Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
30 травня, 2014   ▪   Юрій Макаров   ▪   Версія для друку

Як не програти битву при Садовій

На днях в моєї малої випускний. Це дає мені підстави вважати себе компетентним у проблемах сучасної школи. То все одно, що хронічно хворий через кілька років починає думати, що він знається на проблемах охорони здоров’я. Звісно, це радше ілюзія, але є речі, які не помітити, не зрозуміти неможливо.
Матеріал друкованого видання
№ 22 (342)
від 29 травня, 2014
Як не програти битву при Садовій

Я вважаю, що моїй доньці – і мені відповідно – неабияк пощастило, подарунок долі. Її класним керівником була – тепер точно можна сказати, що була, на жаль, бо в суботу бал, а з вересня в неї вже будуть нові діти, – чудова, чарівна жінка. Вона стежить за всіма книжковими новинками, ходить до філармонії, любить Окуджаву, постить фотки на тлі Лувру і фанатично, хоча не без гумору, обожнює своїх учнів. Вона веде (вела) сайт 11-а, звідки батьки дізнавалися всі подробиці, які їхні чада воліли б замовчати, – повна прозорість педагогічного процесу! Сама бабуся двох онуків. Постійна учасниця Євромайдану, наскільки дозволяв виробничий графік. Викладає математику. І хоча з цією дисципліною в моєї дочки не склалося, а шкода, вона все ж таки винесла зі свого ліцею значно більше: сучасний світогляд, правильні цінності, непідробний патріотизм, відкритість життю, чудову англійську (як і, до речі, чудову українську). Їй це подобається, мені теж.
Вона, звісно, унікальна, але інші вчителі теж надзвичайно гідні, кожен на свій лад, за аномально незначним винятком. Одинадцять років тому я дуже боявся віддавати дочку в привілейований ліцей, куди більшість дітей приїздитимуть на батьківських лексусах. Виявилося, не все так страшно. Головне – не мажори, а ті, хто їх мотивує.

головне, принципово змінити статус учителя в суспільстві

Але я розумію, що пейзаж козирного, зразково-показового ліцею на Печерську, куди нас прийняли, відверто кажучи, випадково, геть не відображає загальної ситуації в середній освіті України. Радше навпаки. Розповіді друзів і знайомих – зі свого боку, «фахівців» та «експертів» – відкриває сумну картину. Йдеться загалом про критичне зниження рівня підготовки вчителів, а головне – їхньої мотивації. Відтак педагогічний процес часто-густо зводиться до самоствердження, а контакти з батьками – до безкінечних поборів. Безумовно, серед цієї нудної мелодії життя, так би мовити, пострадянського гіперреалізму завжди знаходяться окремі оази людяності, інтелігентності й компетентності, але не вони визначають тенденцію. А ви як хотіли?

Тут зійшлися два процеси. Перший – занепад класичної системи викладання, що й не дивно: сучасна українська школа – похідне від радянської з невеличкими модифікаціями, та, своєю чергою, – майже калька гімназії Російської імперії, а та – німецької школи, тієї самої, про яку нібито Бісмарк казав, що «Битву при Садовій виграв прусський шкільний учитель». Виходить, що, хочемо ми цього чи ні, а для дітей ХХІ століття школа є такою собі машиною часу, екскурсією у світ стосунків і уявлень зразка 1812 року, окресленого геніями Песталоцці й фон Гумбольдта. Коли йдеться про те, що в сучасній Україні зруйновано всі досягнення радянської народної освіти, яка, хай там як, дала змогу розробити ядерну бомбу й запустити людину в Космос, мені завжди хочеться уточнити: розробити бомбу й ракету дозволила та, стара школа разом із диктатурою, таємною поліцією і ГУЛАГом. Без них сама по собі вона не змогла б нічого.

Читайте також: 10 мільярдерів, які навіть не закінчили школу

Ще кажуть, що ми потроху руйнуємо всі переваги радянської системи, мавпуючи західні зразки, а на Заході переважно виховують дебілів. Мовляв, подивіться їхні програми, це ж дитсадок! Ніби переконливо, але запитаймо себе: чи багато з нас винесли щось із поглиблених курсів математики, фізики, біології? Нумо, хто через п’ять років після отримання атестата зможе накреслити формулу аденозинтрифосфорної кислоти, хто згадає, як визначити кутовий розмір і взагалі що таке синус? Чого насправді ми прагнемо – обізнаності чи ілюзії обізнаності?

Так, західна (себто північноамериканська та європейська) система недосконала, але вона теж інерційна й, крім того, дуже вразлива до експериментів популістських політиків. Проте чомусь саме дебільні американці (а не ми, такі освічені й духовні) розробляють смартфони, нанотехнології й нові ліки від раку, а такі самі дебільні європейці випускають аеробуси та БМВ. Головне, що та клята західна система досі розглядає вчителя як шановану в суспільстві людину, носія почесної місії та в жодному разі ніяк не лузера. А в нас шкільний педагог – лузер by default, той, кому не пощастило вибитися в бізнесмени або чиновники на потоках. Тому діти неуспішних батьків із якогось депресивного містечка сприймають його з недовірою, як представника офіційної системи, ворожої держави, а діти успішних, ті, кого привозять на лексусах, – як того самого чиновника, з яким краще «домовлятися». У будь-якому разі не як об’єкт шани й не як авторитет. А якщо не авторитет, то навіщо його слухати? Тим більше що, цілком імовірно, він не знає елементарних речей: що таке Polo Garage, як звати барабанщика Slipknot і чим Assassin’s Creed крутіший за Resident Evil.

Ну а окрім соціального статусу варто згадати про систему навчання самих учителів. Хто в курсі, педагогічні університети (колишні в найкращому разі інститути, у найгіршому – педучилища) теж не є місцями, де прищеплюють модерну картину світу й дають повноцінні знання. Добре, якщо застарілі шаблони, але можна й без того обійтися, якщо вкласти в залікову книжку 200-гривневу купюру (на жаль, ніяк не вигадка, а замальовка з натури). Рано чи пізно доведеться ламати всю цю піраміду й зводити на її місці щось гуманніше й доцільніше. Міняти програми, принципи підготовки педагогічного складу, не виключено, модернізувати саму класно-урочну форму навчання. І, головне, принципово змінити статус учителя в суспільстві. Починаючи з оплати праці. Приміром, якихось відчутних додаткових гарантій. Є ще варіанти. Наприклад, обов’язкове стажування за кордоном з метою розширення свідомості – переконаний, що таку цільову програму цілком можливо проштовхнути через європейські інституції або американські благодійні фонди, нині українцям радо допомагатимуть скрізь.

Читайте також: Корисна бездіяльність

Колись, у часи загальної «рівності», точніше зрівнялівки, про вчителів знімали кіно. Пам’ятаєте героїв «Іронії долі»? Звичайний лікар і звичайна вчителька... Сьогодні Женя Лукашин був би девелопером, а Надя Шевельова – ритейлером (утім, сиквела я не дивився, слід би дізнатися заради цікавості). Щоб шкільна вчителька знову повернулася на екран як приклад цілком пристойного життєвого успіху, варто докласти зусиль. Де на це гроші брати? Вибачайте, то не до мене. Але якщо ми справді хочемо виграти нову «Битву при Садовій» – битву за належність до Єдиної Європи, доведеться відшукати. А інакше – ласкаво просимо до Донбасу! Тут варіантів немає.

Звісно, шкода, що ми забуваємо про реформу системи охорони здоров’я, щойно одужаємо, а про реформу середньої школи – щойно наші діти стають студентами. Між тим це те, що надає міцності всій конструкції держави та суспільства. Може, то практично головне, що здатне нарешті трансформувати свідомість, вискочити з порочного кола совка – зробити так, щоб усі педагоги країни були схожі на Олену Чепур, тепер уже колишню класну керівницю моєї Марії. До речі, Олено Львівно, низький вам уклін!

P. S. Ставлення держави до вчителя – це державна політика, яка свідчить або про силу держави, або про її слабкість. Отто фон Бісмарк  

 


Матеріали за темою:

Реклама
Новини за темою
Останні публікації згорнути
  • Про переваги Hyundai Tucson 2016 року випуску
    5 грудня, Олександр Пархоменко
  • У розмові з Тижнем Девід Кровлі, професор Школи гуманітарних наук Королівського коледжу мистецтв у Лондоні, розповів про старі та нові медіа, постправду й андеграунд у країнах соцтабору.
    4 грудня, Ганна Трегуб
  • Відомий лозунг «Хліба і видовищ!» у «молодих державах» до кінця 2016-го повністю віджив себе. Тепер тут хочуть тільки хліба. Причому видовища, якими так славляться «народні республіки», вже викликають у вчорашніх глядачів лише блювотний рефлекс. Особливо цей рефлекс видно, коли «впарюють» успіхи «республіки».
    4 грудня, Станіслав Васін
  • Латвія з-поміж трьох країн Балтії має чи не найбільше зв’язків із Росією, через які остання може шукати канали впливу. Утім, ситуація поступово змінюється
    3 грудня, Ольга Ворожбит
  • Відкриттям екзопланет уже нікого не здивуєш. Наступний крок — спробувати їх зняти
    3 грудня, The Economist
  • Одним із місць відпочинку та дозвілля для луганчан до війни була мережа гіпермаркетів «Епіцентр». Хтось планував там ремонти, хтось шукав подарунки, а хтось просто релаксував: повільно пересувався від відділу до відділу, спираючись на візок. Там справді можна було вбити день і нічого не купити. Просто дивитися, тримати в руках, а потім залишати при собі обраний товар так, ніби він на якийсь час ставав власністю.
    3 грудня, Вікторія Малишева
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено