Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
15 серпня, 2014   ▪   Борис Бахтєєв   ▪   Версія для друку

Зрозуміти Донбас

"Почути Донбас" - вимагають його жителі. Насправді перед усіма нами стоїть набагато складніше завдання — зрозуміти Донбас. Зрозуміти, чому він саме такий, яким є, звідки беруться й чим живляться притаманні йому переконання, стереотипи, звички й поведінкові парадигми.
Зрозуміти Донбас

На жаль, тут, в українському Центрі, здебільшого так само панують стереотипи щодо Донбасу — від “він такий самий, як і вся Україна” й до “там живуть самі лише люмпени “. Ані перше, ані друге не відповідає істині. Донбас — це, поза сумнівом, особливий регіон. І особливий він не лише з погляду на історію або етнічний склад населення: в Донбасі й досі панує особливий, притаманний лише йому уклад життя.

“Місто”

Із давніх-давен неодноразово доводилося чути від людей, що приїздили з Донецька до Києва або навіть переїздили до столиці жити: “В Донецьку люди ввічливі й доброзичливі, а в Києві — нечемні й хамуваті”. Що більше доводилося подорожувати Донбасом, то більше дивували ці слова: власні враження були геть іншими. Та й не лише мої враження. Аж поки вже цього року не почув від пенсіонерки, що переселилася з Донецька до Києва, те саме: “В Донецьку люди добрі, а в Києві — злі”. Про питання мови або цивілізаційної орієнтації не йшлося й близько: пенсіонерка просто ділилася враженнями.

У чому тут фокус? А пояснюється він дуже просто: ті, від кого я чув про винятково доброзичливу атмосферу, що панує в Донецьку, - всі вони були жителями самісінького центру “донбаської столиці”. А в Києві опинялися на Відрадному, Борщагівці, Воскресенці, Оболоні.

Що являв собою донецький центр іще два-три десятиліття тому, який спосіб життя панував у ньому? Магазини, від гастроному до двох велетенських універмагів, два великих ринки — от вони, поруч. Оперний та драматичний театри, філармонія, найбільший у місті кінотеатр, художній музей — між ними десять хвилин неспішної ходи. Університет, політехнічний інститут — теж поруч, у самісінькому центрі. Обласні та міські адміністративні установи, міністерство вугільної промисловості УРСР, об'єднання “Донецьквугілля”, проектні та наукові інститути “Дондіпровуглемаш”, “Дондіпрошахт”, ДонВугІ, ДонНДІ — всі вони були й є в центрі, саме їхні співробітники  впродовж десятиліть отримували квартири неподалік роботи. Нащадки представників дореволюційної адміністрації, чиновників та купців, яким удалося пережити більшовицький терор та сталінські репресії, — от хто був їхніми сусідами, та й колегами: нащадки чиновників та купців у шахтарі, як правило, не йшли.

Від самого заснування Юзівки й щонайменше до кінця існування СРСР центр Донецька являв собою порівняно невелике за територією “аристократичне гетто”: до школи — пішки, до інституту — пішки, на роботу — пішки. Все поруч, усе знайоме й усі знайомі: вийдеш з дому — тільки й устигай вітатися з зустрічними. Все життя мешканців донецького центру концентрувалося там само — в донецькому центрі.

Читайте також: Самопроголошений губернатор Донеччини Павло Губарєв: еполети, сталінізм та "еллінські традиції"

Решти міста “аристократи” не знали, бо майже ніколи там не бували — а навіщо? Тобто, геть не знали: завези за кілометр від центру — й усе, повна дезорієнтація. Шахти, заводи — їх більшість цих людей знали хіба що за інститутською практикою; чимало хто — так само, як і ми, лише з телевізора. Шахтарів та заводських робітників більшість мешканців донецького центру не знали й поготів — бо їм ніколи не доводилося з ними близько контактувати. Ба більше: я недаремно назвав донецький центр не “інтелігентським”, а “аристократичним” гетто. Бо саме так почувалися чимало його жителів. Зневажливе “роботяги” - це слово в донецькому центрі здавна можна було почути не так уже й зрідка. І того самого часу ті самі люди пишалися своїм робітничим регіоном, що “годує всю країну”, а жителів інших регіонів звали “неробами” та “паразитами”. “Робітничий регіон” та “роботяги” - ці поняття здавна співіснували у свідомості як щось цілковито окреме. 

Зустрічав людей, які щиро вважали: місто Донецьк — то невеликий прямокутник між річкою Кальміус, металургійним заводом, ставками на Бахмутці та Північним автовокзалом — тепер уже колишнім. Усе решта? То — селища, то вже не Донецьк.

Центр Донецька — це прямі й широкі магістралі, що йдуть із півночі на південь і звуться вулицями, та здебільшого неширокі й короткі, тихі й зелені майже провулки, що прямують із заходу на схід і звуться проспектами. Колись нинішні вулиці звалися лініями: Артема — Першою, Постишева — Сьомою, Горького — Восьмою... Перейменовано їх було ще до Другої світової війни, але чимало жителів донецького центру звуть їх так — лініями з номерами — й по сьогодні. Те саме й щодо проспектів: проспект Гурова звуть Готельним (“Гостиничным»), проспект Гринкевича — Лікарняним (“Больничным»).

Здавалося б, два останні десятиліття мали внести великі корективи: як і скрізь в Україні, в центрі Донецька почали масово оселятися багатії — вихідці з “селищ”, а то й з інших міст. Але от же диво (а може, зважаючи на характер панівних соціально-економічних відносин, якраз закономірність): феномен “аристократичного гетто” залишився. Надто вже разючим став контраст між блискучим центром Донецька та занедбаною рештою міста.

Читайте також: Слов’янськ. Майже мирне життя

Та й під час Євро-2012 іноземні туристи ділилися враженнями: як у “шахтарській столиці” добре — все зручно, все поруч; на відміну від велетенського Києва, Донецьк такий маленький і компактний! Насправді ж погляньте на карту автошляхів: між Донецьком та Мар'їнкою — 28 кілометрів. Дорожні знаки про закінчення Донецька та початок Мар'їнки стоять поруч, мало не на одному стовпі, й до центру Мар'їнки звідти — щонайбільше два кілометри.

Тож нічого не змінилося: донецький центр так і лишився чимось геть окремим, особливим, разюче відмінним від “селищного” оточення — аж до такої міри, що навіть туристи сприймають його як щось окреме. Там — свій особливий світ зі своїм укладом життя. Справжнього Донбасу жителі донецького центру здебільшого не знають і не уявляють — але не усвідомлюють цього, щиро вірячи: весь Донбас — такий, як вулиця Артема, чи то пак, Перша лінія. От звідси й “донечани добрі, кияни злі”.

Так званий “ефект Брайтон-Біч”: коли радянські іммігранти 1970-х — 1980-х років прибували до США, вони поринали в цілковито нове середовище. В СРСР вони були інженерами, лікарями, вченими, діячами мистецтв — на новому місці вони попервах ставали двірниками, таксистами, різноробами. Відповідно змінювалося й коло їхнього повсякденного спілкування. Не усвідомлюючи того, чимало хто з них порівнював радянських професорів із американськими двірниками — звісно ж, не на користь останніх. Саме звідси й сумнозвісне задорновське: “Ну, тупи-и-иє!”

Центр як “аристократичне гетто” - це особливість не лише Донецька. До тієї чи іншої міри це притаманне всім великим містам Донбасу.   

“Селища”

Понад половина території Донецька — це райони одноповерхової забудови, так звані “селища”. Недаремно сьогодні у тривожних воєнних зведеннях новин околиці Донецька (Мандрикине, Петрівка тощо) незрідка фігурують як “передмістя”, “приміські селища”. В інших містах Донбасу теж домінують саме вони, в маленьких містах вони домінують абсолютно. Власне, донбасівці здебільшого не розрізняють околиці великих міст, маленькі міста та селища міського типу — всі їх звуть однаково, “селищами”. І небезпідставно.

Аби отримати приблизне уявлення, що таке є “селища”, варто всього лише, приїхавши до Донецька, поїхати з вокзалу до центру не тролейбусом, а трамваєм. У любителів екстриму незабутні враження залишать околиці Первомайська та Кіровська, що на Луганщині.

Читайте також: Неспокійний Карачун

Донецькі “селища” не мають нічого спільного з київськими Лісками, Червоним Хутором або Вітряними Горами. Складаються вони з чималих за площею садиб із величезними городами. Чимало жителів околиць Донецька тримають кіз, а то й корів; курей — практично всі. Отам, за нелегкою працею на городах і в господарстві, й минає практично весь вільний від роботи час жителів “селищ”. Ідучи вулицею донецької околиці о дев'ятій вечора, ви вже майже не побачите освітлених вікон: у “селищах” заведено дуже рано лягати й із першими півнями прокидатися. Типово сільський спосіб життя панує там.

Під час президентської кампанії 2004 року прибічники Віктора Януковича змальовували його “перевагу”: він, Янукович — із міста, тоді як Віктор Ющенко — з села. Насправді Янукович народився та провів дитинство от саме в такому “селищі” - місті де-юре й селі де-факто.

Відпочатково “селища” й були селищами — при шахті, або при заводі (в Макіївці заводські “селища” й досі звуть “колоніями”), або при залізничній станції. Ці шахта або завод знаходилися поруч; саме на них працювала й працює більшість жителів “селищ” від закінчення школи й до виходу на пенсію.

На роботу — пішки, до магазину або базару — пішки, до клубу або кінотеатру — пішки. Усе поруч, усе неподалік. Усе життя проходить тут, у межах “селища”. З давніх-давен чимало жителів донецьких (макіївських, горлівських, єнакіївських, костянтинівських) околиць не виїжджають за межі своїх мікрорайонів місяцями, люди старшого віку — роками. Лише — в разі крайньої необхідності.

Усі знають усіх. Усі знають усе про всіх. На вулицю цілком можна вийти, вдягненим по-домашньому (славетні спортивні штани!), бо всі довкола свої, знайомі з дитинства. Тим паче що принаймні ще 1980-х років у багатьох “селищах” воду доводилося брати з колонок на вулицях — тож різниця між “домом” та “вулицею” була дуже умовною.

Кожен приїжджий, кожен чужий одразу впадає в око. Й одразу викликає неспокій: що то за людина, навіщо заїхала? Місцевий патріотизм? Відчуття “малої батьківщини”? В багатьох жителів околиць він стосується саме свого “селища”, а вже потім — міста в цілому. Міста, яке у свідомості існує лише теоретично, бо є незнайомим і баченим дуже фрагментарно.

Кожне “селище” — це окремий світ. Світ, до великої міри замкнений.

Звісно ж, не так уже мало жителів “селищ” і раніше працювали поза їхніми межами, а отже, й їхнє життя не обмежувалося — або, радше, не зовсім обмежувалося — ними. Менше з тим, донбаські міста завжди були до значної міри суто адміністративними — якщо хочете, паперовими — об'єднаннями кількох або кількох десятків своєрідних “гетто”.

Читайте також? Війна близько, війна далеко

Тепер, коли великі заводи або закрилися, або скоротили обсяги роботи, спостерігається процес драматичної дезінтеграції міст. Задовго до нинішніх подій у Макіївці та Горлівці о п'ятій-шостій годині вечора припиняли ходити тролейбуси — їм більше не було кого возити. У Горлівці трамвайний маршрут, що прямує до “селища” шахти імені Калініна — понад 15 кілометрів від центру, - працював із інтервалом понад 40 хвилин, а то й понад годину. Трамваї ніколи не були переповненими. Життя людей усе більше замикається в “селищах”...

На околицях донбаських міст можна побачити дивовижні речі. У “селищах”, зокрема й на одноповерхових околицях самого Донецька, заасфальтовано лише магістральні вулиці, решта є або грунтовими, або трохи підсипаними гравієм. Вуличне освітлення теж є (й за радянських часів було так само) лише на магістральних вулицях. Й от в одному з “селищ” Донецька ви звертаєте з магістральної вулиці, проходите грунтівкою метрів 150 — 200 — й раптом бачите: асфальтований майданчик, та ще й із яскравими ліхтарями, та ще й із міліціонерами, що чергують! Це диво, втім, зовсім невелике, розміром із одну садибу — точнісінько від паркану до паркану. Асфальт як починається, так і обривається, не виводячи нікуди. А секрет є простим: це — батьківська садиба одного дуже й дуже відомого олігарха, там і сьогодні живе його мати.

Ні, річ не в асфальті, не в ліхтарях і не в міліціонерах. Річ у тім, що ти ж, їдучи до батьківської садиби, до рідного дому, однаково не перенесешся туди повітрям! Тобі однаково доведеться долати ці двісті метрів грунтівки! То заасфальтував би й їх — ти ж супермільярдер! Ні...

Інша вуличка, теж грунтова. Аж раптом — асфальт, рівно десять метрів, за ними подвійний (!) “лежачий поліцейський”, ще десять метрів — і асфальт обривається, далі — та сама грунтівка. Як мені розповіли, в цій садибі живе директор асфальтобетонного заводу.

Читайте також: Ми з «Донбасу»

Донбасівцям із дитинства не лише навіювали ідеали примітивізованої рівності, а точніше, однаковості. Вони бачили цю однаковість на власні очі, вони зростали посеред неї — однакові грунтівки “селищ”, однотипні будинки, однакове життя в усіх. Та й, до того ж, усі довкола — знайомі з дитинства, усі довкола — свої! За таких умов питання статусу й демонстрування цього статусу не лише сприймається як щось надзвичайно важливе, а й набуває хворобливих форм. Це — точнісінько те саме, що хизування новими джинсами або новим годинником перед однокласниками: дивіться, мовляв — у вас таких немає.

Переїжджаючи до інших міст та інших регіонів, вихідці з “селищ” не дають собі звіту: спосіб життя там — зовсім інший, такі от хизування не спрацьовують, “першим хлопцем на селищі” однаково ніхто тебе вважати не буде.

Оцей селищний уклад життя знаходить свій відгомін і в політичній площині. Адже незрозуміла для сторонніх одностайна підтримка донбасівцями Партії регіонів має значне підгрунтя в царині особистих стосунків: із тим високим партійним функціонером ходив до

однієї школи, із тим приятелював у дитинстві, із батьками того працював на одній шахті, той жив на сусідній вулиці... Голосувати за когось іншого, за суперників і супротивників? То це ж перед сусідами соромно, як це — проти свого голосувати?

1990-х років, коли нинішні керівні регіонали створювали свої неправедні капітали, селищна структура донбаських міст зіграла їм на користь. Встановити контроль над “селищем” - це не надто відрізнялося від того, як стати неформальним лідером школи. Способи збагачення? Довкола всі свої, всі знайомі з дитинства — не засудять, а якщо засудять на словах десь між собою на кухні, то підтримають на ділі. Свої ж!

Селищний характер донбаських міст було покладено в основу формування Партії регіонів: нинішня ієрархія регіоналів — це ієрархія колишніх “королів селищ”.

Середовище існування

Обмежений, майже замкнений простір, у якому люди проводять більшість свого часу, накладає відбиток і на спосіб життя, й на уявлення про зовнішній світ, та ще й за умов, коли вже сусідній мікрорайон міста стає тим самим зовнішнім, малознайомим світом.

Ніч, липнева спека, вокзал у Білій Церкві. Пасажири чекають на свої поїзди на пероні. Моїм сусідом по лавочці виявляється житель одного з донбаських міст. Перед нашими очима — залізничні колії, а за ними — забудована одноповерховими будиночками вуличка, яскраво освітлена. “У нас, у Донбасі ліхтарів на вулицях немає, - із засуджувальною інтонацією каже він. - У нас бережуть енергію. Ми видобуваємо вугілля, а ви його спалюєте, щоб на вулицях світило!” - останні слова лунають, мов вирок.

“Звичне” та “добре”, “так, як у нас” і “так, як належить бути” - ці поняття стають синонімами.

Переважна більшість донбаських міст виникла в період сталінської індустріалізації. Й нема куди подітися від факту: донбаські міста небагаті на архітектуру. “Сталінки”, “хрущовки”, “брежнєвки”, в центрі Донецька ще й будови останніх років — оце й є найприкметніші, найкращі, найвидатніші акценти міських пейзажів. У невеликих містах, у шахтарських селищах та у “селищах” великих міст “парадні обличчя” - це зазвичай стандартний адміністративний будинок, стандартний провінційний палац культури й кілька три-чотириповерхових багатоквартирних будинки сталінської доби. Усе решта — одноповерхова забудова, у якій чудернацьким чином перемішано типові риси української хати, російської ізби та традиційної шахтарської собачівки-нахалівки, а ще нескінченні промислові пейзажі.

Міста Донбасу мають свою естетику й свою принадливість, але дуже своєрідними вони є. Переважна більшість жителів регіону серед таких краєвидів проводить усе своє життя; серед таких краєвидів донбасівці формуються як особистості. Додайте до цього, що понад половину жителів Донецької та Луганської областей ніколи в житті не бували за їхніми межами. Звідси, до речі, й досить поширене зверхнє ставлення до галичан: знаючи про те, що в Галичині переважає сільське населення, чимало донбасівців упевнені: так само, як вони проводять усе життя в межах своїх селищ — так і галичани, окрім рідного села, ніколи нічого не бачили.

Якось показував жительці Донбасу фешенебельну частину київського Подолу поблизу Контрактової площі. Вона була в захваті: “Як гарно, які красиві будинки — одразу видно: їх ще при Сталіні побудували!”

Можна, звісно, посміхнутися, але для більшості донбасівців сталінська доба — це початок історії, до неї не було нічого. Цього не лише вчила радянська пропаганда — це візуально підтверджує життя в рідному краї: раніше не було нічого. А якщо й було, то воно зовсім не гідне поваги — як ті самі собачівки та нахалівки.

Звідси й відповідне ставлення до старовини. Навіть будинок, у якому жив засновник Донецька Х'юз, перебуває в напівзруйнованому стані на закритій для загального огляду території. І коли в києві вирували баталії довкола будівництва Рінатом Ахметовим торговельного центру на Андріївському узвозі, сторони не розуміли одна одну й зрозуміти не могли: на переконання багатьох донбасівців, усе нове, багате й красиве в будь-якому разі краще за старе; старе апріорі не є гідним; старого можна лише соромитися.

Те саме стосується й міської топоніміки. Ідете ви в Донецьку проспектом Богдана Хмельницького, дивитеся назви вулиць, які перетинаєте: Щорса, Рози Люксембург, Шекспіра... Така дивовижна компанія можлива лише в Донбасі. У донбаських містах можна зустріти вулиці Байрона, й вулиці Шопена, й вулиці Ньютона — здебільшого це типові одноповерхові вулички у “селищах”.

Ну й, звісно ж, вулиці Леніна, Кірова, Куйбишева, Орджонікідзе, Калініна, Свердлова. На схемі тролейбусних маршрутів Макіївки — три різні вулиці Кірова в різних районах. Усього в місті їх п'ять, а то й більше. Більшості з цих вулиць не можна повернути історичних назв, бо самі ці назви й є історичними, найпершими.

Та й самі ці постаті донбасівці сприймають як свою й саме свою історію: батьки-засновники, що створювали й самі донбаські міста, й економічну потужність регіону, й його славу та героїку. Прибери їх — і у свідомості багатьох донбасівців залишиться порожнеча: своєї й саме своєї історії більше не буде — Дике Поле...

Недолуга політика років незалежності тільки переконувала донбасівців: незалежна Україна припинила шанувати сталінський пантеон — і в Донбасі запанували руїна, розруха, занепад.                                   

Отакі вони, “штрихи до портрету” Донбасу. Перш ніж намагатися дійти порозуміння з жителями регіону — а тим паче замість насміхатися з них — варто просто мати ці “штрихи” на увазі. І, відтак, мати на увазі: поверхові, косметичні реформи, що не зачіпають життєвого укладу — чимало в чому архаїчного, навряд чи щось суттєво змінять.


Матеріали за темою:

--> --> -->
Реклама
Останні публікації згорнути
  • Уміння викладати довго вважалося вродженим. Реформатори ж доводять, що найкращими вчителями стають, а не народжуються
    26 червня, The Economist
  • Історія «тіньового бізнесмена» сталінської доби
    26 червня, Валерій Примост
  • Найефективніше допомогу витрачають у бідних країнах з адекватним управлінням. Але вона до таких не потрапляє
    26 червня, The Economist
  • Зустрів днями колишнього колегу, з яким іще до війни разом працювали на складах мережі супермаркетів «Брусничка».
    26 червня, Станіслав Васін
  • «Це не популізм», — заявив Алессандро ді Баттіста з «Руху 5 зірок» (M5S), коли 5 червня з’явилися результати першого туру місцевих виборів в Італії. «Це не протест. Це хороша політика». Кандидат на посаду мера Рима від M5S Вірджинія Раджі набрала 35% голосів. Це найбільший прорив M5S після загальних виборів 2013-го, коли рух здобув чверть голосів.
    25 червня, The Economist
  • У розмові з Тижнем заступник генерального директора Національного музею мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків з наукової роботи, мистецтвознавець Олена Живкова розповіла про тонку справу музейної атрибуції, яка розкриває секрети експонатів, про музейний аудит та особливості інвентаризації.
    25 червня, Ганна Трегуб
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
работа Харьков оптимизатор любовный гороскоп на год Жеральдин Пайя http://avtosale.ua/
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено