Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
13 червня, 2014   ▪   Валерія Бурлакова   ▪   Версія для друку

Життя після Майдану

Долі людей, які пройшли Майдан, складаються зовсім по-різному. Хтось із них опинився в кабінеті державної будівлі, за захоплення якої ще вчора міг сісти. Хтось нині на війні. Хтось і досі на центральній площі столиці. А хтось...
Матеріал друкованого видання
№ 23 (343)
від 5 червня, 2014
Життя після Майдану

Не оглядаючись назад

Ігор Костенко. Львів’янин, спортивний журналіст, активний редактор української Вікіпедії, один із найкращих студентів географічного факультету Львівського національного університету іме­­ні Івана Франка. Його, завжди усміхненого 23-річного хлопця, вбили на Інститутській. Тіло знайшли біля Жовтневого палацу. Одна куля влучила в голову, друга – у груди. Ноги, згадують друзі Ігоря, переламані й роз­дроблені так, що «у вузол можна було зв’язати».

«Прийшла попрощатися з ним. Вряд лежало 13 тіл, загорнутих у ганчір’я. «Наш у картатому...» – сказав хлопець, який з Ігорем був на передовій, увесь чорний від сажі та зі сльозами на очах. Я раніше боялася мертвих. Похорони оминала. Але в цей момент не могла. Не могла ось так взяти й піти, не попрощавшись із героєм. Відкинула картату тканину, а на обличчі балаклава його лежить, на ногах маркером якісь цифри написані. Страшно було відкривати його лице. Не вірила, що це правда, – спогади подруги хлопця Катерини. – Він лежав такий холодний, а мені не вірилося. Гладжу його – і мені здається, що він ось-ось прокинеться, зігріється». Останні слова Ігоря, написані їй 19 лютого, були такі: «Головне, щоб не марною була пролита кров».

Інший друг героя згадував, як під час бійні на Грушевського Костенко надіслав йому sms із номером своєї дівчини. Попросив сказати їй, коли щось станеться, що любить її. Потім, під час нової хвилі зіткнень, про це прохання нагадав ще раз...

Читайте також: Організовуватися чи розчаровуватися

Востаннє Ігор поїхав на Майдан увечері 18 лютого, після «мирного наступу». «Вирушаю на екскурсію до Старого Самбора», – так він казав про свої поїздки на революцію.
«Костенко був одним із тих, хто завжди йшов вперед, не оглядаючись назад. Цілеспрямований, впевнений і впертий», – згадує ще один товариш Ігоря. Ігоря, якого з нами вже немає. Утім, на щастя, на нашій землі досі є і завжди будуть такі, як він, готові «завжди йти вперед».

Справа честі

Його називають Усташ – «бунтар» у перекладі з хорватської. Йому 24 роки, він студент із Волині. З іншими новобранцями – «чорними чоловічками», які вже за годину вирушать на Схід, – шикується в одному з двориків у центрі Києва. Разом із рештою хлопців голосно читає молитву українського націоналіста: «...Украї­­но, Мати Героїв, зійди до серця мого, прилинь бурею вітру кавказького, шумом карпатських ручаїв, боїв славного Завойовника Батька Хмеля, тріюмфом і гуком гармат Революції, радісним гомоном Софійських Дзвонів. Нехай в Тобі відроджуся, славою Твоєю опромінюся, бо ти все життя моє, бо Ти все моє щастя...»

На Майдані хлопець був із 1 грудня. «На Банковій, на Грушевського... Скрізь, де, на думку багатьох, діяли «провокатори», – усміхається він лише очима.

«Я був в українській армії на строковій службі. Добре знаю, що це таке. Армія воювати не хоче і не вміє... А тут добровольці. Такі самі люди, як я. Їх не треба буде вмовляти йти на передову, морально «заряджати». Усі вже мотивовані. Можливо, у декого недостатній рівень підготовки. Але ми віримо, що маємо бути на Сході. І вирушити на передову я хочу саме з такими людьми, – пояснює свій вибір. – Вони не складуть зброї, не тікатимуть. Бо знають, куди їдуть, і роблять це з власної волі».

Проблем із забезпеченням багато, погоджується він. Можливо, у добровольців із цим найскладніше. Але на державу і не сподівався: «Маємо воювати своїми силами».

Читайте також: У режимі "майже". Час компромісів минув

Чому волинянин бажає обстоювати Донбас? «Я націоналіст із 16 років. Усе життя вірив у націо­­нальну революцію, чекав на неї, сповідував ідею соборності України. І не зміг би пробачити собі до кінця життя, якби в такій ситуації, як теперішня, почав шукати відмазки, скажімо, що в мене навчання, сесія... Ми не ховаємося за хом’ячкову логіку, мовляв, якщо війна в іншому регіоні, то вона нас не стосується. Напад на наших братів, які живуть на Донеччині чи Луганщині, – це напад на нас. То справа честі. Інакше бути не може».

«Для мене це не війна»

22-річний вінничанин Григорій взимку також постійно їздив на Майдан. Бився на Грушевського, встиг і на штурм ОДА в рідному місті. Після того у нього вдома провели несанкціонований обшук. «Кицьку наполохали», – от і все, на що скаржиться хлопець. Дістав під час боїв доволі серйоз­­ну травму – внаслідок вистрілу розлетілося скло, шматок потрапив йому в око.

Вже після Майдану Григорій сам сходив у військкомат, представники якого шукали його роками. Розповідав, що намагається завчити розміщення літер на стандартній табличці для перевірки зору. Щоб точно все склалося зі Збройними силами... Нині вже й повістку отримав.

Утім, несподівано для всіх в армію не пішов, а повернувся до звичного життя. Працює, читає книжки, гуляє в лісі, а головне, як і раніше, уникає виконання військових обов’язків.

«На Майдан я поїхав, коли вже почалися бійки, «насильницька стадія», – був там від початку грудня. І дуже боявся розчаруватися, бо добре пам’ятаю зиму 2010-го, коли всі ми думали: тільки б не Янукович! Нашим президентом не може бути Янукович! Утім, українці все ж таки його обрали... Не знаю, як у всіх, а особисто в мене щось всередині зламалося. Я тоді перестав узагалі цікавитися політикою – хіба що посміятися міг над нею, переглянути кумедні відео з Януковичем чи Черновецьким. Але зовсім відсторонився від будь-яких суспільних справ. А Майдан дав поштовх. Це було позитивне зрушення...» – згадує він.

Але потім, на думку хлопця, почалися зрушення негативні. «Коли закрутилася вся історія з Кримом, я чекав національного спротиву, народного спротиву. Тоді була така хвиля. Пам’ятаю момент, коли в новинах казали, що люди натовпами валять у військкомати. І я пішов – ще раніше. Ще до того, як це стало мейнстримом, – сміється. – У ме­­не було передчуття, що буде війна, і я просто не міг пропустити її – ані в імміграції, ані сидячи вдома».

Читайте також: Коли наступний Майдан

Утім, тепер каже, що «це не схоже на національно-визвольну боротьбу». «Це більше нагадує великі розбірки у стилі 1990-х... Для мене то не війна. Ні-ні, зовсім не тому, що немає тисяч трупів та мільйонів біженців. А тому, що немає чіткої схеми, чіткого розуміння: «Є ми, є вони, загарбники, є наша земля». Ця війна точиться в кабінетах», – каже Григорій. «Єдине, про що шкодую, – що взагалі дивлюся новини. Така безвихідь. І жодної хорошої звістки...» – додає. Чи це не посттравматичний синдром? Чи не через втому від Майдану він ховається від світу? Стверджує, що ні. Повторює свою думку: «Коли писатимуть історію цих днів, ніхто не скаже, що сьогоднішні події – то загроза вторгнення. Це і не громадянська війна, і не війна між країнами. Зараз такі мутні часи...»

Кабінет замість камери

27-річний Юрій Ботнар нині сидить у кабінеті заступника голови Черкаської обласної державної адміністрації. Якби життя склалося трохи інакше, міг би опинитися не там, а за ґратами. Чи лежати десь у лісі – думки про це, зізнається свободівець, з’яв­лялися, коли посеред Черкас люди в цивільному викрали його й повезли у невідомому напрямку.

На київський Майдан вперше приїхав ще 24 листопада. «Там зібралися всі ті люди, яких я поважаю, з якими не один рік боровся пліч-о-пліч проти режиму Януковича», – пояснює своє рішення. Згодом оселився в революційній Київраді разом з іншими черкаськими свободівцями.

Утім, хоча хлопець і проводив багато часу в столиці, затримати його, єдиного з політиків Черкащини, хотіли вдома. «Не знали, що мені інкримінувати, – сміється Юрій. – У них була лише вказівка тодішнього донецького очільника Черкащини Сергія Тулуба. Обласне МВС мусило зробити щось і закрити мене – це я зрозумів ще під час першої розмови зі слідчим прокуратури. Вона цікавилася, що робив 23 січ­­ня, коли в місті відбувся перший справжній штурм ОДА. Між іншим, того дня будівлю атакувала не лише громада, а й тітушки, які стали бити вікна, вочевидь, щоб пізніше Тулуб мав додатковий привід для подальших репресій».

23 січня Юрій Ботнар був у Києві. Пришити йому наступ на ОДА не вийшло. Однак уже 26 січня він устиг на «захоплення» громадою однієї з адміністративних будівель, так званого Будинку політпросвіти (там того дня черкащани формували Народну раду області), й став очевидцем штурму будівлі облдержадміністрації вночі, під час якого затримали автомайданівців із Києва та місцевих активістів. За день до того черкаські свободівці разом із ультрас створили перший у місті загін самооборони, який захищав місто від тітушків.

Уже 27 січня Юрія Ботнара затримали. Рано-вранці в центрі міста кілька осіб у цивільному та форменому одязі без розпізнавальних знаків схопили націоналіста просто під будинком. Добу з ним не було зв’язку, а вже 28-го один із віддалених районних судів області, куди хлопця доправили вночі, застосував до Ботнара запобіжний захід у вигляді двох місяців домашнього арешту, хоча прокуратура вимагала помістити в СІЗО.

«Коли правоохоронці везли мене невідомо куди Черкаською областю, я був уже без телефона, ніхто не пояснював мені, що відбувається і що відбудеться... Існувала не дуже радісна перспектива опинитися в Дніпрі чи бути знай­деним (або й незнайденим) у якійсь лісосмузі. Згодом вона перетворилася на перспективу сісти років на 15, – згадує Ботнар. – Тоді зрозумів, що особисто для мене і для сотень таких, як я, активістів перемога над режимом Януковича – єдиний варіант».

Звинувачення голові Черкаської обласної організації ВО «Свобода» висували за ст. 341 УК України (захоплення будівель чи споруд, що забезпечують діяльність органів державної влади, органів місцевого самоуправління) та ст. 294 (організація масових заворушень). Окремо у справі була і третя стаття – вона наголошувала, що Ботнар є організатором цих подій.

«Сидів удома місяць. Апеляції подавали...» – зітхає хлопець. Каже, що часто виникало бажан­­ня втекти, але усвідомлював: спіймати можуть просто під під’їз­­дом.

«Зараз сиджу в кабінеті заступника голови ОДА, – констатує він. – На цю посаду мене рекомендувала Народна рада. І тепер, коли після кількох засідань кримінальну справу проти мене нарешті повністю закрили, Кабмін кандидатуру начебто затвердив». Призначення мають підписати в АП, проте триває безпричинна тяганина.

Юрій Ботнар не до кінця впевнений, що все пройде гладко, хоча його й підтримує громада області. «Кримінально-олігархічна систе­­ма просто не хоче змінюватися. Необхідно звільняти з посад колишніх чиновників і призначати нових, непричетних до режиму Януковича та корупційної діяльності. Але старі чиновники бояться змін», – розмірковує він.

Читайте також: Петровська доба. Про Порошенка без ілюзій

Чим закінчиться ця історія, покаже час. Що виніс із Майдану потенційний молодий керівник Черкащини – теж. «Я ще не аналізував усього цього... Просто не мав нагоди посидіти, подумати, – зізнається. – Адже, зрештою, і революція ще не завершилася. Вона не припиняється, триває боротьба. Зараз бачимо, що до влади повертаються представни­­ки режиму Януковича, які були частиною старої системи. Ми маємо контролювати їх. Якщо дамо владі робити все, що їй хочеться, то вона й робитиме».

«Так і працює»

Ігор із третьої сотні Самооборони досі на Майдані. На відміну від багатьох «ветеранів» революції, які приїхали сюди вже після подій, він справді був на площі у найважчі моменти. Був тяжко поранений під час «мирного наступу». Бачив, як відрізали голови бійцям Само­оборони під Верховною Радою. Добре пам’ятає, як переховувався в церкві на лівому березі, до якої його привезли, забрав­­ши з лікарні, автомайданівці.

Сам він зі Львівщини. Але додому їхати поки що не планує. Переконаний, що Майдан має весь час контролювати посадовців і буде постійним нагадуванням про те, хто є джерелом влади в по-справжньому демократичній країні.

Серед поточних «підконтро­ль­­них справ» найбільше Ігоря, здається, турбує не так хибність чи правильність дій влади на Сході та нові призначення, як «давні рани»: відсутність зрушень у розслідуванні вбивств активістів Майдану і те, що у списках зниклих досі фігурують десятки імен. «Зокрема, з моєї сотні є кілька таких. Чому про них ніхто не говорить, ніхто їх не шукає?.. Ще жодного мента, жодного беркутівця не посадили», – зітхає чоловік.

У нього досі болять ноги. «Вилітає» палець. «Я розчарований, – зізнається. – Система як працювала, так і працює на сьогоднішній день...» Майдан уже майже як дім. Тут його спогади найяскравіші, хоча часом і найболючіші. Тут його можливість щось змінити, за яку він чіпляється досі. Й хоча багатьом вона здається вже використаною, кожному своє.

«Поганому танцюристу Майдан заважає», – наголошує плакат поряд.


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Що голосування в Італії, Австрії, Румунії означають для ЄС і України
    8 грудня, Ольга Ворожбит
  • На яких традиціях виховують українських офіцерів і солдатів
    8 грудня, Ярослав Тинченко
  • Нереформована протягом 25 років регуляторна система не просто тягне Україну на дно рейтингу Світового банку «Doingbusiness» (80 місце серед 190 країн), а суттєво ускладнює роботу як національного бізнесу, так і потенційних інвесторів. Тому дерегуляція, а точніше побудова кращої регуляції, у фокусі особливої уваги – на засіданні Уряду скасували 367 постанов та нормативних актів, які обмежують діяльність бізнесу, а перший заступник Міністра економіки Максим Нефьодов анонсував законопроект для кардинального стрибка в рейтингу DoingBusiness на 40+ місць.
    8 грудня, Світлана Майструк
  • Про пріоритетні культпроекти, осучаснення бібліотек та осередків, а також про створення інституцій, які провадили б у майбутньому культурне відродження нині окупованих Донбасу й Криму, в інтерв’ю Тижню розповів міністр культури Євген Нищук.
    8 грудня, Ганна Трегуб
  • Російська пропагандистська машина недарма вбиває в голову своїм громадянам, ніби на Донбасі за Україну воюють найманці якщо не із Сомалі, то з Арабського світу; про участь військ країн НАТО, особливо поляків, вона вже навіть не згадує.
    8 грудня, Анатолій Шара
  • Реформа державного управління ще не набрала обертів, проте навколо неї, традиційно для українського політикуму, вже почали розгорятися скандали.
    8 грудня, Станіслав Козлюк
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено