Читайте також: Альянс ватніків і фраків

Якби шкіра в нас не була зідрана до м’яса, якби крім болю можна було б відчувати ще щось, якби часу між зустрічами з патрулями «ДНР» і «ЛНР» було трохи більше, то характер експертів можна було встигати відрефлексовувати.

Але ні. Немає ані сил, ані часу. Гостре бажання дізнатися, як там, на фронті. Зрозуміти, чого слід очікувати. Вдихнути, власне, повітря, щоб вистачило до нової інформації, і…
«Зрада генералів… Колони техніки з РФ… Невігластво Генштабу… «Точка У» в руках окупантів… Крадіжки в Міноборони… Обстріл кордонів «Ураганами»... «Котел»... Знову зрада... Дурість керівництва... Колона техніки з РФ».

Коли є інше життя, крім вій­ни та окупації, коли є звичне повсякдення з дзюркотом води з крана, неспішною вечерею, дітьми, які граються на вулиці, то ці тексти – просто тексти. Їх можна навіть не читати. А сум від них проходить від філіжанки доб­рої кави.

Коли життя немає, інформація про визволення – єдиний спосіб жити. Це не аналітика, не істина і не спроба згуртувати суспільство. Це те, на чому тримається наша віра. Віра в перемогу та повернення додому.

Як зарадити в цій ситуації? Не писати взагалі? «Закрити» інформацію про війну? Утаємничити все, що стосується бойових дій? І на тлі цілковитого мовчання програти зрадникам-генералам? Вливати по краплині надії на краще? Щоб потім по колу втілювати в життя варіант «сюрпризу не буде»?

Немає в мене відповіді. Але так, як зараз, думаю, вже не можна.

Читайте також: Ірина Верігіна: «На Донбасі ніколи не утискали російськомовних людей»

Про третю «безсовісну мане­­ру» трохи пізніше. Бо ось-ось народилась важлива ідея. Конструктивна.

Люди, які пишуть про війну, зобов’язані дивитися російські та окупаційні канали. Є і такі. Це важка праця. Вона вимагає протиблювотних засобів, молока за шкідливість, міцних нервів. Але ті, хто пише про війну, мають не тільки лякати та порожньо обнадіювати. Вони повинні допомагати.

Окупаційні канали щодня транслюють Ложь. Згідно з їхніми репортажами, терористи та бойовики вже не тільки захопили Маріуполь, який зустрічав їх із квітами, а й висадилися на Марсі, звідки відрами тягатимуть у «недоросію» газ.
Щільна, насичена, щогодин­­на інформаційна атака. Перше, що ремонтують орки після обстрілів, – телевежа. Вони реконструюють «Залюднений острів» Стругацкіх, навіть не підозрюючи про це. Новини, які мають дивитися всі, хто пише для окупованих територій, стосуються і повсякденних, і робочих, і воєнних подій. Людей із вигорілими душами залякують і заганяють у нові й нові пастки. Їх змушують підписуватися на вірність «ДНР» та «ЛНР», виходити на роботу вчителів, лікарів, викладачів. Їм пропонують брати участь у підступних схемах грабунку награбованого, їх пов’язують «колективною відповідальністю» за репресії та вбивства.
Щогодини. Щодня.
Зберігати «горде мовчання» за таких обставин – це вбивати патріотів, вбивати українців, які хочуть жити не на планеті мавп, а в Україні.
Такими самими, як зведення з фронтів, мають бути і «дискусії з телевізором». Спростування, роз’яснення, жарти. Не «потім». А зараз.

Господь, Люби!

…Іноді ми запитуємо себе: за що? Відповідь є. За мовчання, за згоду бути «лохторатом», за самодозвіл на внутрішню еміграцію. За те, що «Донбасс никто не ставил на колени», бо він сам на них став і звик у такій позі жити десятиліттями.  
Але…
Є одне «але». Окупанти з’явилися тут не в липні й не в серпні. Вони були вже в березні… Спочатку небагато, до трьох сотень осіб, їхні годинники показували дві години вперед. Потім ще, у квітні. З АК і словом «порєбрік». З кожним днем їх ставало дедалі більше. Озброєні відморожені окупанти. Люди на роботі. Робота – вбивати та руйнувати.

Така окупація була б можлива в усіх областях України. Сьогодні вона вже не буде повзучою, як була на Донбасі. Навпаки, стане очевидною, нахабною. А ті, хто вчасно «не помітив» її, ще й досі не відповіли за це.

Читайте також: Єгор Фірсов: «Без реконструкції Донбасу не буде реконструкції України»

І я точно знаю: це могло і може трапитися скрізь. Мабуть, саме тому я і мої друзі – мешканці окупованих територій і біженці – вже давно не читаємо дописи тих, хто захлинається криком: «Тут уже нічого не виправиш. Господь, жгі!».

Вони пишуть. Ми не читаємо.

Однак тема «віддати Донбас» залишається однією з мейнстримних. Час від часу вона звучить тихіше. Час від часу голосніше.

Дивно, але власними українськими руками чи мізками продукується ненависть. Ненависть на тому місці, де мала б бути любов. Якщо не любов, то принаймні розуміння.

Я знаю: що важче нам буде, то гучнішими будуть заклики «відчепити дурних даунбасівців, щоб потім самі попросилися». Знаю навіть те, що іноді буду згодна з аргументами авторів. Якусь коротку мить. Мить злу й несправедливу. Може, тому й не читаю тих текстів. Спокуситися на погане завжди легше.

Моя подруга вчить доньку: «Перед тим як цілуватись із хлопцем, треба дізнатися його прізвище та хто його батьки». «А якщо сваритися, теж треба дізнатися? А якщо просто розмовляти?» – хитро питає дівчина. Мати киває: «Так. Принаймні прізвище та хто батьки…»

Перед тим як вкотре «віддавати» комусь Донбас, згадайте, будь ласочка, його прізвище: дві третини людей тут за Україну. Та й батьки в нього козацького роду. Невже такий поганий родовід?

 


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Можливо, люди в мікрокраїнах Європи поводяться неідеально, але те ж саме можна сказати і про більших сусідів
    27 серпня, The Economist
  • Чим цікаві мислителі Кримського ханства сьогодні
    27 серпня, Михайло Якубович
  • Понад рік тому друзі написали: «Ми придумали, як допомогти! Від нас до вас жінка возить гуманітарку. Брати адресні пакети вона відмовляється, але ми включили тебе в загальний список отримувачів, головне прийти вчасно».
    27 серпня, Яна Вікторова
  • Від самісінького моменту свого створення обидві «республіки» стали Клондайком для численних аферистів, «кидал» та інших любителів легкої наживи, котрі вміють вчасно зорієнтуватись у новітніх віяннях
    27 серпня, Станіслав Васін
  • Незв'язний пакет пропозицій на заспокоєння тривоги з привожу тероризму
    27 серпня, The Economist
  • Чи справдяться колись сподівання нації на прихід нової еліти, яка допоможе їй вирватися із замкненого кола
    26 серпня, Роман Малко
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено