Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
3 серпня, 2014   ▪   Святослав Птіцин   ▪   Версія для друку

Слов’янськ. Майже мирне життя

Він був під контролем терористів. Житлові квартали обстрілювали з мінометів. А російські ЗМІ перетворили його ледь не на сучасний Сталінград. Утім, на знищене вщент місто Слов’янськ не схожий
Матеріал друкованого видання
№ 31 (351)
від 31 липня, 2014
Слов’янськ. Майже мирне життя

Шоста ранку, довжелезна черга на автовокзалі в Харкові. Через дві години приїжджає великий автобус «туди». За кілька хвилин його під зав’язку заповнюють люди. Стоять навіть у проході.
«Чого ви смієтеся? От якби у вас було таке горе, не посміхалися б», – каже пенсіонерка депресивного вигляду в старій дірявій кофтині, марно запихаючи клунки чи то з речами, чи то з харчами поміж сидіннями.
«Тут у всіх горе, так що не треба перебільшувати. Сідайте й повертайтеся додому», – відповідає усміхнена жінка років 60.
Автобус відправляється у рейс.

«Український Сталінград»

«Славушка, рідний», – мрійливо каже наш сусід спереду, роздивляючись краєвиди, що відкриваються з місцевих пагорбів.
Ми вирушаємо з Ізюма, останньої зупинки перед Слов’янськом. Проходимо три блокпости, на яких українські військові перевіряють документи кожного пасажира. Контроль проходить без ексцесів.
Урешті автобус зупиняється посеред вулиці колись зайнятого бойовиками міста. Повз нас пролітають два БТР з українськими прапорами. На зупинці поряд із десяток людей очікує на маршрутку. За кілька хвилин до узбіччя причалює старенький ПАЗ, вантажимося.

За два тижні місто ожило. На вулицях бігають діти,у своїх справах крокують місцеві. Тотальних руйнувань не видно

«Ми, в принципі, не проти української армії. Принаймні той безлад, що був за часів «ополчення», завершився. Спокійніше стало. Тільки ночами час від часу стріляють. Від цього трохи моторошно», – розповідає попутчик Віталій.

Через кілька хвилин виходимо з маршрутки і йдемо кілька кварталів до готелю пішки. За два тижні місто ожило. На вулицях бігають діти, у своїх справах крокують місцеві. Тотальних руйнувань не видно. Хоча то тут, то там в асфальті дірки від мін, обірвані тролейбусні дроти і залишки блокпостів «ополченців». На центральній площі Слов’янська, де ще кілька тижнів тому базувалися Стрєлок і «сотоваріщі», українські прапори. З гучномовців чути національне радіо. На постаменті вождю світової революції почеплена листівка, яка по поличках розкладає причини нинішньої ситуації в місті. Серед головного – байдужість місцевого населення, референдум і поблажливе ставлення до сепаратистів. Щоправда, агітпроп не читають. Натомість віддають перевагу безплатному wi-fi, який, попри критичну ситуацію з інфраструктурою, стабільно працює, і розеткам, від яких можна зарядити техніку. Власне, біля останніх найбільше скупчення народу. А оскільки зарядити телефон – справа не десяти хвилин, місцеві приходять на площу зі своїми покривалами й облаштовуються на прилеглих газончиках. На протилежному боці площі цілком цивільні автокрани розтаскують бетонні блоки, за якими ховалися бойовики.

«Зараз у місті спокійніше. Ночами, щоправда, іноді стріляють. Тоді лячно. Дуже боюся, що Бородай повернеться, як обіцяв. Не хочу війни. А як будуть якісь передумови для цього, одразу поїду. Другого разу просто не витримаю», – розповідає місцева мешканка Ірина.

«У вас там у Києві кажуть: у Слов’янську не лишилося нормальних людей. Це неправда. У місті багато адекватних. От тільки з тих чи інших причин ми не змог­ли виїхати. У когось не було грошей, хтось не хотів домівку кидати, у в когось старенькі батьки. І що таким людям робити?» – із розпачем каже вона.

Читайте також: Неспокійний Карачун

«Руйнувань у нас не так багато. Найбільше, щоправда, дісталося Артему (мікрорайон у Слов’янську. – Ред.). Там приватний сектор бомбили, загинули люди. А як туди доїдете, почуєте трупний запах. Кажуть, що під завалами померли люди, а їх ніхто і не думав витягати», – розповідає Ірина, понижуючи голос.

Руйнування

«Ви журналіст, так? А звідки? Сподіваюся, не з Росії? Правду писатимете? Дивіться ж бо, тільки правду. А то в нас тут вже назнімали сюжетів», – звертається до нас у черговій маршрутці чоловік середніх років.
«Дівчата, проведіть його до Артема, у приватний сектор, хай подивиться, що там коїться. І дитячий будинок теж покажіть», – оживляються жіночки, які до цього обговорювали військових, бойовиків, збитий терористами Boeing і війну загалом.

Виходимо. Наш «екскурсовод» Олена ділиться своїми думками і спостереженнями. «Я тут недавно. Живу в іншому селі, а тут чоловік працює. Тож до нього приїхала. Під час обстрілів тут не була, на щастя. Бачила лише результат. Приватні будинки зруйновані, сиротинець наполовину знищений, десь у багатоповерхівки снаряди поцілили. Хто стріляв? Відомо хто: українська армія. Мені цікаво: чому саме по нас? Чим ми завинили? Хай би собі з тим ополченням вийшли в поле і стрілялися. Щоб без жертв. А взагалі вся ця війна через Майдан. Януковичу треба було одразу їх до нігтя притиснути – і все було б добре», – переконує вона.

Біля смітника зустрічаємо чоловіка з відрами. Павло, як і більшість, намагається відновити свій будинок. Нині робить ремонт, а відрами тягає будівельне сміття. Йому за 70, він пам’ятає Другу світову і бомбардування німців. Радо проводить на своє подвір’я. «Коли мінами стріляли, дах підняло, а потім знову опустило. На городі воронки. Слава Богу, що ударна хвиля в інший бік ішла, інакше будинок просто завалило б», – показуючи уламки від мін, розповідає Павло.

Читайте також? Війна близько, війна далеко

З’являється його дружина Лідія. Вона заводить нас усередину, показуючи наслідки обстрілу. «Після того бомбардування в будинку одразу пішли тріщини. А як стали нашвидкуруч робити ремонт, зняли шпалери – все як посиплеться! Тільки встигай сміття виносити», – скаржиться жінка.

«З дідом обстріл пересиджували в льосі. Він просто ходором ходив. Думали, завалить нас. На щастя, лишилися живі. Не дай Боже вам, дитинко, таке пережити. Ми війну якось пережили, думали спокійно віку доживатимемо, а тут знову таке», – Ліда починає плакати. Виходимо на двір. Жінка кидається до підсобки, виносить звідти уламки мін.

«Ви ж подивіться, чим нас українські військові обстрілювали! Так, тут неподалік блокпост ополчення був. Але ж стріляли по нас! За що? Паркан рознесли, душ потрощили, – пенсіонери показують бачок від літнього душу, більше схожий на друшляк, – а собачку нашого ледь не вбили! З двох боків його поранило міною, око вибило, без лапи лишився. Думали, що не виживе вже. І гроші на відновлення звідки брати?» – по щоках Ліди без упину котяться сльози, Павло поряд ніяково переминається з ноги на ногу. У саморобному воль­єрі заходився гавкотом сліпий на одне око, обмазаний зеленкою трилапий пес.
«Хочемо, щоб вони пережили таке на собі! Хто вони? Влада! Хай Порошенко з Яценюком у таке потраплять, відчують, як це!» – трохи заспокоївшись, додають пенсіонери.

Прощаємося. Йдемо вулицею далі, роздивляючись залишки будинків. Знайомимося з Любов’ю Сергіївною. Вона пенсіонерка, також пережила обстріли приватного сектора: «Це десь у травні нас так обстріляли, якщо не помиляюся. Ми з дітьми пересиділи все у льосі під будинком. Час від часу нагору виходили, коли затишшя. А в сусідів хата згоріла майже вся, тільки коробка лишилася». Заходимо всередину.
«Міна десь поряд улучила. Стіна завалилася на наше з дідом ліжко, сусідня впала на ліжко дітей. Бачите? – показує дірки в стінах. – А ми були під будинком у цей час». Спускаємося в льох. У просторому темному приміщенні трохи душно, по кутках розставлені врятовані меблі.

«Отут ми й сиділи. Я з дідом, діти й онука зі своїм, як це нині називається, цивільним чоловіком. Добре, що все закінчилося. Головне, щоб «ополченці» не повернулися. Не хочеться цієї стрілянини», – додає на прощання Любов.

Читайте також: Перекувати орала на мечі

Дитбудинок постраждав, певно, найбільше. На майданчиках розкидані іграшки, у землі дірки, по периметру ходять міліціонери. Фасад будівлі наполовину завалився, вікон у рамах немає. З пробитих стін стирчать батареї і залишки арматури. Двір завалений гіллям. Чути, як працює електрогенератор. Діти явно нескоро сюди повернуться.

«То не твій друг там шарудить? – кричить міліціонер здалеку, почувши хрускіт розбитого скла десь у розтрощеному приміщенні. – Ні? А то бродять тут усякі мародери, крадуть залишки добра. Ходи, тільки обережно», – напускаючи на себе грізного вигляду, кидає людина у формі, втративши інтерес.

Міфи і легенди постокупаційного Слов’янська

Центральна площа міста. Біля розеток, які останнім часом стали місцем зібрання і початкової точки вечірньо-нічного променаду. Вдень же тут кілька пенсіонерів.

Сергій, чоловік трохи за 50. Приїхав «підзарядитися».

«Кажуть, уночі на Карачуні бій був. Начебто група озброєних невідомих прийшла. Ми чули, як стріляли. Та й ви, певно, теж (уночі справді лунали вибухи). Не хочу, щоб те «ополчення» поверталося сюди. Нині спокійніше стало, впевненіше якось. Раніше мародери містом гуляли, магазини трощили. Я от іду якось, дивлюся, з медкабінету, здається, зі стоматології, хлопець тягне крісло. От навіщо йому вдома стоматологічне крісло? І таких історій безліч», – розповідає Сергій.

До нас підходить ще один пенсіонер. Дістає старенький футляр, з якого витягує електричну бритву. Здається, «Харків». Встромляє штекер у розетку, бере дзеркальце і починає голитися. Поряд двійко дітей, підключивши телефон до wi-fi, дивляться мультики. Віддалік місцеві небайдужі прибирають клумби спільно з комунальниками. До продуктового сходяться люди трохи скупитись. У самому ж магазині напівпорожні напередодні полиці вже заповнені товаром.

«Сильно побили Семенівку і Миколаївку. Це поряд зі Слов’янськом. У нас же відносно ціле все. Ви з’їздили б туди, там є на що подивитися», – додає Сергій.

Семенівка справді кардинально відрізняється від Слов’янська. Напівзнищені будинки, гори битої цегли, спалені авто. Територія вже колишньої лікарні більше нагадує Прип’ять: зруйновані корпуси, завали у приміщеннях, темні коридори, подекуди зірвані з петель двері, припалі пилом протигази на підлозі. І цілковита відсутність людей. Удалині, біля залізничних колій, кілька десятків робітників у вигорілих помаранчевих жилетах міняють розірвані снарядами шпали. Рушаємо в їхній бік, оминаючи згорілий автобус, розстріляну вантажівку і розбиті придорожні кафе. У залізничників до цього моменту вже обід. Вони втомлені, але раді поспілкуватися з медіа. Надто з київськими.

Читайте також: Українські біженці: куди тікати?

«Тільки ж правду пиши. Бачиш ці будинки? Їх українська артилерія знищила. Стріляли з крейдяної гори», – тицяючи рукою в бік великого пагорба, що височіє над рівниною, каже Іван, один із робітників.
«Навіщо вони розстріляли лікарню? А житлові будинки? Так, поряд були блокпости «ополченців», але ж чому не поцілили в жоден із них? А лікарню в Красному Лимані для чого обстріляли? Лікаря хорошого вбили», – на підвищених тонах, не слухаючи зауважень, веде далі він.

«Думаю, не буде вже Україна єдиною. Постаралися. У кого військові стріляють?! Тут же в ополченні місцеві хлопці!» – додає загорілий молодик, мружачись від яскравого сонця.
«А от що ви думаєте з приводу фосфорних бомб?» – заходячи здаля, починає бригадир у яскраво-зеленій жилетці. Пояснюємо, що оприлюднене російськими медіа відео насправді зняте в Іраку на початку 2000-х. Не вірить.

«А я сам бачив! Увечері дивлюся – літак над Сніжним скидає щось. Потім у небі розкривається велика куля, вибухає і розпадається на частини, які летять на місто (вочевидь, бригадир мав на увазі бомбардування Сніжного 15 липня. – Ред.). Навіщо українська авіація скидала бомби на місто?! А в Лимані вже кілька зґвалтувань. Українські ЗМІ брешуть!» – розпалюючись продовжує він. Чому авіація саме українська – бригадир не пояснює.

«Чекайте, от про зґвалтування я не чув. Можете мені повірити. Я спілкуюся зі… специфічними дівчатами в Лимані. Схоже на байки. Та й фосфорні бомби. Ти бачив, як у Сніжному щось вигоріло? Ні? А після фосфорного бомбардування місця, у які потрапляє фосфор, вигорають! Я не за тих і не за інших, я за правду. Миколаївку обстріляли українці – так, було таке. Те, що наші військові не чіпали колони Ґіркіна, коли той степом понад 100 км проїхав, теж правда. І це викликає багато запитань. Але не сійте паніки!» – каже Микола, чоловік років за 30, один із залізничників.

Удалині видніються згорілі вантажівки з будматеріалами. Поряд барикади, під ногами гільзи від автоматів, на бетонних блоках вицвіла від сонця ікона. Далі підірваний бойовиками міст і понтонна переправа.
«Я на твоєму місці не вірив би кожному слову про ті обстріли. У мене знайома бачила, як «ополченці» встановлювали міномети на машини, каталися містом, стріляли кудись у бік українських блокпостів, а потім розверталися й розстрілювали житлові будинки», – зі знанням справи каже таксист Олександр.

«Коли нас обстрілювали, знаєш, деякі «колеги» такі гроші тут заробляли. За 500–700 грн у село за 10 км людей возили. А взагалі не хочеться, щоб «ополченці» повернулися. Тільки життя налагоджуватися стало. Електрику дали, воду. Електричка почала ходити до Харкова, харчі в магазинах з’явилися», – розповідає він.

Читайте також: Ми з «Донбасу»

Сутеніє. На центральній площі так само юрмляться люди. Де-не-де видно військових з автоматами, по темних кутках молодь цмулить пиво. Айтішник Саша поглядає на екран свого iPhone, другою рукою тримається за блок безперебійного живлення від комп’ютера.

«Так, у мене в кварталі ще світла не дали. Тож такий вечірній променад. Ви з Києва журналіст? Тільки пишіть правду. Щоб без розіп’ятих дітей. Як із військовими… Ну вони відбили Слов’янськ у сепаратистів, зайшли в порожнє місто. І поясніть, чому колону Стрєлка пустили аж на Донецьк? І, будьмо відвертими, не всі «ополченці» такі погані, як їх намагалися малювати», – каже Саша, проглядаючи стрічку новин у «ВКонтакте» з телефона.

«Якось ішов я зарядити безперебійник, то мене зустрів «ополченець», порадив під будинками ходити, бо ж на дахах снайпери були, могли підстрелити. Та й на барикадах помирали місцеві хлопці, яким голови задурили. А люди Стрєлкова в міськраді сиділи. Військові теж різні... От був я в магазині. Переді мною двоє купують мінералку, молоко і хліб. А за ними двоє – горілку. А я боюся людей з автоматами і горілкою», – додає він.

Скаржиться, що з роботою і, як наслідок, фінансами зараз проблематично.

«Я в інтернет-компанії працюю, прокладаємо мережі. Поки світла немає, не можемо нормально відновити свою роботу. А потім… страшно повертатися. Дахи ж ніхто не перевіряв. Може, вони заміновані. Снайпери могли за милу душу розтяжок наставити. І одного прекрасного дня я підірвуся. Дружина сама залишиться», – з фаталізмом у голосі додає Саша.

Силовиків майже не видно й не чути. Про війну нагадує хіба що бронетехніка, яка час від часу їздить міськими вулицями. І блокпости навколо Слов’янська. На одному з яких, до речі, стоять чоловіки з розформованого «Беркута». Упізнати їх можна по формі. Коли бачать київську прописку, усміхаються.

«Бережи себе, земляче, не ризикуй дуже», – кидають на прощання, коли повертаємо на дорогу до Ізюма.

Місто відновлюється. Загалом за чотири дні нашого перебування в Слов’янську в низці районів з’явилися електрика і вода, магазини, зачинені в день приїзду, вже працювали. А на центральній площі усміхнені діти разом із батьками годували голубів.

P. S. Імена деяких персонажів змінено.


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Святошинський районний суд продовжує розглядати провадження щодо п’яти колишніх працівників «Беркуту». На черзі – велика балістична експертиза.
    27 вересня, Станіслав Козлюк
  • Перші в історії праймеріз партії Республікаців з великою долею імовріності визначать майбутнє Франції на найближчі п’ять років.
    27 вересня, Алла Лазарева
  • 26-го вересня ввечері відбувся перший раунд теледебатів між кандидатами у президенти США Гілларі Клінтон та Дональдом Трампом. Перемогу у них медіа однозначно віддали кандидатці від демократичної партії, однак кандидат від республіканців теж знайшов слабкі сторони своєї суперниці.
    27 вересня,
  • Полтавська область справедливо вважається одним із локомотивів української економіки. Якщо вже й сперечатися про те, хто «годує країну», то Полтавщина серед регіонів завжди буде в перших рядах.
    27 вересня, Денис Казанський
  • Минулого тижня світові ЗМІ писали про передачу Україні права проводити фінал Ліги чемпіонів, мододих українських політиків та спростовували чутки про польських військових на Донбасі
    26 вересня, Ольга Ворожбит
  • Воно не прийме тебе, поки не полюбиш його першим, поки не звикнеш до його характеру, до його камерності й непоказного аристократизму. Замешкати тут — означає зголоситися на те, щоби про тебе тут усі все знали і ти так само все про всіх знав, прийняти неписане правило, що, зрештою, у людей не може бути аж надто багато секретів.
    26 вересня, Ярослава Тимощук
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено