Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
11 липня, 2014   ▪   Юрій Макаров   ▪   Версія для друку

Звідки ведуть шляхи?

Ідея створити альтернативний центр «Русского міра» в Києві вельми вразлива
Матеріал друкованого видання
№ 27 (347)
від 3 липня, 2014
Звідки ведуть шляхи?

Той текст не міг не з’явитися. Дивно, що опублікували його не в російській пресі, а в поважній швейцарській газеті Neue Zuercher Zeitung. Отже, адресований він не тим, кого стосується (хто ідентифікує себе як сучасні ліберальні росіяни), а байдужій (чи то, навпаки, зацікавленій, але трохи в інший спосіб) європейській аудиторії. Авторка, німецько-російська письменниця Соня Марґоліна досить категорична, починаючи із заголовка: «Всі шляхи ведуть до Києва». Головний меседж викладено в перших рядках: «Двомовний Київ, що наближається до Європи, пропонує себе як нову колиску російського Просвітництва».

Особливо цікавих відсилаю до Google, а решті спробую пояснити, що мене зачепило. Річ у тому, що вже близько трьох місяців усі, хто не пересварилися й досі спілкуються з російськими друзями та колегами, переживають своєрідне déjà vu, чуючи від них: «Чекайте, невдовзі ми приїдемо до вас, спробуємо почати все спочатку». Приблизно такі самі слова звучали з Москви та Петербурга після минулого Майдану. Були навіть окремі спроби росіян окопатися в Україні, але вони мали характер радше не політичної, а трудової міграції (надто коли йшлося про журналістів та політтехнологів). Той призов завершився нічим, більшість «варягів» повернулися домів і довели, що ковток свободи не пішов їм на користь: досить згадати того ж таки Дмітрія Кісєльова, який до періоду свого київського гастарбайтерства на телеканалі ICTV мав стійку репутацію ліберала, а опісля перетворився на затятого державника-імперця. Іншими словами, обіцяти не означає одружитись, але мрія про вільний європейський Київ, де легше дихати й де в разі чого можна знайти прихисток, витає в думках і розмовах нинішніх московських інтелектуалів. І ось, нарешті, стаття Соні Марґоліної. Поясню, чому я проти. Ні, не так! Друзі, ласкаво просимо, приїздіть, спробуйте бути корисні новій батьківщині, якщо ви серйозно на це настроєні. Тільки не повторюйте чужих помилок!

Читайте також: Росіє, куди несе тебе

Єрусалим 2.0

«Мати міст руських» завжди мала в очах росіян містичний ореол. Київ разом із легендою про його особливий статус у християнстві буквально від початку був невід’ємною частиною штучного московського міфу, однією з омріяних точок координат його легітимації. Щойно сталася подія, котру українці потрактували як тимчасовий військово-політичний союз, а московити – як заслужене завоювання, у верхівці останніх підхопили ідею Другого Єрусалима: згадаймо, що 1654 року, коли в Переяславі відбулася та сама рада, в Москві готувався перший із низки помісних соборів, котрі мали освятити церковну реформу. Гасло сподобалося її ініціатору, московському патріархові Нікону, адже задовго до того, 1524 року, псковський монах Філофєй уже проголосив був тезу про Третій Рим, себто спадкоємність Москви від Константинополя (translatioimperii) після його захоплення турками. Проте в новій концепції містився радше не центротяжний, а навпаки, відцентровий момент, особливо наприкінці 1650-х років, коли стосунки церковного предстоятеля із царем зіпсувались, а плани зробити підмосковний Новоєрусалимський монастир центром світового християнства зазнали краху. Нікон почав плекати мрію перенести патріарший престол до Києва, подалі від царської влади, де якомога повніше безперешкодно реалізувались би його візії та амбіції. Невдовзі патріарх позбувся сану й опинився у в’язниці обителі, проте сам його намір заслуговує на фіксацію.

Пам’ять про період духовного й культурного піднесення XVII–XVIII століть (не забуваймо, що саме київські інтелектуали фактично написали для Пєтра І концепцію його імперії) підживлювала водночас і шанування київської унікальності, й підозру до неї. Відтак серед російських церковних та світських діячів, особливо консервативного спрямування, періодично виникали спроби надати Києву статус, який краще відповідав би його місцю в офіційній міфології: чогось більш значущого, ніж затишний провінційний губернський центр, один із багатьох в імперії.

Своєрідне відродження російського «київського міфу» сталося вже на початку ХХ століття, причому його оформлення – як і усвідомлення – прийшло згодом. Ідеться про економічний розквіт міста, який супроводжувався неабияким культурним пожвавленням. Російський погляд виокремлює тут тільки те, що здатен роздивитися: зокрема, манірних митців так званого срібного віку. Хоча Київ того часу – це й утвердження професійної української культури (Лисенко, Леся Українка, Нечуй-Левицький, Грушевський), це і єврейський злет (Шолом-Алейхем, Шагал), це, нарешті, народження європейського авангарду (Малевич, Архипенко, Бурлюк), проте московсько-петербурзький «київський міф» напередодні Великої війни, схоже, обмежується постатями Ахматової та Ґумільова, можливо, Вертинського. І – парадоксально – включає Міхаіла Булґакова, хоча той належить до зовсім іншої епохи, але психологічно сприймається як частина того втраченого світу. Так само ретроспективно слід розглядати концепцію російського релігійного мислителя Ґєорґія Фєдотова, який уже в еміграції згадує про Київ як Новий Єрусалим, постфактум протиставляючи його «досвід православного еллінізму азійській спокусі Москви та західницькій спокусі Санкт-Петербурга»: от якби столицю імперії перенести до Києва, все було б по-іншому.

Читайте також: Едіп Заліський. Епілог

Добре де нас немає

У російській літературній традиції донедавна практично не був поширений жанр альтернативної історії, але окремі яскраві досягнення є: передусім це роман Васілія Аксьонова (не родича сумнозвісного Сергія Аксьонова з нинішнього окупаційного уряду) «Острів Крим». Нагадаю зміст: виявляється, в листопаді 1920 року червоні не взяли Перекопу й не вигнали армію Вранґєля із Криму. Наступні 50 років він розвивався паралельно з СРСР, приблизно як Тайвань поруч із Китаєм, і досягнув нечуваного економічного розвитку, демонструючи співвітчизникам на континенті, як треба будувати життя. Сказати б, «інша Росія» (не плутати з назвою політичної партії імені Едуарда Лімонова, ще одного літератора-фантаста). Щоправда, в книжці все закінчується погано через ідіотів з острова, яких потягнуло возз’єднатися з батьківщиною... Сюжет архетипічний: чимало в совку було людей, які вірили у випадковість жахливого радянського досвіду, в «історичну помилку», непорозуміння, поганий сон. Мовляв, СРСР не випливає органічно з попередньої російської історії, а отже, можливі були варіанти...

Немає питань, історичний процес рухається ривками й флуктуаціями, одного-єдиного сценарію не існує для жодної країни, але в цьому конкретному випадку доведеться говорити про закономірність «окремого шляху» Росії, надто враховуючи сумний досвід останніх років щодо добровільної відмови більшої частини її суспільства від свободи. Отож сьогодні вже ніхто не згадує, як сто років тому, що в усіх бідах імперії винен нездоровий клімат Санкт-Петербурга чи якась особлива інерція Москви. Тепер нарешті посилаються на певну соціальну нерозвиненість, особливу ментальність широких верств російського населення, яке «не доросло» до демократії. Еліти доросли, а суспільство – ні. Отже, якщо представники так званого креативного класу звільняться від тиску консервативної більшості (читай: дістануть свободу від власного народу), вони зможуть реалізувати якийсь паралельний російський проект, хай локальний, але успішний. Просто всі волелюбні росіяни мають переміститися до сусідньої України (тим більше, що це не зовсім закордон, і мову вчити не треба) і вже на новому місці побудувати щось цивілізованіше, ніж євразійський монстр. «Отже, тепер на часі говорити про Київ. Якщо українська столиця не відкине своєї російськомовної традиції, їй може пощастити стати центром іншої – не імперської, європейської, освіченої – російської культури (курсив мій. – Авт.). Для цього Київ повинен усвідомлювати свою російськість не як колоніальну спадщину, яку треба подолати, а як рушійну силу культурного розмаїття і як величезну географічну перевагу», – закінчує свій матеріал у Neue Zuercher Zeitung Соня Марґоліна.

Читайте також: На скільки частин розвалиться Росія

Плацдарм для «Русского міра»

Стоп-стоп, «російськомовність як перевага...» Перевага в чому? В придатності до імміграції? І для кого? Для потенційних іммігрантів? Що має постати як кінцевий результат? Освітній проект? Освітній для кого: Європи чи Росії? Запитань більше, ніж відповідей. Вочевидь, слід усунути недомовку й відверто констатувати: йдеться про альтернативний центр «Русского міра», але дещо знезаражений і позбавлений тих одіозних рис, які роблять його категорично непривабливим для будь-кого, недостатньо інфікованого імперським месіанізмом.

На шляху успішності такого проекту є кілька перешкод. По-перше... його реальність. Після 1917 року Росія (саме російська, російськомовна) викидала у світ своїх синів і дочок кількома потужними хвилями. Загальну їхню кількість упродовж ХХ століття можна рахувати на мільйони. Утім, на відміну від ірландців, італійців, українців, вони не створили потужних діаспор; вплив росіян у світі непомітний. Навіть у найсприятливіших умовах ніде ані в Європі, ані в Америці, ані в Азії не склалося помітних осередків їхньої культури, а колись багатолюдні російський Харбін, російська Софія, російський Белград, російський Париж розчинилися в часі.

По-друге, як уже було сказано, культурний десант із РФ зразка 2005 року й пізніше так само не залишив помітних слідів у Києві. А російськомовні українські патріоти виявилися, м’яко кажучи, не зовсім росіянами. Це з’ясувалося задовго до Євромайдану: їхня стиковка зі східними місіонерами відбувалася не так успішно, бо ж останні, за незначними винятками, не завдавали собі клопоту ознайомитися з місцевими реаліями, вивчити про всяк випадок українську мову, опанувати місце дії і стати на ньому справді компетентними.

Особливо ситуація непорозуміння зробилась очевидною під час так званого Конгресу російської та української інтелігенції в Києві наприкінці квітня цього року, який організував відомий опозиціонер і бізнесмен Міхаіл Ходорковскій. Фактично дві делегації не знайшли спільної мови, бо говорили про різні речі, й проблема не в хибно сформульованому порядку денному, а в помилці на рівні завдання: сам собою «форум Ходорковского» був якраз першою пробною кулею – експериментом із облаштування згаданого центру впливу.

Провал місії, як бачимо, нікого не зупинив. Знадобиться ще чимало спроб різного ступеня проробки й фінансування, перш ніж з’ясується кілька простих істин:

1) російський ліберал-демократ не має шансів розробити альтернативний порядок денний для своєї батьківщини, доки не стане просто демократом, позбувшись своєї питомої «москвотретьоримськості», комплексу зверхності й нехтування іншими культурами, серед яких йому тимчасово доводиться перебувати; місце базування тут ні до чого, можна розпиляти московську монету вздовж її площини, але на кожному боці знову проступить реверс і аверс, решка й орел;

2) Україна не надто зацікавлена в тому, щоб стати таким собі резервуаром богемних революціонерів із сусідньої країни (тим більше, що невідомо, хто там насправді революціонер, а хто провокатор і агент впливу) на кшталт Швейцарії напередодні революції 1917 року; це суперечить стратегічним цілям її культурної політики: розбудовувати власні інституції, а не бути донором для чужих;

3) багатокультурність і багатомовність у нинішньому вигляді є не кінцевим результатом українського розвитку, а тільки миттєвим зліпком динамічної ситуації. Якщо Україна як держава уціліє і зміцніє у випробуваннях нинішнього часу, на нас чекає більш чи менш стрімкий перехід до рішучого домінування української мови у публічних сферах, що означає непридатність київського майданчика як бази для проекту «Русского міра» в будь-якій його модифікації.


Матеріали за темою:

--> --> -->
Реклама
Останні публікації згорнути
  • Протягом тижня західні ЗМІ писали про утиски кримських татар, скандальне призначення Луценка, новий план роботи уряду та вірогідність примирення із Росією
    23 травня, Віталій Рибак
  • Добре знайома українському споживачеві модель Toyota змінила імідж
    23 травня, Олександр Пархоменко
  • Алоїз Принц — один із найавторитетніших біографів нашого часу. Автор життєписів Германа Гессе, Франца Кафки, Ісуса Христа, Терези Авільської відвідав цьогорічний «Книжковий Арсенал», на якому презентував переклад книжки «Ханна Арендт або Любов до світу» («Темпора»). Напередодні дебюту Принца в Києві Тиждень поговорив із ним про «Книжковий Арсенал», видавничу справу в Німеччині та імідж України в очах німецьких інтелектуалів.
    23 травня, Богдана Романцова
  • Листи ненависті, погрози вбити, образливі коментарі під статтями, залякування в соц­мережах. Через будь-який матеріал з України чи про неї, незалежно від теми. Підозри, радикальні погляди, що ґрунтуються переважно на російській пропаганді, часто дуже химерні уявлення про цю війну. Ось один вимір реакції на мої репортажі зі Східної України, навіть попри те що я писала про обидві сторони, нама­­гаючись подавати інформацію якомога об’єк­­тивніше. Другий вимір — величезна підтримка. Читачі, які дякують за об’єктивні репортажі, історії від очевидців на фронті. Схвалення, корисна інформація, допомога в пошуку фактів.
    22 травня, Ніна Лейнонен
  • Те, що відбувалось у Донецьку 9-го, либонь, можна було б узяти в одні великі лапки, як ми звикли це робити, пишучи про «ДНР». На парад я свідомо не пішов, наївно вирішивши, що найгірше пропущу.
    22 травня, Станіслав Васін
  • Нові загрози змушують НАТО і ЄС до співпраці
    22 травня, The Economist
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
работа Харьков оптимизатор любовный гороскоп на год Жеральдин Пайя http://avtosale.ua/
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено