Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
7 травня, 2014   ▪   Ігор Лосєв   ▪   Версія для друку

Українізація: жахалка чи категоричний імператив?

Несміливі кроки вітчизняної влади в бік створення якогось українського антуражу суспільного життя (процесу, диктованого офіційним статусом формально незалежної держави) викликали шалену пропагандистську атаку Москви та її креатури всередині України. Супротивники усамостійнення почали називати ці напрочуд слабкі зусилля Києва «українізацією» з обов’язковим додаванням епітета «насильни­ць­ка».
Матеріал друкованого видання
№ 19 (339)
від 7 травня, 2014
Українізація: жахалка чи категоричний імператив?

 Перманентна й феноменально галаслива антиукраїнська кампанія досягла мети, остаточно залякавши урядовців на Печерських пагорбах, кот­рі й без того не демонстрували патріотичного ентузіазму. Внутрішню інтеграцію України, її ментальне об’єднання було спочатку тимчасово зупинено, а потім розпочався зворотний рух, наслідки якого у вигляді успіхів російської пропагандистської індустрії спостерігаємо сьогодні насамперед у регіонах Сходу.

Маскування русифікації

Якщо перекласти тези борців проти «насильницької українізації» людською мовою, то вони звучать так: усі наслідки русифікаторської політики Російської та комуністичної імперій мають бути недоторканні, Україну треба поділити на різні мовно-культурні зони з особливим офіційно визнаним статусом, баланс останніх не слід порушувати на користь українського мовно-культурного простору (протилежний процес визнають і вітають). Сьогодні, додавши до цієї ідеї практичне непідпорядкування центрові регіонів, проект стали називати «федералізацією». Успіхи такої публіки полегшувало те, що її опоненти – бюрократично-бізнесова верхівка України, гранично денаціоналізована й цинічна, – ніколи не сприймали нашої національної ідентичності та її складових як чогось екзистенціально важливого. За гуманітарної політики Януковича – Табачника процеси деукраїнізації набули потворно-зоологічних форм, розвиваючись під очевидним диктатом Кремля.

українізація не зводиться лише до мови. Це масштабніше явище. У сучасних обставинах вона є перетворенням Нomo sovіeticus на українця

Демонстративні обурення із приводу «насильницької українізації» насправді маскували відродження в Україні спочатку повзучої, а потім дедалі агресивнішої та викличної русифікації. Найгучніші протести лунали саме там, де взагалі було важко знайти якісь ознаки української мовно-культурної присутності: у Криму, на Донбасі, в Одесі, Дніпропетровську тощо.

Якщо очистити поняття українізації від пропагандистських нашарувань, то сьогодні воно означає створення націо­нально-культурного середовища в інтересах більшості населення країни (як відомо, майже 80% в Україні становлять етнічні українці, а 67% визнають себе україномовними). Але це московська і промосковська пропаганда тлумачила як насильство над росіянами та зросійщеними українцями з метою змусити їх відмовитися від російських мови й культури. Навести конкретні приклади таких знущань дуже важко, та це аж ніяк не засмучувало пропагандистів Кремля.

Українізація як європеїзація

Насправді українізація сьогодні – це забезпечення реальної можливості всім охочим опанувати державну мову, ознайомитися з українськими культурою, історією, традицією і жити в тому духовному просторі, якщо є таке бажання. Така можливість має бути надана всім, незалежно від регіону мешкання, без заборонених зон для української мови та культури. Утім, такі зони були і є. «Чемпіоном» у цьому (за мовчазного сприяння офіційного Києва) був, звісно, Крим. На півострові важко було знайти навіть російськомовну київську газету при величезній кількості московських. Ринок? Ті сусідські видання лежали пожовтілими стосами, бо їх не дуже купували, проте були обов’язковим асортиментом кожного кіоску преси. Якщо це й ринок, то дуже політично орієнтований…

Читайте також: Міф про російськомовні регіони

Українізація – це також можливість здобуття української освіти (україномовної та українокультурної) від дитячого садочка до аспірантури (що активно саботувала промосковська бюрократія на Півдні, Сході та в Криму при невтручанні центральної влади). Вона нічого не робила для реального ментального та культурного об’єднання країни й, навпаки, всіляко грала на міжрегіональних відмінностях у своїх егоїстично-електора­ль­них інтересах. До речі, не сепаратисти принесли у велику українську політику тезу про державну двомовність. Це зробив і легітимізував Леонід Кучма, раз по раз уже на президентській посаді повертаючись до небезпечної для держави ідеї.

кремлю потрібна російськомовна держава у державі Україна, щоб постійно її «захищати» своїми танками

Треба зазначити, що українізація не зводиться лише до мови. Це масштабніше явище. У сучасних обставинах вона є перетворенням Нomo sovіeticus на українця, гідного громадянина цивілізованої європейської держави і в цьому сенсі європейця. Останні події, збройна агресія Москви показали, наскільки суттєво дві країни різняться саме цивілізаційно, наскільки російський політичний устрій, політична філософія РФ несумісні з європейськими настановами. Українізація – дуже важливий елемент європеїзації. Де в нас більше українізації, там більше і прихильників європейського шляху розвитку. Це чудово розуміють московські чекісти, тому так несамовито звинувачують навіть найм’якші її форми в усіх можливих і неможливих гріхах. Саме тому нині очищують окупований Крим від будь-яких слідів української присутності: демонтували в Севастополі монумент гетьманові Сагайдачному, знесли пам’ятний знак на честь 10-річчя Військово-Мор­сь­ких сил України. Пам’ятників Шевченку та Лесі Українці поки що не чіпають, поки що…

Без альтернативи

Можна сперечатися, якою має бути українізація: стрімкою, повільною, м’якою чи жорсткою, але альтернативи тут не існує. Остання є визнанням неминучості розколу держави. У нас чимало точиться розмов про те, як примирити проєвропейську і проросійську орієнтації. Одначе коли йдеться про протилежні несумісні позиції, приміром європейську і азійську, демократичну і деспотичну, то дискусії про синтез безглузді. Тут усе може закінчитися тільки перемогою однієї із протилежностей. І відмова від українізації – це крок до тотальної, остаточної та безжальної русифікації. Або українізація, або русифікація. Tertium non datur. І вся наша історія доби другої у ХХ столітті незалежності підтверджує цю тезу… Простіше кажучи, не хочеш бути молотом – станеш ковадлом.

Відсутність українізації робить українську людність об’єк­том русифікації, абсолютно незахищеним перед кремлівською пропагандистською індустрією «Русского міра».

Читайте також: Компромісна поступка чи замах на конституційний лад?

Елементарна обізнаність громадянина України зі своїми історією, культурою та мовою робить його відпорним і здатним притомно сприймати пропагандистські ідеологеми Москви. Ті, для кого за ці 23 роки національне культурне середовище залишилося чужим і ворожим, московські байки про «бєндєровцев» сприймають патологічно, аж до проявів «ведмежої хвороби», розладів психіки тощо. Водночас людина, більш-менш ознайомлена з об’єктивною історією українського національно-визво­ль­но­го руху, здатна розгледіти в кремлівській пропаганді притаманну їй брехню та історичну некваліфікованість. На жаль, за всі роки незалежності України держава зробила злочинно мало для елементарної історичної просвіти своїх громадян, а її лідери нерідко свідомо використовували невігластво своїх виборців, безсоромно спекулюючи на ньому.

Українізація небезпечна для супротивників України, бо вона всіх громадян, незалежно від етнічного походження, робить членами однієї величезної спільноти – нації, даючи їм відчуття єдності, те саме «чуття єдиної родини». Без неї чимало людей у нашій країні бачать себе чужинцями, внутрішніми емігрантами, коли тілом вони присутні в ній, а душею в іншій державі.

Без українізації антиукраїнські чинники мають змогу утримувати великі маси людей під своїм контролем, ізолюючи їх від решти нації в таких собі імпровізованих культурно-ін­фор­маційних гетто, де «в’яз­ні» навіть інформацію про те, що відбувається в рідному Донецьку чи Харкові, черпають із московського телебачення…

Васали Кремля

Звісно, найлегше провести українізацію в державному апараті, насамперед у силових структурах: армії, СБУ, МВС. Там не треба агітувати чи умовляти, бо діють накази й сувора дисципліна. Однак цього зроблено не було. І йдеться не тільки про мову. Ситуація, як показали останні події, виявилася значно гіршою, ніж, приміром, недосконале володіння українською… Кілька років тому після прочитаної мною лекції з історії національно-визвольного руху на західних землях у міському управлінні СБУ в Севастополі один із офіцерів сказав мені, що не сприймає українських повстанців, бо вони «вбивали наших». Себто нашими для нього були не ті, хто боровся за незалежність України, а ті хто її нищив, сталінські чекісти… То чи захищатимуть такі силовики самостійну Вітчизну? Запитання риторичне. І чи варто дивуватися, що в Криму майже всі структури СБУ миттю перейшли на бік агресора, як і МВС, прокуратура тощо… Чи, приміром, такий факт: на одних парламентських виборах 15% офіцерів штабу ВМС України проголосували за партію Наталії Вітренко. Хто з посадовців звертав на це увагу? Військо в сенсі українізації перебувало таки в кращому стані, ніж СБУ та МВС, де виховна робота явно деградувала. Але й армія потерпала від майже повсюдного в її лавах панування російської мови, російських (радянських) військових традицій, імперської історії. На будівлі Ген­штабу Збройних сил України вже в добу незалежності було встановлено погруддя сталінських полководців Жукова й Ватутіна. А фракція КПУ попрацювала, щоб зверненням до військовослужбовця залишилося совкове «товариш», замість «пан», що є природним для європейської країни.

Читайте також: Статусні ігри. Чого домагаються ревнителі другої державної?

Виховання в українській армії базувалося на культі «Великої Вітчизняної війни», що дотепер є найпотужнішим ідеологічним міфом Кремля та основою його великодержавних марень. Зрозуміло, не враховано було той факт, що Москва вважає себе головним і єдиним розпорядником та власником «банку воєнної слави» й конкурентів у цьому не потребує. Тому цілком закономірною була фраза Путіна, мовляв, у тій війні Росія перемогла б Німеччину без участі України.

Ситуація однозначно є такою, що всі, хто підтримує культ «Великої Вітчизняної», автоматично стають ідеологічними васалами Кремля, абсолютно переконаного в тому, що «визвольна місія Червоної армії в Європі» надає йому особ­ливі геополітичні повноваження, котрі виходять за межі загальноприйнятих норм міжнародного права.

Українізація передбачає вироблення власного погляду на Другу світову війну та місце в ній України замість тупого повторювання кремлівських ідеологічних тез. Інакше країна може розвиватися виключно як сателіт РФ, як така собі малоросійська проекція російської державності, а національна історія – тлумачитися як окремий випадок сусідської. Власне, 23 роки так і було, через що ми виявились не готові до суворих випробувань…

Утім, Україна має невеликий вибір: або йти шляхом українізації, або повертатися до російської стайні.

Догодити Путіну

Нинішні бізнесюки при владі, страшенно перелякані неочікуваними для них викликами, поводяться доволі неадекватно, пропонуючи вбивчі рецепти порятунку України. До речі, чому неочікуваними? Мені розповідав офіцер українських Військово-Морських сил, як іще за кілька днів до навали в Криму він, маючи інформацію з російського боку, попереджав про вторгнення, що готується. Але Майдан був у стані ейфорії після перемоги, з офіцера посміялися, назвали панікером, популярно пояснивши: «Нас увесь світ підтримує, то хто на нас нападе?». Рецепти полягають у тому, щоб задовольнити вимоги Путіна та його заколотників на Сході, зокрема погодитися на легітимацію забороненої для українських мови та культури зони для початку в Луганській і Донецькій областях. На це вже пристали Турчинов, Яценюк, Тимошенко й Порошенко. Згадані діячі хочуть обміняти українську мову на спокій Сходу. Дуже наївна ідея, котра, однак, засвідчує, що українська національна ідентичність є для них не цінністю, а розмінною монетою… Специфікою політичної поведінки бізнесюків, котрі пішли в політику, є непохитна віра в те, що будь-які питання можна вирішити «договірняком», торгівлею. Але це не так…

Загравання з антиукраїнськими вимогами путінської агентури ніякого позитиву не дасть, тільки суцільні втрати для Києва. Уже погоджуються й на федералізацію, обіцяючи ліквідувати державні адміністрації, передавши владу обласним радам. Це закінчиться виникненням великої кількості проблемних територій. Як дотепно сказав один нардеп: «Замість одного Криму в нас з’явиться 26…»
Російській мові в Україні не можна надавати жодного офіційного статусу, бо це призведе до вигнання української як мінімум із половини території та утворення двох різних мовно-культурних зон, що почнуть швидко політизуватися й адміністративно оформлюватися. Кремль зі зрозумілих причин прагне не просто вільного розвитку російської мови в нашій країні (що є і без нього), а саме її офіційно-політичної інституціоналізації. Йому потрібна російськомовна держава у державі Україна, щоб постійно її «захищати» своїми танками.

Проте путінська агресія і анексія українських територій призвела до стихійної українізації, сплеску патріотизму на Сході й Півдні, коли мільйони людей гостро відчули цінність Української держави для себе особисто, збагнули, що понад 20 років жили в бідній, але вільній (відносно, але порівняно з путінською Росією навіть дуже!) країні. Деякі наші громадяни, які у Криму потрапили в лабети кремлівської «суверенної демократії», вже почуваються обдуреними, бо обіцяного раю не побачили, а зі свободою, до якої звикли в Україні, треба попрощатися…

Коли російські бойовики на півострові почали зривати синьо-жовте знамено з будівлі кримськотатарського Меджлісу в Сімферополі, Мустафа Джемілєв сказав: «За української влади ніхто не стежив, хто які прапори вивішує. А тепер вони хочуть, щоб усе було тільки так, як вони хочуть. Це демократія фашистського типу». Справді, впродовж усіх років незалежності України в Криму й Севастополі було багато російських триколорів і ніхто за те не переслідував. А нині український прапор над Меджлісом прокуратура РФ оцінює як «екстремізм і розпалювання міжнаціональної ворожнечі…»


Матеріали за темою:

Теги
Реклама
Останні публікації згорнути
  • Святошинський районний суд продовжує розглядати провадження щодо п’яти колишніх працівників «Беркуту». На черзі – велика балістична експертиза.
    27 вересня, Станіслав Козлюк
  • Перші в історії праймеріз партії Республікаців з великою долею ймовріності визначать майбутнє Франції на найближчі п’ять років.
    27 вересня, Алла Лазарева
  • 26-го вересня ввечері відбувся перший раунд теледебатів між кандидатами у президенти США Гілларі Клінтон та Дональдом Трампом. Перемогу у них медіа однозначно віддали кандидатці від демократичної партії, однак кандидат від республіканців теж знайшов слабкі сторони своєї суперниці.
    27 вересня,
  • Полтавська область справедливо вважається одним із локомотивів української економіки. Якщо вже й сперечатися про те, хто «годує країну», то Полтавщина серед регіонів завжди буде в перших рядах.
    27 вересня, Денис Казанський
  • Минулого тижня світові ЗМІ писали про передачу Україні права проводити фінал Ліги чемпіонів, мододих українських політиків та спростовували чутки про польських військових на Донбасі
    26 вересня, Ольга Ворожбит
  • Воно не прийме тебе, поки не полюбиш його першим, поки не звикнеш до його характеру, до його камерності й непоказного аристократизму. Замешкати тут — означає зголоситися на те, щоби про тебе тут усі все знали і ти так само все про всіх знав, прийняти неписане правило, що, зрештою, у людей не може бути аж надто багато секретів.
    26 вересня, Ярослава Тимощук
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено