Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
28 липня, 2014   ▪   Валерія Бурлакова   ▪   Версія для друку

Боєць АТО: «Ми воюємо проти всіх»

Богдан Лозицький із 72-ї бригади розповів Тижню про велику кількість загиблих, яких записують зниклими безвісти, безпорадність автоматів проти важкої артилерії, східні «котли» та зрадництво вищих ешелонів ЗСУ
Матеріал друкованого видання
№ 31 (351)
від 31 липня, 2014
Боєць АТО: «Ми воюємо проти всіх»

Сам він із Київщини. Поїхати на Схід Богдан вирішив іще під час першої хвилі мобілізації. «Обдурив матір та дружину – сказав, що мені повістку прислали. Насправді не було... Я сам пішов у військкомат і попросив, щоб мені її дали. Та й поїхав», – розповідає чоловік. Близько трьох місяців тому він і гадки не мав, що повернеться додому не з перемогою, а з іншої причини – бо... «відмовляється виконувати злочинні бойові накази».

Спогадів із війни в Богдана Лозицького безліч. Але найстрашніші – про 11 липня.

«Ані рук, ані ніг»

«Усе почалося ще 10-го числа. Ми – хлопці із 72-ї бригади – на той час уже п’ять діб супроводжували військову колону з їжею, водою, бензином, боєприпасами, – згадує він. – «Прикривали» зенітками й кулеметами, проводили по точках Луганської та Донецької областей, де перебували наші. Зробивши коло, вже мали повертатися на місце дислокації, але до нас підійшов начальник, підполковник Микола Мужук, наказав нам вийти з колони і проводити 79-ту бригаду... Колона пішла далі без нас. На запитання, як вона їхатиме без прикриття, нам не відповіли».

Крім раптової зміни курсу на бійців чекала ще одна несподіванка. «Нам наказали стерти з бортів знак (дві вертикальні смуги), що відрізняє нас від сепаратистів, хоча ми маємо з ними однакову техніку... Чому? Не знаю досі. Це все одно, що вдягти в 1941 році німецьку форму. Нас могли розбомбити й наші... Одначе наказ є наказ: того дня ми замазали смуги на техніці брудом і вирушили вперед із 79-ю бригадою».

Нам не дають наказів на відстріл. По нас б’ють, ми бачимо ворожу техніку, але не маємо команди знищити її

Хлопці мали забрати боєприпаси в одній точці, відтак прибути на базу 79-ї, а потім, наступного дня, за командою повернутися до рідної 72-ї. Але вийшло все інакше. «В дорозі нас застав вечір, і ми заночували на базі 24-ї бригади, яка стояла під селом Зеленопілля в Луганській області. Коли приїхали туди, нам сказали лягати відпочивати просто посеред поля. За логікою військових маневрів ми мали розташуватися в лісопосадці поруч – щоб противник не бачив нашої техніки, боєприпасів. Крім того, відстань від машини до машини мала б становити 20–50 м, – зауважує чоловік із військовою освітою та досвідом строкової служби. – То чому ж посеред поля?! – Не ставте зайвих запитань, – відповіли нам. – Сказав командир – отже, так і повинно бути. Ми тоді вже п’ять діб, як спали лише по дві-три години. То й повкладалися на нічліг…»

Читайте також :На танконебезпечному напрямку

Близько 4-ї ранку 11 липня до 24-ї бригади прибула їхня колона з боєприпасами. «Її поставили квадратом навколо нас – теж посеред поля», – зауважує боєць. О 4-й колона встала. О 04:15 всіх уже накрило «Градом»...

«Потім хлопці казали, що розвідка доповідала про наявність системи «Град» на певній відстані від нас. Однак від командування надійшов наказ не знищити її, а... спостерігати. Цікаво, що коли нас розбомбили, то поруч не було жодного офіцера. Єдиний поранений офіцер – медик...» – каже Богдан Лозицький.

Біля місця дислокування 24-ї бригади був закинутий ангар. «Там ми зробили тимчасовий шпиталь... Ну, як шпиталь... Ми просто заносили хлопців туди й там уже з’ясовували, де у нас «трьохсоті» і де «двохсоті», – опускає очі боєць. – «Двохсоті», – пояснює, – це «вантаж-200» – загиблі. «Трьохсоті» – поранені. Люди помирали на руках. Відірвані руки, ноги. У кого п’ята теліпається, у кого очей немає, хто згорів...

Потерпілим надали медичну допомогу. Убитих почали вантажити на «Урали»: «Заповнили чотири машини. Не було за що піднімати – ані рук, ані ніг... Де за ремінь брали, де просто за тіло...»

За офіційною версією, того дня під Зеленопіллям загинуло 19 українських військових. «Чотири «Урали»... Які 19? Не менш як сотня. Самих «двохсотих» – сто мінімум», – констатує очевидець.

Навіщо, а головне, як офіційні зведення зменшують кількість загиблих? Адже про загибель хлопців усе одно дізнаються родичі. «Зараз багато з ким немає зв’язку. А те, що буде потім, буде потім. Війна, як то кажуть, усе спише, – каже Богдан. – Із кого дурня зроблять, із кого дезертира... Кому медальку дадуть». Тіла загиблих, як він розповідає, аж ніяк не завжди потрапляють додому.

Читайте також: Ми з «Донбасу»

«У Зеленопіллі був мій товариш Анатолій Савченко з Київщини. Боєць 72-ї бригади. 21 рік пацану... Здоровий такий, метри два! Але в душі – плюшевий ведмедик... І справжній козак. Справжній патріот. Він дуже нас любив, дуже любив життя, любив нашу Батьківщину. Від обстрілу «Градом» у нього були численні поранення, півголови роздробило. Спочатку Савченко лежав у комі, а потім помер. Його закатали в цинк – і... тіло зникло. Навіщо? Немає тіла – немає діла. Нині його вважають безвісти зниклим. Потім із нього, думаю, зроблять дезертира – і батькам не треба нічого виплачувати, і справу можна зам’яти», – розповідає про побратима Богдан.

На мисочці

Далі говоримо про Зеленопілля… «Кіпіш. Паніка, – констатує Богдан Лозицький. – Ми не розуміли, як уціліли взагалі, й усе перевіряли один одного: чи не поранені? Бо бігали люди, допомагали, а потім з’ясовувалося, що вони й самі дуже травмовані... Шоковий стан».

Згодом бійці 72-ї передзвонили до командира. «Ви що, цілі досі?» – спитав той.

«Ми почали доповідати йому: що з наших 14 хлопців один помер, троє поранених. А він почав ставити запитання дурні – чи ціла техніка? Звичайно, вона теж погоріла... Кажемо: командире, забери нас звідси! – адже наших лишилось 10 осіб. А він: як я вас забиратиму звідти, якщо вас там не мало бути?.. Ми були в шоці. Це тепер уже знаємо, що не було документів на супровід цієї колони, що не надходило наказу згори... Хай цим уже займається військова прокуратура. Адже звідкись лунали всі ці накази, зокрема – і стирати смуги. І хтось поставив нас там, посеред поля – на мисочці з блакитною облямівкою».

Розгублені хлопці із 72-ї почали дзвонити до іншого командира – на командний пункт у Сонцеве Донецької області. Попросили доповісти комбригу, що з ними сталось, і повідомити, що їм потрібна термінова допомога. «Але той, хто мав іти до нашого комбрига, сказав, що до нього не піде – бо «в нього дуже важливий гість і не хочеться його турбувати».

Читайте також: А може, не було війни…

Вибиралися самотужки – попросили десантників, яких супроводжували, забрати їх із собою. Повантажилися і поїхали на базу 79-ї бригади. «Прибули ввечері. А о 12:30 ночі почалося бомбування їхньої бойової техніки...» – розповідає Богдан.

І в 24-й бригаді, і в79-й бомбили суто боєприпаси. Лозицький переконаний: це означає, що вороги знали точні координати. «Пацюки серед керівництва, – каже він. – Дати точні координати звичайний солдат чи офіцер не може. Щоб знати їх, йому треба поїхати в одну точку – куди стріляти, потім в іншу – звідки стрілятимуть, і навести. Усе це робиться мінімум півдня, а не 15 хв: коли о 4-й ранку приїхав, а о 04:15 розпочався обстріл... Крім того, якщо у 24-ї бригади все «на долоні», то в 79-ї боєприпаси заховані в кінці лісопосадки і залп із «Граду» був по них. Розвідка та безпілотники не можуть знати точні координати – роздивитися добре замасковані боєприпаси в лісосмузі неможливо».

Щодо удару по 24-й додає: «Тоді, о 4-й ранку, ніхто не міг знати, що ця колона приїде і стане саме в цій точці... У ворогів мав бути план із точними даними, де поставлять колону, – вдарили метр у метр. Сепаратистам заздалегідь було відомо, і наші військові ставали туди, куди була наведена зброя»...

«Автомат не потрібен»

Війна в містах – та, яку люблять показувати ЗМІ, – дуже відрізняється від війни у полі. «Так, там хлопці наступають, воюють... А тут солдати охороняють передову, – пояснює Лозицький. – Ми відбиваємося, а ті знову заходять через кордон. Це замкнене коло. І всі знають, що найманці досі пруть. Усі знають, звідки вони пруть. Але все куплено».

«Хлопців, які стоять на позиціях і прикривають кордони, беруть у кільце й винищують, – пояснює боєць. – Просто з усіх боків валять. І, скажімо, наш полковник Грищенко чудово знає, що там стоять ті, кому не доставляють ані води, ані їжі, ані пального, ані боєприпасів, мотивуючи тим, що ми туди не можемо зараз зайти, бо там сепаратисти... Так уся Україна знає, що там сепаратисти! Чому не вибити їх? Бояться? Але ж не побоялися поставити там солдатів, за життя яких зараз ніхто не турбується. Нікому не цікаво, що бійці зараз їдять і п’ють. А вони нічого не їдять і не п’ють…»

Таких котлів на сьогодні як мінімум п’ять – сім, каже Богдан. «Наших віддали на розтерзання вовкам. Допомоги немає, просто кажуть: «Тримайтеся». Але нічим навіть відбиватися! Стоїть система САУ, радіус пострілу якої – 17 км. Зауважте: 17 км, у той час як «Град» б’є щонайменше з 20 км. Вже не долітає! А вони б’ють із 40 км, із 90 км…»

Іноді хлопцям вдається вирватися самотужки. «Такі є, – киває чоловік. – Наприклад, підрозділ 1-го батальйону. Вирвалися. Приїхали на командний пункт. Натовкли пику командирові. Сказали, знають, що там було, що це зрада і що вони не братимуть участі в зраді... І 134 особи з командного пункту сіли на нашу техніку й поїхали до Білої Церкви. Їм обіцяли, що в смт Розівка (Запорізька область) їх зустрінуть автобуси й заберуть. Але там їх виматюкали і сказали, що вони дезертири...»

Читайте також :Добровільні призовники

90 днів призову вже закінчилися в багатьох бійців АТО. «Будьте ласкаві, зробіть ротацію, – каже Богдан. – Нехай хлопці на «гражданці» побачать, що їхні попередники повернулися, що дістали статус учасників бойових дій. Тоді вже друга хвиля бачитиме, що держава за них переживає. Але їх заманили в пастку і не випускають із неї. З тих, хто звідти якось виривається, роблять дезертирів».

Чи може бути таке, що ротацію не хочуть проводити, аби уникнути зайвого розголосу? Щоб хлопці не розповідали ЗМІ, що було там, у зоні? Богдан Лозицький вважає, що так. Та й недарма згадує про статус учасників бойових дій. Сам він, наприклад, досі не має довідки про те, що перебував у зоні АТО, хоча декому їх пощастило дістати. Знає він і про те, про що ми вже не раз згадували у наших публікаціях: «списування» солдатів, котрі дістали поранення під час АТО, адже воно є беззаперечним доказом присутності на війні. «Є в мене знайомий, якого поранили, а коли стали піднімати документи, то його на Сході взагалі немає. Також мені відомо, що лікарів змушували ставити постраждалим у бою діагноз «запалення легенів» чи «грип», – розповідає співрозмовник Тижня.

Є й безліч інших проблем. «Броніки», які бійці ЗСУ мають «через одного», – чи не найдрібніша з них. «Нам не дають наказів на відстріл. По нас б’ють, ми бачимо ворожу техніку, але не маємо команди знищити її... Мусимо просто дивитися, як нас винищують. За документами хлопці стоять і нібито воюють. А по факту... Стріляти без команди не можна: її має дати хоча б якийсь молодший офіцер, котрий розуміє, куди наводити і стріляти. Як у Криму? Так. Тільки вже з жертвами. Це елементарний відстріл наших солдатів. Навіщо посилати туди бійців, якщо їм знову видадуть лише автомати та кулемети? Це зброя для боїв у населених пунктах. Проти української армії зараз діє артилерія, проти якої теж треба застосовувати важку артилерію! Автомат буде потрібен, коли вже до хати прийдуть...»

Незлим тихим словом згадує боєць і так зване перемир’я. «Ми їх тоді майже добили... За це перемир’я вони все завозять, але їх не можна чіпати! Стоять за 500 м від блокпоста й окопуються, укріпляються, заливають бетоном. Але їх не можна чіпати! Їм ніби дали час відновити сили...»

«Що зараз треба від нашого керівництва, то це схаменутися. Подивитися тверезим поглядом на всі ті «дрібниці», бо вони й визначають результат війни. Звернути увагу на кордони, де за все сплачено. Це політичні баталії, відмивання грошей. Хоча... Я впевнений, що верхівки знають, що там відбувається. Там знищується цвіт нації. Гинуть патріоти. Це так гнило... – Богдан закурює вже далеко не першу сигарету. – Зараз триває ще одна хвиля мобілізації. Цих виб’ють, тих виб’ють – ось так, по-тихому. А потім, зрештою, коли вороги підуть на Україну, – а я впевнений, що вони доберуться до Києва, – нас може вже не бути. Може не бути кому захищати рідну землю – вони знищують нас.

«...Якщо це можливо, не завершуйте репортажів безнадією», – радять медіа-профспілки. І ми не будемо. «На Донбасі проїжджали села... Стоїть бабуся років 90, яка пережила Другу світову, плаче і хрестить нас. Хрестить, бо знає, що таке війна.

Заради цієї бабусі ми йшли воювати. Заради маленьких хлопчиків і дівчаток, які віддають честь військовим і кричать: «Ми вас любимо!». Тільки заради них. Дайте нам команду на знищення, не заважайте нам – і за чотири дні ми зачистимо і Донецьк, і Луганськ», – каже Богдан Лозицький.

«Вороги – це і сепаратисти, і РФ, і наша корумпована влада. Ми зараз проти всіх воюємо. І українці повинні просто знати це все. Знати, робити висновки й готуватися до війни з Росією. Довіряти лише самим собі. Розраховувати тільки на самих себе», – додає солдат.


Матеріали за темою:

--> --> -->
Реклама
Останні публікації згорнути
  • Протягом тижня західні ЗМІ писали про утиски кримських татар, скандальне призначення Луценка, новий план роботи уряду та вірогідність примирення із Росією
    23 травня, Віталій Рибак
  • Добре знайома українському споживачеві модель Toyota змінила імідж
    23 травня, Олександр Пархоменко
  • Алоїз Принц — один із найавторитетніших біографів нашого часу. Автор життєписів Германа Гессе, Франца Кафки, Ісуса Христа, Терези Авільської відвідав цьогорічний «Книжковий Арсенал», на якому презентував переклад книжки «Ханна Арендт або Любов до світу» («Темпора»). Напередодні дебюту Принца в Києві Тиждень поговорив із ним про «Книжковий Арсенал», видавничу справу в Німеччині та імідж України в очах німецьких інтелектуалів.
    23 травня, Богдана Романцова
  • Листи ненависті, погрози вбити, образливі коментарі під статтями, залякування в соц­мережах. Через будь-який матеріал з України чи про неї, незалежно від теми. Підозри, радикальні погляди, що ґрунтуються переважно на російській пропаганді, часто дуже химерні уявлення про цю війну. Ось один вимір реакції на мої репортажі зі Східної України, навіть попри те що я писала про обидві сторони, нама­­гаючись подавати інформацію якомога об’єк­­тивніше. Другий вимір — величезна підтримка. Читачі, які дякують за об’єктивні репортажі, історії від очевидців на фронті. Схвалення, корисна інформація, допомога в пошуку фактів.
    22 травня, Ніна Лейнонен
  • Те, що відбувалось у Донецьку 9-го, либонь, можна було б узяти в одні великі лапки, як ми звикли це робити, пишучи про «ДНР». На парад я свідомо не пішов, наївно вирішивши, що найгірше пропущу.
    22 травня, Станіслав Васін
  • Нові загрози змушують НАТО і ЄС до співпраці
    22 травня, The Economist
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
работа Харьков оптимизатор любовный гороскоп на год Жеральдин Пайя http://avtosale.ua/
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено