Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
29 серпня, 2014   ▪   Денис Казанський   ▪   Версія для друку

Не маємо права кидати

Донецьк миттю втратив увесь свій імідж та лиск, який так старанно наводив останніми роками, намагаючись позбутися слави малокультурного промислового центру, що живе за пролетарським адатом
Матеріал друкованого видання
№ 35 (355)
від 28 серпня, 2014
Не маємо права кидати

Донбас щоразу глибше занурюється у вир середньовічної дикості, дивуючи світ новими жахіттями. Знущання з військовополонених, у яких жбурляв каміння озвірілий натовп, викрадення людей і тортури просто на вулицях, показове побиття перед камерами жінки, прив’язаної до стовпа. Ще недавно повірити в те, що все це коїться не в Іраку, а в Донецьку, було б просто неможливо. А зараз це реальність, яку бачить увесь білий світ… І всі ми, хто родом звідти, проти власного бажання відчуваємо спів­причетність до ганебних подій.

Два роки тому, коли начищений, парадний Донецьк приймав Євро-2012 і намагався в усьому бути схожим на Європу, здавалося, що це і є донецький прорив. Ми опинилися в центрі уваги світу, і не з нагоди чергового катаклізму, а завдяки престижному турніру. Охайні вулиці, новий аеропорт, троянди, висаджені всюди. З радянської шкаралупи сірих «хрущоб» та промзон вилуплювалося нове сучасне місто, за яке нарешті було не соромно. У Донецьк вклали мільярди гривень, але всі вони виявилися викинуті на вітер. Відреставрований, нафарбований мегаполіс став лише новою театральною декорацією до старого спектаклю. Міняти потріб­­но було не вулиці, а свідомість донеччан, але в цьому ніхто з ремонтників якраз і не був зацікавлений. Серед дорогих п’ятизір­кових готелів, хмарочосів та бутиків блукали вулицями все ті ж таки бідні й озлоблені на весь світ городяни.

Київ мирився з існуванням на Сході радянського гетто й жодним чином не намагався зруйнувати його

Зараз уже не важливо, які турніри приймав Донецьк у минулому. Євро-2012 здається чимось далеким. Тепер місто дивує світ не спортивними успіхами, а фотознімками вуличного насильства. Цивілізований європейський імідж випарувався за кілька місяців і тепер навряд чи повернеться в найближчі десятиліття. 1994-го весь світ бачив, як річкою в Руанді пливли відрубані кінцівки, і, хоча відтоді минуло вже 20 років, назва цієї африканської країни досі асоціюється виключно із кривавим геноцидом. Фотографії звірств, що їх чинять на вулицях Донецька проросійські бойовики, теж назавжди стануть частиною історії міста й ляжуть на нього незмивною ганьбою. Та й сам Донбас зусиллями його жителів тепер міцно й надійно закріпився в статусі гарячої точки Європи, небажаного, згубного місця.

Чи могло бути інакше? У 2012 році здавалося, що так. Ми всі бачили нове, відремонтоване місто, клумби із квітами. Вірили меру, який любив повторювати свою коронну фразу: «Донецьк – місто без околиць». Але вся ця бутафорська помпезність сусідила з найглибшими проблемами регіону. За межами доглянутого даунтауна починалися великі сірі території, селища без доріг, без води, без опалення. Депресивні скупчення бараків, містечка без майбутнього. Той самий Донбас, який усупереч відомому твердженню завжди стояв на колінах.

Читайте також: Батальон «Азов»: Реальну небезпеку становить п’ята колона

Мешканцям шахтарських селищ належало мовчати й працювати за кожної влади. Навіть упродовж років демократії та свободи тут так і не виникло громадянське суспільство. Не з’я­вилися справжні профспілки, сильні громадські організації, партії, що по-справжньому захищають інтереси громадян. Радянський Союз, який влаштовував усіх, попросту мімікрував, щоб зберегтися. КПРС перетворилася на Партію регіонів із додатком у вигляді КПУ для най­агресивніших апологетів тоталітарного ладу. Але там, де немає свободи, як відомо, не буває і матеріального благополуччя. Замі­сть грошей жителям Донбасу довелося задовольнятись ідеологіями незаможних. І цього добра їм давали з надлишком.

Огидний сплеск первісної жорстокості показав, що насправді ховалося за фасадами буржуазної вулиці Артема, які тільки й спостерігали гості Донецька. Світ побачив чорну порожнечу в душах. І, дивлячись на фотографії побитих, понівечених людей, які потрапили в руки бойовиків «ДНР», багато хто переймається питанням: як тепер із цим жити? Чи зможемо ми пробачити ту огидну вакханалію? Чи зможуть хоч колись жителі Донбасу подолати свої образи на весь світ і взятися нарешті до конструктивної праці?

Читайте також: Допомога армії: шкарпетки від дітей, бусолі від генералів та хрестики зі смітників

Найпростіше сказати «ні» й відмовитися шукати компроміси. Але що це означатиме для України? Хоч би яким був Донбас, там живуть мільйони наших співгромадян. І навіть якщо погодитися з тим, що дві третини їх ворожі до інших регіонів, залишається ще одна третина. Два мільйони людей, яких ми не маємо права кидати. Америка не кидає своїх громадян у жодній точці земної кулі, Росія готова вводити війська навіть туди, де живе кілька тисяч людей із російськими паспортами, а ми кинемо свою міжнародно визнану територію і віддамо мільйони мирних громадян на розтерзання терористам, які ладні їх катувати і вбивати?

Ні, ми не можемо цього зробити. Як не маємо права віддавати нашу землю окупантам і колабораціоністам, виступаючим на їхньому боці. Не маємо права зраджувати пам’ять наших патріотів, які загинули за цю землю.

Замість цього варто було б подумати, як насправді інтегрувати Донбас в український проект. Адже слід визнати, що доcі ніякої програми десовєтизації східних регіонів не існувало. Київ мирився з існуванням на Сході радянського гетто й жодним чином не намагався зруйнувати його, сподіваючись, що розсмокчеться якось саме собою.

Які наслідки має така стра­усяча позиція, ми всі чудово бачимо. Адже послідовна робота з Донбасом могла б позбавити країну нинішнього кошмару і врятувати тисячі життів. Була б українська влада мудрою та патріотичною, сьогодні цей регіон не поставав би в очах усього світу збіговищем кровожерливих дикунів, а готувався б до Євробаскету-2015.

Читайте також: Вистраждана свобода

Донбас потребує гуманітарної допомоги, але не продуктами, а знаннями. Потребує нових навчальних програм, нових ЗМІ, нових спікерів, які нарешті пояснять, навіщо регіону Євросоюз. Цей край потребує економічних реформ. Йому не вистачає свіжого повітря. Багатьом місцевим жителям варто просто дати змогу вирватися із задушливого інформаційного гетто, заповненого істеричною пропагандою ненависті й нетерпимості. Як показує досвід тих, кому вже вдалося таке зробити, у більшості випадків це допомагає. Київ зцілив багатьох колишніх жителів Горлівки та Луганська, допоміг їм викинути з голови віруси радянського мракобісся.

Замість того щоб виділяти мільярди на підтримку безперспективних виробництв, варто було б краще витратити їх на освіту донецької та луганської молоді. Наприклад, спонсорувати щороку навчання кількох тисяч студентів у вишах Східної Європи. Якби в нас діяла така програма від 1991 року, на Донбасі були б уже десятки тисяч жителів із європейською освітою. Такі, звичайно, не стали б прив’язувати жінок до стовпів і жбурляти камінням у військовополонених. Але (дякувати нашій байдужості) поки що це, на жаль, тільки мрії.


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Як одинаки-аматори створюють варті уваги колекції. Без меценатів і державної підтримки
    23 липня, Богдан Логвиненко
  • От що цього разу? Питаю я себе. Давай уже писати про першу «Червону руту». Давай! Про «Гадів», Чубая, Бурмаку... Про Миколайчука, врешті-решт, лисого, босого, у лєопардовій пов’язці... Про Чернівці 1989 року... Не цього разу. Може, наступного... Так само, у принципі, я думав, коли минулого разу сідав за комп. Тоді мене «відволікли» ВІА. Ансамблі. Вокально-інструментальні... Добре... А зараз шо?
    23 липня, Сергій Харинович
  • Спека! Шалена спека! На сонці за +40 °С, і це дуже відчутно. Розмови про відпочинок і море лунають повсюди: «Їдете? Куди? Як?».
    23 липня, Яна Вікторова
  • Система державної підтримки в Росії демонструє дива неефективності. Україна ще має шанс уникнути таких помилок
    23 липня, Катерина Барабаш
  • За понад як 20 років незалежності українці, попри задекларовану в Конституції соборність, все більше замикались по регіональним квартирам. Галичани дивилися на захід, жителі Донбасу на схід, кияни – на Туреччину, Єгипет і Тайланд. Радикально скоротилися внутрішні перельоти, повмирали малі аеропорти. Трансукраїнські потяги долали українські простори за десятки годин, а стан доріг ніяк не сприяв і автомобільному сполученню.
    22 липня, Вадим Войтик
  • Недбальство сепаратистів може спричинити масове отруєння ґрунтових вод і річки Кодема.
    22 липня, Павло Василів
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
работа Харьков оптимизатор любовный гороскоп на год Жеральдин Пайя http://avtosale.ua/
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено