Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
1 серпня, 2014   ▪   Станіслав Козлюк   ▪   Версія для друку

Неспокійний Карачун

Вже скоро місяць минув з моменту, коли українські військові взяли під контроль Слов’янськ і розблокували гору Карачун. Щоправда, про спокій говорити ще зарано.
Неспокійний Карачун

А ти не боїшся сюди приїжджати?», – уважно дивлячись, питає Олег, військовий сорока років.

Ми стоїмо на одному з блокпостів на під’їзді до табору силовиків. Неподалік, на ґрунтовій дорозі, розтягнутий колючий дріт і протиавтомобільні шипи.

«У нас тут досі не спокійно. Та і взагалі, спочатку треба сім’ю завести, сина народити, а вже потім на ризик іти», – безапеляційно додає військовий і рушає перевіряти автомобіль, що зупиняється неподалік.

Відносний спокій Слов’янська на горі Карачун, яку за три місяці бойовики обстрілювали, як могли, не відчувається. Попри спеку, всі військові у бронежилетах, у кожного на плечі висить автомат. Ми стоїмо на блокпосту, очікуючи дозволу зайти на територію табору силовиків. Поряд – кілька волонтерів, віддалік – їхнє авто, невеличкий білий бусик.

«Зараз начальство вирішить, що з вами робити», – добродушно посміхаючись говорить Олег, зв’язуючись із кимось по рації. За кілька хвилин з’являються військові, які «розбирають» собі гостей. Волонтери рушають до начальства, нам доводиться трохи зачекати.

Читайте також: МВС планує скорочення добровольчих батальонів та не приймає до своїх лав «злочинців» з Майдану

«Більшості хлопців тут – за тридцять. Ми, як не дивно, з Київської області приїхали. Вже десь із місяць на Карачуні. Тільки імен не вказуйте, будь-ласка, не треба нашим рідним знати, де саме ми перебуваємо. І коли писатимете, не плутайте нас із Національною гвардією. Ми 11-й батальйон, армія, належимо до Міністерства оборони. А то хлопці можуть образитись», – продовжує Олег. Поряд натужно працює екскаватор, викопуючи чи траншею.

До нас підходить чоловік, Олександр. На ньому камуфльована футболка, на плечі автомат. Як каже Олег – це один з наймолодших членів їх батальйону.

«Як жити хочеш – від нього не відходь, в «зеленку» не лізь. І все буде чудово», – серйозно говорить на прощання Олег. Ми рушаємо вздовж наметів.

«Не фотографуйте будь-ласка. Самі розумієте, у нас тут така ситуація… в кадр може потрапити дещо, хм, зайве. А так ми вам готові все показати і розказати», – починає розмову Олександр.

«Ночами тут і справді доволі неспокійно. Я б не казав, що «фронт» посунувся кудись у бік Донецька. Як сонце сідає, у нас починаються веселощі. То з лісу трасерами стріляти почнуть, то десь зліва одиночними. Ми, звісно, у більшості випадків їм не відповідаємо. Просто напоготові. Тут група ходить. Таке враження, що вони намагаються нас «прощупати», знайти вогневі позиції. А може вони просто чекають на команду і перевіряють міцність нашої оборони. Хто зна. Останнім часом взагалі почали використовувати форму, яка їх від тепловізорів ховає. Звідки така амуніція… не хочеться говорити, що російська, але підозри є», – додає він.

Читайте також: На танконебезпечному напрямку

Проходимо кількасот метрів вздовж дороги, до блокпосту на іншому кінці табору. Заходимо у бліндаж. Всередині двоє військових. Обідають консервами. Прямо на місці, не відходячи від своїх постів. Відволікаються хіба що на нас та на перевірку авто, які раз по раз зупиняються біля загороджень.

«Життя тут… як вам сказати, скаржитися немає на що. Хіба що не вистачає приладів нічного бачення та біноклів. Це головна проблема. А так… бронежилети у всіх є, зброї вистачає, набоїв теж. З їжею взагалі жодних проблем – її більш ніж достатньо», – говорить Віктор, один з військових, доїдаючи консерви.

Під чорним тентом спекотно, але не душно. Примощуємося за мішками з піском, просто на землі. Повз проїжджає автомобіль, його пропускають без огляду. То свої повернулися.

«Місцеві до нас нормально ставляться, вони не агресивні, як можна було б подумати. Намагаємося налагодити із ними контакт, допомагаємо, чим можемо. Пробиваємо гуманітарну допомогу через своїх волонтерів. До навколишніх сіл, де зараз не спокійно, намагаємося передавати продовольство, побутову хімію, там памперси для малечі абощо. Мирні ж люди не винні в тому, що відбувається. Щоправда, світло від міста трохи заважає вночі, але що поробиш», – дивлячись на дорогу говорить Віктор.

«Так, є тут місцеві, що терористів підтримували. І як би ми до них не ставились, це теж українці. Хоч вони й помилились. З ними теж треба шукати контакту», – додає Олександр.

«Забавна історія була. Нацгвардійці, коли сюди БТРом їхали, «не вписалися», як кажуть, і завалили огорожу одній пенсіонерці. Потім нас сюди перекинули. Ну і наші хлопці дивляться – старенька сама, хто ж їй паркан назад буде ставити. Зібралися, хто вільний був, і пішли ремонтні роботи проводити», – усміхаючись, говорить Віктор.

Під тент забігає чорне кошеня. Місцевий улюбленець. Військові кажуть, що «домашніх» тварин їм тут вистачає – у таборі кілька собак та котів. Доглядають за ними спільно, як і підгодовують. Сергій, наш третій співрозмовник, одним рухом ножа відкриває банку з консервованою рибою і від душі накладає порцію кошеняті.

«Прийшов до нас на обід», – сміючись, пояснює він. Кіт умощується між нами, неподалік зупиняється авто. Олег підіймається, поправляє автомат і йде перевіряти транспорт. Сергій уважно спостерігає за напарником з-за укріплення.

Читайте також :Ми з «Донбасу»

«Як Слов’янськ звільнили, багато місцевих через Карачун їдуть. Тут неподалік просто абрикосовий садок є. Бувало й так, що весілля грали, хотіли туди проїхати. Звісно, що не пустили. Небезпечно там. Можуть розтяжки бути, міни. Ми ще не все встигли перевірити. Тут і бойовики намінували, і Нацгвардія. Та й зараз можуть понаставляти усілякого», – пояснює Олександр. До нас повертається Віктор. Документи впорядку, авто рушає далі. Ми продовжуємо розмову.

«Я взагалі був будівельником. Ну як, багато робіт було, але більше займався будівництвом. Сергій, он, був далекобійником, – Сергій киває головою, – Саша менеджером. Професії різні, як бачиш. Але стріляти вміємо. Я от цей бронік, – Олег показує на чорний бронежилет, одягнений на голе тіло, – сам собі добув».

«А взагалі, розкажи, що там на Великій землі чути? Майдан досі стоїть?», – питає Олександр.

Довго розмовляємо про політику, політиків і залишки протесту в Києві. Хлопці засмучуються, почувши новини з Майдану про побиття журналістів і про контингент, який там лишився. Щиро не розуміють, навіщо бронежилети у центрі столиці. Поряд чути поодинокі постріли. Військові не звертають уваги.

«Це наші пристрілюються, не переживай. Вдень тут мирно», – пояснює Олександр. В небі над нами, досить низько, пролітає вертоліт. Ми вибираємося на літню спеку і рушаємо домісцевої пам’ятки – телевізійної вишки.

«Били бойовики прицільно, так щоб точно її завалити. Правда, у нас тут уже відновили мовлення українських телеканалів. А от коли цю вишку відновлять – невідомо. Тут роботи як мінімум на кілька місяців», – додає він.

Проходимо вже цілком звичні будинки. Тут же, поміж дерев, натягнуті мотузки, на яких сушиться білизна й одяг. Повз ходять військові, у них під ногами крутиться цуценя. З-за рогу одного з будинків з’являються залишки телевізійної вишки.

«Тут щось персонал лагодить. Можна трохи познімати», – говорить наш «гід». Сам відходить до кам’яної стіни найбільшого будинку і спостерігає віддалік. Серед покручених залізних уламків працює троє чоловіків. Вони стиха перекидаються між собою репліками, оцінюючи масштаби руйнувань і майбутній обсяг робіт. Зробивши кілька фото, рушаємо до блокпосту, з якого починалася наша прогулянка.

«Одна з головних проблем у нас – це стара техніка. Ламається регулярно. А так наче все нормально. Аби все це швидше завершилося. Дуже вже хочеться додому», – говорить Олександр на прощання.

Поряд все так же риє землю екскаватор, до табору повертається бригада інженерів, яка чи то їздила на розмінування, чи то навпаки. Змінюються вартові на блокпостах, військові готуються до вечірньо-нічного чергування на горі.

 


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Чи й справді найдорожчий у світі шолом для реактивного винищувача такий крутий?
    25 вересня, The Economist
  • 8 вересня, у День звільнення Донбасу, в Макіївці сталася чергова подія, яка ще на енну кількість днів (років?) відсунула від нас перемогу в цій війні. Під перемогою я не маю на увазі українські танки на площі Лєніна в Донецьку з рознесеним вщент пам’ятником, як часто це уявляє собі наша патріотична більшість.
    25 вересня, Станіслав Васін
  • Політичні еліти цього регіону майже не змінюються протягом останніх 20 років і не сформували власного клану
    25 вересня, Богдан Буткевич
  • Як імперські палаци прийшли на зміну маєткам козацької старшини
    24 вересня, Ольга Ковалевська
  • Якщо ви хочете дізнатися середню ціну на новий гаджет, то знайдете сайт, який робить вибірку з усіх пропозицій. Якщо цікавитеся відгуками на нову стрічку, котра тільки-но вийшла в кінотеатрах, — шукатимете їх там-таки, у мережі. Але якщо вам потрібно дістати середнє арифметичне від мови й політики в Україні, ви зобов’язані поїхати на Полтавщину.
    24 вересня, Олекса Коба
  • Думаю, найдосвідченішими розвідниками могли б стати таксисти. Ба навіть уже стали, з єдиною поправкою: всю зібрану інформацію вони перетравлюють самі та згодовують колегам. Від їхньої інфи, що здобута на шляхах війни, жодної користі — лише змарнований настрій та трохи гумору, якщо сам «розвідник» має таке почуття.
    24 вересня, Вікторія Малишева
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено