Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
24 серпня, 2014   ▪   Спілкувався: Богдан Буткевич   ▪   Версія для друку

Володимир Василенко: «Наша незалежність – це не примха долі, а закономірність»

Володимир Василенко – один з активних учасників подій, наслідком яких ста­­ло відновлення української державної незалежності.
Матеріал друкованого видання
№ 34 (354)
від 21 серпня, 2014
Володимир Василенко: «Наша незалежність – це не примха долі, а закономірність»

Один із найбільш авторитетних українсь­­ких юристів-міжнародників, дипломат, професор Києво-Моги­лянської академії, Надзвичайний та Повноважний Посол України. Він був одним з ідейних натхненників Декларації про державний суверенітет України. Про все це Тиждень і поспілкувався з паном Василенком напередодні Дня Незалежності.  

У. Т.: Зараз дуже популярною навіть серед патріотично налаштованої публіки є теза про те, що 1991-го року українці нічого не робили для своєї незалежності, не боролися за неї, вона, мовляв, дісталася даром.

– Насправді наша незалежна державність не впала з неба – українці кілька століть відчайдушно боролися проти Росії, за свою свободу, за неї було заплачено мільйонами життів, ніхто так не противився Росії, як ми. Наша незалежність – це не прим­ха долі, а закономірність. Ще Вольтер у XVIII столітті писав про те, що Україна завжди прагнула свободи. З часів Богдана Хмельницького, стабільно через кожні 10–15 років українці починали черговий раз боротьбу за свою волю. Новий етап розпочався у ХХ столітті, коли результатом націо­нально-визвольної бороть­­би стала державність у вигляді УНР, ЗУНР, Карпатської України, незалежність яких українці боронили зі зброєю в руках. Після включення до складу СРСР розпочався найчорніший період в її історії. Відбувались систематичні репресії, апогеєм яких став Голодомор-геноцид, але українці не скорилися й відповіли боротьбою ОУН – УПА, що тривала під гаслом: «Свободу людині! Свободу народам!» аж до початку 1960-х років. Здавалось би, все. А тут одразу дисидентський рух шістдесятників, який зародився саме в Україні й був спрямований насамперед на збереження української ідентичності. Зрештою, чим більше комуністична система, яка з першого моменту свого існування була саморуйнівною, деградувала, тим більш сприятливі умови виникали для нового етапу українського наці­онально-визвольного руху, який поступово перетворився на всенародний і став, зрештою, фатальним для долі Союзу.

Читайте також: Вистраждана свобода

Адже в акціях із вимогами ліквідації комуністичного режиму й відродження української незалежності наприкінці 1980-х по всій Україні брали участь мільйони людей. Насамперед у складі Народного Руху. І коли кажуть, що наша незалежна державність є лише наслідком серпневого путчу 1991-го року, це просто штучне виокремлення однієї події із загального історичного контексту, який насправді призвів до цього. Адже причина того путчу полягала в тому, що Україна категорично відмовилася від підписання нового Союзного договору, а без цього збереження СРСР було неможливим. Саме тому найбільш реакційна частина кремлівського істеблішменту пішла на організацію заколоту, щоби силою зберегти Радянський Союз. Але було запізно. До речі, слід розуміти, що саме утворення СРСР в 1922-му році у формі союзу республік було великою мірою знач­ною поступкою саме українцям, які не бажали миритися з більшовицькою окупацією й відчайдушно продовжували боротися з нею. Тому Лєнін просто змушений був піти на те, щоб Україна увійшла до складу Радянського Союзу як суверенна республіка, та ще й із правом виходу з нього, а не просто як частина «єдіної та нєдєлімої», як пропонував Сталін. Зрозуміло, що це право було абсолютно формальним, але сам факт наявності відповідних статей у Конституції став величезним реверансом визвольному рухові і був на його користь. Адже цей рух на сприятливому етапі свого розвитку використав ці положення як підставу для боротьби за державну незалежність України.

У. Т.: Однак не покидає враження, що окрім усіх геополітичних та економічних пояснень, Україна для Росії – це щось із царини особистих фобій.

– Росія так боляче ставиться до будь-яких спроб України «піти», бо ми справді «пунктик» у голові російських шовіністів. Московія хворіє Києвом від часів початку свого руху в напрямку створення Російської імперії. Через те що українська історична й культурна спадщина є фундаментом у державній будівлі Росії. «Дах», «вікна» чи «двері» у будівлі можна замінити, але не фундамент, бо це буде інша конструкція, вже з іншим підґрунтям. Не варто забувати путінську тезу: «Розпад СРСР – це найбільша гео­політична катастрофа ХХ століття». Для Росії та імперця-шовініста Путіна. Але з українського погляду, розпад СРСР – це тріумф нашого на­ціонально-визвольного руху. Аналогічно, як для Росії Полтавська битва – це тріумф, а для Украї­­ни – трагедія.

У. Т.: Є думка також про те, що дуже важливу роль у здобутті Україною незалежності відіграла комуністична українська номенклатура, яка зробила «фінт вухами», бо просто боялася тоді радикально налаштованого Єльцина.

– Насправді ця номенклатура, зокрема, така її частина, як суверен-комуністи, просто змушені були погодитися на незалежницькі кроки під тиском народу, який, я думаю, їх розтерзав би, якби вони не проголосували за незалежність. Згадайте лишень, яка величезна кількість народу стояла навколо Верховної Ради 24 серпня 1991 року. Звичайно, комуністи намагалися й убезпечити себе від Єльцина, який заборонив КПРС, але це далеко не основний момент. Декларація про державний суверенітет України була ухвалена ще 16 липня 1990 року, і за час між її прийняттям та Актом про незалежність тодішня ВР з комуністами ухвалила десятки законодавчих актів, які створювали правовий каркас нової Української держави. Цікаво, що серед цих законів особливо важливими були ті, які передбачали, що надходження практично від усіх податків залишались у республіці, тобто фактично Україна в останній рік існування СРСР просто перестала фінансувати всі союзні структури, чим неабияк доклалася до його розпаду. Тобто навіть серед комуністів була притомна частина. Ще один дуже важливий момент – їхнє ставлення до підписання нового Союзного договору, який Міхаіл Ґорбачов розглядав як інструмент збереження СРСР. Те, що пропонувала Москва, повністю суперечило положенням Декларації про державний суверенітет, тому тодішнє українське керівництво було категорично проти його підписання. Воно прекрасно розуміло, що Союз валиться, і його найбільш свідома частина задовго до путчу осягнула, що варто з цієї комунальної квартири тікати.

Читайте також: Парад та інше: як в українських містах відзначатимуть День Незалежності

У 1991-му на короткий проміжок часу інтереси українського національного руху та частини комуністів збіглися, за винятком найреакційніших екземплярів на кшталт Мороза, Симоненка, Ткаченка, Крючкова та інших, які відверто казали, що не уявляють собі України поза СРСР. Не можна не виділити й роль особисто Леоніда Кравчука, який чітко відчув, що краще заздалегідь мирно та спокійно вийти із Союзу, ніж це відбудеться з кров’ю. І в цьому він проявив колосальну майстерність – наприклад, коли в ті часи я особисто питав, на біса йому брати участь у переговорах з укладення Союзного договору, він відповідав: «Необхідно виграти час та підготувати серйозний ґрунт для проголошення нашої незалежності». Він прекрасно вмів балансувати на межі, ховаючись за обтічними заявами. Багато хто його критикує, й почасти справедливо, за надто обережну реакцію на кремлівський заколот. Однак, на мою думку, йому варто віддати належне за його поведінку під час того, коли до Києва приїхав генерал Варєнніков з вимогою запровадження надзвичайного стану в Україні. Гуренко (тодішній Перший секретар КПУ) передзвонив Кравчуку з вимогою приїхати до будівлі ЦК партії для зустрічі, але Леонід Макарович відповів, що якщо Варєннікову треба зустрітися з головою Верховної Ради України, то хай він сам і приїздить до приміщення парламенту. А під час зустрічі, яка таки відбулася у Верховній Раді, дав чітко зрозуміти, що не підтримає будь-які дії путчистів та зазначив, що жодних підстав для надзвичайного стану немає, бо українська влада діє чітко у конституційному полі. Генерал був змушений забиратися ні з чим. Тож саме послідовне втілення в життя Декларації про суверенітет, підтримане народом, стало головною причиною відновлення Україною державної незалежності. 

У. Т.: На жаль, усі ці 23 роки партійна номенклатура та її олігархічні нащадки так і не були усунуті від влади. Понад те, українська владна еліта зараз складається з мішанини «комсомольців 1980-х» та вихідців із кримінальних 1990-х. Чому націонал-демократи так і не змогли їх прибрати?

– Комуністичні структури в Україні були створені з гігантсь­ким запасом міцності, адже УРСР була ключовою ланкою всього СРСР, таким собі діамантом у короні імперії. Тому боротьба з номенклатурою є дуже складною справою, особливо з урахуванням факту колосальних масштабів систематичного винищення української еліти, що безперервно відбувалося впродовж усього ХХ століття. Саме цим Україна відрізняється від усіх європейських пост­комуністичних держав. Люб­лять у нас спекулювати тезою, мовляв, всі негаразди – через незалежність, бо саме через неї при владі залишилися комуністи, а згодом опинилися олігархи. Насправді ця владна система почала складатися ще за часів Брєжнєва, коли відбулося зрощення частини партійної номенклатури з криміналітетом та правоохоронними органами. Ця номенклатур­но-кримі­­нальна тіньова економіка з набуттям Україною незалежності була просто легалізована. Вкравши спочатку всі партійні, а потім і народні гроші, ці хижаки кинулися грабувати країну – те єдине, що вони вміли й до чого прагнули. А націонал-демократи ж і справді виявилися не на висоті. Замість того щоб обрати жорсткішу й водночас конструктивнішу лінію поведінки, вони зайнялися «розбірками» між собою, абсолютно не працюючи при цьому з опонентами, принаймні з тією їхньою притомною частиною, про яку я казав. Не змогли висунути навіть єдиного кандидата на перших президентських виборах, хоча, до речі, впевнений, що Кравчук все одно переміг би, адже він користувався підтримкою як комуністичних кіл, так і поміркованих націонал-демократів, бо ніколи активно й відкрито не протидіяв Руху та не робив українофобських заяв.
Окрім того, як свідок тих подій, скажу те, про що не часто кажуть. Кравчук після свого обрання президентом запропонував В’ячес­лаву Чорноволу посаду прем’єр-міністра з правом формування свого уряду. Але той відмовився, мовляв, жодних справ із «комунякою» мати не бажаю. Абсолютно безвідповідальний вчинок, який сильно завадив побудові демократичної країни. Можна зрозуміти, що багаторічне перебування в ув’язненні сформувало у ньому неприйняття усього, що було пов’язане з комунізмом, але ж ти державний діяч, кандидат у президенти, народний депутат. Невже не можна було вгамувати свої пристрасті й на перший план поставити державні інте­реси?

Читайте також: У Міноборони кажуть, що не змінюватимуть тактику АТО напередоні Дня Незалежності

Понад те, була й друга трагічна помилка демократів. Кравчук пропонував із власної ініціативи провести дострокові парламентські вибори, які в тих умовах однозначно викинули б із влади більшість комуністів. Однак демократи не захотіли напружуватися, мовляв, комуністи й так у нас в кишені й будуть робити все, що ми скажемо. Так був утрачений ще один шанс на декомунізацію та проведення люстрації, адже при комуністичному складі парламенту навіть поставити питан­­ня про це було нереально. Все це в результаті привело до президентства Леоніда Кучми, ставленика Росії, кампанію якого фінансував і підтримував усіма засобами Кремль, навіть не ховаючись. За словами тодішнього керівника військової розвідки генерала Олександра Скіпальського, прихід до влади Кучми 1994-го року був спецоперацією Москви, яку не влаштовував навіть поміркований Кравчук. Кремль організував торговельну війну через колосальне підвищення цін на енергоносії, перекупив еліти, домовився з незгодними. Пам’ятаю, яким пригніченим та розгубленим бачився Леонід Макарович влітку 1994-го року, коли приїздив до Брюсселя підписувати Договір про співробітництво та партнерство між Україною та ЄС.

Кучму можна розглядати батьком нинішньої олігархічної системи відносин у країні. Знаючи про кримінальне минуле Януковича, він призначив його губернатором Донецької області з тим, щоб той забезпечив йому підтримку на президентських виборах 1999-го року. І віддячив за цю послугу призначенням на пост прем’єра, відкривши йому шлях до вищих щаблів влади. Він, по суті, породив Януковича, режим якого став співучасником російської військової агресії щодо України. На жаль, Кучма, Ющенко та Янукович винні в тому, що справжнім українським патріотам всі ці роки шлях до влади був зачинений, в результаті справжня еліта опинилася на маргінесі. Кажуть, що Кучма був державником. Частково з цим можна погодитись, адже він справді чимало зробив у плані розбудови адміністративної вертикалі. Ось тільки він будував не українську Україну, а просто міцну вертикаль влади під себе. Те, що він потім заявив, що став президентом не заради того, щоб бути васалом Москви, і навіть під час другого терміну зробив спробу повернутися обличчям до Заходу, кардинальним чином не змінило ситуацію. Натомість спровокувало спецоперацію ФСБ з плівками Гонгадзе, яка була персонально спрямована й проти Кучми, й проти всієї України. Таким чином Росія прагнула зберегти Україну у своєму силовому полі й заблокувати її повернення в Європу. Що стосується Ющенка – він просто заходився підфарбовувати фасад успадкованої ним системи в українські кольори, абсолютно не дбаючи про зміцнення фундаменту української державності. Публічна й об’єктивна оцінка вищих керівників держави та засудження їхніх дій, які шкодять державі, є запорукою морального одужання суспільства та зміцнення держави.

У. Т.: Всі еліти завжди на початку формувалися з найбільш нахабних, підприємливих та жорстоких людей. Україна не стала винятком у плані шляху формування еліти. Однак поки що не видно жодних ознак переродження первинної еліти в реальну та її ротації. Що потрібно зробити українському суспільству для пришвидшення цього процесу? Може, й справді повернуться з фронту патріоти та збройною рукою наведуть лад?

– Владна еліта України у знач­­ній мірі продовжує бути продуктом радянської системи. Її антиподом є патріотична національна еліта, вихована на демократичних українських цінностях. Влад­­на еліта є лише частиною національної еліти, в середовищі якої є чимало підготовлених та патріотично налаштованих людей. Сьогодні клановий підхід при здійсненні кадрової політики держави має бути замінений принципом залучення до влади та активною співпрацею всіх представників національної еліти, які повинні відповідати критеріям «5П»: професіоналізм, патріоти­­зм, порядність, працездатність, працелюбність. Якщо ротація еліти в цілому у нас іде природним шляхом, то владна еліта в незалежній Україні формувалася за клановою ознакою – насамперед компаньйонами по бізнесу, родичами, друзями та іншими, які бачать державу як особисту годівницю. Тому бажано, щоб в Україні відбулася ротація еліт, найкраще природним шляхом, хоча це потребує певного часу. Але вже зараз за будь-яку ціну потрібно внести зміни до виборчого законодавства, щоб запровадити пропорційну виборчу систему з відкритими списками. Така система дає можливість кожній людині у своєму виборчому окрузі голосувати за конкретного кандидата, а не просто за весь партійний список, свавільно складений партійними функціонерами, які фінансуються олігархами. Й саме такий підхід, який, наприклад, практикується у Великій Британії, дав би змогу оновити наступний парламент і покласти початок процесу оновлення всіх структур влади.

Звичайно, було б бажано провести перегони в мирних умовах, після війни, хоча б для того, щоб усі патріоти, які зараз воюють на Сході, змогли взяти повноцінну участь у виборчому процесі. Однак навіть якщо не вдасться закінчити АТО швидко, все одно потрібно їх проводити. Як свідчить британський досвід, тільки час може перетворити вчорашніх піратів чи грабіжників на поважних членів суспільства з державним мисленням. Однак Україна не може чекати кілька століть. Тому необхідні швидкі, але продумані рі­шен­­ня. Має зарадити люстрація, проведена з урахуванням іноземного досвіду та наших реалій. Водночас варто підвищити платню чиновникам для запобігання корупції, в тому числі й політичної. Але паралельно передбачити підвищену кримінальну відповідальність за вчинення ними злочинів, адже державна посада – це обтяжуюча обставина в разі порушення закону.

У. Т.: А що робити з тотальною недовірою до держави, яка живе в українцях й особливо посилилася після Майдану?

– У нас заведено в разі усіх негараздів кивати на державу – вона погана й в усьому винна. Насправді проблема не в державі як такій, а в якості владної еліти. Державні інституції у нас такі, як і в будь-якій іншій державі, питання в тому, хто і як в них працює. Тому критику потрібно спрямовувати не проти держави загалом, а проти конкретних представників влади, які використовують адміністративний апарат для власного збагачення. Бо ця парадигма тотальної критики держави є частиною кремлівської маніпулятивної технології. Проти нас і досі ведеться могутня пропагандистська війна, метою якої є посіяти зневіру в українській незалежній державі. Така пропаган­­да використовує рабську ментальність ностальгуючого «сов­ка», який прагне за тарілку борщу продати свободу. Цей особливий витвір російського менталітету совєтської доби, на жаль, широко представлений і в Україні, передусім в проблемних регіонах. У цього переляканого обивателя наступний стереотип – у всіх негараздах вин­на Українська держава, бо вона стала незалежною від «московського баріна». Це дуже небезпечна та хибна теза, яка насправді має на меті вбити в голови українцям, що жодної державності й незалежності нам взагалі не треба.

Насправді ж більшість наших проблем коріниться в тому, що ми надто багато років не мали незалежної держави, а отже, й можливості нормального розвитку відповідно до наших національних інтересів та потреб. Природний стан кожної нації – це державний стан, без якого вона приречена на зникнення. Варто зрозуміти, що Росія постійно веде проти нас гуманітарну агресію, яка сьогодні поєднана ще й зі збройною. Україна збережеться як нормальна держава, якщо зможе дати цій різнобічній агресії гідну відсіч. Для цього необхідна консолідація як усього суспільства, так і владних структур. 


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Світові медіа аналізують результати проміжного звіту міжнародної слідчої групи щодо збиття літака MH17 17 липня 2014 року в небі над Україною і роздумують над притягненням до відповідальності кремлівського режиму.
    29 вересня, Ольга Ворожбит
  • Те, що колись видавалося немислимим, сьогодні не таке далеке від реальності
    29 вересня, The Economist
  • Низькі рейтинги нинішнього владного дуумвірату викликають у його учасників приплив політичних амбіцій в умовах певної невизначеності. Поки що приховані, але від того не менш сильні. Тиждень спробував спрогнозувати, у що можуть мімікрувати нинішні партії влади й на які суспільні сили вони спиратимуться.
    29 вересня, Богдан Буткевич
  • Попри прагнення деяких (переважно українських) політиків вилучити тему Волині з українсько-польських відносин, у Польщі кампанія обговорення «злочинів українських націоналістів» набула мистецького підживлення
    29 вересня, Юлія Олійник
  • Георгій Тука, який майже півроку працює в новому Міністерстві тимчасово окупованих територій та внутрішньо переміщених осіб, розповів Тижню про своє ставлення до конфлікту переселенців і держави довкола соціальних виплат та боротьби з контрабандою на Донбасі.
    29 вересня, Андрій Голуб
  • Однією з головних новин минулого тижня стала спроба так званого державного перевороту в угрупованні «ЛНР». Після того як лідер луганських сепаратистів Ігор Плотницький 21 вересня заявив, що проти нього готувався заколот, який провалився, багато хто спочатку сприйняв це як чергове інформаційне вкидання чи самопіар сепаратиста. Адже жодних конкретних імен Плотницкий не називав.
    29 вересня, Денис Казанський
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено