Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
8 квітня, 2014   ▪   Спілкувалася: Вікторія Матола   ▪   Версія для друку

Священик УГКЦ в Севастополі Микола Квич: З мене зробили там «шпигуна-бандерівця»

Греко-католицький священик та військовий капелан, що прослужив в Севастополі майже 10 років, Микола Квич після викрадення силовиками Криму виїхав з півострова. Він не розповідає про своє місцеперебування, змінив номер телефону, оскільки його продовжують розшукувати невідомі особи. Від правоохоронців допомоги також не чекає. Каже, нікому вже не вірить.
Священик УГКЦ в Севастополі Микола Квич: З мене зробили там «шпигуна-бандерівця»

Тиждень.ua: Отче Миколаю, як розвивалися події після Вашого викрадення?

– Того дня (15 березня. – Ред.) ми служили службу Божу в каплиці. Під’їхало кілька осіб з СБУ. Я поспілкувався з ним, після чого вони попросили почекати, мовляв, повинні під’їхати ще двоє їхніх колег для розмови. Я нікуди не поспішав, займався своїми справами в каплиці. Коли ці люди приїхали, розмова вже була зовсім в іншому тоні. Прикривши двері, вони також мене допитували. Там мені ще й по голові дали. Після того викликали підрозділ міліції, приїхали ще дві машини. Потім поїхали до мене додому, де провели обшук. Я не приховував, що в мене були захисні жилети, показав їх їм. Звичайно? вони шукали зброю. Як священик я не міг її мати. Думали, що я займаюся якимось справами з передачі зброї чи ще щось. Після квартирного обшуку мене відвезли у відділок, почали складати протокол. Там мене також допитувала СБУ і міліція. А потім вже підійшли з контррозвідки. І так мене протримали у відділку до 21 години.

Наступного ж дня виїхав з Криму.

Тиждень.ua: Це були представники виключно українських силових структур?

– У цьому були задіяні в принципі усі службові і військові структури. На той момент, як на мене, вони вже не були українськими, багато з них вже тоді працювали на російську контррозвідку. Вони лише робили вигляд, що українські. Хоча не виключаю, що поміж них були й і наші.

Тиждень.ua:: Чим була зумовлена, на Вашу думка, надмірна увага саме до Вас?

– За нами (священиками УГКЦ в Криму. – Ред.) вже давно слідкували. Мене перевіряли і записували мої телефонні розмови. Наскільки мені відомо, шукали певних провокацій, де би був я, щоб підтасувати ці події з моєю присутністю на них. Таке планували зробити і під час святкуваннях 200-річчя Тараса Шевченка біля його пам’ятника. Однак, туди я не прийшов, бо хворів напередодні і після служби одразу подався додому. Відповідно план провокацій зірвався. Тому дочекалися референдуму.

Читайте також: Як живуть кримські біженці, що оселились під Львовом

Вочевидь «працювали» для звітності, тому активізувалися в останні дні перед референдумом. Шукали  всіх наших священиками, але в той час вони якраз вивозили свої родини з Криму. Моя сім’я виїжджала останньою. І віз її не я особисто, а брат моєї дружини. Тому вийшло так, що саме в той день (15 березня. – Ред.) я залишався на місці. От мене і «зловили».

Тиждень.ua:: Що було після того, як Вас відпустили?

– У ніч на 16 березня я вже не ночував вдома. Мені подзвонили і розповіли, що біля дому є невідомі особи. Правда, згодом виявилося, що це знайомі відіслали хлопців, щоб зі мною нічого не трапилося. Однак, додому я таки не поїхав. Туди я прийшов наступного дня. Взяв речі для літургії. Це була остання служба в Криму. Потім я приїхав додому і до мене зателефонували журналісти з Фінляндії. Вони хотіли зустрітися, я погодився на розмову, вони під’їхали додому. Під’їхали і мої знайомі парафіяни. Згодом під’їзд оточила так звана «кримська самооборона». Вони періодично розсіювалися, потім знову сходилися. Дзвонили в двері, розпитували про мене сусідів. Коли вони все ж відійшли, ми вибрали сприятливий момент, вибігли з помешкання і машиною мене вивезли з Криму.

Тиждень.ua: Ви збираєтесь туди повертатися?

– Мені не можна туди повертатися. Мені погрожували. Неофіційно я там – персона нон ґрата. З мене зробили там «шпигуна-бандерівця».

Тиждень.ua: Напевно в Криму важко було греко-католицькому священику? Ви говорили українською?

– Я постійно розмовляв українською, але в останні дні це було практично нереально. Якщо десь в громадському місці заговорив українською, на це одразу ж звертали увагу, підходили і починали сваритися, могло й до бійок доходити. Зі мною, на щастя, такого не було, але мені розповідали. Для них (проросійськи налаштованих громадян. – Ред.) української мови не мало би існувати. І під час розмови з силовиками мені одразу сказали: «только на русском языке, никакого украинского здесь не будет».

Читайте також: Як виглядатиме Крим на світових картах

Тиждень.ua: Раніше Ви відчували такий тиск, чи він посилився після введення російських військ?

– На півострові було багато людей, які не любили нашої (священиків УГКЦ. – Ред.) присутності. Тільки не могли це проявляти відкрито. А тиск вже посилився, коли з російської сторони почали заїжджати військові. Тоді ці люди, так би мовити, відчули певну підтримку. По правді кажучи, було так, що останні дні я ходив по вулиці, практично постійно оглядаючись в різні сторони. Бували різні випадки, коли на тих людей, які займалися громадською діяльністю, «випадково» падала цегла. Такий випадок трапився і зі священиком римо-католицької церкви отцем Яном. На щастя, все обійшлося. Атмосфера схожа як на Майдані. Відмінність лише в тому, що там більше було силового протистояння, а в Криму – психологічний тиск. Зрозуміти ситуацію на півострові можуть лише ті, хто там живе.

Тиждень.ua: Ви кажете, що служили в каплиці. А церкву будували?

– Так, у Севастополі нам дали в оренду земельну ділянку, де ми розпочали будівництво храму. Вже більше половини робіт зроблено. Зараз, звичайно, все призупинено і зрештою не знаю, як юридично це все існуватиме. Загалом я опікувався трьома парафіями. Однак, окремо жити парафіям було неможливо, тому вирішив, що вони будуть в одному місті – Севастополі. Основна парафія – Успіння Пресвятої Богородиці – в районі «п’ятого кілометра».

Крім того, я був ще військовим капеланом Одесько-Кримського екзархату. Зараз вже окремо – Одеський і Кримський екзархат. Хоча статус капелана за мною зберігався. Більше я опікувався військовими в Севастополі. А рештою військових частин займалися отці, котрі безпосередньо служили в тих містах – Ялті, Сімферополі, Євпаторії і Керчі.

Тиждень.ua: А як зараз справи на Вашій парафії? Хтось зараз там служить?

– Наразі ситуація дещо нагадує фразу: вдар пастиря, і вівці розбіжаться. Хоча не повністю, тому що люди стараються гуртуватися. Я періодично телефоную і підтримую їх, щоб вони все таки збиралися, молилися. Думаю, ситуація відновиться, коли туди поїде інший священик.

Читайте також: Допомога дружньому народу – це допомога Україні

Тиждень.ua: Це питання зараз вирішується?

– Так, воно вже скоро вирішиться. Наскільки мені відомо там буде новий священик.

Тиждень.ua: Ви вже знаєте, де будете служити?

– Ні, поки не знаю. Навіть не можу сказати своє місцеперебування, бо в моєму рідному місті мене шукають невідомі особи. Вони розпитують про мене, де я і як мої справи. Нібито хочуть мені допомогти.

Тиждень.ua: Зверталися до правоохоронців з цього приводу?

– Я не вірю зараз нікому взагалі. Толку з того, що звертатимусь. Мені було достатньо одного дня, коли я побув у них у відділку. Так, символіка українська, але в серцях – вони дуже далеко від України. Тому не вірю, що вони чимось можуть мені допомогти.

Тиждень.ua: Чи спілкуєтесь з військовими з півострова?

– Так, спілкуюся. Ситуація там дуже невтішна. Не всіх тих, хто не перейшов на російську сторону, забрали з Криму. Я розумію, що зараз дуже важкий час і за всіма вслідкувати неможливо, але Україна має достатньо ресурсів, щоб створити відповідні служби, котрі би допомогли тим, хто робив все, щоб зберегти обличчя своєї Батьківщини-України. А зараз – лишаються без допомоги.

Я пишаюся, що знаю таких людей, котрі не перейшли на сторону Росії і надіюся, що ми продовжимо спілкуватися.

Тиждень.ua: Вам напевно шкода було покидати Крим після десяти років проживання там? Все таки звикли і нажили щось?

– З одного боку, це – «важка» територія. З іншого, повторюся, тішуся, що познайомився з багатьма хорошими людьми, з якими ми переживали важкі моменти, і я мав можливість їм духовно допомогти. А решта – я нічого там не нажив. Хоча це і так другорядне. Звичайно, для моєї дружини і чотирьох дітей – це важливо. Вони по-іншому розуміють певні духовні чи патріотичні речі, але якось може переб’ємося...


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено