Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
21 липня, 2014   ▪   Валерія Бурлакова   ▪   Версія для друку

«Дяди из «Азова». Чим живе добровольчий батальон, який контролює Маріуполь

Тиждень.ua провів день із добровольцями у Донецькій області.
«Дяди из «Азова». Чим живе добровольчий батальон, який контролює Маріуполь

У машині зі мною чотири хлопця. Вікна відкриті. Лунає музика. «...Бо хто воює, той не вмирає, повiк залишиться бiйцем», - підспівує один. Вечірня прохолода портового міста, на вулицях якого тільки-но почали запалювати ліхтарі, пахне морем.

Червоний сигнал світлофора. Байдуже. «Ми більше не зупиняємося без крайньої необхідності, - пояснює хлопець на прізвисько Комбат. Він за кермом.  – Бачиш міст попереду? Тут колону наших прикордонників розстріляли. Стріляли звідти», -  Комбат обводить рукою безтурботний літній пейзаж: яскраво-зелений берег спокійної річки. 

На відчутній швидкості ми виїзджаємо на злополучний місток, нещодавно пофарбований у жовто-блакитні кольори. На стовпах – жовто-блакитні серця. У руках хлопці стискають автомати. «В бою загинуть - не на базарi. Сьогоднi - я , завтра - вiн, пiслязавтра – ти...», - далі підспівує С.

Ми у Маріуполі – відбитому у сепаратистів другому за значенням місті Донецької області. Нині півмільйонний населений пункт контролює батальон «Азов».

Хто вони – хлопці з нього? Чому вони тут?

«Ми є»

«Справа в тому, що в мене троє дітей», - саме так Комбат відповідає на банальне вже запитання: чому ви вирішили поїхати на Схід?

«В мене троє дітей, і я не хочу, щоб вороги прийшли до мене додому». Сам він з Києва.

Читайте також: А може, не було війни…

Інший киянин, К., до початку війни мав хорошу роботу за кордоном. Звільнився й приїхав захищати свою землю добровольцем. Ще один, Р., має виплачувати великий кредит – інакше може залишитися без квартири. Перш, ніж вирушити на Схід – і, відповідно, залишитись без стабільної роботи та достатнього для виплати заборгованості прибутку – намагався пояснити ситуацію банківським клеркам. Щиро, від душі. Певна річ, його не почули. Махнув рукою та поїхав...

Є в батальоні й хлопці з Донецька. «Я нізвідки... Немає в мене вже дома, - каже один з них, чоловік з очима кольору сірувато-блакитних азовських вод. Він, здається, єдиний ані на секунду не знімає бронежилет.  – Вони забрали все».

Є й, наприклад, чотири одесити. Одного з них бійці між собою так і називають: Одеса. «Тільки не забудь про Одесу написати, сонечко!», - вчергове повторює він, говорячи не про себе, а про своє місто – місто, де «пісок на пляжах м’якіше жіночого волосся». Місто, яке Одеса тепер закриває своєю спиною.

Читайте також: Луганське гестапо. Розповідь заручника з ЛНР

«Одесити тут також! – наголошує він. – Але ж всі думають, що одесити на диванах сидять – а тут бандерівці самі. Треба щоб вдома розуміли: ми є». Не в останню чергу Одеса  сподівається на допомогу від рідного міста.

Чи буде спокійно в самій Південній Пальмірі? «Якщо раптом щось, то ми туди повернемось – і вже точно буде», - сміється боєць. – Так, навіть вчотирьох!»

Цікаво, що далеко не всі бійці одразу потрапили саме до «Азову». Доволі розповсюджена тенденція – перехід до лав добровольчих батальонів із лав Національної гвардії. «У Нацгвардії залишилася стара радянська система, - пояснює один з «перебіжчиків». – Вони приділяють безліч уваги, наприклад, строєвій підготовці. Якщо ми підійдемо строєвим кроком до кордону – росіяни злякаються й тікатимуть? Показуха для преси. І при цьому – шість патронів на день. Це неправильно».

Звичка

«У місті є чимало людей, які підтримують ДНР, хоча аргументовано пояснити чому саме ДНР – не можуть», - розповідають хлопці про Маріуполь. Інколи такі люди навіть приходять на базу – як от п’яний проросійськи налаштований міліціонер, який намагався вирвати зброю у добровольця на блокпості біля в’їзду.

Але є й інший бік медалі – вдячні люди. Стіни їдальні, у якій харчуються українські добровольці, прикрашені дитячими малюнками. «Дядям из Азова от Полины и Ани из Мариуполя», - старанно виведено дитячою рукою на одному з них. «Дядям из Азова» цей малюнок дівчата, які прийшли подякувати захисникам разом із батьками, віддали самі – на тому ж блокпості, де відбулася сутичка з п’яним «правоохоронцем»...

Читайте також: Добровільні призовники

...На хвилинку зупиняємось на вулиці й питаємо дорогу до відділення пошти – хлопці мають забрати посилки з чаєм, печивом та іншими гостинцями з «великої землі» - у місцевої жінки років 50. Вона докладно пояснює куди їхати. На прощання каже російською: «Будьте здорові, хлопці, бережіть себе».

Побачити бійців можна не тільки на базі та на пошті. Чергові від батальону постійно перебувають на цілій низці важливих об’єктів Маріуполя.

Привезши зміну караулу, п’ємо каву на одному з них. Прикуривши сигарету, постовий, який щойно закінчив зміну – чоловік років 30 із русою бородою – тримає її так, щоб не було видно вогнику цигарки. На мить замислюється – адже ми у приміщенні й навкруги поки що спокійно. Сміється: «Звичка. Певно, і вдома саме так куритиму ще довго...»

Вже ніч. На мішках (це «мішки з мішками», з усмішкою зізнаються азовці - з таких, але вже набитих піском, тут зводять блокпости) біля входу до казарми спить чорне цуценя.

- Гідро! – кличу песика, з яким ми встигли познайомитись ще вранці.

- То її звуть Гідрою?, - зі здивуванням дізнається боєць з Дніпропетровська. – Хлопці, а чому її не Азовочкою назвали?

- Бо так вже звуть нашу кішку, - констатує, сідаючи поряд, ще один хлопець у камуфляжі.

Чути гітарні акорди. Разом з київськими націоналістами, що привезли допомогу, на базу приїхав соліст «Тіні Сонця» Сергій Василюк. «Тепер остання пісня...», - каже він. Й співає славень ОУН: «...Бо плач не дав свободи ще нікому, а хто борець - той здобуває світ...»

Хлопці аплодують стоячи. Насторожено підіймає вухо маленька Гідра. Чути клацання запальнички, але не видно її вогника. Звичка...

Це далеко не єдина звичка, яку винесуть звідси хлопці, яким судилося пройти цю війну. Хлопці, які міцно стискають холодну сталь зброї літніми вечорами – навіть за двома блокпостами закритої бази. Хлопці, які остаточно привчаються покладатися лише на себе та своїх. Вірити лише своїм. «Пожидаєв цей... Він ще сепаратистам допомогав», - згадує один з бійців-донеччан незлим тихим словом очільника донецької міліції. Згадує – так само, як ми у Фейсбуці – ще з десяток несимпатичних йому посадовців різних рівнів. Потім зітхає, усміхається, перекидає ремінь автомата через плече та їде геть. Не спати - змінювати хлопців на одному з постів.

Хоча б тому, що «плач не дав свободи ще нікому». І тому, що Маріуполь – яким би небезпечним він не був – сьогодні наш. Не завдяки перемовинам, санкціям чи диву. Завдяки «дядям из «Азова». «Дядям» з усієї України, сині гори, жовті соняшникові поля  та столичні вулички якої мирно сплять за їхніми спинами...

А ще, звісно, одеські пляжі. Бо й вже прощаючись на блокпості Одеса просить не забути написати хоч кілька рядків про українське місто, яке він, схоже, любить понад усе. Саме тому й залишається на Донбасі.


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Це місце невідь-чому завжди уявлялось мені краєм світу. Надто важкодоступним, щоб отак, просто захотівши, скоро до нього дістатися. Я не помилилась. П’ять годин від Одеси вибоїстими дорогами, коли підкидає й від цього нудить. Раз за життя можна, – кажу своєму супутникові, іноземцю. Раз за життя треба, – кажу собі, українці.
    6 грудня, Анастасія Левкова
  • Як функціонує схема заволодіння допоміжними приміщеннями в столиці
    6 грудня, Тарас Кінько
  • Недореформована пострадянська Україна забезпечила ідеальні умови для виникнення та відтворення тіньової економіки
    5 грудня, Олександр Крамар
  • Про переваги Hyundai Tucson 2016 року випуску
    5 грудня, Олександр Пархоменко
  • У розмові з Тижнем Девід Кровлі, професор Школи гуманітарних наук Королівського коледжу мистецтв у Лондоні, розповів про старі та нові медіа, постправду й андеграунд у країнах соцтабору.
    4 грудня, Ганна Трегуб
  • Відомий лозунг «Хліба і видовищ!» у «молодих державах» до кінця 2016-го повністю віджив себе. Тепер тут хочуть тільки хліба. Причому видовища, якими так славляться «народні республіки», вже викликають у вчорашніх глядачів лише блювотний рефлекс. Особливо цей рефлекс видно, коли «впарюють» успіхи «республіки».
    4 грудня, Станіслав Васін
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено