Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
22 квітня, 2014   ▪   Валерія Бурлакова   ▪   Версія для друку

Звідки беруться російськомовні «бандерівці»

Російськомовні українські націоналісти приходять до своїх поглядів не завдяки, а всупереч власному оточенню
Звідки беруться російськомовні «бандерівці»

— Как вы можете быть украинским патриотом, восхвалять УПА, настаивать на полном отделении и независимости от России и при этом говорить по-русски? Это лицемерие!

— 78

— Что 78?

— 78 процентов ирландцев говорит по-английски, но это не мешает им подрывать британские бронетранспортеры...

В цьому доволі старому жарті немає навіть долі жарту. Натомість є маленька неточність. Полягає вона в тому, що англійською мовою розмовляє 94% ірландців, тоді як ірландською хоч у якійсь мірі володіє лише близько 1,5 млн (близько 33%) з 4,5 млн громадян країни. За офіційними даними ірландського уряду, з них лише близько 300 тисяч осіб (6%) використовують ірланську мову у повсякденному спілкуванні. Втім, навіть такі дані ціла низка ірландських експертів вважає доволі оптимістичними, оцінючи реальну кількість носіїв давньої кельтської мови, які використовують її у житті, приблизно у 65 тисяч осіб.

Вряди-годи можна визнати: в Україні ситуація набагато краща. І всі одно схожа.

Читайте також: У Держдумі пропонують штрафувати й садити за "бандерівську атрибутику"

«Никогда мы не будем братьями. Ни по родине, ни по матери...», - декламує мовою киянка Анастасія Дмитрук, віршоване звернення якої до росіян облетіло весь інтернет. Дівчина російськомовна. І вірш російською. Втім, попри можливі стереотипи, вживання російської мови у побуті в Україні ніколи не було ознакою приналежності до «п’ятої колони». І абсолютно не виключало патріотизму. Причини, з яких українські патріоти говорять та продовжують говорити російською мовою – сьогодні, без перебільшення, мовою окупанта – бувають абсолютно різними. Це і регіональні особливості, і звичка... І просто спокійне ставлення до власного вибору.

Комусь із них соромно – за слабкість, що не дає раз і назавжди перейти на українську. Хтось – навпаки підкреслює свою російськомовність та, певною мірою, пишається нею. Бо переконані: до українського націоналізму вони прийшли не завдяки, а всупереч оточенню. І – саме тому – ще свідоміші. Ще загартованіші. І все одно навіть такі люди визнають: діти їхні говоритимуть українською. Та й їх власна російськомовність для багатьох – радше перехідний період.

Банду прочь

Сергій Замілюхін – один із лідерів київського осередку РУН, організації «русскоязычных украинских националистов». «Ми не вигадані «на колінці», - сміється він. – Незалежно від того, чи є РУН, чи є я - просто таке явище в Україні – російськомовні українські націоналісти. Хочемо ми того чи ні! Бачили легендарного дідуся, що стояв на Майдані з плакатом «Я руссоязычный украинский националист. Банду прочь!»? Якось я підійшов до того дідуся і спитав у нього – звідки така самоідентифікація? Чи не читав він раптом про нас в інтернеті?.. Ні, не читав. Дідусь сам себе визначив таким чином».

Читайте також: Кличко не вважає націоналістів своїми героями

РУНівець зауважує – пишуть та писали про них завжди чимало. Одна з перших статей на тему російськомовного українського націоналізму, що вийшла ще у 2008 році, просто «підірвала» Інтернет. «Вона була дуже популярна. Вже при обговоренні цього матеріалу у народних блогах було зрозуміло, що таких людей в Україні дуже багато. Деякі з них, можливо, лише прочитавши статтю, зрозуміли для себе, хто вони. Як називається «це дивне відчуття».

До витоків

Чи є «це дивне відчуття» приводом об’єднуватися – саме за мовною ознакою, як от РУН, а не, скажімо, за ознакою симпатії до тієї чи іншої з націоналістичних політсил? «Це не мовна ознака. Це скоріше спосіб приходу до націоналізму, - переконаний пан Сергій. – Серед нас є люди, які вже перейшли на українську мову. Але вони все одно залишаються РУНівцями, тому що це шлях приходу до націоналізму. Не через оточення, не з молоком матері. А через усвідомлення. Після отримання певної інформації, яка змінює твій світ».

Сам Сергій Замілюхін зізнається: особисто для нього почалося все з досліджень Володимира Білінського – з книги «Країна Моксель». «Багато хто не довіряє цьому джерелу, особливо в Росії. Але автор дуже логічно все розкладає по поличках. Людина зробила колосальну працю», - переконаний націоналіст. – «Взагалі, за моїми спостереженнями, відсотків 80 людей  приходять до усвідомлення того, що вони – російськомовні українські націоналісти саме через сприйняття нової інформації про те, що та історія, яку викладали раніше – радянський варіант, російський варіант - скоріше міф, ніж історія».

Люди приходять до цього всупереч реальності, у якій досі живе більшість їхнього оточення, зауважує чоловік. «Це схоже на квіту, що пробивається крізь асфальт. Націоналісти на Півдні, націоналісти на Сході України – не можу сказати, звісно, що вони «більше» націоналісти... Але їхні погляди – це вже на все життя. Вони вже не зміняться. І питання не у приналежності до якоїсь політичної партії. Навіть російська мова для рунівця не є визначним фактором... Ми впевнені, що російська мова для українського націоналіста – явище тимчасове. Хіба що хтось зовсім не зможе перейти. Але тоді, як мінімум, діти вже точно будуть україномовними – адже ми маємо повертати націю до витоків. Те, що зробили з нами зовнішні сили з нашою нацією – ми маємо виправляти...»

Думаю, з кожним роком патріотизм та навіть націоналізм на Сході буде підійматися. Ми це вже бачимо після спроб Путіна увійти до Криму, і подій на Сході. Путін робить реальну бандерізацію регіонів. І з кожним роком ця тенденція зростатиме...»

У поточній ситуації саме російськомовні українські націоналісти рано чи пізно можуть стати силою, що об’єднає Україну. «Навіть у самому визначенні міститься об’єднуючий момент. Російськомовні? Це прийнятно для Сходу та Півдня. Націоналісти? Це прийнятно, у нашому розумінні, для Заходу країни. Це вже є певним символом об’єднання».

«Хто ж тоді протре зірки?...»

Мирослав, Київ

«Мої батьки вдома розмовляють українською. І я з ними розмовляю українською. Але так склалося історично, що «у суспільстві» я говорю російською, навіть із україномовними друзями. Вчився у російський школі...

Мені, насправді, дуже соромно розмовляти російською. Я часом навіть пробував перейти на українську остаточно. Але повертаюсь до російської якось автоматично. Таке «налаштування».

Юрій Прокопенко, Одеса

«Якщо люди, які оточують тебе, розмовляють російською мовою і при цьому доволі погано розуміють українську – в чому проблема? Чому не спілкуватися російською мовою? Я виріс та живу у російськомовному оточенні. Тому і розмовляю здебільшого російською.

Говорити українською принципово? Що це за принципи? Адже можна принципово спілкуватися українською з англомовними людьми, розраховуючи, що вони тебе зрозуміють чи вивчать мову... Але, як свідчить досвід, потрібно просто підлаштовуватися під реальність. Я не бачу в цьому взагалі ніякої проблеми. І не маю жодного бажання створювати проблему з мови спілкування».

Дмитро Різниченко, Київ (рідне місто – Кривий Ріг):

«Я все життя розмовляв російською мовою. І блогером був російськомовним... Перейшов на українську мову у 2012 році, коли прийняли мовний закон Колесніченка-Кивалова. Тут все дуже просто. Як казав їжачок з туману: “Якщо я не протру зірки, якщо ведмедик не протре зірки, то хто ж тоді протре зірки?»

Якщо ми не будемо писати та говорити українською мовою – хто ж тоді буде її відроджувати?...»


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Коли в Україні нарешті з’явився інтерес до консервативної ідеології, стало зрозуміло, як мало ми знаємо про особистість і спадщину засновника українського консерватизму
    1 жовтня, Тетяна Осташко
  • Чого прагнуть лідери, що заявляють про себе як про демократичну опозицію до нинішньої влади, і чи здатні вони досягти свого найближчим часом
    1 жовтня, Андрій Голуб
  • Координатор експертної групи розвитку культурних і творчих індустрій Єврокомісії розповів Тижню про культуру крізь призму процесу творення нової вітчизняної політики, яка регулює цю царину, економічну збитковість ставлення до неї за залишковим принципом та нові форми інституцій, що стимулюють її розвиток.
    1 жовтня, Ганна Трегуб
  • Здається, немає вже новини, яка здивувала б простого мешканця Луганська. Хоча часто про події в «республіці» дізнаєшся від тих, хто живе на «великій» землі. Іноді друзі з української сторони пишуть есемеску: «А чи правда, що…» Вони щось прочитали в інтернеті й хочуть підтвердження. І лише з таких ось «новин» дізнаєшся про кадрові зміни у верхівці місцевої «влади».
    1 жовтня, Вікторія Малишева
  • Як різні мусульманські громади сприйняли війну на Донбасі
    1 жовтня, Михайло Якубович
  • З початком жовтня в Україні мало стартувати тестування на керівні посади в Державне бюро розслідувань. Втім, цього не відбулося.
    1 жовтня, Станіслав Козлюк
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено