Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
20 серпня, 2014   ▪   Богдан Буткевич   ▪   Версія для друку

Ярослав Тинченко: «Нам усім необхідна самоцензура в умовах війни»

Ярослав Тинченко активно працює у структурі Міністерства оборони над багатьма питаннями інформаційної безпеки держави в умовах війни. Тиждень поспілкувався з ним про те, як вибудовувати ефективну інформаційну політику і вберігатися від паніки та ворожої пропаганди під час бойових дій.
Матеріал друкованого видання
№ 33 (353)
від 14 серпня, 2014
Ярослав Тинченко: «Нам усім необхідна самоцензура в умовах війни»

У. Т.: Як ви оцінюєтє інформаційну політику держави безпосередньо в питанні висвітлення війни на Сході?

– На жаль, більшість українців просто не хоче розібратися в тому, хто керує АТО, в кого які повноваження і хто за що відповідає, через те виникає так багато дезінформації, міфів. Наве­­ду конкретний приклад. Днями загинув чоловік Тетяни Чорновол у бою під Іловайськом.

Одразу після його загибелі побратими написали, що поруч перебували армійські танки, але жодної допомоги від них так і не дочекалися. Отже, командування Збройних сил – зрадники. Ось тільки є одна дрібничка: керівництво ЗСУ не керує АТО. Це робить так званий штаб АТО, керівником якого є голова СБУ Наливайченко, а начальником штабу – генерал СБУ Василь Грицак, тоді як голова Генерального штабу Муженко є лише одним із кількох представників командування з відповідними повноваженнями. І те, що танки в цьому конкретному бою були не використані, вина не військових, а штабу АТО. Взагалі, всі проблеми, негаразди, передусім невдачі на фронті, звикли пов’язувати персонально з міністром оборони, хоча в реаліях війни, він, умовно кажучи, є «зав­госпом». Тобто ця людина опікується тилом, транспортом, постачанням, поповненнями тощо. Те що в нас Гелетей бере безпосередню участь у керівництві бойовими діями – це, грубо кажу­чи, «додаткове навантаження». Крім того, до керівництва АТО належать представники МВС та СБУ. І якщо  ЗСУ ще хоч якоюсь мірою мають правильне виховання й розуміють, що варто казати, а що ні, то ось із СБУ та МВС, особливо його «революційною» частиною, величезні проблеми.

Можновладці та публічні люди мають навчитися притримувати язика й відповідати за свої слова, Бо для більшості й досі немає різниці між війною та звичним станом передвиборної брехні

Зараз офіційно в нас є один осередок інформування населення про ситуацію на фронті: напередодні визволення Сло­в’янська на початку липня був створений прес-центр штабу АТО, що спів­працює із прес-центром РНБО, який в особі її спікера Андрія Лисенка й озвучує всі дані. Прес-центр АТО фактично сформований на основі Департаменту преси та інформації МОУ. Вважаю, що він надає цілком об’єктивну й зважену інформацію. Є ще Дмитро Тимчук зі своїм проектом «Інформаційний опір», який де-факто теж один із офіційних речників, але не є нині військовослужбовцем, тож може додати певні речі, яких не мають права висловити офіційні джерела. Наприклад, днями він за­явив, що повернути кордон України без значних жертв не вийде. Високопосадовці сказати таке собі не дозволять, але цілком можуть передати через Тимчука, екс-кадрового офіцера ЗСУ. Я вважаю, що «Інформаційний спротив» – це найбільш вдала знахідка в галузі інформаційної політики,  якої в централізованому вигляді в Україні наразі немає.

У. Т.: Є ще чимала проблема в тому, що армія в нас абсолютно не привчена працювати з журналістами. Якщо та ж таки Нац­гвардія завжди привітна до медійників, то десантники можуть просто вигнати, не даючи змоги гарно представити своїх героїв.

– Відповідні Департаменти МОУ роблять, що можуть, інша річ, що розуміння, як працювати, у них справді немає. Так само в нас відсутня будь-яка школа виховної роботи у військах, тому відповідні офіцери не усвідомлюють, що са­ме вони мають бути головними піарниками своїх бойових частин. Керують цим напрямом випускники радянської «політруківсь­кої» Військово-по­лі­­­­тич­ної ака­де­мії імені Лєніна в Москві та інших військово-політичних училищ, що виховані в радянському ключі. Вони з іншого світу. На жаль, ці люди у більшості не мають чіткого розуміння, що їм робити в умовах бойових дій в Україні?

Читайте також: Фортеця зі скляними стінами

Варто сказати і про цілковиту бездіяльність усіх гуманітарних структур, які насамперед повинні займатися пропагандою в доброму сенсі цього слова: це віце-прем’єр з гуманітарних питань Олександр Сич, Інститут національної пам’яті, Міністерство культури, освіти та ін. Поки що там тільки безкінечно радяться та розробляють гарні теорії, як це мало б бути, але не спромоглися навіть забезпечити нормальну зовнішню патріотичну рекламу на білбордах, 99% цих стендів зроблені приватним коштом, годі й казати про символіку, ролики на ТБ тощо. Чи важко було вздовж траси, якою та ж таки 79-та бригада поверталася додому, в Миколаїв, розвісити плакати із привітаннями, підтримкою бійців? Але для наших чиновників це надто дріб’язково, мабуть, краще робити красиві плани та відписки. Хоча для такої діяльності в масштабах країни вистачить 10 ентузіастів та карт-бланш від керівництва.

У. Т.: Державу за інформаційну політику, тобто за її недолугість, зараз не критикує тільки лінивий.

– Найголовніша больова точка – тема загиблих, про яку гуляє так багато пліток та міфів. У добових звітах РНБО враховуються всі жертви в усіх родах військ: ЗСУ, Нацгвардія, прикордонники. Хоча, публікуючи загальні цифри втрат, зазначають переважно тільки армію. При цьому єдиного координаційного центру обліку втрат у нас немає, окрім волонтерських ініціатив у інтернеті, які, до речі, ефективні майже в усіх випадках. Так, днями Лисенко назвав 568 загиблих, тоді як на відповідній сторінці в українській Вікіпедії зазначено 612. Розбіжності є тому, що в цифрах РНБО не враховані загиблі в якихось, наприклад, допоміжних підрозділах чи від нещасних випадків. Однак усі ці чутки про тисячі вбитих – відверта маячня. В умовах соціальних мереж утрати просто нереально приховувати. На цей момент майже щодо всіх військових підрозділів, які беруть участь в АТО, створені тематичні форуми або спільноти, де сидять передусім родичі та знайомі військово­службовців. Вони явно не пропустять інформації про загиблих. Так само більшість вояків мають вихід в інтернет, і вже через кілька хвилин після бою нерідко самі пишуть про те, що в моєму взводі, наприклад, щойно загинув такий-то, а такі-ось поранені. Є ще питання офіційного підтвердження смерті, тобто ідентифікації тіла.

Читайте також: Атака панікою

Поки рештків немає, в родини до останнього може залишатися надія, що її близький живий: поранений, у полоні, загубився тощо. Унаслідок цього виникають ситуації, коли стосовно загиблих немає певності. Скажімо, накрило частину «Градами», зрозуміло, що тіла будуть дуже сильно пошматовані, що в деяких випадках навіть рештки важко знайти. Очевидно, що хлопці загинули, й вони потім арифметично навіть входять до загальних цифр РНБО. Але їхніх конкретних прізвищ, допоки немає офіційного впізнання тіл, не називають. І це викликає багато приводів для чуток про «страшні втрати, які приховує командування», і про те, що «влада бреше».

Іще один аспект. У всіх без винятку збройних силах під час ведення воєнних дій є так звані небойові утрати. І в нас теж. Що це таке? Поясню на прикладі, який мав місце у російській армії під час Другої чеченської війни. Був собі такий взвод, який стояв на віддаленій висоті. Хлопці майже місяць завзято воювали, а потім майже 20 із них загинуло. Слідство виявило, що причиною смерті є… передоз наркотиків. Постало питання: приховати це і зробити з них «9-ту роту» чи сказати правду й викликати шквал антиармійської пропаганди? Звісно, в Росії вибрали перше… Повторюсь, у кожних збройних силах трапляються такі випадки – і як із цим бути?.. Певно, не варто казати про них усієї правди.

єдиного координаційного центру обліку втрат у нас немає, окрім волонтерських ініціатив у інтернеті

У. Т.: Гаразд, але соцмережі повняться свідченнями самих бійців із фронту, які кажуть про величезні втрати, приховувані командирами.

– Це стара як світ проблема, котру найкраще виражає старе прислів’я: «Зі свого окопу всієї війни не побачиш». Мова про ставлення рядових бійців до подій, у яких вони беруть участь. Не можна піддати жодному сумніву їхній особистий героїзм чи самовіддачу, тим більше легко говорити, коли сидиш у затишному кабінеті, а не на передовій під обстрілом. Але будьмо свідомі того, що дуже часто замість реальних фактів бійці ретранс­люють, скажімо так, своє загальне негативне ставлення до бойових дій. Докладаються й журналісти, які, не розуміючи цього правила, видають свідчення однієї, хай і дуже хорошої, людини за істину в останній інстанції.

У. Т.: Тут, певно, дається взнаки питання тотальної неготовності українського суспільства до війни. Всі всім не довіряють, але водночас ладні сприйняти будь-які істеричні нісенітниці. Зі свого боку багато політиків та медійників, здається, й надалі живуть так, ніби війни немає: піаряться, вимагають пов­ної свободи слова та висловлювань тощо.

– Українське суспільство, яке вже чверть століття не мало жодних війн, очевидно, перебуває у стані глибокого перманентного шоку. Для Росії, яка безперервно воює, тисяча трупів туди чи сюди – невелика різниця, а в нас люди абсолютно психологічно дезорганізовані. Одначе пора звикати до нових умов: ця війна швидко не закінчиться, в різних формах вона ще довго триватиме. Треба ставитися до неї всерйоз, перелаш­­товувати своє життя з урахуванням того. І ось тут випливає питання відповідальності за свої слова в умовах війни з боку публічних людей – політиків, журналістів, лідерів суспільної думки. Знаєте, є кілька діячів, чиї слова завжди якщо не викликають сміх, то принаймні виявляються «лажею». Ось, наприклад, Юрій Луценко, який усю­­ди розповідав, який шикарний план узяття Донецька мають ЗСУ і якою несподіванкою він стане для терористів. На цей момент усе сталось абсолютно навпаки. За моєю інформацією, в росіян уже навіть прикмета є: якщо Луценко, Зорян Шкіряк чи їм подібні щось говорять, значить можна бути спокійними, небезпеки немає. І не варто постійно применшувати здатності ворога, мовляв, проти нас воюють самі алкоголіки та наркомани. Це брехня. Варто нарешті визнати, що зараз маємо справу фактично з регулярною армією, і ставитися до війни відповідно. Тож можновладці та публічні люди мають навчитися притримувати язика й відповідати за свої слова, як і всі решта, бо для більшості й досі немає різниці між війною та звичним станом передвиборної брехні. Не варто говорити про будь-які оперативні речі, хоч би ким ти був. Цього вже навчилися, в добровольчих батальйонах, які гірко поплатилися за невміння на перших етапах свого бойового шляху. Звичайно, конче необхідним є широкомасштабний піар усіх патріотів із Донбасу, які вою­ють на нашому боці чи просто активно підтримують там Украї­­ну. Та водночас потрібно завжди думати й запитувати людину: а чи не підставимо ми її поширенням інформації?

Читайте також: Умовність покарання. Покровителі сепаратистів уникають відповідальності

Чи, наприклад, коли журналісти вимагають від Міністерства оборони оприлюднення даних про пілотів бойових літаків, які щодня літають на бойові завдання і на яких іде справжнє полювання. Взагалі, в нашому суспільстві немає єдності щодо війни, і російська пропаганда, за великим рахунком, навіть нічого не придумує – просто намагається використовувати наші помилки та прорахунки. От вам приклад. Зараз усюди дуже активно мусується тема, що по закінченні збройного конфлікту добровольчі батальйони підуть на Київ і буде Майдан 2.0. За інформацією зі своїх джерел можу сказати, що в Росії вже розроблений оперативний план введення, зрозуміло, «миротворчих» військ, якщо це станеться. Надто ж, якщо почнеться збройне протистояння між повсталими частинами й тими, хто залишиться вірний уряду. Кремль дуже активно моніторить усе, що говорять чи пишуть/показують у нашій країні, й постійно перебуває в процесі розробки різних сценаріїв. Будь-який соціальний злам неодмінно буде використаний Росією, понад те, вже зараз Москва робить усе через свою агентуру для максимального розхитування ситуації, сіє паніку, зневіру, істерію в суспільстві. Наприклад, частиною цього плану є постійні повідомлення про замінування різних об’єктів в Україні, зокрема у столиці, чутки про втрати, постійне нагнітання істерії. Не забуваймо, що російські війська розташовані навколо кордонів країни в кілька ешелонів, навіть села деякі виселені під житло воякам. Отож-бо вони в постійній повній бойовій готовності за будь-яких ситуацій. Багато хто думає, що найзручніший момент для нападу вже втрачено. Але це не так, Росія чітко бачить, що багатьом людям війна вже набридла, багато хто не хоче жити по-воєнному, перший патріотичний запал потихеньку згасає.

У. Т.: То чи варто цензурувати й подавати інформацію через певний фільтр доцільності з погляду її подальшого впливу на суспільство?

– У радянській журналістиці був один правильний принцип: якщо пишеш на якусь тему, то маєш в ній стати фахівцем незгіршим за героїв твого матеріалу. На жаль, в Україні критично мало професійних військових кореспондентів. Найперше, що треба нашим журналістам та політикам, – перед тим як щось сказати чи оприлюднити, 10 разів перевірити інформацію, а не швиденько тицяти черговий пост у Twitter. І ніби ж нічого поганого дописувач не хотів, просто вважає, що під час війни свобода слова є актуальнішою, ніж перемога й людські життя. Варто усвідомити, що за такого часу в усіх має бути внутрішня цензура, тобто розуміння, як подавати інформацію, щоб вона максимально працювала на результат – перемогу. Мова, звичайно, не про державну цензуру, яка бачиться ідіотичною в умовах існування соціальних мереж, і не про замовчування інформації. Варто не піддаватися емоціям, перевіряти джерела повідомлень і багато разів подумати перед тим, як виплеснути свої почуття чи страхи в публічну сферу.

Біографічна нота

Ярослав Тинченко, 1976 р.н., киянин, випускник історичного факультету Львівського національного університету імені Івана Франка. Автор 16 монографій із військової історії України, статей, сценаріїв, музейних виставок, інших гуманітарних проектів. Від квітня 2014-го – заступник директора з наукової роботи Національного військово-історичного музею України, який є структурним підрозділом Міністерства оборони України


Матеріали за темою:

--> --> -->
Реклама
Останні публікації згорнути
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
работа Харьков оптимизатор любовный гороскоп на год Жеральдин Пайя http://avtosale.ua/
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено