Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
15 серпня, 2014   ▪   Юрій Макаров   ▪   Версія для друку

Фортеця зі скляними стінами

Під звуки вибухів ворожих снарядів краще думається про актуальність проблем національної інформаційної безпеки
Матеріал друкованого видання
№ 33 (353)
від 14 серпня, 2014
Фортеця зі скляними стінами

Інформаційна безпека країни – поняття настільки містке, що окреслити його чіткі межі майже нереально. Існує вузьке розуміння: захист інформації – всім відомий InfoSec, але воно не охоплює усієї сукупності загроз, бо крім убезпечення комунікацій і баз даних від несанкціонованого доступу, є ще необхідність протидії маніпуляціям, диверсіям та контрпропаганді, пот­реба присутності (а бажано – домінування) в загальному просторі й донесення адекватної інформації на тему ключових проблем якомога більшій аудиторії... Що спільного між мисливцем за вірусами та редактором новинного сайту? Спільне – пункт перетину: інтерес держави в усьому, що безпосередньо не стосується матеріальних і людських втрат, але тією чи іншою мірою їх провокує в разі нехтування.
Незрозуміло, як обговорювати і чи варто взагалі обговорювати публічно той аспект проблеми, який стосується спеціальних знань і навичок. Що змістовного може сказати дилетант у галузі, де собаку з’їли досвідчені фахівці з усіма можливими допусками? Не все так просто. По-перше, суворі правила й процедури самі по собі ще ніяк не гарантують конфіденційності. Люди старшого покоління пам’ятають радянські звичаї, коли інформація на кожному кроці обмежувалася під приводом збереження Державної Таємниці.

Держава Україна здійснювала паралельно дві культурні політики: одна – національна – нерішуча, половинчаста, друга – фактично радянська – добре відпрацьована, зовні неконфліктна, примітивна, проте адекватна своїй цільовій аудиторії

Подекуди секретними вважалися дані, які були загальним надбанням усієї громади включно з бабусями на лавках біля під’їзду, – наприклад, назва й номенклатура продукції сусіднього надсекретного військового підприємства. А ще вважалися секретними дані про кількість випеченого хліба у Києві (тоді ще не було приватних пекарень і домашніх хлібопічок), бо так можна було вирахувати абсолютно таємну цифру населення столиці. Ну й нормальну детальну мапу в магазині неможливо було купити – лише «картосхеми». Не знаю, якою мірою це заважало іноземним шпигунам і чи було їм цікаво, які зенітні системи вироблялися на «заводі сільськогосподарського машинобудування» (тим більше, що чимала частка тих розробок, своєю чергою, була краденою на Заході), але радянську економіку це гальмувало страшенно, та й моральні втрати й незручності середньозваженого совка були чималенькі. Тобто охоронний інстинкт стосовно будь-якої інформації – річ двосічна.

Особливо тепер, коли технології неможливо порівняти навіть із тим, що було у розпорядженні держави 15 років тому, й відгородитися від світу реально тільки якщо ти у Північній Кореї (ну ось тепер і Росія пробує долучитися зі своєю «Чебурашкою») і коли від ступеня відкритості напряму залежить успішність рішень у політиці, у бізнесі і в обороні! Бо у жодної контррозвідки немає таких кадрів, які могли би перелопатити терабайти інформації, а витоки трапляються завдяки старому дідівському способу: зраді. Сум­­ний і ганебний прецедент – сепаратні засідання найвищо­­го законодавчого органу країни без тих депутатів, зокрема, регіоналів та комуністів, які через свою відкрито декларовану політичну позицію можуть виявитися ворожими агентами.

Читайте також: Атака панікою

Не кажучи вже про тих, хто за своїми службовими обов’язками мав би ту державну таємницю оберігати, але чомусь робить усе навпаки. Тому що, як з’ясувалося, відповідні відомства впродовж мінімум останніх чотирьох років проводили таку кадрову політику, що на багатьох ключових посадах опинялися громадяни сусідньої держави – саме тієї, від якої боронитися чомусь нікому не спадало на думку. Армія та спецслужби були інфільтровані ворожими агентами, на це відверто, хоча не під запис, скаржаться співробітники СБУ та Міноборони, які своєю практичною діяльністю за останніх півроку довели свою відданість державі. Вочевидь, до уславленої політичної та економічної люстрації, яку ніяк не розпочнуть у вищих ешелонах вла­­ди, бо ніби не на часі, після закінчення гострої фази агресії доведеться додати безпекову люстрацію в спецслужбах. Операція ця не вельми комфортна й апетитна, але неминуча, враховуючи особливості географії – хай що станеться, нікуди східний сусід зі своїми питомими апетитами й претензіями від нас не подінеться.

Насправді, лихо не без доб­­ра: саме трагічне випробування країни може стати достатнім приводом та стимулом політичної волі для очищення святая святих держави, зокрема, силових відомств від ворожих елементів. Принципово важливо, щоби це сталося не в рамках рутинних процедур, успадкованих від ГПУ-НКВД-МГБ-КГБ, а на модерних раціональних засадах, інакше бюрократичні стосунки затьмарять і спотворять зміст операції. Ну а власне технології охорони інформації державного значення залиші­­мо професіоналам, доки ці технології не продемонструють свою вразливість в очах громадськості.

Але ж є другий аспект інформаційної безпеки, як було згадано, більш загального порядку. Йдеться про відкриті інформаційні потоки, які супроводжують будь-які процеси взаємодії в суспільстві, зокрема через засоби масової комунікації. Про те, що гуманітарна сфера – предмет національної безпеки, не волав за ці роки лише лінивий. Тим не менше, на практиці держава Україна здійснювала паралельно дві культурні політики: одна – національна – нерішуча, половинчаста, часами недолуга й непереконлива, друга – фактич­­но радянська – добре відпрацьована, зовні неконфліктна, так само архаїчна, примітивна, проте адекватна своїй цільовій аудиторії. Перша була скерована на відновлення спадковості, колективної пам’яті, засад масового патріотизму, але здебільшого обмежувалася зовнішньою атрибутикою й не претендувала на кардинальну зміну старої імперської парадигми. Друга прямо апелювала до радянської ідентичності й щосили її гальванізувала. Можна сказати, обидві не сприяли розвиткові держави в модерному європейському напрямі, обидві не стимулювали соціальну активність мас, отже не зазіхали на корпоративний характер пострадянської влади, економіки й суспільства. Але друга до того ж культивувала поклоніння цінностям, які у своєму регіональному варіанті напряму корелювали з цінностями сусідньої держави включно з потужним міфом про давно минулу війну, «спільне минуле», відмовою від модернізації, патерналізмом.

Читайте також: Умовність покарання. Покровителі сепаратистів уникають відповідальності

Тимчасом сусідня Росія щедро інвестувала в розбудову своєї нової імперської ідеології – так, примітивної, так, еклектичної, але ефективної, бо побудованої на поклонінні силі, принциповій інакшості щодо решти культур, ворожості до навколишнього світу й делегуванні власної відповідальності державним інститутам. За такого співвідношення сил (і розподілу зусиль) навіть сама по собі географія неминуче мала би призвести до включення всієї України або її східної частини, найбільш отруєної радянськими стосунками, до цього викривленого культурного поля. А враховуючи не менш щедру експансію за найближчий кордон, яка фінансувалася десятками мільярдів рублів щороку, можна лише дивуватися, що навіть на Донбасі, не кажучи про сусідні області, імперський клич «назад у минуле» зустрів жорсткий опір із боку частини свідомого населення. В будь-якому разі патріотичне поривання, яке спостерігається скрізь в Україні, дуже мало пов’язане з попередньою роботою держави на ідеологічному фронті (цього разу фрон­­ті – без лапок).

Окрім відсутності власне ідеологічної політики впродовж усіх років незалежного існування Україна як держава дуже мало зробила для того, щоби в країні склалися ринкові структури, які б забезпечували відповідну атмосферу, інформацій­но-­­культурне середовище. Прямий наслідок – відсутність ринку ЗМІ (практично всі медіа включно з телебаченням збиткові), відсутність ринку поп-му­зи­­ки, відсутність ринку книжки. Якщо додати до цього – точніше відняти від цього – образотворче мистецтво, театр, академічну музику, інші творчі практики, які ледь жевріють завдяки чи то інерції, чи то ентузіазму окремих культурних героїв, можна урочисто констатувати, що в сенсі гуманітарному українці як нація давно перейшли на самозабезпечення. Офіційним виправданням цього є бідність держави, фактичним поясненням – абсолютна її байдужість, відсутність найменшого усвідомлення зв’язку між її успішністю й інформаційним забезпеченням цього.

Серед шляхів виправлення гуманітарної біди (назвімо речі своїми іменами) – передусім її усвідомлення, адже надто дорого країні обійшлося нехтування нею. Культура як фактор безпеки має перебувати на перших рядках стратегічних планів, бюджетів і списків кадрових призначень, а не останніх, як було заведено досі.

Читайте також: Чернігівщина: жіночий бунт проти погонів

Стосовно авгієвих стаєнь вітчизняної освіти лячно навіть заїкатися, але зрозуміло, що наведення ладу у цій царині – питання державної безпеки. Безумовно, доведеться переглянути ставлення до національного інформаційного простору як прохідного двору. Цензура – не цензура, але певні зрозумілі й прозорі обмеження доведеться вводити, бо нарешті всі, здається, усвідомили неприйнятність існування, наприклад, вітчизняного телебачення в якості філії московського – а саме так було впродовж мінімум десяти останніх років. Для цього є достатньо формальних інструментів, включно з Нацрадою з питань телебачення й радіомовлення, потрібна лише послідовність і відмова від щедро оплаченого лицемірства. Не менш нагальними є заходи з демонополізації ринку друкованої преси, де прозорості не спостерігалося практично ніколи. Значно складніше регулювати, внаслідок їхньої природи, інтернет-ЗМІ, адже вони так само без винятку є радше спонсорськими, аніж бізнес-проек­тами. Зрозуміло, що логіка розвитку вітчизняного суспільства на нинішньому етапі виключає суворі репресивні заходи врегулювання інформаційної ситуації, натомість на перший план виходить мобілізація громадської небайдужості (кампанії бойкоту тих чи інших бізнесів за останні півроку переконують у ефективності саме такого підходу, тобто репутаційні фактори набирають сили не опосередковано, через бізнесові механізми, а безпосередньо).

Ну й не слід забувати про такий інструмент упорядкування національного інформаційного простору, як мова. Стрижень спільної ідентичності, природний культурний код, який дозволяє надійно позначити «своє» на відміну від «ворожого» й «чужого» – досить грубий інструмент, якщо користуватися ним формально (дезертир, зрадник і ворог цілком може бути україномовним), але ніхто не стверджуватиме, що в цій делікатній сфері дозволено бути примітивним ідіо­том, а прозорі й гласні заходи із забезпечення преференцій україномовному продукту самі по собі здатні істотно оздоровити ситуацію. Зсуви у свідомості освіченого класу, зокрема його «російськомовної», але патріотично налаштованої частини, роблять цей напрям актуальним і приступним – тепер, або ніколи!


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Чи відбудеться зміна поколінь на електоральному полі вчорашніх регіоналів
    30 вересня, Денис Казанський
  • Про особливості проекту головного кошторису країни на наступний рік
    30 вересня, Любомир Шавалюк
  • Революцію роблять романтики, а користаються нею негідники — це про нас. Хоча насправді буває по-різному. Навіть радикально протилежно, якщо романтики від самого початку добре знають, чого насправді хочуть. У нашому випадку з цим не склалося. У нас мрії та їх реалізація — речі чомусь не надто взаємопов’язані, відповідно завжди відбувається експромт, потім зрада чи перемога, ну й насамкінець розчарування.
    30 вересня, Роман Малко
  • Світові медіа аналізують результати проміжного звіту міжнародної слідчої групи щодо збиття літака MH17 17 липня 2014 року в небі над Україною і роздумують над притягненням до відповідальності кремлівського режиму.
    29 вересня, Ольга Ворожбит
  • Те, що колись видавалося немислимим, сьогодні не таке далеке від реальності
    29 вересня, The Economist
  • Низькі рейтинги нинішнього владного дуумвірату викликають у його учасників приплив політичних амбіцій в умовах певної невизначеності. Поки що приховані, але від того не менш сильні. Тиждень спробував спрогнозувати, у що можуть мімікрувати нинішні партії влади й на які суспільні сили вони спиратимуться.
    29 вересня, Богдан Буткевич
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено