Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
26 липня, 2014   ▪   Дмитро Крапивенко   ▪   Артемівськ – Костянтинівка   ▪   Версія для друку

На танконебезпечному напрямку

Бійці 93-ї механізованої бригади четвертий місяць не покидають зони АТО. Кореспондентові Тижня вдалося провести добу на одному з блокпостів
Матеріал друкованого видання
№ 30 (350)
від 24 липня, 2014
На танконебезпечному напрямку

У 93-ій бригаді хлопці звитяжні, обстріляні, воюватимуть до перемоги – годі в цьо­­му сумніватися. Їм не потрібні велеречиві політруки, які пояснюватимуть бійцям, за що вони воюють. Це ж бо не абстрактний «інтернаціональний обов’язок», а захист Батьківщини в прямому розумінні цього слова. Але чогось таки бракує. Передусім виз­нан­ня, що вони фронтовики, бійці на передовій, а не учасники якоїсь там короткотривалої операції з невизначеним статусом. Багато хто з них заслужив бойові ордени та медалі, але чому їхні заслуги ігнорують штаби? У мирні часи героями України ставали співаки й директори м’ясокомбінатів – влада їх помічала й щедро роздавала нагороди. Солдати на передовій такі непомітні?
Проїхавши блокпостами й таборами на нещодавно звільнених територіях, я ловив себе на думці, що кожен підрозділ живе своїм окремим життям, боронить довірений йому клаптик землі, але гадки не має, чим займаються сусіди, як взаємодіяти з ними в різних ситуаціях. Генерали з Ізюма та Києва чомусь не квапляться збирати всі сили в один кулак і діяти так, щоб з’єднання працювали злагоджено й не заважали одне одному, не чекали годинами під обстрілом на підмогу.
Армію завжди називали дзеркалом суспільства, і вона як організм видається цілком здоровою та придатною до виконання бойових завдань. Але, як і в цивільному житті, всі процеси зупиняються на етапі координації з вищим державним менеджментом. Генерали, як і високопосадовці, й далі перебувають у своїй паралельній реальності, у той час коли суспільство забезпечує військо всім необхідним, а армія воює, попри складні умови, переважна частина з яких виникли через банальне нехлюйство вищого керівництва. Якби волонтери і солдати не керувалися власним сумлінням, то генерали й чиновники, мабуть, уже вивісили б білий прапор і сіли за стіл переговорів із терористами.

Людей і справді бракує. Наряд – сон – наряд – сон. І найбільше бійців знадобиться саме вночі – найнебезпечніший час, найвища ймовірність обстрілу

Придніпровські «партизани»
Ранок, пожвавлення на трасі, солдати заледве встигають оглядати машини. Вантажівки (деякі місцеві заводи таки працюють), автобуси з окупованих територій переважно з жінками й дітьми на борту, легкові машини здебільшого з донецькими і луганськими номерами. Звично, ввічливо. Командир, 52-річ­­ний підполковник Геннадій Тарасюк, дає завдання офіцерам. «Я свого часу Московське загальновійськове закінчив. Прослужив 25 років. Далекий Схід, Забайкалля… Потім пенсія, працював у себе на Дніпропетровщині в комунгоспі. За віком мене могли б і не мобілізувати. Але зателефонував друг із бригади, сказав, що бракує офіцерів. Уже за чотири години я був на базі в Черкаському. Міг би лишитися при штабі, але знаєте, як Юрій Шевчук співає: «Чем ближе к смерти, тем чище люди, чем дальше в тыл, тем жирней генералы». Я для себе визначився: моє місце тут, із людьми», – розповідає підполковник у вільну хвилину.
Підрозділ строкатий. Є зовсім молоді хлопці, що недавно закінчили строкову службу, а є такі, кому добре за 30… Самі себе називають «партизани» – так ще в радянські часи охрестили цивільних, яких на короткий термін викликали на військові збори перевірити кваліфікацію, відновити бойові навички. Але то в мирні часи… Бійці 93-ї бригади воюють уже четвертий місяць, змінили восьмий блокпост. Усього було: і мінометні обстріли, і «Градами» накривали. Були і втрати… Часто згадують свої позиції під Добропіллям. «Люди там золоті, об’єд­нались у самооборону, і духу сепаратистського не було. Ледь на руках нас не носили. Але там і найстрашніші обстрі­ли пережили, – зга­­дує командир. – Тут до нас ставляться інакше. Не те щоб воро­­же, але відчуваю, що люди бояться, вони ще тиждень тому під контролем «ДНР» були».
Зупиняється «шушарик» – так ласкаво у військах кличуть ГАЗ-66. Бійці з бригади привезли «гостинці»: протигранатну сітку і тепловізор. Останньому командир радіє, як хлопчик: «Ну нарешті, нарешті дочекалися, сьогодні вночі протестуємо». Пристрій надійшов не зі складів бригади, як дізнаюся згодом, а від волонтерів. Від них же німецькі камуфляжі (є не в усіх бійців, а український під пекучим степовим сонцем розлазиться за два тижні), частина бронежилетів, їжа. Її не бракує, бійці ситі, ніхто на харчі не нарікає. Не те що було в мирні часи у війську: мало, несмачно… Немає тут і задавненої хвороби пострадянських армій – дідівщини. «Партизани» – люди дорослі, у багатьох є сім’ї, тому тут, на блокпосту, старших просто поважають, молодшим допомагають та оберігають. «Та він пацан зовсім, хай перепочине», – почуєш від бувалого бійця.

Читайте також: Ми з "Донбасу"

Приїздить командування батальйону, разом із підполковником Тарасюком та офіцерами оглядають позиції, про щось радяться, зрозуміло, не для журналістських вух. Спілкуюся з бійця­­ми, вільними в цей момент від служби. «Мені повістка прийшла, коли я в Криму був на заробітках, але невдовзі там уся робота зупинилася. Повернувся додому, до Нікополя, – розповідає Антон Касьянов із зенітного взводу. – Звід­­ти на перепідготовку на кілька днів, і ось я тут. Тут же в бригаді мій малий (молодший брат) служить у розвідці. Він на контракт пішов ще до війни, хотіли й третього нашого брата мобілізувати, але добре хоч отямилися, не призвали. Чому так вирішив? Та все просто: якщо не ми, то хто? Щоправда, на мою думку, якби всі, хто може, в армію пішли, то і втрат було б менше, і швидше все це закінчилося б. Я от недавно у відпустці був удома, в мене дружина, двоє дітей. Там усі за нас моляться, чекають… Звичайно, все це не минеться для мене безслідно. Всякого довелося побачити. Думаю, після повернення знадобиться якась психологічна реабілітація».
Людей і справді бракує. Наряд – сон – наряд – сон. І найбільше бійців знадобиться саме вночі – найнебезпечніший час, найвища ймовірність обстрілу. Поспати, поїсти, зателефонувати рідним, вряди-годи щось почитати чи подивитися – іншого дозвілля годі чекати. Та й то якщо поталанить.
Командування доходить вис­новку: блокпост міститься на тан­­конебезпечному напрямку. От­­­же, до роботи. Потрібні нові укриття, позиції для бронетехніки. Роботи стане на всіх. «Добре, що цього разу хоч екскаватор прислали, а то часом уручну лопатами копаємо», – кажуть солдати.
Тягаємо колоди на бліндаж.
«Ех, шкода дерев, їх тут і так небагато», – замислився один із бійців. «А людей тобі не шкода? Вдарять «Градом», то будеш із сирої землі пилюку добувати».
Хто зрадіє зайвій роботі? Але... «Для себе ж будуємо, шко­­да лише, що тільки-но все це поробимо, буде наказ на інший блокпост перебиратися, не раз уже так було», – каже механік-водій БМП.
Командир проводить шикування. Більше «секретів» (захова­­­­них постів. – Ред.), частіше змінювати позиції, надійно перекрити бліндаж. Завдання зрозумілі? Так точно!
Солдати не ниють і не жаліються. Добре, що більшість із них мобілізовані з найближчих областей: Дніпропетровської та Запорізької. Можна у відпустку на п’ять днів (із дорогою) з’їз­дити. Техніка хоч 20 років і простояла в парку, але на ходу, боєприпасів на три війни вистачить, пального теж удосталь – якість буває така собі, але баки завжди повні. От якби ще зарплату давали. На календарі 16 липня, а її за минулий місяць ще ніхто не бачив. Та й розмір геть не той, про який кажуть генерали на телекамери: спочатку платили по 1,8 тис. грн, потім збільшили до 2,2 тис. грн. А де обіцяні 5–6 тис.? Четвертий місяць в АТО, а хто знає, чи видадуть усе, що належить, укупі з бойовими? А з кого спитати? Генералів на блокпосту ніхто не бачив.
Про ворога згадують зрідка. Ніхто не може зрозуміти, за що воюють сепаратисти. «За гроші, ма­­буть», – знизують плечима. Хвалять ворожі укріплення деенерівців у Костянтинівці – видно, що робилося для серйозної оборони зі знанням фортифікаційної справи. «Ну їм робочих рук не бракує», – усміхається один із бійців, натякаючи на примусову пра­­цю цивільного населення на окупованих територіях.
Є тут і свої герої. «Був у нашій бригаді один хлопець. Олександр Савенков з-під Павлограда, на шахті працював. Він і строкову не служив. Сирота, його бабуся виховувала. Бувало, сміялися з нього – він навіть у військових званнях плутався. Прізвисько в нього було Ентузіаст. Спортом уже тут на фронті став займатись. І в бою себе показав… Коли на їхні позиції напали сепари, до останнього відстрілювався», – розповідають мені бійці.

Читайте також: А може, не було війни…
Один офіцер і один солдат повертаються з відпустки. У цивільному. З гостинцями: цигарки, солодощі, кава. Тут же двоє інших швидко збираються додому – встигнути на вечірні автобуси. «У військовій формі не їздимо. Та нашого брата і так видно: короткі стрижки, загар у характерних місцях, ну ось це ще», – зенітник Ігор Берестенко демонструє червону вервечку на шиї – своєрідний солдатський фешн, бійці АТО обрали собі такий талісман. – Але краще зайвий раз не привертати до себе уваги».
«Удачі, мужики!» – і батальйонний «шушарик» зникає за блокпостом.

Нікопольчани Ігор Берестенко та Антон Касьянов. Земляки і нерозлучні друзі. 24 липня Ігор загинув під час нападу на блокпост біля міста Дебальцево

Тривожні вогні
Вечоріє. Усі знають: зайде сонце – мирна спека мине. Бійці заступають на варту. Найбільше клопоту в мінометників. Треба підсвітити найближчі лісосмуги й пагорби. До планових стрільб хвилин 10–15. Розповідає Андрій Зінковецький, уродженець Вільнянська (Запорізька область), командир розрахунку:
– Строкову служив у прикордонних, потім був у миротворчому контингенті в Іраку. Поляки мене навіть медаллю «За відвагу» нагородили за порятунок їхнього конвою. Тут у нас теж випадок був. Під Добропіллям нас почали обстрілювати. Ми їх накрили першою ж міною. Вдало скоригували вогонь!
– А тобі за це нагороду не дали?
– Та яке там… – відмахується Андрій і йде на позицію.
Приблизно в районі Горлівки і Дзержинська починає працювати артилерія. Глухо. Відносно далеко. Мінометники проводять підсвітку місцевості. Ніби спокійно. Стихає артилерія. Поодинокі машини на шосе. Наростає гул удалині – з незвички – танкові двигуни.
– То кар’єр поруч працює, вдень його з траси не чути, – заспокоює вартовий.

Читайте також: Убити сепаратиста

Відносно тихо. Зовсім темно.
– Мінометка, до бою! – командує Андрій.
Освітлювальна, димова, зно­­ву освітлювальна. Ще. На пагорбі на відстані 2,8 км помітили якісь світлові сигнали, хтось трасерами бавиться. Наших там немає.
– Зі стрілецької зброї не дістануть, хіба що коригувальник артвогню в них там сидить, – позіхає вартовий Сашко.
Справді, після того як по пагорбу пристрілялися, «світломузика» припинилася.
Десь далеко за містом – заграва. Здається, там бій.
На ранок ледь не тривога. Заєць зірвав розтяжку. З’ясову­­єть­­ся за кілька хвилин.
Солдатів на блокпосту побільшало. Дехто не в гуморі: де обіцяна зарплата, де нормальні камуфляжі, чому не змінять хоч на нетривалий відпочинок, адже є бійці, які з квітня сидять у Черкаському (Дніпропетровська область, місце постійної дислокації бригади)?
Прошу спіймати мені таксі. «Запросто, хто ж нам відмовить», – жартують хлопці. Тиснемо руки на прощання. Один із вартових занотовує номер зупиненого авто – люди в цих місцях зникають досі, тому такий захід не зайвий.

 


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • За якою траєкторією вже понад 25 років іде студентський рух у країнах колишнього СРСР
    23 липня, Арсеній Сітніков
  • Хіт-парад 12-2, «Червона рута» в Севастополі, касети-фірмачі та інші радощі середини 1990-х
    22 липня, Сергій Харинович
  • Погодьтеся, вести довгі розмови про систему правосуддя в невизнаній «республіці» доволі дивно. Які закони можуть бути на території цілковитого беззаконня та невизнаності? І саме це найбільша перешкода з усіх можливих. Можна запастися ліками, можна подбати про харчі, але як можна будувати життя там, де не дотримують законів?
    22 липня, Вікторія Малишева
  • Сильна кураторська команда готує в Америці нову виставку сучасного мистецтва, яку вже готові «авансом» порівнювати з німецькою Документою. Втім, із останньою цьогоріч не все так райдужно, як прогнозували на початку літа.
    21 липня, Олена Кухар
  • Молоду людину араби називають словом «шаб» або «шаба». Множина «шабаб» (молодь) вживається дуже часто і в літературній, і в розмовній мові, а також у різних діалектах: «шабаб хоче того», «шабаб протестує», «шабаб мігрує».
    21 липня, Михайло Якубович
  • Ще з часів Середньовіччя університети вважалися особливим середовищем, а ті, хто там навчався, нерідко конфліктували з містом. В Університеті Болоньї перший студентський рух виник ще в XIII столітті, більше ніж за 500 років до того, як схожа солідарність з’явилася в будь-якому іншому університеті. Звісно, у студентів тієї епохи вимоги були значно меркантильнішими, ніж у їхніх наступників у XX столітті, й стосувалися передусім власної безпеки. Тоді вони ще не прагнули впливати на викладачів чи міняти світ.
    21 липня, Ольга Ворожбит
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2017 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено