Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
26 липня, 2014   ▪   Дмитро Крапивенко   ▪   Артемівськ – Костянтинівка   ▪   Версія для друку

На танконебезпечному напрямку

Бійці 93-ї механізованої бригади четвертий місяць не покидають зони АТО. Кореспондентові Тижня вдалося провести добу на одному з блокпостів
Матеріал друкованого видання
№ 30 (350)
від 24 липня, 2014
На танконебезпечному напрямку

У 93-ій бригаді хлопці звитяжні, обстріляні, воюватимуть до перемоги – годі в цьо­­му сумніватися. Їм не потрібні велеречиві політруки, які пояснюватимуть бійцям, за що вони воюють. Це ж бо не абстрактний «інтернаціональний обов’язок», а захист Батьківщини в прямому розумінні цього слова. Але чогось таки бракує. Передусім виз­нан­ня, що вони фронтовики, бійці на передовій, а не учасники якоїсь там короткотривалої операції з невизначеним статусом. Багато хто з них заслужив бойові ордени та медалі, але чому їхні заслуги ігнорують штаби? У мирні часи героями України ставали співаки й директори м’ясокомбінатів – влада їх помічала й щедро роздавала нагороди. Солдати на передовій такі непомітні?
Проїхавши блокпостами й таборами на нещодавно звільнених територіях, я ловив себе на думці, що кожен підрозділ живе своїм окремим життям, боронить довірений йому клаптик землі, але гадки не має, чим займаються сусіди, як взаємодіяти з ними в різних ситуаціях. Генерали з Ізюма та Києва чомусь не квапляться збирати всі сили в один кулак і діяти так, щоб з’єднання працювали злагоджено й не заважали одне одному, не чекали годинами під обстрілом на підмогу.
Армію завжди називали дзеркалом суспільства, і вона як організм видається цілком здоровою та придатною до виконання бойових завдань. Але, як і в цивільному житті, всі процеси зупиняються на етапі координації з вищим державним менеджментом. Генерали, як і високопосадовці, й далі перебувають у своїй паралельній реальності, у той час коли суспільство забезпечує військо всім необхідним, а армія воює, попри складні умови, переважна частина з яких виникли через банальне нехлюйство вищого керівництва. Якби волонтери і солдати не керувалися власним сумлінням, то генерали й чиновники, мабуть, уже вивісили б білий прапор і сіли за стіл переговорів із терористами.

Людей і справді бракує. Наряд – сон – наряд – сон. І найбільше бійців знадобиться саме вночі – найнебезпечніший час, найвища ймовірність обстрілу

Придніпровські «партизани»
Ранок, пожвавлення на трасі, солдати заледве встигають оглядати машини. Вантажівки (деякі місцеві заводи таки працюють), автобуси з окупованих територій переважно з жінками й дітьми на борту, легкові машини здебільшого з донецькими і луганськими номерами. Звично, ввічливо. Командир, 52-річ­­ний підполковник Геннадій Тарасюк, дає завдання офіцерам. «Я свого часу Московське загальновійськове закінчив. Прослужив 25 років. Далекий Схід, Забайкалля… Потім пенсія, працював у себе на Дніпропетровщині в комунгоспі. За віком мене могли б і не мобілізувати. Але зателефонував друг із бригади, сказав, що бракує офіцерів. Уже за чотири години я був на базі в Черкаському. Міг би лишитися при штабі, але знаєте, як Юрій Шевчук співає: «Чем ближе к смерти, тем чище люди, чем дальше в тыл, тем жирней генералы». Я для себе визначився: моє місце тут, із людьми», – розповідає підполковник у вільну хвилину.
Підрозділ строкатий. Є зовсім молоді хлопці, що недавно закінчили строкову службу, а є такі, кому добре за 30… Самі себе називають «партизани» – так ще в радянські часи охрестили цивільних, яких на короткий термін викликали на військові збори перевірити кваліфікацію, відновити бойові навички. Але то в мирні часи… Бійці 93-ї бригади воюють уже четвертий місяць, змінили восьмий блокпост. Усього було: і мінометні обстріли, і «Градами» накривали. Були і втрати… Часто згадують свої позиції під Добропіллям. «Люди там золоті, об’єд­нались у самооборону, і духу сепаратистського не було. Ледь на руках нас не носили. Але там і найстрашніші обстрі­ли пережили, – зга­­дує командир. – Тут до нас ставляться інакше. Не те щоб воро­­же, але відчуваю, що люди бояться, вони ще тиждень тому під контролем «ДНР» були».
Зупиняється «шушарик» – так ласкаво у військах кличуть ГАЗ-66. Бійці з бригади привезли «гостинці»: протигранатну сітку і тепловізор. Останньому командир радіє, як хлопчик: «Ну нарешті, нарешті дочекалися, сьогодні вночі протестуємо». Пристрій надійшов не зі складів бригади, як дізнаюся згодом, а від волонтерів. Від них же німецькі камуфляжі (є не в усіх бійців, а український під пекучим степовим сонцем розлазиться за два тижні), частина бронежилетів, їжа. Її не бракує, бійці ситі, ніхто на харчі не нарікає. Не те що було в мирні часи у війську: мало, несмачно… Немає тут і задавненої хвороби пострадянських армій – дідівщини. «Партизани» – люди дорослі, у багатьох є сім’ї, тому тут, на блокпосту, старших просто поважають, молодшим допомагають та оберігають. «Та він пацан зовсім, хай перепочине», – почуєш від бувалого бійця.

Читайте також: Ми з "Донбасу"

Приїздить командування батальйону, разом із підполковником Тарасюком та офіцерами оглядають позиції, про щось радяться, зрозуміло, не для журналістських вух. Спілкуюся з бійця­­ми, вільними в цей момент від служби. «Мені повістка прийшла, коли я в Криму був на заробітках, але невдовзі там уся робота зупинилася. Повернувся додому, до Нікополя, – розповідає Антон Касьянов із зенітного взводу. – Звід­­ти на перепідготовку на кілька днів, і ось я тут. Тут же в бригаді мій малий (молодший брат) служить у розвідці. Він на контракт пішов ще до війни, хотіли й третього нашого брата мобілізувати, але добре хоч отямилися, не призвали. Чому так вирішив? Та все просто: якщо не ми, то хто? Щоправда, на мою думку, якби всі, хто може, в армію пішли, то і втрат було б менше, і швидше все це закінчилося б. Я от недавно у відпустці був удома, в мене дружина, двоє дітей. Там усі за нас моляться, чекають… Звичайно, все це не минеться для мене безслідно. Всякого довелося побачити. Думаю, після повернення знадобиться якась психологічна реабілітація».
Людей і справді бракує. Наряд – сон – наряд – сон. І найбільше бійців знадобиться саме вночі – найнебезпечніший час, найвища ймовірність обстрілу. Поспати, поїсти, зателефонувати рідним, вряди-годи щось почитати чи подивитися – іншого дозвілля годі чекати. Та й то якщо поталанить.
Командування доходить вис­новку: блокпост міститься на тан­­конебезпечному напрямку. От­­­же, до роботи. Потрібні нові укриття, позиції для бронетехніки. Роботи стане на всіх. «Добре, що цього разу хоч екскаватор прислали, а то часом уручну лопатами копаємо», – кажуть солдати.
Тягаємо колоди на бліндаж.
«Ех, шкода дерев, їх тут і так небагато», – замислився один із бійців. «А людей тобі не шкода? Вдарять «Градом», то будеш із сирої землі пилюку добувати».
Хто зрадіє зайвій роботі? Але... «Для себе ж будуємо, шко­­да лише, що тільки-но все це поробимо, буде наказ на інший блокпост перебиратися, не раз уже так було», – каже механік-водій БМП.
Командир проводить шикування. Більше «секретів» (захова­­­­них постів. – Ред.), частіше змінювати позиції, надійно перекрити бліндаж. Завдання зрозумілі? Так точно!
Солдати не ниють і не жаліються. Добре, що більшість із них мобілізовані з найближчих областей: Дніпропетровської та Запорізької. Можна у відпустку на п’ять днів (із дорогою) з’їз­дити. Техніка хоч 20 років і простояла в парку, але на ходу, боєприпасів на три війни вистачить, пального теж удосталь – якість буває така собі, але баки завжди повні. От якби ще зарплату давали. На календарі 16 липня, а її за минулий місяць ще ніхто не бачив. Та й розмір геть не той, про який кажуть генерали на телекамери: спочатку платили по 1,8 тис. грн, потім збільшили до 2,2 тис. грн. А де обіцяні 5–6 тис.? Четвертий місяць в АТО, а хто знає, чи видадуть усе, що належить, укупі з бойовими? А з кого спитати? Генералів на блокпосту ніхто не бачив.
Про ворога згадують зрідка. Ніхто не може зрозуміти, за що воюють сепаратисти. «За гроші, ма­­буть», – знизують плечима. Хвалять ворожі укріплення деенерівців у Костянтинівці – видно, що робилося для серйозної оборони зі знанням фортифікаційної справи. «Ну їм робочих рук не бракує», – усміхається один із бійців, натякаючи на примусову пра­­цю цивільного населення на окупованих територіях.
Є тут і свої герої. «Був у нашій бригаді один хлопець. Олександр Савенков з-під Павлограда, на шахті працював. Він і строкову не служив. Сирота, його бабуся виховувала. Бувало, сміялися з нього – він навіть у військових званнях плутався. Прізвисько в нього було Ентузіаст. Спортом уже тут на фронті став займатись. І в бою себе показав… Коли на їхні позиції напали сепари, до останнього відстрілювався», – розповідають мені бійці.

Читайте також: А може, не було війни…
Один офіцер і один солдат повертаються з відпустки. У цивільному. З гостинцями: цигарки, солодощі, кава. Тут же двоє інших швидко збираються додому – встигнути на вечірні автобуси. «У військовій формі не їздимо. Та нашого брата і так видно: короткі стрижки, загар у характерних місцях, ну ось це ще», – зенітник Ігор Берестенко демонструє червону вервечку на шиї – своєрідний солдатський фешн, бійці АТО обрали собі такий талісман. – Але краще зайвий раз не привертати до себе уваги».
«Удачі, мужики!» – і батальйонний «шушарик» зникає за блокпостом.

Нікопольчани Ігор Берестенко та Антон Касьянов. Земляки і нерозлучні друзі. 24 липня Ігор загинув під час нападу на блокпост біля міста Дебальцево

Тривожні вогні
Вечоріє. Усі знають: зайде сонце – мирна спека мине. Бійці заступають на варту. Найбільше клопоту в мінометників. Треба підсвітити найближчі лісосмуги й пагорби. До планових стрільб хвилин 10–15. Розповідає Андрій Зінковецький, уродженець Вільнянська (Запорізька область), командир розрахунку:
– Строкову служив у прикордонних, потім був у миротворчому контингенті в Іраку. Поляки мене навіть медаллю «За відвагу» нагородили за порятунок їхнього конвою. Тут у нас теж випадок був. Під Добропіллям нас почали обстрілювати. Ми їх накрили першою ж міною. Вдало скоригували вогонь!
– А тобі за це нагороду не дали?
– Та яке там… – відмахується Андрій і йде на позицію.
Приблизно в районі Горлівки і Дзержинська починає працювати артилерія. Глухо. Відносно далеко. Мінометники проводять підсвітку місцевості. Ніби спокійно. Стихає артилерія. Поодинокі машини на шосе. Наростає гул удалині – з незвички – танкові двигуни.
– То кар’єр поруч працює, вдень його з траси не чути, – заспокоює вартовий.

Читайте також: Убити сепаратиста

Відносно тихо. Зовсім темно.
– Мінометка, до бою! – командує Андрій.
Освітлювальна, димова, зно­­ву освітлювальна. Ще. На пагорбі на відстані 2,8 км помітили якісь світлові сигнали, хтось трасерами бавиться. Наших там немає.
– Зі стрілецької зброї не дістануть, хіба що коригувальник артвогню в них там сидить, – позіхає вартовий Сашко.
Справді, після того як по пагорбу пристрілялися, «світломузика» припинилася.
Десь далеко за містом – заграва. Здається, там бій.
На ранок ледь не тривога. Заєць зірвав розтяжку. З’ясову­­єть­­ся за кілька хвилин.
Солдатів на блокпосту побільшало. Дехто не в гуморі: де обіцяна зарплата, де нормальні камуфляжі, чому не змінять хоч на нетривалий відпочинок, адже є бійці, які з квітня сидять у Черкаському (Дніпропетровська область, місце постійної дислокації бригади)?
Прошу спіймати мені таксі. «Запросто, хто ж нам відмовить», – жартують хлопці. Тиснемо руки на прощання. Один із вартових занотовує номер зупиненого авто – люди в цих місцях зникають досі, тому такий захід не зайвий.

 


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Як одинаки-аматори створюють варті уваги колекції. Без меценатів і державної підтримки
    23 липня, Богдан Логвиненко
  • От що цього разу? Питаю я себе. Давай уже писати про першу «Червону руту». Давай! Про «Гадів», Чубая, Бурмаку... Про Миколайчука, врешті-решт, лисого, босого, у лєопардовій пов’язці... Про Чернівці 1989 року... Не цього разу. Може, наступного... Так само, у принципі, я думав, коли минулого разу сідав за комп. Тоді мене «відволікли» ВІА. Ансамблі. Вокально-інструментальні... Добре... А зараз шо?
    23 липня, Сергій Харинович
  • Спека! Шалена спека! На сонці за +40 °С, і це дуже відчутно. Розмови про відпочинок і море лунають повсюди: «Їдете? Куди? Як?».
    23 липня, Яна Вікторова
  • Система державної підтримки в Росії демонструє дива неефективності. Україна ще має шанс уникнути таких помилок
    23 липня, Катерина Барабаш
  • За понад як 20 років незалежності українці, попри задекларовану в Конституції соборність, все більше замикались по регіональним квартирам. Галичани дивилися на захід, жителі Донбасу на схід, кияни – на Туреччину, Єгипет і Тайланд. Радикально скоротилися внутрішні перельоти, повмирали малі аеропорти. Трансукраїнські потяги долали українські простори за десятки годин, а стан доріг ніяк не сприяв і автомобільному сполученню.
    22 липня, Вадим Войтик
  • Недбальство сепаратистів може спричинити масове отруєння ґрунтових вод і річки Кодема.
    22 липня, Павло Василів
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
работа Харьков оптимизатор любовный гороскоп на год Жеральдин Пайя http://avtosale.ua/
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено