Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
19 червня, 2014   ▪   Ігор Лосєв   ▪   Версія для друку

І знову Держава Війська Запорозького?

Події останніх місяців продемонстрували, що Україні треба розраховувати на власні сили, а не надіятися на іноземних визволителів
Матеріал друкованого видання
№ 24 (344)
від 12 червня, 2014
І знову Держава Війська Запорозького?

Крах сучасного світового порядку, що став фактом після збройного нападу Російської Федерації на Україну в Криму в лютому 2014 року й організованої та спонсорованої Росією диверсійно-терористичної війни на теренах Луганської і Донецької областей, після невиконання США і Британією обіцян­ки, що випливала з Будапештського меморандуму 1994-го про захист територіальної цілісності України в обмін на її відмову від ядерної зброї, порушує питання про саму можливість існування нашої країни. Україна є сьогодні об’єктом воєнної агресії з боку величезної ядерної держави.
Такий невтішний стан, не виключено, затягнеться на невизначено довгий час. Однак і цей статус-кво може погіршуватися, ніхто не дає гарантій, що кремлівський режим обмежиться тільки окупацією АРК і безчинствами на Донбасі. За певних обставин штучно організована нестабільність може поширитися на Харківщину, Запоріж­­жя, Херсонщи­­ну, Одещину тощо. Цілком імовірно, що як база активно використовуватиметься Крим, із території якого скеровуватимуться диверсійно-теро­рис­­тичні групи на материкову Україну через не дуже надійно контрольований морський рубіж на Азовському і Чорному морях. За наявності значних фінансових ресурсів, потужних структур, зброї, підготовлених кадрів, розгалуженої п’ятої колони в регіонах і центрі України все це реально.

Навіть Грузія 2008 року була підготовлена до відсічі краще, не маючи такого представництва прокремлівських сил у своєму керівництві

А якщо ще згадати про ймовірну активність прокремлівських діячів навколо президента України, в Кабінеті Міністрів, силових та інших відомствах тощо, то Україні, не виключено, доведеться доволі довго жити в умовах неоголошеної, але цілком реальної війни. Проте чинник оголошеності тут не відіграє жодної ролі, тому викликає подив висловлене на зустрічі в Нормандії побажання новообраного президента Петра Порошенка, щоб Державна дума РФ скасувала свій дозвіл на використання російських військ на території України. Можливо, скасує. Але це абсолютно ні на що не впливає. За потреби Путін застосує свою військову потугу без будь-яких формальних санкцій, або виконає формальності постфактум, або знайде пояснення в межах псевдоюридичної казуїстики, або задовольниться звичайною політичною демагогією. Тому Порошенкові не варто покладатися на юридичний фетишизм кремлівських ватажків, на який вони, на відміну від європейських лідерів, ніколи не хибували… Це з тієї самої «опери», що й «братній російський народ», який ніколи не нападе на Україну. І коли сьогодні українські діячі розгублено зізнаються, що зовсім не очікували загарбання Криму, вони розписуються у власному безнадійному глупстві та ще в національній свідомості на рівні інфузорії.

Читайте також: Збройні сили України: спроба відповісти на багато «чому?»

Щоб вистояти в надзвичайно важких умовах, Українська держава повинна пройти процес докорінного переформатування, ад­же в її нинішньому стані вона має вельми мало шансів на перемогу. Навіть Грузія 2008 року була підготовлена до відсічі краще, не маючи такого представництва прокремлівських сил у своєму керівництві. Засилля московської як таємної, так і відкритої агентури в українській верхівці пояснює деякі позірно нелогічні кроки нашого проводу.

З одного боку, офіційний Київ постійно вимагає від Заходу суворих санкцій проти країни-агре­сора, а з другого – не поспішає запроваджувати щодо РФ власні обмеження. Можливо, саме це і розхолоджує Захід, стримуючи його від посилення тиску на Росію. Справді, чому в умовах війни та окупації частини нашої території, коли Захід карає авіакомпанії за польоти до Кри­­му, літаки «Аэро­­ф­­лота» і далі курсують за маршрутом Москва – Київ? Чому в Україні досі функціонує російська банківська система? Чому не закрито кордон і залізничне та автомобільне сполучення з РФ? Чому не припинено дипломатичні відносини з агресором? У мільйонів людей постає питання: то ми збираємося захищатися чи ні?

Україна має стати справді державою замість олігархічного збіговиська, бути менш хаотичною і краще організованою.

Читайте також: Одкровення на кордоні

Чи здатні ми в зазначених обставинах вижити в принципі? Досвід інших країн демонструє, що це можливо. Ізраїль перебуває в перманентній війні ось уже понад 60 років. Найцікавіше, що він зумів забезпечити своїм громадянам доволі високий рівень життя, зокрема ВВП на душу населення там у понад 4 рази вищий, ніж в Україні. Також він належить до світових законодавців технологічної моди. Може, парадокс, а мо­же, закономірність, але Ізраїль є водночас і єдиною демократичною державою Близького Сходу, і однією з найбільш мілітаризованих країн світу, де армія – най­улюбленіше творіння нації, де політикум рясніє колишніми генералами і полковниками, ветеранами багатьох переможних воєн. Такі видатні політики, як Іцгак Рабін, Аріель Шарон, Егуд Барак, Біньямін Нетаньягу в минулому були бойовими генералами. Країна пережила війну за незалежність, війну 1956 року, Шестиденну війну 1967-го, війну Судного дня 1973-го, війну 1982-го тощо, і це без урахування майже постійних дрібніших збройних конфліктів. При цьому Кнесет (парламент) постійно працював, політичні партії діяли, вільна преса висловлювалася, політики критикували владу й один одного, жодної диктатури за всю історію відновленої держави не було.

Україні, якщо ми хочемо вижити, не уникнути певної мілітаризації

Звісно, Україні, якщо ми хочемо вижити, не уникнути певної мілітаризації, крамничка «Колгосп «Тихе життя» зачиняється. Не те геополітичне розташування, щоб дозволити собі безтурботне хутірське існування. Сидячи на діжці з порохом, не можна забувати про правила протипожежної безпеки. Треба нарешті збагнути, що на сході й півночі не «друг і брат», а геополітичне Дике поле з войовничими й агресивними політичними «кочівниками» на чолі з лідером, який намагається стати сучасним Чингісханом. Час пацифістських ілюзій минув.

З периферії українського суспільства і держави військо України має зміститися до центру. Нація потребує бойових, рішучих, мужніх генералів, а не пузатих чиновників військового відомства, що були невід’ємною частиною злодійкуватого керівного кла­­су. Варто згадати традиції Держави Війська Запорозького із сотника­­ми та полковниками і вій­­ськово­­адміністративний уст­рій тодішньої України. 20-річна пацифістська пропаганда дає свої результати, коли навіть на Галичині влаштовують пікети проти відправки мобілізованої молоді в зону бойових дій на Південному Сході. Навіть у цьо­­му західному регіоні оборонна свідомість поступилася пацифістській, що робить Україну вразливою до зовнішньої загрози.

Читайте також: In the army now. Суспільство змінює ставлення до військових

Згадаймо, що спокуса пацифізму забезпечила потужній фран­­­цузькій армії ганебну катастрофу 1940 року. Нині в Україні десятки телеканалів, радіостанцій, газет працюють на небажан­­ня громадян збройно захищати свою державу. А хто працює на усвідомлення простої істини: якщо люди не хочуть захищати власну країну, вони її обов’язково втратять? Хто пояснив галича­нам-пацифістам, що якщо не у сво­­їй армії, то їхнім синам доведеться служити в чужій і віддавати життя вже не за свою землю, а за велич імперії в Чечні й Дагестані? Між іншим, юним кримчанам окупаційна влада цю перспективу вже намалювала, а міліціонерів з півострова відправляють служити на Північний Кавказ і, як їм пояснили, у найнебезпечніші точки.

Щоб вижити, доведеться покінчити з радянською військовою ідеологією в Україні, провести фундаментальну декомунізацію, дерусифікацію і дерадянізацію. Нікуди не подітися від вирішення проблеми руйнівних ідеологічних зусиль олігархічних ЗМІ всередині України, що вже багато років ведуть свою тиху війну проти неї, об’єктивно готуючи українців за допомогою телепродукції країни-агресора до приходу «зелених чоловічків», котрих оброблені таким способом наші громадяни мають зустрічати, як нещодавно зажадав Нікіта Міхалков, звертаючись до одеситів, квітами і російськими триколорами.

Україні доведеться мобілізуватися, максимально напружити всі свої сили на фронті боротьби як проти зовнішнього, так і проти внутрішнього ворога, доведеться навчитися жити так, як живуть ізраїльтяни. І, здається, перші осо­­би держави починають це розуміти, про що, певно, свідчить фраза Петра Порошенка в його інавгураційній промові: «Щоб мир став довготривалим, нам слід призвичаїтися жити в умовах постійної бойової готовності». Надихає і наступна фраза новообраного президента: «А наша армія повинна стати справжньою елітою українства».
Якщо це не залишиться словами, а стане керівництвом до дії, то країна матиме реальний шанс відродитися і встояти.


Матеріали за темою:

--> --> -->
Реклама
Останні публікації згорнути
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
работа Харьков оптимизатор любовный гороскоп на год Жеральдин Пайя http://avtosale.ua/
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено