Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
24 червня, 2014   ▪   Спілкувалася: Майя Орел   ▪   Версія для друку

Війна всередині нас. Як українці сприймають події на Донбасі

Результати опитувань, що їх проводив Інститут соціальної та політичної психології НАПН України коментує його науковий співробітник Павло Фролов.
Війна всередині нас. Як українці сприймають події на Донбасі

Тиждень.ua:Павле Дмитровичу, українці десятиліттями жили за принципом «тільки не було б війни» -і от тепер маємо війну. Що з нами сталося?

--Справді, опитування, які проводив у різний час наш інститут, засвідчували: цей принцип був беззаперечний для більш ніж 90% українців, він  здавався абсолютно непорушним. Але при цьому опитування виявляли й інше: поступово більшало тих, хто говорив: якщо й далі буде так продовжуватися, треба братися за сокиру. До того ж тезу громадянської війни політтехнологи вкинули у масову свідомість ще напередодні президентських виборів 1994 року. Мовляв, оберемо Кучму - розпалимо громадянську війну. Тоді на цю провокацію суспільство не відреагувало. Але ідея не вмерла.  Політтехнологи використали її вже під час наступної президентської кампанії, хоча у дещо модифікованому вигляді. Її основною стала так звана біполярна модель, яка, образно кажучи,  передбачає заміну політичного різнобарв’я лише двома кольорами – чорним та білим.  Відтоді біполярність, поділ кандидатів та їхніх прихильників на князівства «світла» та «пітьми» стала нашою класичною виборчою технологією. У 2004 році вона ледь не спровокував війну. Але тоді була політична воля до суспільного  діалогу, війни вдалося уникнути. Накопичену негативну суспільну енергетику було каналізовано  за допомогою публічних дебатів. Нинішньої зими цього, на жаль, не відбулося. Прагнення до діалогу не виявила жодна із сторін конфлікту. В результаті маємо те, що маємо.

Тиждень.ua:Наскільки активно українці готові сьогодні брати участь у війні і за що вони  воюють?

-- Сенс війни, яка сьогодні триває на сході, бачиться нашим громадянам по-різному. Для одних це війна за незалежність України, її захист від агресії з боку північного сусіда. Для інших – війна незаконної влади із власним народом і, відповідно, боротьба з київською хунтою. Хтось сприймає цю війну як черговий перерозподілвласності українськими олігархами руками легковірних громадян, а для когось ця війна є лише елементом великої та кривавої геополітичної гри.  За всієї неповноти даного переліку можна говорити про надзвичайну багатоплановість та багатошаровість смислів цього конфлікту. Найбільш концентровано та яскраво його особистісний сенс виявляється у відповіді на запитання: чи відомо мені, за що, власне, на цій війні маю загинути я чи хтось із близьких мені людей? Результати опитувань, проведених нашим інститутом у травні дають підстави вважати, що майже половина українських громадян такий сенс мають. Зокрема, поновлення призову на строкову службу до Збройних Сил України  так чи інакше підтримали 51,1%, не підтримали – 33,5% опитаних.

Читайте також: Відірватися від Москви

Причому серед респондентів, у родинах яких є чоловіки призовного віку, рівень підтримки такого рішення є навіть вищим (54,3%), ніж серед тих, у чиїх родинах чоловіків призовного голову немає (49,7%).Тобто за 23 роки незалежності система суспільного виховання таки сформувала патріотів.Загалом, нічого дивного. Завжди під час війни одна частина громадян демонструє готовність до війни, інша - неготовність і небажання воювати. До речі, у 1941 році, як засвідчують архівні документи, в  СРСР тих, хто попри ура-патріотичну радянську пропаганду намагався уникнути призову, було чимало. Наприклад, по Харківському військовому округу станом на 23 жовтня 1941 р. прибуло лише 43% від загальної кількості призваних.

Тиждень.ua:Але позитивне ставлення до призову й готовність стріляти в живу людину – це, погодьтесь, різні речі.

-- Результати нашого опитування зафіксували чималу кількість  радикально налаштованих громадян. Про свою особисту  готовність під час масових заворушень застосувати силу, а то і зброю заявили 29,2% респондентів. Із них однозначно готові робити це 10,4%. Справді: вважати, що ти готовий стріляти, і вистрілити, убити – то таки не одне й теж саме. Люди йдуть на війну з патріотичних міркувань, а захист Батьківщини перетворюється у кров, вбивства й каліцтво. Багато хто з молодих людей сприймає війну віртуально, як продовження комп’ютерної гри. Полегшують готовність вбивати й різноманітні прийоми знеособлення противника. До них, зокрема, належать використання слів «колоради», «ватники» тощо. І мало хто усвідомлює, що ворог прийшов не підставляти свою голову під твої постріли, а вбивати тебе.Тобто маємо готовність убивати, але чи маємо готовність умирати? Стати безруким, безногим?

Читайте також: Як переоблаштувати Донбас

Звичайно, людина на війні просто змушена перебороти страх смерті, інакше вона не стане воїном. Але трапляється, що людина в цьому йде ще далі – вбивство іншої людини стає потребою, такою собі розвагою, з’являється спортивний інтерес. Тобто у людини зміщується мотивація. Отримуємо бійця, якому байдуже, де і за які гасла вбивати, його захоплює сам процес. Учасники афганської і чеченських війн багато про це можуть розповісти. Ми ще стикнемося з проблемою психологічної реабілітації учасників цієї війни, з наслідками посттравматичного синдрому. Це дуже важка проблема і для суспільства, і для конкретної особи. Нам треба бути готовими і до проявів так званого чеченського синдрому з його терористами-смертниками, що жадають помсти. Росіяни, до речі, мають величезний практичний досвід роботи з ними: вміють не лише їх знешкоджувати, а й програмувати.

Тиждень.ua:Ми говоримо про такі страшні речі, а от подивіться навколо: діти граються, он пара на сусідній лавці цілується, реклама запрошує на літній відпочинок, де та війна?

--Війна не просто поруч, вона всередині нас. Ми розриваємо стосунки із родичами і друзями, якщо їхній погляд те, що відбувається зараз в країні, не співпадає з нашим. Війна в наших душах багато витоптала. Людям стало здаватися, що війна важливіша за кохання, за сім’ю–зараз рвуться і знецінюються найінтимніші зв’язки —з аради ідеальних уявлень. Це вічна суперечка. (Згадайте Тараса Бульбу і Андрія, згадайте Марютку із фільму «Сорок перший» -- з ідеологічних міркувань вони вбивають тих, кого найбільше люблять. )Ця суперечка у нас зараз дуже загострилася. В психологічному розумінні ми маємо громадянську війну.

Тиждень.ua:-Дуже часто можна почути ще й інше: чому ми( при цьому маються на увазі хлопці з центральної і західної України) повинні гинути в Донбасі ?Так, немов би Донбас – не Україна.

--Я думаю, що так проявляється особливість українського менталітету. Українці завжди розрізняли бАтьківщину і БатьківщИну. Українці ніколи не мали великої Батьківщини - вони  завжди жили в чужих для них державах – радянських, литовських, польських, російських, австро-угорських , навіть румунських, завжди переймалися тим, щоб вижити, зберегти  свою ідентичність, свою бАтьківщину, а від проблем великої Батьківщини відсторонювалися. Жили за принципом: поки до моєї бАтьківщини не підійде загроза, я можу спокійно існувати. У війнах програвали держави, а не українці, які в тих державах жили. Українці жили не державним, а мережевим суспільством.

Здавалося б, за часи незалежності ситуація повинна була б змінитися. Після 2004 року  на запитання соціологів: ким ви себе відчуваєте –мешканцем свого міста, регіону, громадянином України — більшість респондентів відповідала: громадянином України. Регіональна ідентичність домінувала лише в Криму. Але зараз справді багато хто ставить запитання: чому я повинен вмирати за Донбас? Це запитання й усвідомлення себе громадянином України існують в різних шарах свідомості. Тому що визнання себе громадянином держави ще не означає готовність воювати за неї. Відчуття БатьківщИни  у багатьох  не сформоване, їх не обходить, що на Донбасі вирішується доля БатьківщИни, бо Донбас – не їхня бАтьківщина. В Росії з цим проблем немає. Тип консолідації суспільства у них авторитарний, для них природно підпорядковувати свої особисті інтереси інтересам держави, для них самоочевидно, що є «Родіна», яку треба захищати.

Тиждень.ua: Тобто рівень консолідації українців залишає бажати кращого?

-- Так не можна говорити. У нас не авторитарний тип консолідації. Для нас консолідація--це знаходження балансу ситуативної рівноваги.

Тиждень.ua: Чи можна погодитись з тими, хто вважає, що вивільнення агресії під час війни призводить у подальшому до її зменшення у суспільстві. Чи можна забезпечити консолідацію суспільства виключно силовими, військовими засобами?

--Війна не може бути катарсисом. Війна ніколи не працює на позитив. І про це треба пам’ятати тим політикам, які заявляють, що на Донбасі ні з ким сідати за стіл переговорів, мовляв, там одні бандити, наркомани. Якби це було так, то навряд чи в озброєних людях 36,7% мешканців Сходу бачили би «борців з київською хунтою», а ще 35,1% - «патріотів свого місту (регіону)». Справді, ситуація важка. Під час збройних конфліктів  у суспільства з’являється запит на авантюристичних людей, саме з їхніх лав виходять усі ці некеровані  польові командири. Люди, що реально контролюють ситуацію, і люди, з якими  можна вести переговори – часто зовсім різні люди.

Читайте також: Донбас: реванш пролетаріїв

Але заради досягнення результату, а не імітації процесу перемовин домовлятися треба з першими. Щоправда, визначити їх часто буває нетривіальним завданням. Не меншою проблемою для ініціаторів припинення силового протистояння та переходу до мирного шляху розв’язання конфлікту є  рівень підтримки таких ініціатив громадською думкою. Тих, хто за те, щоб ситуацію переламати, а не «розрулити» сьогодні на 10% більше. Але ж не можна всіх перестріляти чи нейтралізувати. Необхідно переконати. Тому що за ці кілька місяців на Донбасі  зокрема і в Україні загалом  з»явилося стільки ненависті й болю, що від них потерпатиме багато майбутніх поколінь. А це закладає передумови для подальшого зростання насильства та агресії в суспільстві. Після цієї війни частина українців ще більше ненавидітиме «москалів», частина – «бандерівців». Хіба врятує Україну консолідація в ненависті?

Тиждень.ua:Що ж робити з цією ненавистю? Після АТО ми ж усі залишимося жити в одній країні.

-- На жаль, здолати цю ненависть дійсно буде нелегко. Ментальний поділ на «свій ---чужий» сьогодні набуває масштабів розламу, розколу. В цьому ми всі – більшовики, які говорили: хто не з нами, той проти нас. Але глибинний поділ усіх оточуючих на своїх і чужих не є продуктивним та єдино можливим.  Є й просто «інші». Вони не «погані» і не «хороші», вони просто інакші. Треба спробувати зрозуміти позицію цього Іншого. Це допоможе подолати ненависть. Треба шукати те, що об»єднує. Переважна більшість громадян України (69,3 %) переконані: попри всі зовнішні та внутрішні загрози Україну можна зберегти як єдину. Набагато менше (16,1 %) вважає, що Україна занадто різна і в одній державі її громадянам не ужитися. Нас дійсно багато що об’єднує, зокрема й те, що ніхто не хоче гинути, усі хочуть жити. Треба припинити насильство, і зробити це повинна держава.

Читайте також: Семен Семенченко: «Розвиток ситуації на Донбасі найбільше нагадує ланцюгову ядерну реакцію»

Тиждень.ua:Тобто статус «іншого» перетворюється в таку собі індульгенцію? Але ж мова йде не лише про спротив  Донбасу київській владі. Мова йде про спротив українській державності як такій.

--По-перше, не варто ототожнювати політиків, які на даний момент очолюють державу з державністю як такою. Ті, хто державу очолює та символізує, приходять і йдуть, а держава лишається. По-друге, не всього Донбасу, а лише певної його частини. Для цих людей — так сталося, так склалося — українська держава у нинішньому її вигляді уявляється бандерівщиною, причому виключно такою, якою її змальовує радянська й російська пропаганда. В результаті фактично маємо накладання одних смислів на інші, їх ототожнення за відомим прикладом: «говорим Ленин, подразумеваем партия. Говорим партия – подразумеваем Ленин». Так, державу потрібно захищати. А сама держава тільки тоді чогось варта, коли вміє захищатися. З цим не можна не погодитися. Проблема лише в образі держави, яку громадяни готові захищати. І з цим у нас є серйозні проблеми. На жаль, сьогодні в Україні ніхто на загальнонаціональному рівні не говорить про те, за яку ж державу нині йде війна. Ситуацію може змінити дуже якісна роз’яснювальна й пропагандистська робота. Ми повинні навчитися  «продавати» образ нашого спільного  майбутнього в спільній для нас державі. Цей образ має бути прийнятним, зрозумілим, привабливим для всіх громадян України. Він повинен сприйматися, як реально досяжний. Держава повинна вміти прораховувати, у що люди можуть повірити, а в що - ні. Росіяни щодо цього далеко випередили нас. На жаль, українська держава ніколи цим не переймалася. Через це тепер ми маємо стільки проблем.

ДОВІДКА

Фролов Павло Дмитрович. Зав. лабораторії соціально-психологічних технологій Інституту соціальної та політичної психології НАПН України, віце-президент Асоціації політичних психологів України, кандидат психологічних наук.


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Тиждень.ua поспілкувався із комісаром Ради Європи з прав людини Нільсом Муйжнієксом про стан прав людини на Донбасі та в Криму і його подальший план дій щодо цих територій
    25 липня, Віталій Рибак
  • Тиждень поспілкувався з легендарною Дітте Марчер, директором Bodynamic International, засновницею реабілітаційної програми для військових, яка допомогла тисячам людей повернутися до нормального життя після війни. Нині вона допомагає українським солдатам.
    25 липня, Роман Малко
  • Якщо люди-музеї — це здебільшого старше покоління, то в цій підбірці етнографічно-туристичних історій здебільшого свіжа кров. Проекти, що надихають, що з’являються зав­­дяки активній молодій енергії. Може, з роками й вони перетворяться на пам’ятки, але поки що це живі страшенно цікаві організми, котрі навіть диктують свої умови в деяких нішах нашого бідного туристичного ринку.
    24 липня, Богдан Логвиненко
  • Що передбачає й кого зачіпає якісна психореабілітація людей, які повертаються з війни
    24 липня, Ганна Трегуб
  • Найбільші бренди світу потерпають від дрібніших конкурентів
    24 липня, The Economist
  • Ось відчиняються двері залу, і входить одна людина, радісна та усміхнена. Сотні вітають її такими самими радісними вигуками. Овації і захват. Далі?
    24 липня, Станіслав Васін
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
работа Харьков оптимизатор любовный гороскоп на год Жеральдин Пайя http://avtosale.ua/
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено