Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
24 червня, 2014   ▪   Святослав Птіцин   ▪   Версія для друку

Вчорашні кримчани і дончани під Києвом: нехитрий побут і спогади про полон

Біженці. Хоч як би їх не називали – вимушені переселенці, тимчасово переміщені особи – вони називають себе біженцями. І сумно посміхаються, згадуючи, як полишивши все перебиралися до Києва. Подалі від «ввічливих зелених чоловічків» і «ополченців» з Донбасу.
Вчорашні кримчани і дончани під Києвом: нехитрий побут і спогади про полон

Ще якихось три-чотири роки тому мало хто міг би подумати, що в Україні з’являться біженці-переселенці, які десятками й сотнями щодня лишатимуть насиджені місця у Криму та Донбасі, тікаючи від привидів війни. Нині «тимчасово переселених» лише у Києві налічується кілька тисяч. Більшість розселилися по санаторіях і базах відпочинку навколо столиці, кому поталанило більше (з родичами або ж роботою) – знімає квартиру. «Під запис» більшість говорить з неохотою – кажуть, після перших інтерв’ю почали виникати проблеми зі знайомими, що лишилися «там». Декотрі просять уникати окремих деталей, меншість просить не називати імен. Всі чекають на єдине – коли, врешті, скінчиться конфлікт і можна буде повернутися до нормального життя.

Залишаючи Крим

Проблеми із Автономною республікою Крим почалися одразу після втечі Віктора Януковича за нетакий вже і далекий кордон. Одразу після цього на півострові матеріалізувалися невідомі «зелені чоловічки», які то аеропорт бралися «охороняти», то українські військові частини блокувати. Все вказувало на руку північного сусіда (як от російські сухпайки), який, втім, уперто все заперечував. Місцеві ж, ті що сміливіші, вирішили залишити Крим. До Києва потягнулися перші переселенці.

Пуща-Водиця. Досить непогане місце для проведення вільного часу під Києвом, де вистачає різного роду баз відпочинку. Втім, цьогоріч в окремих із них не видно любителів задешево подихати лісовим повітрям. У старих радянських корпусах живуть кримчани разом із колишніми мешканцями Донеччини і Луганщини. Раз по раз до будівель під’їжджають авто, з яких вивантажують продукти: хліб, крупи, макарони, солодощі. Це «гуманітарна допомога» від киян. Пакунки заносять до кімнати «адміністрації», яка займається проблемами переселенців і не тільки. Продукти перераховують і записують. Одним словом – ведуть ретельний облік всього, що може знадобитися у «новому» житті.

Читайте також: Як живуть кримські біженці, що оселились під Львовом

Кияни залишають кімнату. Лишаємося удвох із високим блондином років 25. Це Іван, хореограф. До анексії Криму жив поряд із нині відомим аеродромом Бельбек. Новини про «ввічливих» анонімів із сухпаями з РФ застали його у Москві, де хлопець працював. Через не надто оптимістичне майбутнє півострова був вимушений повернутися в Україну, а звідти – перебратися в Київ. Нині він один з членів «адміністрації», хоча правильніше б сказати – координаційної ради, яка займається допомогою переселенцям, збирає необхідні для них речі: продукти харчування, одяг, часом ліки.

«У Бельбеку служили друзі. Коли побачив новини про Крим, не витримав, повернувся з Москви. Не сказати, щоб у російській столиці були великі проблеми із нашим українством, ми навіть гімн співали в одному з пабів на Старому Арбаті, але до хостелу, де я мешкав, після від’їзду приходили дивні люди, «поговорити», – згадує Іван.

Він зачиняє двері до кімнати, в якій базується Координаційна рада. На дверях – дартс із портретом Путіна, вже досить побитим дротиками. Хлопець помічає зацікавлений погляд, сміється.

«Так, часом знімаємо напругу таким чином, – показує на портрет головної людини у Кремлі, – Я сюди приїхав на самому початку, ще у березні. В перший день взагалі не було зрозуміло, як воно буде, як ми житимемо. Але нічого, справи потихеньку налагоджуються, кияни допомагають. Самі бачили – з продуктами, речами, навіть часом із роботою».

Іван на наше прохання бере дротики і один за одним кидає їх у портрет. Владіміру Владіміровічу мало б гикнутися кілька разів – всі потрапляють в ціль, більшість – у досить об’ємний ніс російського лідера.

«У мене лишився брат у Севастополі, навчається. Судячи з того, що він розповідає – у місті справи доволі кепські. Він не може потрапити до вишу. Проблема досить банальна – немає грошей. Взагалі. Все ж лишилося на картках, які після анексії заблоковані. Так що доїхати з одного кінця міста в інший просто неможливо», – Іван усміхається і пропонує організувати невеличку екскурсію санаторієм.

«Не знаю, чи допомагає нам влада, певно гроші якісь мають виділятися. Але реальна поміч, яку видно, це від дирекції бази відпочинку. Ходили чутки, що з першого червня нас мають виселяти. Директор заспокоював, запевняв, що якось питання із цьогорічним сезоном вирішать, на вулицю нікого не викидатимуть. Та й загалом із розміщенням, організацією отримали підтримку», – розповідає дорогою Іван.

Дивіться також: Вигнані війною: якою є правда українських біженців зі сходу країни

Підіймаємося на другий поверх. Із напівтемних сходів потрапляємо до коридору, в якому нині дитяча кімната. Нею бігають двійко дітей – хлопчик і дівчинка. Побачивши нас, спинаються, уважно дивляться сумними очима. Іван пояснює – частину малечі прилаштували до дитсадків та шкіл неподалік, частина поки лишається з батьками на базі відпочинку. Малі, втративши інтерес до розмови, біжать по іграшки й тягнуть їх до нас, похвалитися.

«Ми перебралися до Києва, бо в Криму було доволі таки страшно. Допоки ці «чоловічки» не з’явилися, ми навіть дверей у будинок не зачиняли. На вокзалі, коли їхали сюди, теж було лячно – там ходили люди з «ополчення», роздивлялися усіх. А ми ж трохи… відрізняємося», – ніяковіючи на останньому слові говорить Ельвіна Ресулова, колишня жителька Бахчисарая, представниця кримських татар, мати одного з дітей. Нині вона працює на місцевій кухні, допомагаючи кухарям. Лишаємо Івана з дітьми, а самі рухаємося до їдальні.

На кухні санаторію працюють дві жінки. Просять їх не фотографувати і не ставити запитань – вони зайняті, роботи багато. Кажуть – працюють в буквальному сенсі з ранку до ночі, аби не вибиватися з графіка. За таке старання їх навіть офіційно взяли на роботу до санаторію. В процесі розмови жінки сервірують столи – скоро вечеря. Між ногами у нас бігають діти – намагаються поцупити кілька цукерок. Отримавши сувору догану (звісно, у жартівливій формі), малеча вибігає із зали, ми виходимо слідом, двері зачиняються. Про всяк випадок. Аби солодощі лишилися на місці.

Біля дверей, за столом, сидить чоловік років сорока. Працює на ноутбуці і краєм ока споглядає картину, яка щойно розгорнулася перед його очима. Хитро усміхаючись, представляється «Іваном Сидоровим», починаємо розмову.

«Я жив у Канаді впродовж 12 років. А коли у Києві почався Майдан… придбав квитки і прилетів сюди. Тому що так треба було. Не міг за цим спостерігати здалеку. Так кілька разів – прилітав, допомагав, чим міг, летів назад. А останній раз я так прилетів у Крим», – із ноткою фаталізму в голосі говорить «Іван».

«Поклав гроші у ПриватБанк. Думав – велика фінустанова, надійна. Але в Криму заморозили всі рахунки. І гроші тепер зняти неможливо. Куди не звертався – ніхто не може допомогти вирішити цю проблему. А в Канаді лишилася сім’я, робота, життя загалом. Тепер от допомагаю чим можу тут, у санаторії», – зітхаючи додає незнайомець. Каже, на рахунку лежать гроші на два білети до Канади. Під кінець, він таки називає своє справжнє ім’я і навіть лишає номер телефону, про всяк випадок. Але просить їх не публікувати. Не публікуємо.

Починаючи спочатку

На подвір’ї санаторію сидить чоловік років 30 на вигляд, поряд на самокаті катається маленький хлопчик. Чоловік уважно слідкує за ним, походжаючи асфальтованою доріжкою. Врешті, присідає на лаву. Примощуюся поруч, розпитую про життя.

  Роман, підприємець з Ялти. У березні перебрався до Києва з Криму.

«Що змусило все покинути і приїхати сюди? Сліпа віра людей, їх затурканість я б сказав, під час розмов про Росію. Вони не чують жодних аргументів. Вони постійно на щось скаржаться і мало що роблять самі. Там погані перспективи. Надто – для наших дітей. Тому перебралися до Києва», - розповідає Роман, тихцем прикурюючи сигарету, аби хлопчик не бачив.

Читайте також: Литва розглядає можливість надання притулку біженцям з Криму

«Добиралися машиною. Звісно, що отак, «в нікуди» ми не рвалися. Попередньо з’їздили у «розвідку», подивилися що і як. Закрили СПД у Криму, наново зареєстрували вже тут. Плюс у мене навчання, заочка, інженер-будівельник, останній рік лишився. Теж треба вирішити проблему з переведенням. Втім, дитину у дитсадок вже прилаштували, дружина от на співбесіди ходить, вона менеджер-маркетолог. Станемо трохи на ноги, квартиру знімемо, життя налагодиться», – упевнено говорить чоловік.

Тим часом у корпусі роздивляються «гуманітарку». Іван пояснює – кияни постійно везуть до них одяг, іграшки. Часом речей так багато, що їх фізично не встигають розсортувати і просто залишають лежати у пакунках в коридорі, який виділили під склад. Часом до них приїжджають переселенці з інших санаторіїв, де справи не такі райдужні. То десь змусять закрити всі рахунки і працювати через конкретний благодійний фонд, то десь група надто підприємливих людей добереться до складів з допомогою і починає її ділити дивними способами. Втім, це тема для іще одного великого матеріалу, тож не будемо вдаватися у подробиці.

Дві сім’ї з дітьми буквально «з головою» занурені у пошук одягу. Побачивши камеру, соромляться, просять їх не фотографувати.

«Ви зрозумійте, ми з Криму виїжджали, залишивши абсолютно все. У чому були, в тому і перебралися до Києва. Треба хоч якийсь одяг знайти. І для дітей, і для себе», – немов виправдовуючись каже одна з жінок (на її прохання, ім’я також не називаємо). Запевняю, що на фотографіях не буде видно облич. Вірять, знову повертаються до пошуку.

Навколо на недоламаному дитячому чи то велосипеді, чи то самокаті, чи то якомусь гібриді їх обох катається дівчинка. Тримаючись за одну ручку цього пластмасового агрегата (друга була відламана невідомо ким), дівча пересувається від купки до купки, шукаючи собі босоніжки. Часом, знайшовши на дитячу думку, щось симпатичне, дівча витягає це із загальної маси і потрясаючи ним у повітрі показує мамі. Мама, у більшості випадків, на розчарування донечки, не задоволена. То розмір не підходить, то колір трохи не такий, то загальний стан взуття, м’яко кажучи, лишає бажати кращого. Дівчинка, не втрачаючи оптимізму, кладе свою знахідку назад до купи і на своєму транспорті їде в іншу частину коридору, продовжувати важкий пошук.

Врешті, десь за годину, дві сім’ї знаходять речі, які їх більш-менш задовольняють. Збившись у зграйку вони рушають до невеличкого бусика, припаркованого на подвір’ї. В руках у кожного теліпається по кілька пар взуття. Дорогою діти встигають пересваритися через гібридний самокат, а разом із дітьми конфліктують і батьки. Похмурі, вони сідають у машину й рушають до свого санаторію. Ми з Іваном проводжаємо їх, стоячи у відкритих навстіж воротах.

З полону

Вже коли текст мав публікуватися, ми дізналися, що у Києві з’явилися переселенці з Донбасу, які побували у полоні терористів. Тож швидко розшукавши контакти, ми домовилися про зустріч на нейтральній території.

Полудень. В одному з київських парків чекає чоловік. Це Федір, донецький активіст, прибічник єдності України, учасник Євромайдану у місті шахтарів. Наприкінці травня потрапив у полон до «повстанців», «ополчення» чи як там ще називають терористів у російських ЗМІ. Просимо поділитися історією. Федір, підкуривши сигарету, починає оповідь. Наводимо її із мінімальними правками.

«Думки залишити Донецьк у нас були. Свого часу ми навіть виїжджали до Києва у пошуках роботи. Аня (дівчина Федора – ред.) весь час була у Києві, бо досить сильно засвітилася на Майдані в Донецьку. І у місто вона повернулася буквально на тиждень, на день народження Іри (дитина Ані – ред.). І 27 травня нас схопили», – затягуючись, розповідає Федір.

«Вже точилася реальна війна, а ми якось цього не зрозуміли. Так, ми знаємо, хто нас «здав». Це був один зі знайомих , який зайшов у гості, побачив символіку, агітматеріали, картини Ані (вона художник), вирішив вислужитися і написав донос, сказав, що ми члени Правого сектору », – із сарказмом говорить Федір. Додає, на Донбасі всіх, хто виступає за Україну, вважають «правосєкамі»

«27 травня нас розбудив стукіт у двері. 8 ранку, на сходах видно одну людину, яка говорить: «ДНР», нам треба поговорити». Я відкриваю, залітають семеро з автоматами, у балаклавах, починається попередній допит. Знаходять українські прапори, бронежилети другого класу, які ми використовували під час мітингів для захисту, брелок з гільзою, який чомусь вважали доказом причетності до ПС. Порвали прапор України, зав’язали нам очі, погрузили у мікроавтобус і повезли на базу», - докурюючи говорить чоловік.

«Це Макіївський УБОП. Там ми просиділи шість днів. Найбільш жорсткий день був перший. Тоді був єдиний і повноцінний допит. Нас спустили до підвалу із зав’язаними очима. Кинули у кімнату, розміром з туалет, потім розвели по різних. Не розв’язуючи очей почали «допитувати». Били руками, ногами, битками куди могли. Я намагався захищатися, але марно. Згодом хтось наказав зняти з мене пов’язку. Один із «ДНРівців» дістав ножа, спочатку лякав мене, а потім почав різати спину, глибоку рану наніс на руці, сім швів наклали», – Федір закатує рукав футболки на лівій руці, демонструючи потворний шрам зі слідами тих самих швів.

Читайте також: Автомобільний потік з Криму на материкову Україну збільшився втричі

«Питань конструктивних не було. Постійно звинувачували у тому, що ми «правосєкі». Після цього мене перевели до кімнати, де допитували Аню. Там продовжили бити. Врешті, всі пішли, лишилося двоє охоронців з автоматами. Тоді вони сказали щось типу: «Твоїй дівчині два пальця відрізали, порізали шию, вона вже там сидить, кров’ю стікає», – дивлячись поперед себе, зовсім тихо говорить Федір.

«З часом до кімнати зайшла ще одна людина і наказала іти мити машину. Ту саму, на якій возили трупи в морг після того, як «ДНРівці» атакували аеропорт. Те ще видовище. Сліди мізків, кров. Там я побачив Аню, вона сама ходила, хоч і дуже погано виглядала. Їй сильно понівечили руки, майже відрізали палець, порізали шию. Потім я дізнався, що коли Аню допитували, її змушували кров’ю, пальцем, писати на стіні «Я люблю Донбас». Їй погрожували… були погрози сексуального характеру», – нервово розриваючи недопалок на шматки, все так же тихо Федір продовжував оповідь.

«Ми дізналися, що нас допитували виконавці якоїсь середньої ланки. Коли начальство побачило, в якому ми стані, почали розбиратися, кого і чому «взяли», які є факти нашої причетності до ПС. Нас оглянули, відвели в медпункт, зашили мені рвану рану на руці. За що я справді дякую. Пообіцяли, що бити нас більше не будуть, якщо будемо поводити себе адекватно. І додали – нас обміняють», – вже упевненіше говорить Федір.

«Нам видали кімнату, в якій були матраси, туди час від часу заводили інших людей. Обіцянку вони дотримали – нас не били. Годували, перев’язували, ми могли вільно більш-менш пересуватися із охороною територією УБОПу. Говорили про політику. У них жорстке інфополе. Хоча частина правди там є,  яку не показують наші ЗМІ. Скажімо, наша армія занижує втрати. 200 бойовиків убили, а у нас двоє поранені. Досить дивне повідомлення. «ДНРівці» називали трохи інші цифри. Вся інша «інформація» у них суцільний набір штампів – «правосєкі», «НАТІвські бійці» тощо. У їх картині світу – вони жертви, на яких напала «київська хунта», – сумно посміхаючись говорить активіст.

«Одного дня до нас прийшли і сказали, що нас будуть міняти. Була велика прес-конференція для російських журналістів. Нас не пустили туди, сказали, що у нас поганий вигляд (Аня була вся у синцях), це погана картинка для російських ЗМІ. Врешті у Дніпропетровську обміняли нас на трьох сепаратистів з Києва. До Дніпра їхала ще третя людина, яка сиділа весь час у підвалі. Його взяли давно, і дорогою до Дніпропетровська бідолаха з’їхав з глузду. Як я зрозумів? У поїзді він стояв посеред вагону й тримався за волосся, аби не впасти», – трохи нервово говорить Федір.

«У Дніпропетровську СБУ і міліція нас зустріли. На цьому роль держави завершилася. «ДНРівці» забрали всі гроші з карток, готівку, одяг був той, який дали сепаратисти. Міняла нас якась організація під назвою «Союз офіцерів». Вони як добровольці були. Дали нам трохи грошей і телефон. Житло, медичну допомогу ми шукали власними силам. Правда, прості люди йшли назустріч. Скажімо, нас безкоштовно оглянули у лікарні. Там виявили ще купу травм. Хотіли нас госпіталізувати у Дніпропетровську. Але оскільки там у нас нікого, ми вирішили перебратися до Києва. Тут знайомі допомогли із лікарнею, в якій нас на день госпіталізували. Потім ми їздили на перев’язки, на процедури», – розповідає Федір.

«У Києві ми вже більше тижня, привезли сюди рідних. Іра, поки ми були в полоні, жила у бабусі. Нині ж шукаємо роботу. Я інженер-будівельник, Аня будівельник-проектувальник. Поки без результатів, правда. Адже всі замовники лишилися у Донецьку. А там, як бачите, нині не до цього», – наостанок говорить Федір.

До нас підбігає дівчинка років десяти. Чоловік стає, бере її за руку і вони попрощавшись, рушають удвох до виходу з парку.


Матеріали за темою:

--> --> -->
Реклама
Останні публікації згорнути
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
работа Харьков оптимизатор любовный гороскоп на год Жеральдин Пайя http://avtosale.ua/
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено