Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
21 квітня, 2014   ▪   Лукаш Сатурчак   ▪   Версія для друку

Там, де Мордор (Свердловськ)

І знову я в поїзді зі Львова. Уранці – Київ і ненадовго на Майдан. І знову потяг. І п’ятнадцять годин. На край України. На її східну межу, на її найменш українську частину, її радянський острівець, на цю Росію, якщо чесно.
Матеріал друкованого видання
№ 16 (336)
від 17 квітня, 2014
Там, де Мордор (Свердловськ)

Ще й ту радянську, лєнінську й червону, де про Європу ніхто й не чув. Так, так я вважав, і мені соромно за такі думки, за те, що в уяві малював собі там швидше Мордор, ніж у принципі будь-що інше. Бо п’ятнадцять годин за Дніпро, за вік­ном димарі заводів, стовпи, індустріальні пейзажі й сотні хат, укритих шифером. Чи записати якісь правила? Перечитати ще раз усі книжки Сергія Жадана й зробити на підставі них повчальні вис­новки? Не вживати слів «Майдан», «Беркут», «тітушки», «революція» і «Європа»? Не говорити українською, а тим більше польською? Не казати, звідки я. Не фотографувати, нічого не записувати на людях, не усміхатися й уникати зорового контакту. Найкраще взагалі не їхати й забути, бо яким може бути весь цей Свердловськ? Найвіддаленіше від Польщі українське місто.
Але спочатку Луганськ. Із залізничного вокзалу на автобусний. Дорогою – великий пам’ятник Ворошилову, на тлі якого простягається сіра будівля. Автобус і ще майже дві години. Загалом, рахуючи з виїздом зі Львова, двадцять шість годин різним транспортом. А якщо додати до того ще дві години, які відділяють прикордонну заставу Шегині від Львова, то майже тридцять годин подорожі. Стільки потрібно, щоби доїхати з одного кінця країни в інший. І це повинно давати поживу для роздумів.
Свердловськ. Станція. Карта регіону з радянськими назвами й найбільшим написом «Ворошиловград», тож я думаю, що треба було того Жадана таки перечитати.
Прямуємо до центру. Містечко вимерло: між хрущовками порожні вулиці, трохи машин, прогулюється кілька пар. Проминаємо пам’ятник Лєніну, який гордо височіє на центральній вулиці міста. У вічі впадає Будинок культури, тож одразу йдемо туди. Коридором ходять по-спортивному вдягнені діти. Підходимо до жінки, вона трохи стурбована, але все ж починає з нами розмову, демонструючи благородний набір золотих зубів. Ми, звичайно ж, запитуємо про Польщу, але жінка про поляків багато сказати не може.
У найближчій книгарні швидше знаходимо польський акцент, ніж український, а саме цілу полицю російськомовних перекладів Януша Вишневського. З українського лише словники. В іншій книгарні теж тільки Вишневський, але є й Україна, тобто «Музей покинутих секретів» Оксани Забужко… російською.
Забігайлівка. Нафарбовані нігті барменші і її «чого?», тож Лесь їй російською: солянки. Сідаємо за розхитаний столик біля трьох чоловіків у шкірянках і спортивках, один спить обличчям у салаті, поруч із ним кілька видів алкоголю – усе надпите, ніщо не допите. У телевізорі Ru Music, від якого я не можу відірвати погляду, бо намагаюся не загубитись у сюжеті кліпу, хоча насправді роблю це для того, щоб уникати зорового контакту з п’яним товариством, яке нічого не говорить, узагалі мовчить, п’є. І єдині рухи, які виконує, – підносить до рота ковбасу й ходить до вбиральні.
На вулиці спинили пару старшого віку й спитали про Польщу. Лесь говорить із ними якусь хвилину, після чого із сумнівом в голосі каже, що в це важко повірити.
Я дивуюся, а він цікавиться, чи чув я про човників на початку дев’яностих.
«Ну звісно, – кажу я, – кожен тоді займався контрабандою сигарет».
«Ні, ні, – мені Лесь. – На початку дев’яностих до Польщі возили купу товарів. В Україні вони коштували смішні гроші, але за кордоном можна було продати різну техніку за нормальними цінами, і впродовж певного часу з цього жила, мабуть, уся Західна Україна. Але я не знав, що звідси теж люди їздили до Польщі. Це ж їхати через усю Україну!»
А перед музеєм половецькі баби й соціалістичний пам’ятник. Половина історії Східної України на одному подвір’ї, думаю я.
Заходимо, і жінка до нас: «Зачинено». Тоді Лесь відповідає, що хлопець із Польщі. І ми швиденько, раз-два, що хочемо вивчити найвіддаленіші від Польщі українські землі. Пані говорить російською, тож розмовляє з нею Лесь, а я – до експонатів. Тих перших, а отже, нудота: птахи, баби, лисиці й шахтарі.
«Вугіллям колись Свердловськ жив, двадцять шахт було, а зараз, мабуть, зо п’ять», – каже жінка, й ми виходимо, я подумав, що на цьому все.
Три вітрини, шахтар у тунелі, опудало лиса і яструба – й додому. П’ять гривень на вітер – і кінець екскурсії. Але ні! На сходи, і знову дерев’яна панель, темні штори, світло і – бах! – червоне! Радянщина. Лєнін!
Червоне. Як багрянець троянд і крові. Багрянець світить в очі, багрянець неба в часи революції. Багрянець, що визволяє і не піддається нацизму. Спершу репресії і ці пафосні малюнки, що нагадують комікси з Бетменом, бо ж зловісні нацисти й зґвалтована Україна, представлена в образі вбого вдягненої блондинки, заплаканої, але стійкої, для якої тільки воля або смерть.
І поруч із цими пропагандистськими плакатами (а втім, деякі з них виконані чудово й до цього часу можуть слугувати взір­цем) історія Голодомору. І тут уже мені не до сміху, я перестаю сміятись, узагалі почуваюся ні в сих, ні в тих через ці патетичні картини. Патетичні, але вони нагадують про ту найбільшу трагедію українського народу. І так одне поруч з іншим. Два міфи. Соціалізм і Голод. «Визволення» й страждання, яке ті, хто «визволяв», українцям і принесли. Я почуваюсь безпомічним, не можу цього зрозуміти, не хочу на це дивитися.
Наостанок жінка з музею каже, що в більш як шістдесятитисячному Свердловську мешкає близько трьох відсотків поляків.
Що ж я раніше не знайшов цієї інформації! Цікаво, як живеться полякам у найвіддаленішому від їхньої батьківщини місті України? Чи знають вони польську? Вони католики й обожнюють польського папу? Зберігають удома вибрані вірші Норвіда й періодично передивляються кіноверсії Генрика Сенкевича, вболіваючи за мужнього Кміціца? Тільки ж от халепа. Як їх тепер шукати? Костьолу тут немає. Йти до міської адміністрації? І що? Питати про поляків? І жіночка-бюрократка люб’язно надасть мені телефони й адреси?
Але навіть якби когось знайшов, то що? «Доброго дня, я Лукаш із Польщі, хотів би побачити, як ви тут живете». «Нєт, нєт, я нє панємаю па русскі». «Так, до побачення, хай вас Бог благословить. Так, шкода, що зараз немає бульйону, упевнений, він був би смачний. Ах, ця польська гостинність! Так, я поцілую землю предків і надішлю листівку». Ні, це не для мене, хоча досі мене розпирає цікавість.
Повертаємося. І дорогою одна річ, що не вписується в цей пейзаж, – місцевий стадіон. Гарний, чистий, сучасний. Таких стадіонів немає у польських воєводських містах, а тут, будь ласка, у шістдесятитисячному Свердловську є.
«На гроші Ахметова», – каже Лесь.
Сутеніє. Маршрутка. На вокзалі нас зустрічає Ігор. У нього шапка фірми Nike, і він торгує вугіллям. Везе нас до готелю, у якому ми можемо безплатно переночувати. Ігор говорить про свій бізнес і про те, що голосував за Партію регіонів, але вже шкодує. У машині ставить «Crystal Castles» і «The XX». Уранці підвозить нас до Алчевська. Ми їдемо манівцями, і хоча Ігор нарікає на стан доріг, я переконую його, що в Польщі вони значно гірші.
І знову Луганськ. І жахлива їжа на вокзалі, але їсти хочеться, а ходити доведеться багато, від одного Лєніна до іншого. Перед одним Лєніном хлопці на скейтах, і ще один, перед яким танки. Огидно й порожньо. І навіть Тарас Шевченко потворніший, ніж в інших містах, але Лесь каже не спинятися, а йти до музею, бо що ж робити, якщо потяг лише за кілька годин.
Ідемо, проминаємо кам’яні висотки й панельки, і раптом – бах! – як грім із ясного неба сецесійні кам’янички, ціла вулиця двоповерхових сецесійних кам’я­ниць.
«Як вулиця Швабська в Ужгороді», – каже Лесь і починає фотографувати.
І це ніби скарб. Чудо. Бо що там той музей, думаю я. Адже музей, мабуть, як і в Свердловську або й гірше. А тут, серед бетонних джунглів півмільйонного міста, за тими танками, колонами й висотками ці забуті всіма кам’янички, які аж просяться, аби з них зробили щось на кшталт варшавського Нового світу з усіма тими кав’ярнями, дорогими магазинами й бутиками. І за мить я усвідомив ідіотичність такої думки. Який Новий світ? Що, як колонізатор якийсь? Бізнес тут буду робити? Дорогу на Захід їм показувати? Навертати? Я махнув рукою, і ми вкотре рушили на вокзал.


Матеріали за темою:

Теги
--> --> -->
Реклама
Останні публікації згорнути
  • Французькі політики, котрі відразу після Помаранчевої революції позиціонували себе групою підтримки України, нині активно лобіюють інтереси Кремля.
    31 травня, Алла Лазарева
  • Скільки регіональних осередків має кожна парламентська партія? В яких регіонах найбільше партійних представництв, та яка партія має найбільшу мережу? Відповіді на ці питання шукала Громадянська мережа ОПОРА. Аналіз ґрунтується на інформації, яка була надана на запит до Міністерства юстиції України щодо всіх зареєстрованих в Україні структурних осередків шести парламентських політичних партій, які мають свої фракції у Верховній Раді («Блок Петра Порошенка», «Народний фронт», «Опозиційний блок», Об’єднання «Самопоміч», Радикальна партія Олега Ляшка, Всеукраїнське об’єднання «Батьківщина»).
    30 травня,
  • Протягом тижня західні ЗМІ писали про політичну кар'єру Савченко, повернення викрадених активів, призначення Андерса Фог Расмуссена радником Порошенка та напади на журналістів в Україні
    30 травня, Віталій Рибак
  • У Франції є прошарок політиків, які демонструють якщо не прихильність до України, то бодай стійкість супроти московських впливів. Із ними можна й треба співпрацювати, принаймні ситуативно
    30 травня, Алла Лазарева
  • Пострадянська автократія намагається перетворити чорне золото на модерність
    29 травня, The Economist
  • За перипетіями Великодня і травневих свят залишилася майже непоміченою одна не менш знакова подія, яку оминули увагою вітчизняні ЗМІ. 6 травня Арсєній Павлов, відомий більшості під позивним Моторола, лідер батальйону «Спарта», що стратив 15 наших бійців в аеропорту, отримав ключі від квартири в самісінькому центрі Донецька у висотній новобудові.
    29 травня, Станіслав Васін
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
работа Харьков оптимизатор любовный гороскоп на год Жеральдин Пайя http://avtosale.ua/
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено