Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
18 травня, 2014   ▪   Юрій Макаров   ▪   Версія для друку

Перечекати Донбас

Напевно, я поганий журналіст. Щось мені не закортіло поїхати на місце подій – у Слов’янськ, Маріуполь, Краматорськ, Костянтинівку – побачити все на власні очі, з диктофоном і камерою (а їхати з автоматом якось не дозволяє ані кваліфікація, ані фізична форма).
Перечекати Донбас

Тож із платформою лідерів тамтешнього антимайдану я знайомий лише зі звітів колег. Небагато втратив – ніби я в юності в себе на Соцмістечку в Києві мало з урками спілкувався!

Мене значно більше цікавить позиція тієї «мовчазної більшості», яка, хочемо ми це визнавати чи ні, бойовиків підтримує, як мінімум, морально. Якщо відверто, цю позицію мені теж не треба довго пояснювати: на Донбасі я провів не так мало часу – починаючи з дитинства на тоді віддаленій луганській слобідці й закінчуючи регулярними візитами до колишніх тещі з тестем у Маріуполь. Мій досвід не унікальний, мало не в половини моїх київських друзів і знайомих виявилися близькі й далекі родичі, не кажучи про друзів і знайомих,у Донецьку, Лисичанську, Горлівці, Стаханові. Тож ніякі посередники в спілкуванні з бунтівним краєм нам не потрібні. Коли нібито рідна людина, яка знає тебе з дитинства, спотвореним від щирих емоцій голосом репетує в слухавку, що ви всі тут фашисти й бандерівці, навряд чи ти негайно кинешся шукати якусь додаткову соціологію, і так усе зрозуміло.

Останніми днями я спеціально колекціоную в окрему теку матеріали з різних українських видань, де закликають замислитися над нашою спільною відповідальністю перед Донбасом за те, що його мешканці стали такими, якими вони є. Серед них є докори, заклики зрозуміти й пожаліти, аж до простої образи: мовляв, тут роз’їздилися бандити, чому держава нас не  захищає?Частина правди в цьому, безперечно, є. Як і кожен з нас, я особисто якоюсь малою мірою відповідаю за все, що дієтьсяв моїй країні. Зокрема, за те, що за майже чверть століття, від часу проголошення суверенітету, вона так і не стала вільною й незалежною, за те, що в ній запанували цинічні бізнесмени від політики й політики від бізнесу, за те, що вона досі так і не віднайшла свого обличчя й свого шляху. Я завинив перед нею своїми подекуди лінощами, нерішучістю, нетямучістю, а подекуди більш меркантильними вчинками чи не-вчинками. Напевно, якби я поводився відповідальніше, а разом зі мною всі мої співгромадяни, вся Україна була би інакшою разом з її найдепресивнішим регіоном. І все одно в межах своєї частки відповідальності я не готовий винитися перед тими, кого ці болючі думки жодного разу не обходили.

Читайте також: Донбас повертається у Дике поле

Коли моя покійна теща вперто йшла голосувати за Януковича, бо він «відний мужчіна», я ніяк не міг їй утовкмачити, що в такий спосіб вона, можливо, виштовхує колись в майбутньому свою онуку в еміграцію. Я не мав шансів достукатися, бо сама вона зі своєї Донеччини далі Києва не виїздила, а більшість її земляків – 78 відсотків! – взагалі ніколи не перетинали кордонів області. Теща працювала оператором машини безперервного розливу сталі на «Комбінаті Ілліча». Через два роки після виходу на пенсію (дострокового, в зв’язку зі шкідливим виробництвом) вона якось швидко згоріла від рідкісної форми розсіяного склерозу,Донбас продовжував брати данину кров’ю. Їй було трохи більше п’ятдесяти, вона була чудовою, щирою,чарівною, тендітною (ніхто, дивлячись на неї, не здогадався би про рід її зайнять) жінкою, але вона спокійно могла сказати: «...Родной завод...» і не відчути ніякого фальшу, вона так відчувала, ну й голосувала так, як голосувала.

Я знаю, що Донбас заселявся в надзвичайному режимі – як приїжджими за так званими «комсомольськими путівками», так і, чого вже там, кримінальним елементом, а, головним чином, біженцями від колективізації та голоду з Центральної України, які привезли з собою свої травми, страх і покору. Я спеціально цікавився: ні в кого з моїх родичів і знайомих старшого покоління не збереглося жодної фотографії їхніх дідів та бабусь, не кажучи вже про прадідів, – жодної! Минуле витіснялося не в підсвідомість, а у несвідомість. Що заступало місце пам’яті, звільнене травмою? Ну як, ось цим же ж: «Родной завод»!

Так, багато речей можна пояснити й виправдати, але це нагадує мені гротескну ситуацію: «Громадяни судді, я знаю, що моєму підзахисному немає виправдання, але проявіть співчуття, згадайте його важке дитинство!» На суто емоційному рівні мені важко солідаризуватися з моїми заблукалими співвітчизниками, бо вони самі ні з ким, крім себе самих не хочуть солідаризуватися, кидаючись на кожного, кого вони вважають інакшим, а, отже, загрозою собі. Добре, коли це відбувається телефоном, а не у вогневому контакті. Я більше поважав би позиції опонентів, якби не їхня попередня слухняність. Ніщо не змусить мене забути, що за Януковича 2010 р. в другому турі голосували 88,96% в Луганській області й 90,44% в Донецькій!!! Різниця з найближчими сусідами теж відчутна: між Луганською та Харківською –17,61%, між Донецькою та Дніпропетровською – 18,94%. «Спасібо житєлям Донбасса!» Я змусив би себе дослухатися до кривомових ламентацій на камеру, якби брати на Сході повстали б не тепер, коли бандитську піраміду зруйновано без їхньої участі але за їхнього пасивного спротиву, а хоча б півроку тому. Не було там ані Врадіївки, ані більш-менш помітного Майдану, натомість були масові автобусні рейди до Маріїнського парку, який досі не вдається прибрати після антимайданівського «волевиявлення».

Читайте також: Очевидці про події на Донбасі

Щоби дестабілізувати ситуацію, недостатньо непрацюючої міліції, чиновників-саботажників, олігархів-зрадників, кількох десятків фахових диверсантів з-за кордону, кількох сотень бувалих авантюристів звідти ж і кількох вантажівок сучасної зброї. Недостатньо навіть кількох тисяч гопників, яким цю зброю можна роздати. Потрібні ще шість з половиною мільйона співчуваючих (ну, може, не всі шість з половиною, десять відсотків можна відняти), в яких раптом, бачите, «прокинулася гідність», і тепер вони не знають, на кого її спрямувати. А от щоби, навпаки, стабілізувати ситуацію...

Треба підкреслити: всі ці прокльони донецької мовчазної більшості на адресу Києва й тутешніх бандерівців були відносно невинними до моменту перших бойових зіткнень. Відколи почалися загибелі хлопців на диких блок-постах, пішли домовини бійців «ДНР», які всі місцеві спишуть на рахунок узагальненого інфернального «Правого сектора», справа ставатиме дедалі більш персональною. Нікого тут не турбують смерті пілотів підбитих гелікоптерів, десантників, що потрапили в засідку, нацгвардійців, яких підтрелили під час звільнення захоплених адмінбудівель. Тут оплакуватимуть тільки своїх. Датчик «свій-чужий» уже ввімкнено, й відключити його вдасться не скоро.

Читайте також: Ціна Донбасу

Я хочу сказати, що, всупереч деяким оптимістам,конфлікт, який починався як спецоперація сусідньої країни за допомогою (чи за ініціативи?) місцевих покидьків-можновладців, потроху таки набуває характеру... громадянської війни!Можливо, не повномасштабної, але такої, яку не вдасться просто так загасити. ГРУ-шників уже можна спокійно евакуювати, вони свою справу зробили, й без того кількість неврівноважених лихих босяків зі свіженькою зброєю не дозволить найближчим часом повернути життя на Сході на мирні рейки. Запах крові паморочить голову. Кажучи відверто, зовсім не переконаний, що ми зможемо далі жити в одній країні. Маю тут на увазі не тих безбаштових, які відчули смак вседозволеності, одного дня взявши в руки АКМС (всі ми більш-менш згодні щодо того, де їм місце), а тих дев’яносто відсотків, хто дзвонить київським, черкаським і дніпропетровським родичам, щоби вихлюпнути прокльони на адресу «фашистів». Авжеж, їх треба було б переконувати, більше спілкуватися, привозити до Києва, а, може, до Львова чи Коломиї, хай би переконалися, чим живуть справжні бандерівці, але тепер уже пізно, та вони й не поїдуть, як не їхали доти. Вони досі вбачали й надалі тим більше вбачатимуть у мені ворога. Тепер я схиляюся до того, що це вже не моя, а їхня проблема.

Що ж тоді залишається? Я пам’ятаю універсальну істину, що не годиться зливати своїх і розкидатися землями. Я пам’ятаю так само, що сільський Донбас залишається україномовним, а в містах, великих і маленьких, сила-силенна гідних людей, справжніх патріотів, які давно перебувають у стані облоги. Все одно великій Україні навряд чи вдасться перетравити заряд ненависті з боку 90,44 відсотка донбаських реліктів. Тож, може, дозволити реліктам переказитися? Дати їм їхню автономію за новим Берлінським муром? Хай господарюють самі новоявлені міністри-вчорашні зірки мережі «Вконтактє», хай підтримують свій «революційний порядок», хай розберуться зі своїми Ахметовим та Єфремовим, хай спробують прожити без київських субсидій, хай цілуються зі своїм Путіним, хай спостерігають за остаточним занепадом своїх заводів-монстрів, які забирають їхнє життя в прямому й переносному сенсі. Нікуди від нас той Донбас не упливе, залишиться поруч до кращих часів. За стіною. А своїх ми поки що приймемо тут, нам нормальні люди потрібні. Це не пропозиція, скорше гіпотеза. Ну а як іще? Не знаю...


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Це може тривати безкінечно. Врадіївка-1, -2, -3, -4, -100, -1000. Назву топоніма можна змінювати, так і робиться. Криве Озеро, Лощинівка, щось буде далі, але ж суть справи не міняється. Самосуд помалу стає чи не єдино можливим способом здобуття справедливості для маленьких українців. Ну або хоча б способом привернення уваги до проблеми й отримання хоч якоїсь сатисфакції після того, як та проблема вже перелилася за вінця кривавим місивом.
    31 серпня, Роман Малко
  • Це було друге з побачених мною невидимих міст. Перше було -- Королевець-Кеніґсберг (і все ще "Калининград"). Я відкрила для себе Королевець десь тоді ж, коли й Дніпрдзержинськ(нині Кам’янське), -- влітку 2009 року. Але зараз ітиметься про моє Мамаємісто.
    31 серпня, Маріанна Кіяновська
  • Тиждень.ua поговорив із двома узбецькими правозахисницями Надєждою Атаєвою та Умідою Ніязовою про можливість зміни еліт в Узбекистані, наступників Іслама Карімова та роль Кремля у цьому виборі
    31 серпня, Ольга Ворожбит
  • Хронічні екологічні проблеми Маріуполя вийшли на гора якраз напередодні візиту президента до міста
    31 серпня, Дарина Феденко
  • В ухвалених парламентом Республіки Польща постановах (Постанова Сенату від 7 липня 2016 р. та Постанова Сейму від 22 липня 2016 р.) польські парламентарі продовжили односторонній перегляд спільної політичної оцінки польсько-українського конфлікту під час Другої Світової війни, яку було раніше погоджено в низці важливих українсько-польських документів, зокрема таких як:
    30 серпня,
  • Завдяки чому модернізують Збройні сили. На що здатні вітчизняні виробники
    30 серпня, Анатолій Шара
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено