Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
5 червня, 2014   ▪   Роман Малко   ▪   Версія для друку

Павло Полянський: «Хочемо, щоб Міністерство освіти більше не мало стосунку до грошових потоків»

Що вже встигла зробити постмайданна команда освітян, які виклики вона змушена долати й чого очікувати найближчим часом учителям, школярам та їхнім батькам, розповів Тижню заступник міністра освіти і науки Павло Полянський.
Матеріал друкованого видання
№ 22 (342)
від 29 травня, 2014
Павло Полянський: «Хочемо, щоб Міністерство освіти більше не мало стосунку до грошових потоків»

У. Т.: Як долаєте спадщину Табачника та його соратників?

– Ми воліємо говорити те саме, що робимо, і найменше займатись архівними справами, бо саме це і є поганий приклад, поданий людьми, про котрих ви згадали й котрі майже всю свою каденцію озвучували мантри про нібито щось не те, роблене їхніми попередниками. Кожна команда, прийшовши, робить щось по-своєму, і це природно. Але не треба вводити в оману суспільство й видавати чиїсь раніші здобутки за свої, приправляючи це словами на кшталт «уперше», «на відміну від попередників» тощо.

Ми розробили конкретну програму «100 днів», причому вислухали насамперед, чого хочуть люди. І це правильно. Звісно, міністерство визначає і реалізує освітню політику, котру формують парламент і уряд, але не можна лікувати хворого, не поцікавившись, що в нього болить. Робити будь-що в післямайданний період, тим паче в освіті, для педагогів, дітей та їхніх батьків, не чуючи, чого вони зараз потребують, – це неправильно. Тож ми, можливо, десь марнуємо, як декому здається, час, бо тратимо його на бурхливі більш чи менш плідні обговорення. Але ми й далі так діятимемо.

У таких умовах, як були впродовж останніх півроку, ні країна, ні освіта ще не функціонували. Адже ніколи агресор не окуповував частину території і не інспіровував збройних конфліктів в Україні.

Спираючись на громадськість і експертів, ми сформували безпрецедентну в історії цього міністерства колегію: уперше значна її частина – це не чиновники, а суспільство, представники батьківських комітетів, журналісти. А ще нова громадська рада, неурядові, студентські організації, зокрема ті, що блокували ту ж таки установу в період Майдану. Ми щиро хочемо задати політику відкритості.

кожен вкладений в освіту долар дає у підсумку щонайменше три

У. Т.: Що ви устигли зробити за ці місяці?

– Працюємо як така собі рятувальна команда. Вдалося домогтися від окупантів у Криму, що всім без винятку українським школярам АРК (а іншої назви ми не вживаємо) буде вручено свідоцтва за дев’ятий клас, атестати за одинадцятий, срібні й золоті медалі. Ми вже відправили, вони прийняли.

Окрім того, вирішили питання переведення з півострова практично всіх без винятку студентів, які виявили бажання (а це понад півтори тисячі осіб) до українських континентальних вишів. Не більш як упродовж двох діб ці люди отримали нові студентські квитки нових університетів, всі без винятку поселені в гуртожитки й уже мають стипендії. Ми спростили взагалі до неможливого процедуру переведення. Студенти першого курсу переводились навіть не інформуючи міністерство. Нам була важлива кожна година. Ці люди ризикували. Студенти, які навчалися на бюджетних місцях, були переведені куди вони хотіли й гарантовано дістали також державні місця. Ті, хто навчався приватним коштом, переведені на платне, і хоч у Києві чи Львові розцінки вищі, вони нічого не доплачуватимуть.

Читайте також: Тривожний дзвоник. На що хвора українська школа

Нині, щоправда, деякі університети, після того як крига скресла, натякають, мовляв, у нас дорожче і треба доплатити, але це той випадок, коли ми не толеруватимемо керівників таких вишів. Із різних причин. Бо всі ми прийшли звідти (показує на картину «Небесна сотня»), ото нам Бог і суддя.

Сьогодні відомо, що відбувається на Донбасі. Офіційно заявляю, всі без винятку школярі Луганської та Донецької областей, ті, хто не хворий, склали державну підсумкову атестацію. Не кажу, що всі школи, бо не всі вони, на жаль, у своїх школах могли це зробити. В багатьох населених пунктах відключено трансляцію «Першого Національного», а завдання зачитують у прямому ефірі. Однак учні склали ДПА всі. До речі, а знаєте, яка була тема переказу? Це збіг обставин. «Війна закінчилася». Думаю, тут, може, знак якийсь є. Сьогодні вперше в історії України це було продемонстровано живцем, хлопчик крутив барабан, дівчинка витягла кульку. В попередні роки лото не крутили. Просто оголошували номер переказу. Дівчинка-другокласниця, яка тягнула цю кульку, – кримська татарка, хлопчик-першокласник – українець. І от стоїть цей хлопчина в українському вбранні, й поряд дівчинка, його ровесниця, у кримськотатарському. Оце є українська політична нація.

До ухвалення закону про вищу освіту – вже готові. Для нас він дуже важливий. Це те, що ми робимо на перспективу. Відкрию маленьку таємницю. Паралельно працюємо над рамковим законом про освіту взагалі, який хочемо швидко завершити, бо частину роботи виконано. Там задано взагалі іншу модель. Законопроект передбачає абсолютне право батьків самим давати дітям освіту вдома, право людини здобувати її самотужки, а ще на рівні обговорення запропоновано один із варіантів, який розбив би оце прокрустове ложе класно-урочної системи – що уроки неодмінно в стінах. За основу береться освітня програма. Тобто ви як людина можете її опановувати довше чи швидше. Бо сьогодні, коли ми кажемо «учень дев’ятого класу», то з таким самим успіхом могли б мовити, що дитині стільки-то років. Основною бачиться не здатність людини швидше чи повільніше щось опановувати, а просто вікова категорія.

Читайте також: У пошуках втраченої мотивації

За ці майже 100 днів, відколи обіймаю посаду заступника міністра, я не підписав жодного листа на регіони із прозицією до них провести якийсь там творчий конкурс на задану тему. До серпня ми сформуємо невеличкий перелік знаменних в історії держави подій, яким у школах має бути присвячено заходи, і вони знатимуть, що, окрім цього, міністерство більше нічого не спускатиме. Тоді вона зможе заздалегідь, до початку навчального року, планувати щось своє. Треба припинити командувати школами, бо ми тільки шкодимо цим.

Школа має право сама вирішувати, коли в неї канікули. Це її виняткові повноваження. Якщо в котромусь районі були несприятливі обставини, вона за законом не повинна ні в кого запитувати дозволу, коли відпроваджувати дітей на відпочинок. Так само внутрішня справа – коли організовувати випускний. Я вже мовчу про ці вечори, які до школи не мають жодного стосунку.

Політика така: дати колегам із загальноосвітніх навчальних закладів відчути себе самостійними в багатьох питаннях. Згідно з найскромнішими підрахунками, за ці майже 100 днів ми скоротили перелік звітів, які школа має подати в район, район – в область, а область – до міністерства, більш як на 1100 пунктів. Тому що навчальні заклади тонуть у безкінечних, безглуздих, нікому не потрібних паперах, яких ніхто не читає. Аргумент: так було завжди.

Щось нам вдається, щось ні. Думаю, можливо, ми припустимось якихось помилок, і коли нас критикують, мовляв, колись щось не те робимо, сприймаймо це нормально. Нас уже не раз пікетували. Виходили міністр, заступник, спілкувалися. Зрештою, якщо якийсь орган влади робить щось, що шкодить людям, суперечить їхнім правилам, то громадяни мають цілковите право не тільки пікетувати...

Ми навстіж відчинили ворота, що були завжди замкнені. Мріємо спиляти паркан, але він поставлений на облік київською громадою, тож не маємо права цього зробити. Отут на другому поверсі була стіна з темного скла, яка повністю відгороджувала коридор, де ходило керівництво міністерства. Воно навіть не користувалося загальним ходом, зробило собі окремий. У нас значно скоротився штат. Працюємо.

У. Т.: Що на сьогодні з підручником історії? Як зміни в ньому вплинули на дітей і вчителів?

– Річ у тому, що якихось суттєвих нововведень до навчальних програм, а отже й до підручників історії не було. Натомість серйозно змінено програми для зовнішнього незалежного оцінювання. Оці всі речі, як-от вилучення важливих подій української минувшини (Січові стрільці, битва під Крутами, Голодомор, національний спротив ОУН–УПА, російський чинник в історії України), це було зроблено не в шкільних програмах.

Читайте також: У вчительській

Природно, що цього року, прийшовши вже навесні, коли всі процедури ЗНО й тести були сформовані, ми не могли їх переробляти. Але щодо програм зміни передбачаємо, і вони будуть оприлюднені для вчителів у щорічних листах викладання того чи того предмета. Адже є одна велика загроза, яка завжди справедливо дратує вчителів, коли вкотре змінюється програма і в програмі одне, а в раніше надрукованих підручниках – інше. Стосовно інших предметів зараз фахівці завершують перегляд, але, щоб не ставити в незручну позицію вчителя, ми підемо не шляхом доповнення програм будь-чим, а тільки шляхом розвантаження того, що є надмірним. І це не є великим злом.

У мене єдиний план, якого не виконано, – це абсолютно нова філософія відбору підручників. Ми бачимо, як можна зробити, щоб ні міністерство, ні заступник міністра, ні будь-хто надалі не мали до цього жодного стосунку й не могли впливати на схвалення чи відхилення рукописів. В ідеалі хочемо, щоб Міносвіти не було пов’язане із грошовими потоками ні на друк підручників, ні на шкільні автобуси, ні на комп’ютеризацію класів. У цьому є антикорупційна складова, і водночас це природно лягає на життєву необхідність розширення повноважень місцевих громад та регіонів.

У. Т.: І як наблизитись до ідеалу?

– Спільно з конфедерацією громадських організацій ми працюємо над зовсім новим порядком відбору підручників. Він передбачатиме, що конкурс є абсолютно відкритим, участь у ньому бере будь-хто. Експертизи ми доручимо якійсь неурядовій організації, щоб вона в закритому режимі залучила авторитетних в Україні людей (обов’язково учителів і психологів), і вже їхній вердикт буде визначальним.

Окрім того, ми зберігаємо ранішу політику, яка дисонує з російською і практикувалася ще за міністрів Кременя та Вакарчука. На кожен предмет в одному класі має бути мінімум три підручники. Є різні вчителі, в них не однакові манери. Вчитель, діти й батьки повинні самі вибрати.

Плануємо, щоб кошти з держбюджету на книжки йшли не до міністерства, а безпосередньо до школи. Щоб вона, маючи гроші, купувала ті підручники, які їй підходять. Перехідний період, за нашими підрахунками, займе мінімум два роки.

У. Т.: Наскільки доцільним нині є існування райвно, міськвно, облвно? Може, це баласт?

– Нині про них багато говорять. Знаю одне: в сьогоднішньому вигляді вони не потрібні. А ще постає питання, чим займатися районному методичному кабінетові. Наприклад, є проблема дублювання функцій. Крім того, вочевидь, просто як орган, що командує вчителем, він теж нікому не потрібен. Педагогові не треба наказувати. Всі, хто не зміг, не захотів працювати в школі, давно звідти пішли. Йому треба допомагати. А щоб такі органи освітянської влади могли це робити, в них мають бути працівники, бодай на півголови вищі за вчителя.

У. Т.: А як реально працюють методкабінети? Тобто як учителям доносять, що й під яким кутом зору викладати?

– Дуже по-різному. Не скажу, що всі вони погані. Багато де проводять тренінги з учителями, дають якісь настанови під час упровадження нового предмета. Але в чому штука? Зарплата у працівника методкабінету набагато нижча, ніж у шкільного вчителя. То хто ж піде туди працювати? Сильний предметник – ні. Він захоче навчати дітей. Дуже часто там опиняються люди, яким у школі не дуже затишно. Є також моменти, коли міський чи районний відділ освіти перетворює методкабінет на свою додаткову одиницю і дає йому невластиві завдання: проводити переоблік дітей тощо. Нині всі освітяни визнають: із цим треба щось робити, і нині саме слушний момент, коли проводиться політика децентралізації та зменшення контрольних функцій. Думаю, це великий шанс.

Методкабінетам та інститутам післядипломної освіти зараз справді треба активно шукати своє місце в новій моделі освіти.

У. Т.: Який нині рівень готовності учнів до здачі ЗНО?

– Різний. Цьогоріч ми зробили незначні зміни до його прийому. Зменшили вагу шкільного атестату. Раніше він вимірювався 200 балами, нині 60-ма. Причина проста: всі люди повинні мати однакові умови. По-перше, порівняти, не в образу нікому, 12 балів в атестаті фізмату ліцею Київського університету й пересічної школи – це не ті самі 12 балів. По-друге, за попередні чотири роки стрімко зросла кількість медалістів, почастішало переписування журналів у 11-му класі тощо. Ми запровадили 60 балів, це дуже легко вираховується: середній бал атестату множиться на коефіцієнт 5, і якщо у вас, скажімо, бал 12, то множимо на 5 і маємо 60. Бо ж неправильно прирівнювати середній бал атестату до проходження ЗНО. Середній бал – це коли дитину оцінювали ті, хто й навчав, а ЗНО – в закритому режимі.

Читайте також: Як не програти битву при Садовій

У. Т.: Чи виникають якісь труднощі з проведенням?

– Ми змінили терміни проходження ЗНО для вступників із Луганської та Донецької областей. Там ані спецслужба зв’язку не гарантує, що доставлять таємні пакети з тестовими завданнями до пунктів тестування, ані міліція не гарантує, що захищатиме пункти тестування в разі збройної атаки, ані знову ж таки спецзв’язок не гарантує, що потім вивезе ті пакети. А що означає розірвати хоча б один пакет ЗНО? Це означає, що по всій країні, для всіх без винятку дітей результати будуть скасовані. Тому оскільки ми готові повністю, а наші партнери в тих областях ні, то ми не могли піти на такий ризик і відтермінували. Два тижні для подачі документів у виші має бути достатньо, бо вони подаються в електронній формі, а проводити тестування в умовах розриву мін і кулеметної стрільби – хіба це рівний доступ до тестування? Тому мешканці цих областей повинні зрозуміти, що це зроблено заради них.

У. Т.:На якому етапі відбувається корупція при ЗНО?

– В Україні не встановлено ще жодного факту корупції при ЗНО. Україна належить до тих країн, де ще не було витоку інформації. Були в країнах, які раніше від нас почали ЗНО, наприклад у Польщі. Там був випадок, коли працівниця пункту тестування дала завдання своєму сину і результати були скасовані по всій Польщі. Щороку чуємо розмови, що є відповіді чи завдання, але з 2008-го, відколи ми почали впроваджувати ЗНО, ще жодного разу ця інформація не підтвердилася, бо це неможливо. І скажу відверто: я дуже втішений поверненню на посаду директора Центру оцінювання якості освіти пана Ігоря Лікарчука, якого знаю дуже давно, тому що для збереження таємниці й у сенсі антикорупційності це ідеальна кандидатура.

На якому етапі корупція може бути? Звісно, під час перевірки ні, бо за приписами, якщо робота написана в Києві, вона не може тут перевірятися. Робота відразу пакується в секретний пакет і поїде приблизно в Рівне. І в кожної є індивідуальний штрих-код. Корупція можлива, коли ліберально поставляться на самому пункті тестування і заплющать очі на те, що якийсь вступник користується чимось додатковим на кшталт мобільного телефона.

У. Т.: Дехто каже про конфлікт у школі радянських педагогів і молодшої генерації вчителів – як їх примирити?

– Це не наша хвороба. Це вічна хвороба педагогіки в усьому світі. І я не ставив би тут насправді фізіологічний вік. З радянської школи вже мало хто працює.

Конфлікту радянське – молоде немає. Конфлікт є між вчителем і тим, хто просто займає місце. Тому що старші нарікають, що молодь не хоче перероблятися і нічим не цікавиться, а молоді констатують, що старші взагалі не розуміють теперішнє покоління.

У. Т.: В українській школі ще багато залишилося негативної радянської спадщини?

– Досі в багатьох школах зберігається радянська субординація в стосунках між вчителем і директором. У багатьох країнах сталої демократії теж є дисципліна, і вона не менша, але немає такої закраваткової дисципліни. Поки що нам не вдається подолати традицію жорсткої класно-урочної системи. Також радянська традиція у деяких функціях вчителя, до яких він не має жодного стосунку. Наприклад, переписування дітей мікрорайону, які підуть наступного року до першого класу. А вчитель тут до чого?

Абсолютно радянська традиція, і я дуже хочу, щоб після лютневих подій вона взагалі згинула, – це використання вчителя підставкою під прапорці різних партій. Тут я безжальний. Людина повинна мати гідність, і я не хочу чути, що «в мене немає вибору». Вибір є завжди між гідністю і негідністю. І коли ми чуємо, що людина, у трудовій книжці якої написано, що вона вчитель, дозволяє собі робити зауваження учню, що в нього якась націоналістична зачіска, – це не вікова категорія, це категорія світоглядна.

У. Т.: Не секрет, що в школах сьогодні є побори. Вони колись закінчаться?

– Якщо батьки здають гроші на школу, я також був батьком і здавав, – це одне, а коли вимагається здати гроші, бо в разі відмови або постраждає дитина, або ще щось, – то зовсім інше. На так звані благодійні фонди часто нарікають, що це прихована форма хабарів, бо ні директор, ні вчителі гадки не повинні мати, скільки там грошей у тому благодійному фонді. Цим мусять займатися тільки батьки. І в мене тут немає втішного прогнозу, що за рік за два такі речі зникнуть. Це зникне тоді, коли батьки менше писатимуть скарги до міністерства чи до прокуратури, а просто зберуться, поглянуть у вічі одне одному, директору, вчителям і проведуть серйозну розмову.

Для мене дуже показовий випадок – збори трудового колективу Національного медуніверситету імені О. О. Богомольця. Студенти сказали: так, ми давали хабарі, але більше не хочемо. Викладачі сказали: так, було, але більше не хочемо. І третє, ми не хочемо більше бачити цього ректора і диктаторську модель управління університетом. Вони, по суті, замаються самоочищенням. Без цього я не бачу іншого способу. Бо якщо батьки мовчки підкоряються всьому тому, директор мовчки приклоняється перед іншим начальством, жодні перевірки жодного міністерства чи прокуратури не виручать.

У. Т.: Але грошей немає, треба зробити ремонт, батьки скидаються… Як зробити так, щоб це було прозоро?   

– І я скидався. Щоб було прозоро, треба робити, як робить міністерство. У нас на сайті зараз повністю вся наша бухгалтерія. Батьківських грошей не повинен торкатися ніхто, це справа батьків.

У мене дитина закінчувала київську школу, і ми також здавали гроші. Але справді знали і бачили, куди вони спрямовувалися: на поліпшення класу, де навчалися наші діти. У нас не виникало непорозумінь і скандалів. І директор школи, мабуть, не знала, скільки ми здали. Хоча, певно, не менша кількість і зворотних прикладів, і ми про такі скандали часто чуємо.

Ніколи грошей на школу не вистачало, і ніде у світі не вистачає. Питання не втому, чи допомагають батьки, а в тому, у який спосіб це робиться. Що особливо важливо для села, де люди не мають статків. Громада мусить допомагати школі, але це не повинно мати вигляд кріпаччини чи хабарництва.

У. Т.: Наскільки сільська школа відстала від міської? І чи можливо це подолати?

– Річ ось у чому. Тут насправді чимало міфів. Єдиним поки що правдивим критерієм оцінки є ЗНО. За попередні роки ми побачили, що не було якогось серйозного розриву в якості освіти у сільській школі та міській. Натомість були серйозні розриви поміж різними сільськими школами і різними міськими. Вододіл якості освіти проходить не межею місто – село, а поміж різними школами. Дуже багато страшенно дорогих престижних VIP-закладів, куди батьки віддають своїх дітей за космічні гроші, абсолютно нічого не показують на ЗНО. Там немає якості освіти. Там є гонор, батьківська пиха і так звана статусність. Але результати ЗНО не підтверджують цього.

У. Т.: Наскільки виправдовують себе платні ліцеї, коледжі, гімназії?

– Якщо є люди, які хочуть і мають змогу платити гроші, нехай буде.

До приватної освіти ставлюся позитивно. Вважаю, що в людини завжди має бути вибір. Дехто з батьків там бачить перевагу, що його дитина перебуває в середовищі рівних їй за статусом школярів. Не думаю, що це правильно, але то питання батьків, які можуть похвалитися, що дитина навчається в ліцеї.

Щодо початкової школи в мене бачення житейське. До першого класу дитину треба віддавати не в школу, а до конкретного вчителя початкових класів. Конкретної Марії Іванівни. Бо від того потім залежить дуже багато. І якщо ця класна вчителька працює в школі, де немає мультимедійних дощок, ну і що з того. Розумні батьки саме цій людині хочуть довірити в перші роки школи свою дитину. До таких учителів завжди великі черги.

У. Т.: Як змінилася пропорція приватних та державних шкіл в Україні за останні 10–15 років?

– Майже не змінилися. Приватні школи не становлять навіть 1%. Мережа приватних шкіл безпосередньо залежить від наявності середнього класу. Їх може собі дозволити не кожен. Та й законодавчо треба багато змінити. Наприклад, ви платите податок, зокрема й на освіту, але віддаєте дитину в приватну школу. А там кажуть, що підручники треба купити, скластися на зарплату вчителям. Але тоді питання: чому той, хто здав дитину в державну школу і також платив податки, не платить за підручники і не утримує вчителя? 

Ми хочемо, щоб приватним школам держава також безкоштовно постачала підручники і ті уроки, з так званих обов’язкових предметів, теж оплачувалися з держбюджету, бо батьки вже це оплатили податками. Щоб була рівність.

Вважаю, що приватні школи також повинні бути, вони нікому не шкодять. Є попит, то чому б і ні.

У. Т.: Як підвищити престиж професії вчителя?

– Важливе питання мотивації. Для прикладу: у Фінляндії на вчителя вчаться шість років. Надають право йти в школу тільки 10% найкращих випускників університету. Це велика честь. За результатами соціологічного дослідження, дівчата, яких запитали, кого вони мріяли б бачити чоловіком, на одне з перших місць поставили вчителя. Чому? У них дуже серйозний рівень підготовки, дуже високі зарплати і до них дуже високі вимоги. Оце та модель, до якої маємо йти.

А коли в нас кажуть: давайте збільшимо вчителю кількість годин, то це не вирішує питання. Треба брати системно. Сьогодні до педуніверситетів ідуть або за покликанням, або невідомо чому. Хоча то не тільки наша проблема. Я бував у багатьох країнах, чотирнадцять із половиною років пропрацював простим учителем у школі звичайного райцентру Фастова, я цей хліб знаю.

Треба стимулювати, щоб до педуніверситетів змогли вступити тільки найкращі. Це і психологічний певний відбір, любить людина дитину чи ні, і одночасне збільшення вимог та соціального пакета. Ви почніть платити поганому вчителю $10 тис. за місяць – і він краще уроки не проводитиме. Бо не може. І водночас відданий учитель погано проводити уроків також не зможе.

Допоки на рівні політичного проводу і простої людини ми не зрозуміємо, що гроші державного бюджету на освіту – це не витрата, а одна з найвигідніших інвестицій у розвиток країни, нічого не буде. Є абсолютно доведені показники, що кожен вкладений в освіту долар дає у підсумку щонайменше три. Ось головне.

У. Т.: Якими є теперішні діти?

– Це думка не чиновника, а людини. Діти дуже хороші. Вони не мають у собі конформістських генів, і мені в них це подобається, вони менші формалісти, креативніші. Я говорю про цілісних особистостей. Вони прагматичніші у своїй основі, але не можу сказати, що це недолік. Багато молодих людей вільно володіють хоч одною іноземною мовою, вільно комунікують, поміж них багато цілісних людей. Сучасні діти мені набагато більше подобаються, ніж, скажімо, я міг би подобатися собі в їхні роки. Це справді щиро. Можливо, тому, що багато років пропрацював у школі. Коли мені докоряють, що освіта геть провальна, кажу, що на Інститутській гинули вихованці української системи освіти. Щоправда, і «Беркут» – вихованці української системи освіти. Але люди є різні.

Знаєте, у чому хиба? Ми беремо найкращих людей із минулих поколінь і порівнюємо з найгіршими із теперішніх. Треба порівнювати найгірших із найгіршими – і ми не побачимо різниці. Але якщо порівнювати найкращих із найкращими, я бачу суттєву якісну перевагу цього покоління. Мені подобається сучасна молодь.


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Про переваги Hyundai Tucson 2016 року випуску
    4 грудня, Олександр Пархоменко
  • У розмові з Тижнем Девід Кровлі, професор Школи гуманітарних наук Королівського коледжу мистецтв у Лондоні, розповів про старі та нові медіа, постправду й андеграунд у країнах соцтабору.
    4 грудня, Ганна Трегуб
  • Відомий лозунг «Хліба і видовищ!» у «молодих державах» до кінця 2016-го повністю віджив себе. Тепер тут хочуть тільки хліба. Причому видовища, якими так славляться «народні республіки», вже викликають у вчорашніх глядачів лише блювотний рефлекс. Особливо цей рефлекс видно, коли «впарюють» успіхи «республіки».
    4 грудня, Станіслав Васін
  • Латвія з-поміж трьох країн Балтії має чи не найбільше зв’язків із Росією, через які остання може шукати канали впливу. Утім, ситуація поступово змінюється
    3 грудня, Ольга Ворожбит
  • Відкриттям екзопланет уже нікого не здивуєш. Наступний крок — спробувати їх зняти
    3 грудня, The Economist
  • Одним із місць відпочинку та дозвілля для луганчан до війни була мережа гіпермаркетів «Епіцентр». Хтось планував там ремонти, хтось шукав подарунки, а хтось просто релаксував: повільно пересувався від відділу до відділу, спираючись на візок. Там справді можна було вбити день і нічого не купити. Просто дивитися, тримати в руках, а потім залишати при собі обраний товар так, ніби він на якийсь час ставав власністю.
    3 грудня, Вікторія Малишева
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено