Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
7 травня, 2014   ▪   Олександр Крамар   ▪   Версія для друку

Міф про російськомовні регіони

Надання російській статусу другої державної чи навіть офіційної на частині території посилить дискримінацію україномовної більшості та полегшить експансію Кремля
Матеріал друкованого видання
№ 19 (339)
від 7 травня, 2014
Міф про російськомовні регіони

11 квітня в ході візиту до Донецька Арсеній Яценюк заявив про можливість проведення референдуму щодо статусу російської мови. Між представниками парламентської більшості та регіоналами тривають переговори щодо ймовірності надання російській статусу офіційної в низці областей країни. 23 квітня очільник Донецької ОДА Сергій Тарута на нараді голів міст, місцевих рад і районних держадміністрацій знову виступив із заявою про необхідність такого референдуму.

Тим часом результати останніх соціологічних опитувань свідчать, що за умови проведення референдуму 59,5% тих, хто має намір узяти в ньому участь, висловилися б за українську як єдину державну. Проте, по-перше, усе залежатиме від того, яким чином буде сформульовано запитання референдуму, а по-друге, у разі його проведення майже напевне буде зафіксовано міжрегіональний розлам. Так, за даними дослідження Соціологічної групи «Рейтинг», що проводилося з 26 вересня по 6 жовтня 2013 року, прихильників двомовності на Донбасі було 85%, на Півдні – 69% (щоправда, це ще з Кримом), на Сході (Дніпропетровська, Запорізька та Харківська області) – 57%. Зайве пояснювати, що різні відповіді в різних регіонах у нинішніх реаліях – це додаткова підстава для активізації сепаратизму.

Водночас навіть надання російській статусу офіційної за ме­жа­ми Донеччини – неприпустимий крок, який призведе до дискримінації україномовного населення, що переважає на більшій частині Харківської, Луганської, Дніпропетровської, Запорізької, Херсонської, Миколаївської та Одеської областей.

Читайте також: Компромісна поступка чи замах на конституційний лад?

Чому Україні не бути Бельгією, Швейцарією чи Канадою

Прихильники двох державних мов чи офіційної російської в низці областей поміж країн, досвід яких мала б наслідувати Україна, зазвичай називають Бельгію, Канаду, Швейцарію. При цьому чи то через незнання, чи зумисне замовчують ті їхні особливості, що свідчать про його цілковиту неприйнятність для нашої країни. Адже він не підходить нам не тільки тому, що, наприклад, Бельгія та Канада уже тривалий час перебувають на межі розколу на дві країни. А передусім з тієї причини, що поняття «російськомовний регіон» у реаліях України – це міф, вигадка.
Розпочнемо з історичної Слобожанщини, обмежившись тими її частинами, які входять у межі південно-східних Харківської та Луганської областей.

Так ось на Харківщині переважання російськомовних спостерігається лише на 9% її території – це порівняно суцільний масив, що охоплює Харків, Чугуїв, Чугуївський район та більшу частину приміського Харківського. Однак оскільки сукупне населення тієї ком­пакт­ної території (менше ніж 3 тис. км²) становить 1,71 млн (62,5% усіх мешканців області), то її загалом зараховують до російськомовних регіонів. Хоча на решті території Харківщини (28,5 тис. км², або 90,7%) із населенням понад 1 млн осіб (що зіставно з параметрами більшості областей Центральної та Західної України) частка жителів, для яких українська є рідною, перевищує 80% (69–95% залежно від району). Аналогічна ситуація і на півночі Луганщини. Дев’ять її районів, які займають понад половину території регіону (13,44 тис. км², що знову ж таки більше від території Закарпаття чи Чернівецької області), також мають понад 80% україномовного населення (74–94% залежно від району). Інша річ, що ця частина Луганщини суттєво не впливає на середньообласні показники, оскільки на неї припадає лише 13,7% (307 тис.) усіх жителів області.

Читайте також: Статусні ігри. Чого домагаються ревнителі другої державної?

Така сама ситуація спостерігається і в південних областях, які Путін останнім часом називає не інакше, як «Новоросією, у якій живе наше населення», що нібито випадково потрапила до складу України.

Наприклад, на левовій частці території Запорізької області (19,83 тис. км², або 73%), де на 1 березня 2014 року проживало 537 тис. осіб, україномовних, згідно з переписом 2001 року, понад 80% (67–94% залежно від району). Проте питома вага населення цих територій у зазначеному регіоні – лише 30%. Натомість на кілька справді майже виключно російськомовних міст (Запоріжжя, Мелітополь, Бердянськ та Енергодар) припадає майже 2/3 мешканців області (1,1 млн), хоча вони займають лише 1,4% її території. Що й створює оманливе враження про російськомовну Запорізьку область. Ще 25% її території становлять переважно російськомовні приазовські райони, де, однак, знач­на частина жителів усе ж є так само україномовною. Аналогічна ситуація і на Дніпропетровщині: у кожному з адміністративних районів частка україномовних перевищує 80%, сягаючи подекуди 90–95%, а російськомовні сконцентровані (і справді там переважають) лише в кількох великих і середніх містах. У них проживає більшість населення області, однак разом вони займають менше ніж 3% її території і бачаться цяточками на карті регіону.

На Одещині також понад половина всіх мешканців (1,23 млн із 2,4 млн) проживає в Одесі та ще чотирьох портових містах (Южне, Іллічівськ, Ізмаїл та Білгород-Дністровський), де російськомовні справді становлять абсолютну більшість населення. Однак разом ці міста займають менш як 2% території області, а на решті або переважають україномовні (північні та центральні райони), або йдеться про змішані в мовному сенсі райони Придунав’я, де співіснують українська, російська, болгарська та молдавська. На Миколаївщині російськомовні становлять більшість лише в самому обласному центрі, але його висока частка в населенні (42,5%) так само зумовлює зарахування цієї області до здебільшого російськомовних регіонів. Хоча за межами Миколаєва в усіх без винятку районах україномовних мешканців 80–97%. Аналогічна ситуація й в усіх районах Херсонщини, окрім Генічеського. Відсоток російськомовних високий також у двох містах: самому Херсоні та Новій Каховці. Утім, як і у випадку Миколаєва, на ці два міста та Генічеський район, які займають лише 12% території Херсонщини, припадає 42% усього населення області. Це й позначається на сприйнятті її як російськомовної, хоча на 88% території регіону україномовних 80–95%.

Тож говорити про «російськомовні території чи регіони» за межами Донецької області, південної частини Луганської та приазовських районів Запорізької немає жодних підстав. У решті південних та східних областей маємо справу лише з вкрапленнями десятка-півтора великих та середніх міст, де переважають російськомовні. Причому ті, хто відвідував ці південні та східні регіони, знають, що йдеться не про декларативну «рідну мову», а про реальне домінування української (нехай і у вигляді суржику) на більшій частині їх територій за межами обласних центрів та їх приміських зон. Вони заселені україномовним населенням, яке в разі збереження або тим більше розширення функцій російської як офіційної буде приречене на дискримінацію та фактично примусову русифікацію.

Парадокс полягає в тому, що найбільше людей, переконаних у порушенні в Україні прав російськомовних громадян, нещодавнє соціологічне опитування КМІСу в південно-східних регіонах зафіксувало саме в тих областях, де довгий час відбувається дискримінація україномовного населення, а русифікація триває всі роки незалежності. Так, на Донеччині таких виявилося 39,9%, на Луганщині – 29,5%, на Харківщині та Одещині – відповідно 24,8% та 20,0%. У цьому випадку маємо справу не лише з продуктом тривалої пропаганди російських ЗМІ, а й із людьми, які прагнуть не якихось ширших можливостей для використання російської мови, а повного зникнення української з усіх сфер життя щонайменше на території їхніх регіонів. Такі собі послідовники нинішнього лідера донецьких регіоналів Миколи Левченка, який свого часу заявляв, що російська має бути єдиною державною, а українська – лише мовою фольклору. І статус державної (не другої, а в їхньому розумінні єдиної) потрібен їм саме для того, щоб досягнути цієї мети.

Що насправді захищають «захисники російської мови»

Домінування російської у великих містах майже виключно україномовної держави – очевидний наслідок колоніальної політики Російської імперії та СРСР. Хоч і в різних пропорціях, воно спостерігається на всій території країни, яка тривалий час перебувала у їхньому складі (саме з цієї причини міста Галичини є винятком).

Читайте також: Лише третина населення південного сходу України переконана в утисках російськомовних громадян

Щоб зрозуміти передумови цієї ситуації, варто згадати, що чисельність населення міст у ХVIII столітті, коли й розпочалася їх активна русифікація, була невелика. Наприклад, 1742 року в Києві на 20 тис. мешканців (!) припадало 129 росіян (0,7%) – «великороссийских торговых людей», але збільшити їхню загальну кількість на якихось 5–10 тис. було не надто складно. Натомість за привілейованого становища та цілеспрямованої державної підтримки цього цілком достатньо, щоби поступово русифікувати місто. У містах Лівобережної, Східної та особливо Південної України, які тоді або мали ще меншу кількість населення, або їх узагалі ще не було, досягнення такої мети потребувало ще менших зусиль.

Від останньої третини ХІХ століття, коли постала реальна перспектива поповнення вже русифікованих міст сотнями тисяч щойно визволених із кріпацтва україномовних селян, асиміляційний тиск довелося посилювати, а колонізацію України переселенцями з корінних російських губерній стимулювати. Для вирішення першого завдання було цілком заборонено українську мову в публічній і освітній сферах Валуєвським циркуляром 1863-го та Емським указом 1876 року. Своєю чергою, російські некваліфіковані робітники заполонили новостворювані шахти й заводи промислового Придні­пров’я та Донбасу.

У тоталітарну радянську епоху цей процес просто був поставлений на «індустріальні рейки»: його масштаб зріс у рази. Понад те, саме в 1920-х з’явилася сумнозвісна теорія «боротьби двох культур» в УСРР: російської «прогресивної пролетарської» та української «реакційної дрібнобуржуазної». І тоталітарна імперія ламала карк другій усіма можливими методами. Якщо 1926 року в радянській Україні (без приєднаних пізніше західних областей) росіян було лише 3,2 млн осіб, а їх співвідношення з українцями становило 1 до 8,7, то напередодні здобуття незалежності (1989) воно сягнуло вже 1 до 3,3. Лише в 1959–1965 роках до України іммігрувало з інших частин Союзу (майже виключно росіян) близько 3 млн осіб. Оскільки це здебільшого були молоді люди, які дітей народжували вже тут, зокрема й у змішаних з українцями шлюбах, то величезну роль відігравали мультиплікаційний ефект і «метисування».

Читайте також: Мертві хапають живих

За ситуації, коли більшість шкіл в обласних центрах та інших великих містах навіть Центральної України було переведено на російську мову й коли вона тотально домінувала в пуб­лічній сфері та масовій культурі, майже всі ці «метиси» ставали російськомовними. А процеси урбанізації, а відтак і субурбанізації, вже, здавалося б, «об’єктивно» перемелювали україномовних. При цьому стрімке поповнення ними міст не українізовувало останніх, бо, переступивши поріг власної домівки, люди переходили на російську, що тут уже домінувала. Наприклад, соціологічні дослідження серед жителів столиці та більшості інших великих міст і в наш час засвідчують величезний кількісний розрив між тими, хто розмовляє українською в сім’ї та вдома, й тими, хто на роботі та у громадських місцях.

У публічному спілкуванні й досі за замовчанням вживається переважно російська. От хоч би такий знайомий більшості приклад: телефонуєте ви уперше до мобільного оператора, заходите до магазину або ж закладу громадського харчування в столиці чи будь-якому обласному центрі не те що Південної чи Східної, а й Центральної України і чуєте зазвичай щось на кшталт: «Компанія... рада прівєтствовать вас...» І лише за вашого бажання, причому в кращому разі й аж ніяк не завжди, оператор чи обслуговуючий персонал зробить «послугу» й перейде на вашу, а до того ж офіційно єдину державну мову. Зрозуміло, якщо ви, почувши російську, з толерантності чи ще якихось мотивів не заговорите нею (що, на жаль, буває досить часто).

Унаслідок цього формується публічне мовне середовище, у якому частка російської непропорційно перевищує її частку в сімейному спілкуванні того самого населеного пункту чи регіону. Наприклад, за даними моніторингу суспільно-політичної ситуації Інституту соціальної та політичної психології АПН України, проведеного напередодні повернення контролю над урядом до Віктора Януковича та його гуманітарного блоку – до Дмитра Табачника, на серпень 2006-го загалом у країні вважали, що саме українська мова потребує державного захисту 44,7% опитаних, тоді як щодо російської аналогічної думки притримувалися майже вдвічі менше громадян – 25,3%.

Читайте також: Апологія «узкоязичності»

Соціологічно чітко фіксований значно нижчий показник використання української під час спілкування у громадських місцях порівняно із сімейним колом – прямий результат і наочне свідчення її дальшої дискримінації в публічній сфері. Причому це явище особливо помітне у спектрі регіонів та різних типів населених пунктів.

Наприклад, за даними дослідження Інституту соціології НАНУ та SOCIS, проведеного у квітні 2007 року, в сім’ї спілкується українською 57,2% опитаних, а в громадських місцях – лише 53,6%. У центральних регіонах таких 78,1% та 74,2%, а в південних та східних (окрім Криму та Донбасу) – відповідно 41% і 34%. У Києві в родині українською (включно із суржиком) розмовляло 43,7%, а в громадських місцях – лише 35,4%, в інших містах із населенням понад 250 тис. – відповідно 37,7% та 33,3%. Причому тут враховано й обласні центри Західної України, без яких різниця показників мала б бути значно більшою. Показово, що в Криму та на Донбасі, де україномовні зазнають найбільшої дискримінації, спостерігалося не лише значне скорочення частки тих, хто спілкується в громадських місцях українською (порівняно з тими, хто говорить нею в сім’ї), а й тих, хто користується на людях «переважно російською, але інколи українською» (див. «Результат століть дискримінації»).

Інститут соціальної та політичної психології АПН України, провівши дослідження причин, через які активного вживання української мови уникають студенти, назвав такі: 1) небажання бути «білою вороною», непрестижність мови; 2) «психоідеологічна впертість» – ідеологічні вподобання, небажання поступатися тиску; 3) відсутність україномовного середовища, потреби спілкуватися українською («всі розуміють російську»). Така ієрархія факторів уникнення вживання української мови особливо чітко простежувалась у центральних областях. Причому російськомовні студенти, особливо південних та східних регіонів виявилися більш безкомпромісними в питанні переходу на українську мову під час звертання нею, аніж україномовна молодь, 90,6% якої при звертанні російською виявляла готовність переходити на неї.

А в процесі зміни поколінь значна частина тих мешканців, які в батьківській сім’ї спілкувалися українською, а в громадських місцях та на навчанні чи роботі російською, поступово переходять на останню і в сімейному спілкуванні, коли дорослішають. При чому запущений у такий цілком суб’єк­тивний спосіб процес русифікації зовнішньому спостерігачеві може здаватись об’єк­тивним. А оскільки цей розкручений на всю силу маховик веде до поступового зникнення українців як нації, принаймні на значній частині території держави, то саме він і є справжнім предметом захисту «борців із насильницькою українізацією». Свідомо чи ні всі поборники «прав російської мови» у постколоніальних реаліях України є лобістами «Русского міра», концепт котрого ґрунтується на ареалі її поширення й домінування, та відповідних експансіоністських претензій Кремля.


Матеріали за темою:

Реклама
Новини за темою
Останні публікації згорнути
  • Заповітне право на свободу пересування по ЄС не таке надійне, як здається
    28 серпня, The Economist
  • Можливо, люди в мікрокраїнах Європи поводяться неідеально, але те ж саме можна сказати і про більших сусідів
    27 серпня, The Economist
  • Чим цікаві мислителі Кримського ханства сьогодні
    27 серпня, Михайло Якубович
  • Понад рік тому друзі написали: «Ми придумали, як допомогти! Від нас до вас жінка возить гуманітарку. Брати адресні пакети вона відмовляється, але ми включили тебе в загальний список отримувачів, головне прийти вчасно».
    27 серпня, Яна Вікторова
  • Від самісінького моменту свого створення обидві «республіки» стали Клондайком для численних аферистів, «кидал» та інших любителів легкої наживи, котрі вміють вчасно зорієнтуватись у новітніх віяннях
    27 серпня, Станіслав Васін
  • Незв'язний пакет пропозицій на заспокоєння тривоги з привожу тероризму
    27 серпня, The Economist
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено