Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
25 лютого, 2014   ▪   Валерія Бурлакова   ▪   Версія для друку

Військо Гіппократа

Фотопроект Вікторії Ясинської знайомить українців із непомітними героями Майдану – лікарями, які щодня рятують людські життя, нерідко ризикуючи власним
Матеріал друкованого видання
№ 8 (328)
від 20 лютого, 2014
Військо Гіппократа
Вікторія Ясинська

Вікторія Ясинська, як і чимало українців, приєдналась до мітингувальників не через нестримне бажання жити в Європейському Союзі. «Найбільше мені не сподобалося те, що президент так довго обіцяв щось народу, а потім зрадив наші очікування, – згадує вона перші дні протестів. – Я доволі аполітична... Але почала підтримувати Майдан».

Мирний виступ, що передував розгонові «студентського» Майдану, відбувався «на мирному рівні» і в її душі, визнає Вікторія. Достатньо було приходити на площу. Але потім усе змінилося. «Коли почали бити людей, журналістів, сиділа й думала: чим особисто я можу допомогти? Звісно, ми з чоловіком приносили медикаменти, однак не вистачало чогось. Думала піти волонтером чи санітаркою, але в мене дитина, робота. А потім він порадив: ти можеш зробити інший внесок – сфотографувати лікарів і записати їхні історії».

Чоловік Вікторії Стас добре пам’ятав, що свого часу його кохана сама мріяла стати медиком. Але життя склалося інакше.

Через київські протести, як розповідає Вікторія, вже пройшли, без перебільшення, тисячі лікарів з усієї України. Певна річ, про всіх не розкажеш. Та й не всі медики погоджуються сфотографуватися, розповісти про себе. «І роботу побоюються втратити, і під суд іти не хочуть... Комусь за своє життя страшнувато. А інші кажуть: ми нічого не боїмося – немає чого боятися. Будь ласка, знімайте, ми не заперечуємо, – розповідає фотограф. – Усі вони дуже гарні люди, просто дехто не хоче світитися».

Історій лікарів Вікторія Ясинська на сьогодні зібрала близько 20. Чітких дальших планів щодо свого починання ще не має. Видання книжки зі світлинами? Можливо. Виставка на Майдані? Не виключено... Зараз Вікторія просто публікує фото в альбомі проекту на власній сторінці у Facebook. Це теж дає бажану зворотну реакцію.

«Чимало хто з людей, побачивши ці історії, каже: не думав, що в нас такі лікарі... Багато хто не припускав, що медики можуть ось так піти, без оплати, без нічого. Мене й саму вони дуже вразили. Аж до сліз».

Анна

Аня – координатор мобільних груп медиків. Вона не лікар, але, як в анекдоті, має дві вищі освіти: психологічну й управлінську. На Майдан приїхала 31 грудня і спочатку опікувалася кухнею: «Колишнє керівництво поставило намет, купили генератори й кашоварки. Вдень працювали, а вночі приїжджали їсти готувати, людей не вистачало, і я приїхала допомогти. Біля Головпоштамту взяли ділянку й годували тих, хто стоїть на варті. І так щоночі. З початком воєнних подій перейшла до медслужби, тому що всі побігли на передову, а я залишилася при штабі, щоб мати змогу чимось допомогти в організації. Відтоді так тут і залишилась, майже не виходжу з Будинку профспілок, бо не маю часу. Коли почалися події на Грушевського, ми зіштовхнулися з великою проблемою нестачі медикаментів, інструментів – усього того, що необхідне для порятунку. Знадобився цілодобовий зв’язок із друзями, які постійно гасали по аптеках і терміново привозили все необхідне. А потім з’ясувалося, що медики теж постраждали; серед наших лікарів багато побитих і поранених. Постало питання про захист медиків. Почала теж шукати по друзях і знайомих – знайшли щитки, наколінники, налокітники, гірськолижні, велосипедні шоломи.

І навіть кілька бронежилетів. Усе доводиться робити через друзів, бо допомоги від штабу чомусь дуже мало. Просто-напросто треба іноді не спати, бо стоїш і охороняєш те, що в тебе є. Усі ті речі, які ми вже здобули, – це заслуга друзів, знайомих, людей, із якими познайомились на Майдані. Усе нові та нові люди приходять і питають, що зараз потрібно. А потім несуть медикаменти під паролем «спецзаказ для Ані» мені особисто в руки. Починаючи від медикаментів і закінчуючи шовними матеріалами. Багато разів нам помагав Автомайдан. Зокрема, вони возять лікарів і поранених додому, бо самих досить небезпечно відпускати. Зараз людей поменшало, але їхали вони зі словами: «Коли що-небудь, я відразу тут». Під час активних дій медиків зібралося неймовірно багато, і всі рвалися на передову. З багатьма доводилося навіть скандалити… з жінками, наприклад, яким уже за 50. Вони билися в істериках і кричали: «Ви не розумієте, я вже життя прожила, вони там молоді усі, пустіть мене на передову, а молодь не пускайте!!!». Доводилось пояснювати, що жінок намагаємося не пускати на передову взагалі… У нас є жіночка одна (вона не в мобільних групах) – не медик, але на собі винесла не одного чоловіка… у неї з ноги витягнули п’ять кульок. Причому вже через кілька днів після подій, тобто вона на такому адреналіні все це робила. А дитина в неї лежить у онколікарні. Коли вона поїхала провідувати, дитя раптом каже: «Мамо, ти поранена…» – і показує ці дірочки в нозі. Мої медики мене мамцею називають, навіть в одного записано «мамЧа Аня».

У мене є внутрішнє завдання – забезпечити медикам захист і обладнання для роботи. Відпочивати поїду тільки тоді, коли знатиму, що зробила все можливе. Люди вже не можуть просто розвернутись і піти… і простити всі скалічені тіла й душі».

Сергій

Сергій (він же Натан в іудейській традиції) перед зйомкою подивився на годинник – і попросив кілька хвилин для молитви. Він корінний киянин, терапевт-невропатолог. Перед початком Майдану його та інших лікарів звільнили з однієї зі столичних поліклінік, яку відразу розформували. Був на Майдані у 2004-му, а через 10 років відчув, що не може спокійно прийняти побиття студентів. Бо діти для кожного – одна з найбільших цінностей, і насилля над ними змусило народ об’єднатися. Вже за тиждень працював за сценою в наметовому містечку, що складалося тоді лишень із кількох шатер. Потік пацієнтів постійно збільшувався, частішали випадки бронхітів та вірусних захворювань. Але за кілька днів Сергій дістав іще й досвід військового медика. 10 грудня під час штурму в медпункт потрапило багато поранених, що мали розбиті кийками голови, струси мозку, а ті, хто в перших рядах стримував наступ «Беркута», діставали стиснення грудної клітки. Сергій тієї ночі багатьом урятував життя. Особливо запам’ятав хлопця, який мало не помер. У того впав тиск, він знепритомнів, а лікарі на Майдані не мали навіть тонометра. Юнака відкачали, і він одразу втік, залишивши 100 грн. Сергій каже, що всім на Майдані тоді дуже допомогла молитва, яку читали зі сцени греко-католицькі священики. Медик і собі помолився, щоб відновити рівновагу та спокій.

Уляна

Уляна приїхала зі Львова. Закінчує інтернатуру як дитячий хірург. Із Західної України лікарі приїздять у накопичені вихідні. Їм часто доводиться працювати без відпочинку. Утретє приїхала на Майдан, коли почалися події на Грушевського. Довелося брати відпустку, в чому керівництво її підтримало. Намагалася приховати страх, але потрапила відразу в епіцентр подій. Їй довелось чергувати в ніч на 22 січня. Над ранок кожні 10–15 хв у медпункт заносили людей із тяжкими пораненнями. Найчастіше – в голову, шию і грудну клітку. У кожної бригади був свій операційний стіл. Уляна відповідала за один із них. Бачила, коли на сусідній принесли хлопця в тяжкому стані. Відразу зібралося багато лікарів – почали реанімувати пораненого. Дійшли до ін’єкцій адреналіну….Уляна наповнювала шприц. Але всі зусилля були марними – юнак помер. Ним виявився Сергій Нігоян. Уляна знала його раніше: від того часу, коли працювала з мобільними бригадами. Згадує, що він попросив допомогти, бо порізав палець. Поводився дуже весело. Після його смерті прийшов священник, щоб відспівати. Коли закінчив молитву, заплакав. З’ясувалося, що в цей-таки день кілька років тому в панотця помер син такого самого віку.

Ігор Петрович

Терапевт, гастроентеролог, судмедекс­перт. Брав участь у військових місіях в Афганістані, Сирії та Лівані. Останній місяць старий офіцер спить по 4–5 год щодоби, інколи часу на це бракує взагалі. Говорить сухо, тільки про факти. Так, як офіцери під час бою. Зачистку Майдану «Беркутом» і побиття студентів називає «подією».

«Подія була в ніч на суботу. Відразу було звернення Союзу українських офіцерів виїхати транспортом на Київ. Ми приїхали зі Львова, звернулись у Будинок профспілок в управління медичної служби. Там уже працювали лікарі, знайомі ще від подій 2004-го. Я очолив медпункт «Жовтневий», який за день до нашого приїзду розгорнув лікар із Хмельницької області. Тоді там іще не було майже ніякого обладнання. Медикаментів так – 50 на 50. Але прийом уже вели. Спочатку лікували здебільшого людей із запаленням верхніх дихальних шляхів, невралгією, серцево-судинними проблемами. Потім була перша зачистка барикад в урядовому кварталі і спроба штурму Майдану. А вже на Грушевського з людей довелося діставати уламки гранат, цвяхи, каміння. І ще ось такі кульки… (показує металеву кульку, діаметром близько 5 мм). Від восьмої вечора 19 січня через нас пройшло 159 поранених, серед яких 21 – у тяжкому стані. 22 січня о пів на шосту ранку в медпункт на Грушевського принесли ледь живого хлопця, Сергія.

До цього приносили поранених середнього ступеня тяжкості – з контузією чи втратою ока, контузією всього обличчя. Безліч травм кінцівок, обморожених, попечених, отруєних газом. У вкрай тяжкому стані було четверо. Двом вдалося надати медичну допомогу й відправити їх на стаціонарне лікування. А по Нігояну та Жизневському все було відразу видно. Нігояна намагалися реанімувати від 05:30 до 05:55. Жизневського – від 08:30 до 09:00. Михайла ми реанімували вже у присутності слідчо-оперативної групи криміналістів, яка приїхала на освідчення тіла Нігояна. Слідчих було 12 осіб: районна, міська та обласна міліція. Три криміналісти, три о­перативники, три слідчі, три судмедекс­перти. Рідко так буває. Коли вони під’їхали на Грушевського, я організував їм охорону, вивів 20 людей, щоб їх оточили й не дали побити. У цей час була атака «Беркута», і коли кілька беркутівців прорвалися в операційну, слідчі нас прикрили. Полковник дістав своє посвідчення і почав кричати на бійців, мовляв, тут проводяться оперативні заходи, прошу не заважати. На жаль, до моменту другого штурму оперативники вже по­їхали, тож беркутівці закидали медпункт газовими і світлошумовими гранатами. Лікарям і пораненим довелося тікати через задній хід, їх прикривала охорона медпункту…»

Тетяна

Тетяна приїхала з Чернігова. Трудилася в лікарнях: медичною сестрою і асистентом анестезіолога. «Досвід у мене великий. У 1990 році під час різанини була в Баку, працювала в лікарні Сємашка. Там теж витягали поранених, убитих, було просто місиво. Поранили й мене. Це дивний збіг: війська до Баку ввели в ніч із 19 на 20 січня. А коли дізналася, що трапилося зі студентами на Майдані, не могла навіть спати. Потім почула виступ афганців, які закликали не сидіти перед телевізорами, а приїздити. Довелося залишити навіть стареньку матір. Тут потихеньку роблю свою справу».

Хлопці з першої барикади називають її «мама Таня» і кажуть так: «Мамо Таню, ми знаємо, якщо ти поруч, будемо живі». «Вони всі цукерки та шоколадки, які їм волонтери приносять, мені залишають. Мені їх шкода як дітей. Я ніколи не підвищую на них голос, розповідаю про наслідки хвороб, адже багато хто хворіє грипом на ногах. Намагаюся заспокоїти. Коли з Автомайдану відправляли хворих до лікарень, то їм страшно туди їхати було, з відомих причин. Але в нас є такі лікарні, які не виказують людей. Тож хлопці знають: якщо я їх до лікарні відправляю, все буде гаразд. Я їм увечері, коли були отруєння димом, носила молоко. Вони знають, що я іду з молоком гарячим. А я розігрію в мікрохвильовій печі і йду до них, а потім і термопакет знайшли для такої справи. Завжди їм поради даю. Піклуюся про них. А коли захворіла, вони всі юрбою прибігали мене провідувати. Не долікувалась і прийшла до них, а вони мене назад відправляють, щоб полежала, відпочила. Пригадую хлопчика під час штурму, якому дуже очі пошкодило, у нього лице наче маслом було залите. Веду його, а він не бачить нічого й каже, що напевне вже осліпне. А я йому відповідаю, що нічого страшного, все минеться. А тепер стоїть на першій барикаді й каже: «Мамо Таню, ти правду говорила». Є у мене Глібушка та Паша – по 20 років, наче мої діти. Зранку, коли поспішають на барикаду, заходять до мене й цілують; увечері, коли повертаються, – теж, а вдень дзвонять і кажуть: «Мамо, все нормально». Коли я до них приходжу, солодощами мене годують. Дітлахи відчайдушні. Я їм кажу, що вам би ще навчатися потрібно, а вони мені: «Ні, мамо! Спочатку перемогти треба, а потім і вчитися у вільній державі». Я хочу, щоб моя дитина жила в нормальній державі, бо дочка навіть не знає, де на роботу в Чернігові влаштуватися. А я зі своєю пенсією допомогти їй майже не можу. Дуже хочеться, щоб діти й батьки не їздили в інші країни на заробітки, а щоб усе було у себе в країні. У молоді тут розвинене почуття справедливості, вони готові життя віддати, аби країна була вільною. Це діти. І що найжахливіше – ці політики не розуміють, що діти готові віддати життя заради своєї землі й народу».


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Воно не прийме тебе, поки не полюбиш його першим, поки не звикнеш до його характеру, до його камерності й непоказного аристократизму. Замешкати тут — означає зголоситися на те, щоби про тебе тут усі все знали і ти так само все про всіх знав, прийняти неписане правило, що, зрештою, у людей не може бути аж надто багато секретів.
    26 вересня, Ярослава Тимощук
  • Французький політолог розповів Тижню про майбутнє переговорів щодо війни в Україні та перспективи геополітичних змін упродовж наступного року, а також поділився спогадами про власну поїздку на лінію фронту.
    26 вересня, Алла Лазарева
  • Чи й справді найдорожчий у світі шолом для реактивного винищувача такий крутий?
    25 вересня, The Economist
  • 8 вересня, у День звільнення Донбасу, в Макіївці сталася чергова подія, яка ще на енну кількість днів (років?) відсунула від нас перемогу в цій війні. Під перемогою я не маю на увазі українські танки на площі Лєніна в Донецьку з рознесеним вщент пам’ятником, як часто це уявляє собі наша патріотична більшість.
    25 вересня, Станіслав Васін
  • Політичні еліти цього регіону майже не змінюються протягом останніх 20 років і не сформували власного клану
    25 вересня, Богдан Буткевич
  • Як імперські палаци прийшли на зміну маєткам козацької старшини
    24 вересня, Ольга Ковалевська
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено