Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
8 вересня, 2014   ▪   Ганна Трегуб   ▪   Версія для друку

Семен Глузман: «Страх ніхто й ніде не лікує»

Відомий правозахисник і психіатр Семен Глузман розповів Тижню про посттравматичний розлад, який уражає кожного учасника й очевидця бойових дій, та інші трав­­ми, яких нині зазнає українське суспільство.
Матеріал друкованого видання
№ 36 (356)
від 5 вересня, 2014
Семен Глузман: «Страх ніхто й ніде не лікує»

У. Т.:  Будь-яка війна позначається на людині страшенним стресом. Були афганський, в’єтнамський синдроми. Чи варто чекати на донецький, тобто український?

– Цивілізація принесла певні форми уваги до людини, яких раніше не було. Пригадую своє дитинство. Мешкав тоді на вулиці Артема в повоєнному Києві, де була безліч інвалідів війни, дуже сильно скалічених чоловіків, без ніг та рук. Багато хто з них пересувався на дерев’яних візках, і здебільшого свій час вони проводили біля яток із пивом. Їх від доброго серця там пригощали, вони горлопанили пісні. Всі дуже сильно постраждали від війни й були непотрібні своєму суспільству. «Вирішив» цю проблему Микита Хрущов: упродовж однієї доби всіх цих безруких і безногих інвалідів вивезли з міста Києва до нововідкритих інтернатів подалі від української столиці. Таким чином місто «очистили», хоча сам цей факт є ганебним, бо йшлося про людей, які віддали свою долю задля перемоги у Другій світовій війні.

Війни супроводжують людство протягом усієї його історії. Ніхто ніколи не піклувався про тих, хто повернувся з фронту з якимись фізичними чи психологічними каліцтвами. Світ не став гуманнішим, бо ядерна зброя – це не гуманізм, але люди стали чутливішими до багатьох речей. Тож нині на такі проблеми уваги звертають більше. Адже раніше навіть думок не було про дотримання прав людини. Сьогодні от з’я­вив­­ся такий термін, як посттравматичний стресовий розлад (ПТСР). Так, можна говорити, що кожна війна несе його із собою, і,  радше за все, український синдром ми вже маємо. Хоч би як його називали, ми зобов’язані допомогти тим, хто від нього нині потерпає, бо йдеться про справді героїчних особистостей, які заплатили власною долею, щоб нас захистити.

«Упевненість полягає в тому, що ти знаєш, де сховище й куди в разі потреби бігти»

У. Т.:  Коли говорять про посттравматичні стресові розлади, про що конкретно йдеться?

– Є міжнародна класифікація психіатричних захворювань, і там поряд із багатьма іншими речами є така, що називається «посттравматичний стресовий розлад». Але вона не подібна до таких грізних недуг, як тяжка депресія, шизофренія тощо. Мова про нормальну послідовну реакцію на ненормальну ситуацію. Людина не витримує масованих стресових впливів. Розповім про свій досвід, бо я також у своєму житті зазнав стресу, який тоді ще не називали ПТСР. Власне, нічого дивного: це була звичайна реакція на патологічний стан. Коли звільнився після ув’язнення й повернувся до Києва, мені психологічно було значно важче, ніж навіть під час табірних голодувань чи в карцері. Один із симптомів, які переживав кілька років, був такий: щоночі мені снився один і той самий жах – у зоні до мене підходили чотири охоронці й повідомляли, що я буду етапований. З жахом думав, що знаю, в якому місці заховані вже готові для передачі на волю рукописи, але не встигну повідомити моїм друзям, де ті матеріали шукати. Розумію, що сучасній людині це може видатися дивним. Але я жив так, це був мій спротив режимові, найголовніша емоція тодішнього життя. Прокидався облитий холодним потом.

Читайте також: Глибокоешелонована оборона

Тому я добре розумію тему, яка нині дуже активізувалася. Власне, вона не лише вийшла на поверхню, а й стала модною. Зрозумійте правильно: проблема ПТСР справді є, і з нею треба працювати, але вона має свій темний бік. Аж надто багато імітаторів від медицини та психології хочуть на ній нажитися. Йдеться про бажання збагатитися як на державних, так і на приватних грошах. Посттравматичні стресові розлади – це не те, що лікується медикаментозно. І не існує ніяких чудодійних пігулок від такого стану, хоч би хто що казав. Цьому можна ефективно й дешево протидіяти методами когнітивно-поведінкової терапії. Власне, в Європі так і роблять.

Нічні жахіття не єдиний симптом. У людини з ПТСР псується настрій, вона не знаходить себе в нових умовах. Повертається до старого життя, але воно для неї вже неприйнятне. Ці проблеми раніше ніяк не називалися. Люди з такими станами жили, рятувалися переважно алкоголем або наркотиками. Так було після В’єтнаму, Афганістану тощо. А най­­більша нинішня біда України полягає в тому, що її наркологічні служби недієві. І ось про це треба говорити вголос.

У. Т.: Неувага суспільства до фронтовиків попередніх воєн, особливо Першої світової, відсутність дій щодо їхньої реабілітації та повернення до нормального мирного життя призводили до втрати цілих поколінь. Що реально в наш час можна зробити для військових і цивільних, які гостро потерпають від посттравматичного стресового розладу?

– Найкращі ліки для подолання такого стану – сім’я. Коли поряд із тобою супутниця життя, дружина, твої діти, це тебе психологічно огороджує, повертаєшся до нормального стану, бо відчуваєш, що ці люди від тебе залежать. Головне – ти можеш знайти себе у своєму близькому оточенні. Бувають випадки, коли особа не знаходить собі компенсації навіть у найближчих. Людина має виговоритися. Вона говорить із сусідами, знайомими, родичами. Так триває довго, аж допоки жінка скаже: «Слухай, ти на роботу підеш, бо твої діти хочуть їсти?». Але людина живе ще тим життям, яке відрізняється від нормального. Їй потрібна допомога, але не психіатра. У переважній частині випадків із посттравматичного синдрому виходять. Буває так, що дискомфорт і жахіття повертаються. Але, щоб цього не сталося, не держава, у якій перебуває людина, а вона сама повинна змінитися, деактуалізувати для себе стресову ситуацію.

Читайте також: Донбас. Невідворотна санація

У нас проблема посттравматичного синдрому почалася з майданівців. Але події Майдану потрошку тьмяніють, а частина його учасників пішла воювати в зону АТО. Там з’являються інші стрес-фактори, які сильно впливають. Їм конче потрібна соціопсихологічна допомога.

Якщо людина самостійно не може подолати посттравматичний стресовий розлад, на допомогу їй мають прийти соціальні служби, яких в Україні майже не існує. Оце аж тепер Міністерство соціальної політики збирається відкривати спеціальний департамент, який надаватиме спеціалізовану допомогу тим хлопцям, які повернуться з фронту на Сході України.

У. Т.: Ви уже згадали про те, що величезну роль у подоланні ПТСР відіграє сім’я. Що робити, якщо людина з певних причин її позбавлена?

– Це справді найважча категорія – хлопці, в яких немає і не буде родини. Для їхньої адаптації необхідні певні соціальні та психологічні зусилля. Їм потрібно дати змогу здобути професію, їх слід навчити жити в суспільстві, самостійно піклуватися про себе. Навіть не маючи ніг, можна призвичаїтися давати собі раду. Окрім того, вони потребують проявів уваги, зокрема й найпримітивніших. Якщо поруч із вами мешкає людина, котра втратила кінцівки, до того ж якщо вона самотня й особливо спілкуватися їй немає з ким, то її треба принаймні вислухати. Така людина хоче розказати про те, що пережила. Вона говорить одне й те саме. Це відбувається нині з майданівцями, які повертаються додому й розповідають про те, що сталося, з ким вони познайомилися. Їхнім слухачам не цікаво, бо все це й так усі знають.

У. Т.: Чому заклинює саме на цих моментах, а забутися хочеться в алкоголі або наркотиках?

– Тому що це найяскравіші події життя. До й після – звичайне нецікаве українське щоденне існування. Хтось працював чи навчався, але то було банально і звично. І от сталися дуже емоційно значущі події, такі яскраві, що вони живуть і вдень, і вві сні. І те, що людина хоче цим поділитися, – нормальний стан. Саме для того створюють соцслужби, центри соціальної та психологічної адаптації. Інколи буває так, що потрібні медикаменти, але це поодинокі випадки, в яких діє терапевт чи сімейний лікар, а не психіатр. Алкоголь і наркотики допомагають приглушити спогади й дискомфорт від них, поставити ілюзорний бар’єр між людиною і світом, який її не сприймає або відкидає.

Читайте також: Батальон «Азов»: Реальну небезпеку становить п’ята колона

У. Т.: Окрім тих, хто безпосередньо перебуває в зоні бойових дій, іще є багатомільйонний тил. Очевидна більшість українців розуміють, що так чи так ця війна торкається їхнього безпосереднього життя й майбутнього. Як їм у такій ситуації долати стан непевності й паніку?

– Із тим, що переживаємо зараз ми, кілька років тому мали справу грузини. Зараз запозичуємо досвід їхніх психологів і соціальних працівників. Нинішня ситуація є жахливою в тому сенсі, що українське суспільство поводиться аж надто оптимістично. Надзвичайно багато важливих речей роблять волонтери. Але що, в Україні немає держави? Чому суспільство бере на себе те, чого не хоче або не вміє уряд, якому, до речі, кожен із нас податки платить? Хлопці добровольцями йду­ть на Схід воювати, а довідки про те, що вони учасники бойових дій, отримати не можуть, як і допомоги від держави в разі поранення.
Страх ніхто й ніде не лікує. Це нормальне почуття уникання небезпеки. Справді, соціальний і психологічний стан українського суспільства погіршується, адже байдужих до «вантажу 200» ма­­ло. На цьому тлі поглиблюється нелюбов до біженців із Донецька й Луганська тощо. Простого вирішення цих проблем не існує. Минуле назад повернути ми не можемо. Але принаймні керівництву треба бути відвертим зі своїми громадянами щодо того, хто призвів до ситуації, коли країна в такому становищі, хто торгував українською зброєю наліво. Я особисто краще ставитимуся до держави, яка нарешті почне говорити, чому ми всі втрапили в таку біду. Не можна бути певним бодай чогось у країні, якщо не довіряєш її лідерам і якщо реальну інформацію про стан справ та ведення війни приховано.

Ізраїль більш ніж 50 років перебуває у стані постійної війни. Тамтешні громадяни кажуть, що треба просто продовжувати жит­­тя. Про бойові дії не говорять, але кожен знає, де бомбосховище. А наша влада каже нам, що про захистки від бомбардувань думати не потрібно, а варто й надалі зберігати спокій. Це впевненості не додає аж ніяк. Упевненість полягає в тому, що ти знаєш, де сховище й куди в разі потреби бігти.

Біографічна нота

Семен Глузман – правозахисник, колишній дисидент і політв’я­зень, психіатр. Президент Асоціації психіатрів України, директор Українсько-американського бюро захисту прав людини, член Американського товариства психіатрів, Королівського коледжу психіатрів Великої Британії, Товариства психіатрів і неврологів Німеччини, співголова комітету «Бабин Яр»
(разом із Мирославом Поповичем, Іваном Дзюбою)

 


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
резюме в Луцке, новости спорта в украине, Проверь погоду в Кольцово
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено