Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
29 липня, 2014   ▪   Анна Корбут   ▪   Версія для друку

Українські біженці: куди тікати?

Українців, що їдуть за «європейською мрією» в надії на статус біженця в одній із країн ЄС, небагато. Як і перспектив його здобути
Матеріал друкованого видання
№ 30 (350)
від 24 липня, 2014
Українські біженці: куди тікати?

До цієї весни слово «біжен­­ці» в більшості українців могло асоціюватися з розбомбленими сирійсь­­кими містами, жінками в чадрах і з дітьми, що бавляться серед наметів десь у пісках Близького Сходу. А ще із сухими цифрами в новинах. Російська агресія в Кри­­му, а згодом події на Донбасі зробили його для нас значно ближчим і зрозумілішим.

Більшість утікачів з окупованого Криму та Східної України стали внутрішніми переселенцями. Сьогодні їх кількість оцінюють у 100 тис., але єдиного реєстру немає, а з урахуванням людей, які перечікують у родичів або орендують помешкання самостійно, не звертаючись по соціальні виплати в держструктури, цифра може бути удвічі-втричі більшою. Є і такі, що поїхали за кордон – найбільше до Росії. Олдріх Андрисек, регіональний представник Управління верховного комісара ООН у справах біженців у Білорусі, Молдові та Україні, каже, що, за оцінками його російських колег, від початку року до РФ виїхали близько 130 тис. українців. «Із них на 15 липня по надання притулку звернулися 32 тис., – уточнює він. – Ця цифра включає і новоприбулих, і тих громадян, які вже були – працювали в Росії і вирішили до України не повертатися».

Умови для шукачів притулку за кордоном не надто відрізняються від тих, які вони можуть знайти в Україні

Значно менше утікачів подалися до країн ЄС, здебільшого до Польщі. Від початку року, за оцінками тамтешнього Управління з питань іноземців, заявки на здобуття статусу біженця там подали 1004 українці (для порівняння: за весь попередній рік охочих було 46, а у 2012-му – 72). Серед них учасники і прихильники Майдану (головно із Криму та східних регіонів), вихідці з АРК, втікачі зі Сходу. Чима­­ло із шукачів притулку в Польщі вже мешкали, навчались або працювали там і не хочуть повертатися до України через загрозу війни або страх мобілізації до війська.

Відносну популярність західного напрямку можна пояснити такою собі «європейською мрією»: хтось міг убачити в останніх подіях нагоду залишитись у якійсь із країн ЄС. Але реальність абсолютно інша. «Страху в шукачів притулку на першому етапі немає, бо вони очікують, що їх там зустрінуть як рідних і дадуть все-все. В Україні ж відсутня інформація про те, яким є життя біженця», – каже Сергій Сухобойченко, польський координатор із питань переселенців і активіст фонду «Відкритий діалог». «Тут дуже складно, – розповідає в межах проекту Ukrainian Social Community кримчанка Тетяна Ковальова, яка переїхала до Варшави. – Наскільки мені відомо, 40% наших українців, що приїхали сюди, за два-три дні повертаються назад. Насамперед держава тут справді гарантує безпеку. Ми почуваємося спокійніше, можемо обійтися без психолога. Але в таборах для біженців не дуже хороші умови. Матеріальна допомога на рівні 2–2,5 тис. грн, а для тих, хто проживає і харчується в згаданих таборах, – приблизно 200 грн. Тож, звісно, якщо людина їде сюди за кращим життям, а не втікає від небезпеки, то часто розчаровується». Ще до здобуття статусу біженця вона не може працювати. «Хтось пробує не здаватися в Польщі (у першій на шляху втікача безпечній країні, як того вимагає закон – Ред.), а їхати туди, де шукачам притулку пропонується більша матеріальна допомога, – каже Ліна, яка теж поїхала до Польщі з Криму. – Але через деякий час людину все одно депортують у найближчу до її батьківщини безпечну країну».

Читайте також: Нові донецькі

«Ще коли я вчилася в Польщі, то співпрацювала з таборами для чеченців у Варшаві, – каже Мар’яна Бісик, громадська активістка у Дрогобичі Львівської області. – Умови там не набагато кращі за ті, що їх надають переселенцям тут, в Україні. Тому люди, які хотіли б виїхати (їх небагато), краще вирушили б туди з робочою візою в закордонному паспорті, але не як біженці». За словами Григорія Селещука, голови міграційної служби організації «Карітас України», процедура розгляду заявки на здобуття статусу може тривати від шести місяців до року, і тоді кожен виживає як може. Зазвичай таким людям допомагають громадські організації. «Один чоловік із кримських переселенців, яким ми надаємо допомогу, поїхав до Австрії, Польщі, Німеччини, щоб порівняти умови і зрозуміти, чи варто шукати притулку там, – розповідає він. – Повернувся і сказав, що ні. Вирішив залишитися в Україні. Вже знайшов квартиру й роботу, переїхав із сім’єю».

Наразі жодного позитивного рішення на запити українців про надання статусу біженця офіційна Варшава, наприклад, не прийняла. Міністр внутрішніх справ Бартоломей Сенкевич пояснює, що українські громадяни можуть знайти притулок у своїй країні, бо конфлікт охоплює лише кілька відсотків її території.

Ленур, який відбув із Криму до одного із західноукраїнських містечок, каже, що з півострова більше виїжджало кримських татар: якщо брати у відсотках, то приблизно 80% на 20% українців чи росіян, які не хочуть жити під владою РФ. «Виїжджали здебільшого в Західну Україну, – каже він. – Чув, що деякі поїхали за кордон – переважно в Туреччину. Але це ті, в кого є якісь контакти, – хто там працював або має знайомих чи родичів. Це одиниці. Явна більшість залишилася в Україні».

А вдома краще?

В Україні переселенцям теж непросто. «Від держави сприяння немає, нам допомагає «Карітас», – розповідає Яна з Луганська (вона та її землячка Юля з дітьми вже близько місяця живуть у західноукраїнському містечку на орендованій квартирі). – Ми телефонували до Львова, Міністерства соціальної політики в Києві. Нам сказали, що право на допомогу мають лише біженці з АРК, кримські татари й багатодітні жінки або самотні матері».

Відсутність матеріальної допомоги від держави у нинішній ситуації можна зрозуміти. Але на переселенців чекають проблеми з документами, банківськими рахунками. Уряд тим часом не має ані уніфікованого реєстру таких людей, ані комплексної оцінки їхніх потреб, що, своєю чергою, унеможливлює надання міжнародної допомоги – на кшталт тієї, яку, наприклад, отримала Грузія, коли їй довелось оперативно будувати поселення для біженців із Південної Осетії та Абхазії. «Тут є люди, в яких у матеріальному плані все більш-менш нормально. Є ті, в кого критично, – розповідає кримець Ленур. – Але основ­­на проблема – це визначення нашого статусу. Адже хтось працює через інтернет, має клієнтів за кордоном. Хтось, наприклад, створює комп’ютерні програми на відстані для західних компаній. Оплата відбувається через банківські картки, рахунки. А тепер у нас ані конкретного статусу, ані документа на його підтвердження, який можна було б принести в банк і розблокувати свої рахунки, на котрих залишилися гроші. Хоча вони зараз аж ніяк не завадили б», – каже чоловік.

Читайте також:Вчорашні кримчани і дончани під Києвом: нехитрий побут і спогади про полон

Ленур розповідає, що біженці із Криму поділяються на дві категорії. Одні втекли звідти на початку березня, коли був страх, що почнеться війна. Виїжджали здебільшого в Західну Україну. Тепер вони починають повертатися. А «ідейні», як він називає себе та своїх знайомих, поїхали наприкінці березня, «бо війна – це така річ, що треба бути на місці». Але коли українські війська почали покидати Крим, стало зрозуміло, що окупація неминуча. «Такі люди, як ми, – каже він, – житимемо тут, доки Крим повернеться до складу України».

Мешканці Донбасу, на відміну від кримців, здебільшого планують вирушити додому, коли там налагодиться ситуація. «Ці переселенці в підвішеному стані, – коментує Мар’яна Бісик. – Дрогобич приймає лише жінок і дітей, тож чоловіки залишаються на Сході. Та й селять тут в умовах, що далекі від ідеальних. Добре, якщо є гаряча вода. Люди поки що й виїхати на можуть, і роботу знайти на короткий час здебільшого теж».

Страх і ненависть до переселенців

Поширений останнім часом феномен у соціальних мережах – розповіді про приїжджих, що поводяться нахабно, перечікують небезпеку в мирних містах, поки за них воюють інші. Одначе активісти із Західної України кажуть, що це поодинокі випадки. «Трап­­ляються різні історії. Відсоток таких, що поводяться неадекват­­но, незначний, – каже Григорій із «Карітасу». – З одного боку, я розумію почуття дружин і матерів тих, хто воює на Сході, коли вони бачать здорових і сильних чоловіків звідти, які нічим не займаються тут. Але є і діаметрально протилежні історії: під нашою опікою нині перебуває молода родина із двома дітьми. Чоловік там просидів у підвалах луганського СБУ півтора місяця. Його здоров’я серйозно підірване. І кинули його туди не випадково, а за підтримку цілісності України. Залишити таку родину без опіки злочинно». А луганчанка Юля каже, що виїхала з дітьми сама, а чоловік залишився – пішов добровольцем в українську армію. «Хоча це не дуже поширено», – додає вона.

Такі настрої, схоже, більш типові для східняків, які погоджуються їхати до Західної України, а за останній час багато переселяються до Київської та сусідніх із їхніми областей у надії, що бойові дії скоро припиняться. «Ті, що їдуть у західні регіони, більш проукраїнські, – каже Яна з Луганська. – А в тих, що відбувають до Росії, своєї землі немає, і їх неможливо переконати. У мене залишилися там знайомі, які досі говорять про поганих бандер, хоча ніколи не були тут». Сама вона дуже приязно ставиться до мешканців Західної України й каже, що точнісінько таке ставлення дістає у відповідь.

«Того, що хтось роздмухуватиме якісь історії, не уникнути, – каже Григорій. – Єдиний спосіб протидії – розповідати про діаметрально протилежні приклади з життя. Ось візьміть оцю молоду родину з Луганська або іншу – з вісьмома дітьми – із Криму. Подбати про таких людей у будь-якому випадку наш обов’язок. Це робить нас єдиними. Кажучи, що наша країна єдина, мусимо підтвердити цю фразу. І зробити це можна тільки завдяки актам солідарності з тими, хто її потребує. Без неї наші гасла є пустим звуком».

 


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Це місце невідь-чому завжди уявлялось мені краєм світу. Надто важкодоступним, щоб отак, просто захотівши, скоро до нього дістатися. Я не помилилась. П’ять годин від Одеси вибоїстими дорогами, коли підкидає й від цього нудить. Раз за життя можна, – кажу своєму супутникові, іноземцю. Раз за життя треба, – кажу собі, українці.
    6 грудня, Анастасія Левкова
  • Як функціонує схема заволодіння допоміжними приміщеннями в столиці
    6 грудня, Тарас Кінько
  • Недореформована пострадянська Україна забезпечила ідеальні умови для виникнення та відтворення тіньової економіки
    5 грудня, Олександр Крамар
  • Про переваги Hyundai Tucson 2016 року випуску
    5 грудня, Олександр Пархоменко
  • У розмові з Тижнем Девід Кровлі, професор Школи гуманітарних наук Королівського коледжу мистецтв у Лондоні, розповів про старі та нові медіа, постправду й андеграунд у країнах соцтабору.
    4 грудня, Ганна Трегуб
  • Відомий лозунг «Хліба і видовищ!» у «молодих державах» до кінця 2016-го повністю віджив себе. Тепер тут хочуть тільки хліба. Причому видовища, якими так славляться «народні республіки», вже викликають у вчорашніх глядачів лише блювотний рефлекс. Особливо цей рефлекс видно, коли «впарюють» успіхи «республіки».
    4 грудня, Станіслав Васін
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено