Український тиждень

http://tyzhden.ua/images/style1/aaa_logo_100.gifУкраїнський тижденьhttp://tyzhden.uaПублікації - Український тижденьhttp://tyzhden.uaПублікації українського тижняЗлий геній у діїhttp://tyzhden.ua/Culture/50486http://mobile.tyzhden.ua/Culture/50486Культураinfo@tyzhden.ua (Ярослав Підгора-Ґвяздовський)Thu, 17 May 2012 19:13:00 +0300«Похмурі тіні» Тіма Бартона – справжнє торжество голлівудського розмаху й авторського кіно Oсь феєричний приклад того, як поєднуються необмежені фінансово-виробничі можливості з всеохопною неординарною фантазією, утворюючи союз прагматичності з творчістю. Після «Загадкової історії Бенджаміна Баттона» Девіда Фінчера «Похмурі тіні», можливо, найкраща демонстрація потенціалу Голлівуда на службі митця. Велике, красиве, цікаве, розумне кіно і водночас для всіх: «… тіні» видаються ідеальним фільмом… Ось тільки Бартона хочеться пожаліти: яким уже він бідосею був у дитинстві, що <a href="http://tyzhden.ua/Publication/4207">за кумира мав вампіра</a> готичної мильної опери 1960-х років… Власне, кожна стрічка режисера, окрім дивовижно чистої «Великої риби», є віддзеркаленням його похмурого єства і таких самих симпатій із соками жуків, трупами наречених і мутантами з руками-ножицями. Але тільки великі гроші дали йому шанс цю похмурість звеличити й поширити на весь світ. $500 млн касових зборів «Чарлі та Шоколадної фабрики» дали Бартону карт-бланш на будь-який його проект, і він витягнув на світ Божий перукаря-демона Свіні Тодда. А мільярдні надходження від прокату «Аліси в країні чудес»» відчинили йому всі двері, і тепер він героєм зробив вампіра Барнабаса Коллінза. Проте як він, нехрист, майстерно бавиться зі своїми фантазіями та ідеями! «Похмурі тіні» сповнені різноманітних алюзій, пов’язаних із німим кіно, з відсиланням до окремих фільмів жанрів <a href="http://tyzhden.ua/Publication/4209">містики та жахів</a> і навіть акторів: недаремно в камео з’являється Крістофер Лі, персонажа якого не було в оригінальному серіалі, але якому як кращому виконавцеві ролі Дракули всіх часів Бартон, фанат містики, не міг не вклонитися. У стрічці чути волання Оззі Осборна, а в кадрі зі своїми двома композиціями з’являється Еліс Купер (обидва є культовими персонажами важкого року й обидва перед численною публікою, обливаючись кров’ю, відкушували голови птахам, хоча Купер – жартома). Бартон робить таке саме шоу, яке рокери влаштували на сцені, але з великою домішкою гумору. Що особливо цікаво: цього разу гумор режисера і його вампірські пристрасті обмежені 13 роками: натуралізму катма, жахи – сміючись, а кров на вустах Джонні Деппа, очевидно, з малиновим присмаком. Бартон почав знімати жахи для тинейджерів? Читайте також: <a href="http://tyzhden.ua/Culture/49810" target="_blank">Апокаліпсис вчора</a> http://tyzhden.ua/Culture/50486Новий посол України в ЄС знається на євроінтеграції і має досвід роботи в «проблемних» країнахhttp://tyzhden.ua/Politics/50476http://mobile.tyzhden.ua/Politics/50476Політикаinfo@tyzhden.ua (Ганна Трегуб)Thu, 17 May 2012 18:22:00 +0300У представництвах ЄС по всьому світу відбулися кадрові зміни. Новим Послом ЄС в Україні став польський дипломат, попередній Постійний представник Польщі в ЄС Ян Томбінський 16 травня офіційний Брюссель в особі віце-президента, верховного представника ЄС з міжнародних справ та політики безпеки Кетрін Ештон оголосив призначення 15 нових голів делегацій <a href="http://tyzhden.ua/News/34140">Європейського союзу</a> у світі та двох заступників місій.  Нові призначення відбуваються в контексті кадрової ротації-2012, і стосуються 7 кандидатів з дипломатичних представництв країн-членів ЄС, 8 осіб із зовнішньополітичної служби, та 2 – з Єврокомісії. Зокрема на посади керівників представництв ЄС у Києві та Ер-Ріяді було призначено двох поляків – Яна Томбінського та Адама Кулача. Каденція нинішнього посла Євросоюзу в Україні португальця Жозе Мануеля Пінту Тейшейри, який очолював місію останні 4 роки, з жовтня 2008-го, збігає влітку цього року. Надалі він очолюватиме представництво ЄС у Кабо-Верде, острівній державі біля західного узбережжя Африки. Новий керівник посольства ЄС в Україні <a href="http://tyzhden.ua/News/45859">Ян Томбінський</a> має репутацію одного з найкращих нинішніх польських дипломатів з понад 20-річним досвідом роботи у різних європейських країнах. Його дипломатична кар’єра розпочалася у 1990-х, за часів першого міністра закордонних справ незалежної Польщі Кшиштофа Скубишевського. У 1990-1996 обіймав низку посад (від другого секретаря посольства до Повноважного радника-міністра) у посольствах Республіки Польща у Празі та Любляні. Потім два роки був послом Польщі у повоєнній Боснії та Герцоговині. З 1998 по 2001 рік працював у МЗС Республіки Польща, зокрема був радником у кабінеті міністра закордонних справ Броніслава Геремка, опікуючись питаннями закордонної політики стосовно всіх країн Європи. Понад 5 років (2001-2006) був послом у Франції. З 1 лютого 2007 року і донині отримав посаду постійного представника Польщі у Євросоюзі, яка є однією з ключових для польської дипломатії, оскільки відіграє роль своєрідного «міні-МЗС» Польщі у Європейському Союзі. Новий посол ЄС в Україні має історико-філологічну освіту, вільно володіє французькою, словенською, чеською, англійською та німецькою мовами. У кращих традиціях польських дипломатів має низку праць, присвячених новітній історії Польщі та Європи. Цікавою деталлю постаті Яна Томбінського є те, що у 1989 році він був творцем і президентом Асоціації з євроінтеграції у Кракові (першої подібної інституції у Польщі), а також членом апеляційної комісії профспілки «Солідарність» у Ягеллонському університеті. Він є яскравим представником типу «тихого», на диво непублічного дипломата, який не тішив ЗМІ різних країн інтерв’ю та коментарями з різноманітних приводів. Ймовірно, що призначення поляка Томбінського на посаду голови представництва <a href="http://tyzhden.ua/News/50426">ЄС у Києві</a> з-поміж 5 претендентів, більшість з яких була британцями, багато в чому продиктоване його роллю у підтримці євроінтеграційних процесів України під час головування Польщі у Раді ЄС в другій половині 2011 року. Також цей дипломат має досвід того, яким чином країна виходить зі стану колапсу (на прикладі Боснії та Герцоговини) чи наближається до євростандартів (приклад Чехії). Для поляків це призначення є ще однією зовнішньополітичною перемогою, своєрідним кредитом довіри з боку керівництва Європейського союзу, визнання їх головними спеціалістами з українських проблем, своєрідного лідера східної політики Європейського Союзу. Таким чином керівництво Польщі здобуває ще один невеличкий, але все ж таки реальний важіль у справі лобіювання євроінтеграції України та питань Східного партнерства. Сам дипломат у єдиному, даному після офіційного оголошення його місію до України, коментарі для RMF 24 оцінив своє нове призначення як «суму того досвіду, здобутого протягом 22 років у МЗС, але також як вираз того, що поляки у структурах ЄС, у тим, як Союз вибудовує свою політику, починають цінуватися як істотні співавтори». Каденція Яна Томбінського розпочнеться у вересні цього року, незадовго до парламентських виборів в Україні. В його особі вона отримує небайдужого спостерігача, який, радше за все, чітко усвідомлює непросту ситуацію в ній, що й близько не скидається на умови, близькі до стану, який ЄС може толерувати. Зокрема йдеться про вибіркове правосуддя та політичні переслідування, порушення свободи слова та мирних зібрань, корупцію та олігархізацію влади, єдиною зовнішньополітичною преференцією якої є не дотримання інтересів та здобуття вигод для українського народу, а побудова умов задля задоволення своїх приватних меркантильних потреб. Це своєрідний сигнал, що об’єднаній Європі глибоко не байдуже, що відбувається з її найбільшим (після Росії) східним сусідом. Питанням лишається, чи вдасться цьому «тихому» дипломату оптимально спрацювати в умовах українських реалій, і зробити усе можливе, аби Україна до кінця не скотилася до стану політично та економічно ізольованої диктатури типу Білорусі або переорієнтуватися на московський Кремль, що непокоїть як Брюссель, так і офіційну Варшаву. http://tyzhden.ua/Politics/50476Янукович крокує від «багатовекторності» до самотностіhttp://tyzhden.ua/Politics/50386http://mobile.tyzhden.ua/Politics/50386Політикаinfo@tyzhden.ua (Олександр Крамар)Thu, 17 May 2012 11:51:00 +030015 травня 2012 року має всі підстави увійти в історію як символ банкрутства зовнішньої політики нинішньої української влади. Цього дня прем’єр-міністр і президент одночасно перебували на засіданні Ради з питань співробітництва Україна – ЄС у Брюсселі та неформальному саміті глав CНД у Москві. Обидва візити підтвердили: вітчизняна влада загнала себе в глухий кут. Візиту Азарова передувала серія дипломатичних демаршів з боку європейських лідерів, які не лише перейшли до більш відвертої критики внутрішньої політики Віктора Януковича, а й відмовилися від участі в Ялтинському саміті глав держав Центральної Європи та попередили про можливість бойкоту чемпіонату Євро-2012 в Україні. З’явилася була навіть інформація про можливе скасування запланованого на 15 травня засідання Ради Україна – ЄС, у якому мав взяти участь український прем’єр. І хоч його поїздка таки відбулася, проте від зустрічі з Миколою Яновичем <a href="http://tyzhden.ua/News/50172">відмовилося керівництво ЄС</a>: Герман ван Ромпей та Жозе Мануел Баррозу. В день його візиту до Брюсселя Єврокомісія оприлюднила звіт щодо реалізації Україною європейської політики сусідства в 2011 році. Цілком очікувано головну увагу в ньому звернено на стрімке погіршення ситуації з демократією та правами людини в державі, насамперед у розрізі вибіркового правосуддя та політичних переслідувань. Читайте також: <a href="http://tyzhden.ua/Politics/50323">Як Єврокомісія оцінює ситуацію в Україні</a> Напередодні ж у Брюсселі відбулася Рада міністрів закордонних справ ЄС, на якій обговорювалася оптимальна лінія поведінки щодо України, зокрема можливого бойкоту Євро-2012. Від прямого бойкоту вирішили відмовитися. Натомість Віллі Сьовндал, міністр закордонних справ Данії, що саме головує в ЄС, назвав три кроки, які є обов’язковою умовою відновлення повноцінних відносин між Україною та Євросоюзом: вирішення проблеми вибіркового правосуддя (тобто звільнення політв’язнів – представників колишньої опозиції), проведення вільних і справедливих парламентських виборів та реалізація необхідних країні реформ. Найімовірнішою причиною відтермінування часу «Х» для українського керівництва стало все ж таки сподівання зберегти хоч якісь можливості впливу до парламентських виборів. Так чи інакше після засідання Ради міністрів закордонних справ це дали зрозуміти більшість європейських спікерів, тож, швидше за все, згаданий чинник і став визначальним у переконуванні прихильників жорсткої позиції щодо нашої держави дещо зачекати. Схоже, в ЄС досі сподіваються на можливість еволюційного сценарію переформатування влади в Україні, підтвердженням або спростуванням якого й мають стати жовтневі вибори. Читайте також <a href="http://tyzhden.ua/Politics/50208">Касація Тимошенко: Україна продовжує крокувати до ізоляції</a> За інформацією європейських ЗМІ, які посилаються на власні дипломатичні джерела, ще однією причиною відмови від бойкоту Євро-2012 та можливих персональних санкцій нібито є побоювання, що занадто жорстка лінія може штовхнути українське керівництво в обійми Кремля. Якщо це справді так, то така позиція засвідчить, що європейці досі не зрозуміли особливостей психології нашого президента і, піддавшись на шантаж з боку Києва (мовляв, ми розвертаємося на Схід), заохотили режим Януковича до подальшого ігнорування вимог щодо припинення політичних репресій та забезпечення демократичних свобод. Адже візит на неформальний саміт <a href="http://tyzhden.ua/News/50287">глав держав СНД</a> підтвердив, що насправді до «переорієнтування на Москву» на продиктованих Путіним умовах наш гарант не готовий. У відповідь на нагадування нового-старого російського президента про затягування з ратифікацією Угоди про зону вільної торгівлі в межах СНД, що мала відбутися синхронно з РФ, він обмежився загальною обіцянкою про «намір, безумовно, розглядати це питання», а на тему євразійської інтеграції відреагував пропозицією «взаємодії <a href="http://tyzhden.ua/News/50222">на секторальному рівні</a>». Фактично візит до Росії завершився безрезультатно. Насправді немає точок дотику: як для типового російського сателіта, Віктор Федорович виявився занадто непоступливим, а на статус рівноправного партнера, тим більше в нинішній ситуації, погіршеній дедалі більшою ізоляцією з боку ЄС та непевними результатами осінніх виборів, в очах Путіна претендувати не може. Та й для самого Януковича і К° ідеалом насправді є потворний мікс, який включає, з одного боку, прагнення поверхової «європеїзації», можливості користатися перевагами європейського способу життя, мати доступ до тамтешніх ринків збуту, а з іншого – захоплення путінсько-лукашенківським авторитаризмом, бажання збудувати власний варіант «суверенної демократії», але без інтеграції до реставраційного проекту Путіна на пострадянських теренах. Щоб влада Сім’ї в перспективі не була обмежена ані всілякими «зайвими умовностями» на кшталт реального політичного плюралізму, прав людини, свободи слова тощо, ані волею Кремля. Читайте також <a href="http://tyzhden.ua/Politics/50322">Жозе Мануель Пінту Тейшейра: Україна рухається у напрямку, протилежному Європі</a> http://tyzhden.ua/Politics/50386Чим небезпечні зміни закону про вибориhttp://tyzhden.ua/Politics/50325http://mobile.tyzhden.ua/Politics/50325Політикаinfo@tyzhden.ua (Андрій Скумін)Wed, 16 May 2012 18:40:00 +0300На перший погляд, безневинна ініціатива Центвиборчкому щодо внесення, так би мовити, технічних змін до виборчого законодавства може стати початком давно очікуваного перегляду владою правил гри під власні інтереси Розмови про те, що Банкова може в останній момент переглянути <a href="http://tyzhden.ua/News/49831">закон про вибори</a> народних депутатів розпочалися відразу після «компромісного голосування» спільно з опозицією за виборчий закон восени того року. З’являлася інформація про різні механізми його перегляду в інтересах Банкової, але формально не з ініціативи ПР, оскільки це було не зовсім зручно з погляду міжнародної реакції. Спочатку планувалося, що ініціатором може стати група депутатів-«тушок» «Реформи заради майбутнього», очолювана скандально відомим Ігорем Рибаковим. Однак після оприлюднення плівок Забзалюка, які фактично викривали цей сценарій, від нього довелося відмовитися. Тож головним інструментом перегляду не зручних владі норм закону стали рішення підконтрольного Банковій Конституційного Суду, який протягом останніх місяців визнав низку норм виборчого закону неконституційними. Скидається на те, що зараз влада знайшла новий механізм, за допомогою якого можна було б запустити процедуру його кардинального перегляду. 8 травня Центральна виборча комісія запропонувала внести зміни до Закону «Про вибори народних депутатів України». Оскільки <a href="http://tyzhden.ua/News/49831">ЦВК</a> не може бути суб’єктом законодавчої ініціативи, то вирішено було звернутися до спікера парламенту Володимира Литвина щодо просування цього законопроекту у Верховній Раді. Загалом документ, розроблений ЦВК, містить низку позитивних моментів. Насамперед виписано процедури, які визначають порядок реалізації рішень Конституційного Суду України щодо утворення закордонного виборчого округу та обмежень щодо одночасного балотування кандидатів у народні депутати за партійним списком і мажоритарним округом. Уточнено формат автобіографії та виборчої програми, які мають подавати кандидати. Проведення жеребкування щодо черговості надання учасникам виборчого процесу ефірного часу для агітації на регіональних каналах відтепер пропонується передати до компетенції окружних виборчих комісій. У законопроекті пропонується також усунути колізію норм чинного виборчого закону, коли одне і те саме повноваження входить до компетенції різних органів. Зокрема, згідно зі ст. 31 Закону «Про вибори народних депутатів України», до повноважень окружної виборчої комісії належить реєстрація довірених осіб кандидатів у депутати, а згідно з ч. 4 ст. 76 цього ж законодавчого акта, «довірені особи кандидата у депутати в одномандатному окрузі реєструються Центральною виборчою комісією». Тепер пропонується передати це питання до компетенції <a href="http://tyzhden.ua/Politics/35752">окружних виборчих комісій</a>. Однак так і не було внесено ясності щодо реалізації окремих ключових процедур виборчого процесу. Наприклад, на сьогодні досі належно не прописані права партій – суб’єктів виборчого процесу, які висувають кандидатів у народні депутати України по одномандатних округах, але не висувають свого виборчого списку; без змін залишені й контроверсійні положення закону щодо зміни виборчої адреси виборця. «Технічність» змін, які ЦВК пропонує внести до Закону України «Про вибори народних депутатів України» дозволяє його авторам говорити про його неполітизованість. «В проекті змін до закону про вибори немає політичного підтексту», – заявив заступник <a href="http://tyzhden.ua/News/49763">голови ЦВК Андрій Магера</a>, якого вважають одним із «опозиційних» членів Центральної виборчої комісії. Загалом з цим можна погодитись, хоча серед новел, які пропонує ЦВК, є й такі, які, попри все, можуть бути використані і з метою полегшення фальсифікацій виборів. Так, планується ст. 21 закону доповнити положенням, яке врегульовує порядок утворення спеціальних виборчих комісій «на території військових частин (формувань), дислокованих на значній відстані від населених пунктів, за поданням відповідної окружної виборчої комісії». Для вітчизняної практики ця норма не нова – вона і нині наявна в законодавстві про вибори президента. Проте, формалізуючи, хоч і у виняткових випадках, процес створення спеціальних виборчих дільниць, законодавець створить велику спокусу для фальсифікаторів у погонах напередодні виборів організовувати військові маневри, виводити військовослужбовців «на значну відстань від населених пунктів» і проводити вибори на спеціальних виборчих дільницях. А відмінність між голосуванням на звичайних і спеціальних виборчих дільницях принципова: на звичайних рівень спостереження зазвичай дуже високий, на спеціальних – навпаки. Проте основна загроза ініціативи ЦВК навіть не в змісті запропонованого законопроекту, а у самому факті ревізії виборчого закону. Адже в процесі розгляду розробленого ЦВК законопроекту провладна більшість у парламенті може «доповнити» перелік пропонованих змін, принципово змінивши сам закон під власні потреби. Зокрема, віце-спікер парламенту Микола Томенко (БЮТБ) уже заявив, що опозиція не допустить внесення змін до закону про вибори, оскільки поінформована про плани більшості «скасувати ключову норму, яка робить неможливою <a href="http://tyzhden.ua/News/48893">фальсифікації</a>» – зміну терміну зберігання виборчої документації та скасувати кримінальну відповідальність за спробу достроково її знищити. Нагадаємо, що згідно зі ст. 115 чинного закону, виборчі бюлетені, контрольні талони виборчих бюлетенів, попередні й уточнені списки виборців, акти, заяви, скарги про порушення вимог закону при проведенні голосування і підрахунку голосів виборців, протоколи та рішення виборчих комісій зберігаються у місцевих архівних установах протягом п’яти років. А ст. 158-2 Кримінального кодексу передбачає від трьох до п’яти років обмеження волі занезаконне знищення виборчої документації або документів референдуму. Якщо висловлені Томенком побоювання справдяться (скажімо, термін зберігання виборчої документації буде зменшено до одного – двох років), то ризик фальсифікації може досягти рівня 2004 року, оскільки свідчення злочину будуть утилізовані ще за президентства Януковича). За іншою версією, якою поділився один із депутатів з провладної більшості у парламенті, до законопроекту ЦВК можуть бути додані положення про зміну порядку формування виборчих комісій на користь парламентських партій або навіть зменшення виборчого бар’єру, що створить загрозу принаймні часткового нівелювання інтеграційних процесів в опозиційному таборі і може спричинити чергову хвилю протистояння в ньому. http://tyzhden.ua/Politics/50325Як Єврокомісія оцінює ситуацію в Україніhttp://tyzhden.ua/Politics/50323http://mobile.tyzhden.ua/Politics/50323Політикаinfo@tyzhden.uaWed, 16 May 2012 18:34:00 +0300Європейська комісія оприлюднила звіт про реалізацію Україною європейської політики сусідства в 2011 році. В документі недвозначно сказано про подальше погіршення ситуації з дотриманням демократичних стандартів та корупцією, тиск та цензуру у ЗМІ, намагання влади придушувати мирні акції протесту Отже, висновки експертів Єврокомісії про: Вибіркове правосуддя та політичні переслідування: У сфері демократії та прав людини відбулося подальше погіршення. Залишається значне занепокоєння щодо поваги до верховенства права та посилення судової влади. Справи проти лідерів опозиції та членів колишнього уряду, які не відповідали міжнародним стандартам щодо чесності, прозорості та незалежності судового процесу, підтвердили відчуття того, що правосуддя застосовувалося вибірково та за допомогою політично вмотивованих переслідувань. Окрім великої кількості процедурних недоліків, серйозне занепокоєння висловлювалося щодо відсутності належного медичного лікування, яким могли би скористатися ув’язнені. Відповідно до кількох звітів, влада здійснювала недопустимий тиск на <a href="http://tyzhden.ua/News/42396">Голову Верховного суду України</a>. Корупцію: У відношенні боротьби з корупцією значних результатів досягнуто не було. У 2011 році Україна втратила 18 позицій в Індексі сприйняття корупції Тренсперенсі Інтернешенл (Transparency International), посівши 152-е місце серед 187 країн. У липні 2011 року набули чинності Закон України «Про засади запобігання і протидії корупції» та закон про внесення змін до деяких законодавчих актів щодо відповідальності за корупційні злочини. Однак прийняте законодавство залишається незавершеним, подекуди двозначним і не повністю відповідає вимогам відповідних інструментів <a href="http://tyzhden.ua/Politics/33486">Ради Європи</a> та ООН. Парламентські вибори: Виборче законодавство України було переглянуто з урахуванням рекомендацій Венеціанської комісії Ради Європи та <a href="http://tyzhden.ua/News/28195">ОБСЄ</a>/БДІПЛ. Однак у новому Законі України «Про вибори народних депутатів України» не враховано тих рекомендацій Венеціанської комісії, які стосуються запровадження змішаної виборчої системи (мажоритарно-пропорційної), підвищення виборчого бар’єру для політичних партій щодо участі у розподілі мандатів, здобутих у загальнонаціональному виборчому окрузі з 3% до 5%, заборони участі виборчих блоків і запропонованих виборчих обмежень для засуджених громадян. Рішення парламентської більшості, представленої 81% народних депутатів, знехтувати цими питаннями та прийняти закон критикувалося деякими представниками громадянського суспільства. Так само представники громадянського суспільства скаржилися на те, що початковому етапу роботи над новим виборчим законодавством не вистачало прозорості та залучення усіх зацікавлених сторін. Свободу слова: Надання ліцензій на цифрове мовлення компаніям, які контролюються провідними членами нинішньої адміністрації або пов’язаними з ними особами, викликає занепокоєння щодо майбутнього свободи засобів масової інформації та плюралізму засобів мовлення. Журналісти електронних засобів масової інформації та преси повідомляють про випадки цензури та утисків з боку правоохоронних органів. При <a href="http://tyzhden.ua/News/42681">Адміністрації Президента</a> була створена міжвідомча робоча група для розгляду повідомлень про порушення прав журналістів. Журналісти привітали цю ініціативу, однак їх турбує відсутність наслідків засідань робочої групи. Розслідування зникнення редактора Василя Климентьєва не продемонструвало видимого прогресу, незважаючи на запевнення Генеральної прокуратури у листопаді 2011 року про те, що справа розглядається. Не було вжито ефективних заходів для створення служби громадського мовлення відповідно до міжнародних стандартів. У червні 2011 року Кабінет Міністрів України завершив роботу над законопроектом про громадське мовлення, який було передано до Ради Європи для оцінки. Законопроект став об’єктом критики з боку незалежних медіа-експертів. Залишається невирішеним питання недостатньої прозорості щодо власників ЗМІ. Свободу зібрань: Влада проявляє все більшу ворожість до публічних виявів незадоволення та у деяких випадках намагалася обмежити свободу зібрань. Кількість судових рішень, які забороняють зібрання, збільшилася у порівнянні з попередніми роками. Потрібні подальші зусилля для заохочення судів враховувати практику Європейського суду з прав людини, замість того, щоб використовувати правові акти радянської доби для обґрунтування своїх рішень. Правоохоронні органи використовують різноманітні засоби для стримування демонстрацій, особливо якщо такі проводяться проти нинішнього уряду. У листопаді 2011 року, під час розгону владою наметового містечка на виконання рішення суду, яким було заборонено демонстрацію у Донецьку, помер 70-річний протестувальник. http://tyzhden.ua/Politics/50323Жозе Мануель Пінту Тейшейра: Україна рухається у напрямку, протилежному Європіhttp://tyzhden.ua/Politics/50322http://mobile.tyzhden.ua/Politics/50322Політикаinfo@tyzhden.uaWed, 16 May 2012 18:23:00 +0300Завершуючи свою каденцію у Києві, посол Євросоюзу в Україні Жозе Мануель Пінту Тейшейра презентував звіт Єврокомісії щодо України і зазначив, що говорити про можливість введення санкцій проти України ще зарано, однак прямо заявив: наша держава рухається у протилежному від Європи напрямку Посол ЄС в Україні <a href="http://tyzhden.ua/News/31391">Жозе Тейшейра</a> про: Санкції щодо України  «Ми зараз не прийшли до етапу, коли можна говорити про застосування санкцій та білоруського сценарію до України. Уже протягом одного року ЄС посилає певні повідомлення зі свого боку. З кожним разом тон і контекст цих повідомлень підвищується. У нас були певні відносини з Україною, але ми починаємо спостерігати деякі події в житті країни, які викликають занепокоєння. Європейський союз віддає перевагу спочатку більш м'яким месиджам для того, щоб спробувати повернути ситуацію в правильному напрямку. Поки що <a href="http://tyzhden.ua/News/32690">Європейський союз</a> не досягнув успіху в цьому відношенні. Якими можуть бути наступні посили, я не можу сказати, бо це залежить від рішення, яке мають прийняти 27 країн ЄС. Поки що ми не бачимо, щоб усі звернення з боку ЕС бралися до уваги, а Україна рухалась до свого майбутнього в ЄС Щоб Україна знову не повернулася в бік Росії, необхідно припинити ті практики, які були притаманні Росії чи Радянському союзу, а саме: відсутність демократіїї, верховенства права та захисту прав людини, прозорих правил в економіці. Коли ми говоримо про те, що Україна заявляє про свою ціль приєднатися до Європейського Союзу, але практикує зовсім інші ціннсоті, ніж ті, на які спирається ЄС, це веде Україну в протилежному напрямку. Не можна заявляти про одну ціль, а практикувати зовсім протилежне. Бойкот ЄВРО-2012 Я не знаю про рішення щодо перенесення <a href="http://tyzhden.ua/News/20655">Євро-2012</a> з України. Особисто я дуже чекаю, щоб піти на декілька матчів, і шукаю можливість зробити це. Бойкот може стосуватися політичних представників високого рівня, які можуть чи не можуть приїхати до України, щоб відвідати чи не відвідати матчі Євро-2012. Я акредитований в Україні, і не думаю, що такого роду рішення зможуть негативно вплинути на мою спроможність представляти ЄС в усіх аспектах відносин з Україною. В ЄС керівництво країни підзвітне своїм громадянам, а тим може не сподобатись, що лідери їхніх країн сидять поруч з людьми, які не поважають демократичні цінності. Фінансову підтримку з боку ЄС: Якщо говорити про Україну, ви знаєте, що значна частина <a href="http://tyzhden.ua/News/44089">підтримки Європейським союзом</a> сьогодні припинена. Для цього є кілька причин. Зокрема, це стурбованість управління державними фінансами і також однією з причин є проблема з реєстрацією експертів Євросоюзу. Це нова перешкода, яка виникла в останні роки http://tyzhden.ua/Politics/50322Новопризначений прем’єр Франції – новачок у великій політиціhttp://tyzhden.ua/World/50315http://mobile.tyzhden.ua/World/50315Світinfo@tyzhden.ua (Алла Лазарева)Wed, 16 May 2012 17:04:00 +0300Франсуа Олланд не забарився з призначенням прем’єр-міністра. Ім’я голови уряду стало відомим вже за годину після інавгурації нового французького президента Щойно призначений прем’єр Жан-Марк Еро – новачок у великій політиці. Як і <a href="http://tyzhden.ua/World/49459">Франсуа Олланд</a>, він ніколи не обіймав міністерських посад. А тому й не мусив опікуватися ані макроекономікою, ані міжнародною політикою. Панові Еро 61 рік. Д оцього він обіймав посаду голови соціалістичної фракції в Національній асамблеї. Його перша промова на сходах Матіньйонського палацу, де працює французький уряд, не тривала й трьох хвилин. «Треба братися до справи», – сухо узагальнив він і пообіцяв, що склад нового уряду буде оголошено щонайпізніше завтра. В активі нового керівника – репутація одного з найвправніших мерів Франції. Місто Нант, яким Еро опікувався з 1989 року й аж до вчора, може похвалитися і зручним міським транспортом, й відносно високим рівнем забезпечення лікарнями та школами, й численними цікавими культурними ініціативами. Вразливе місце прем’єр-міністра – проблеми з законом, що виникли 1997 року. Тоді Жан-Марк Еро розмістив замовлення на друк виборчих бюлетенів у одній із друкарень, без обов’язкового у <a href="http://tyzhden.ua/News/21317">Франції</a> тендера. Його було засуджено умовно, відтак реабілітовано. «Провина не така значна, щоб на ній всерйоз зосереджуватися», – вважає колишній міністр закордонних справ Ален Жюппе. «Питання принципу, – не погоджується лідер ультраправих Марін Ле Пен. – Байдуже, то було суттєве порушення чи ні. Соціалісти, що прийшли до влади, пообіцяли нам «зразкове правління» та «край методи Саркозі». І, зрештою, що ми маємо? Ту саму поблажливість до своїх. І де ж та зразковість»? Більшість відомих французьких політиків уникають прогнозів щодо майбутніх дій Еро. «Він, як-то кажуть, кіт у мішку в класичному розумінні, – вважає політолог Марі Сімон. – Щоб робити компетентні припущення, бракує багатьох компонентів. Нехай попрацює, тоді ми зрозуміємо, хто він є». «Трудова біографія пана Еро нагадує життєвий шлях самого Олланда, – вважає журналіст газети Parisien Ніколя Шапью. – Регіональний політик, вправний знавець парламентських підкилимних ігор і потаємних ниточок, які тримають купи <a href="http://tyzhden.ua/News/49370">Соціалістичну партію</a>, жодного міністерського досвіду.... Опоненти в Соцпартії закидають йому нездатність ухвалювати швидкі рішення. Цей самий недолік констатують у Франсуа Олланда». Жан-Марк Еро не належить ані до старих паризьких родин, ані до своєрідної політичної аристократії Франції. Він походить з простої робітничої родини. Скромні умови, в яких виріс нинішній голова уряду, не пробудили в ньому смаку до розкошів. «Він дуже скромна людина, – кажуть соціалісти. – Їздить звичайними потягами, у другому класі, не гребує громадським транспортом». За освітою новий прем’єр вчитель німецької. Його прихильники сподіваються, що досконале знання мови важливого для Франції політичного партнера сприятиме налагодженню доброго діалогу з Німеччиною. Подейкують, Еро має чимало добрих приятелів у лавах німецької Соціал-демократичної партії. Про погляди щодо політики на Схід від Німеччини наразі невідомо нічого. Натомість є впевненість щодо давніх стабільних приятельських відносин із президентом Олландом. У спілкуванні новий голова уряду зажив слави людини «сухуватої, але привітної». Політично позиціонується як поміркований соціаліст, ближче до центру. На дозвіллі слухає класичну музику та, кажуть, полюбляє танцювати. Знову ж таки, як і новий <a href="http://tyzhden.ua/News/49407">президент Франсуа Олланд</a>. Щодо цього призначення французи більш-менш упевнені в одному: сутичок між керівниками держави й уряду нібито не передбачається. http://tyzhden.ua/World/50315Під Києвом вчинили самосуд над гральним закладомhttp://tyzhden.ua/Society/50296http://mobile.tyzhden.ua/Society/50296Суспільствоinfo@tyzhden.ua (Роман Малко)Wed, 16 May 2012 14:54:00 +0300Активісти націоналістичних організацій беруть на себе функції правоохоронців і нищать заклади забороненого в Україні грального бізнесу <a href="http://tyzhden.ua/Politics/40541">Українська влада</a> якнайкраще у світі піклується про свій народ, українські депутати схвалюють найлюдяніші закони, а українські міліціонери з-під шкури пнуться, щоб забезпечити їхнє виконання і цим покращити життя простих українців. Все це, певна річ, на словах. Позаяк у реальному житті все відбувається до непристойності навпаки. Дбаючи про моральне і всіляке інше здоров’я своїх підопічних, народні обранці – власники мандатів вседозволеності і, звісно ж, законності, схвалили закон про заборону азартних ігор. Українці, мовляв, впадали в залежність, програвались до нитки і псували собі життя, а спритні ділки на цьому наживались. Далі наша доблесна міліція, рейдуючи містами та селами, звільнила від одноруких бандитів життєвий простір і відрапортувала, що «дракон убитий». Хіба ж це не дивовижно? Ще й як. Втім, це був лише початок. У нашій же бо країні ніколи не буває так, як написано і так, як очікується. Все через одне місце. За твердженням жителів Бучі, що під Києвом, які зі зрозумілих причин не схотіли називати своїх прізвищ, підпільний салон зі справжніми однорукими бандитами в їхньому місті працює на ринку в будівлі адміністрації під прикриттям місцевих міліціонерів. Побачивши по одному з вітчизняних каналів, сюжет про закриття <a href="http://tyzhden.ua/Publication/3783">нелегального салону</a> на Святошині, стурбовані дотриманням законності в країні та моральністю містечка мешканці Бучі розшукали героїв цього сюжету і звернулися до них по допомогу. Під час перевірки основна інформація підтвердилась. І справді стоять собі, наче й не було нічого, в центрі міста на ринку зо два десятка машин і всім до них байдуже. І це зважаючи на те, що поверхом вище розкинулись апартаменти дирекції ринку. Думка, що дирекція й не здогадується про те, що у неї під ногами, хибна і неприйнятна. Врешті, як і припущення, що міліція і гадки про це не має. Силовики в нашій країні обізнані в усьому. Просто на щось очі заплющує, а на щось – ні. До того ж люди поінформовані стверджують, що салон створили самі працівники органів, конфіскували десь апарати і відкрили собі тишком-нишком маленький бізнес. Зарплати ж бо завжди бракує. Довести це неможливо, але чомусь віриться, що інформація схожа на правду. Хоча… Хто справжній власник – байдуже. Ним може бути хто завгодно і точно не звичайний громадянин. Їм навіть насіння продавати без «даху» чи відкупу у нас зась. Цікавіше було б дізнатися, хто з начальства ринку й органів є спільником і чому вони досі сидять на своїх місцях, а не на лаві підсудних… Збір охочих посприяти виконанню закону, а заразом і допомогти закрити чергову нелегальну гральну точки призначено на звичайний робочий день після обіду, на околиці Києва неподалік від метро. Охочих, як виявилось, чимало. Всі вони молоді здорові хлопці, члени <a href="http://tyzhden.ua/News/40780">громадських патріотичних організацій</a>. Акція цілком відкрита і легальна. Заздалегідь анонсована інформаційним агентством. Є представники преси. Своїм ходом учасники добираються до Бучі і прямують на ринок. Перед ринком дехто вдягає про всяк випадок маски, щоби не стати потім жертвою помсти власників грального притону. Торговці на базарі не надто здивовані і не панікують. Лише зацікавлено проводжають групу дивних молодиків. «Це що рекет?» – запитує одна бабуся. «Ні, бабцю, – відповідає хлопець із панчохою на голові. Ми українські патріоти». «І шо воно таке...? – думає бабуся. Салон працює. Автомати увімкнені і виблискують всіма барвами кольорових ламп. Світло притлумлене. Відвідувачів наразі немає. Трохи далі один на один з одноруким бандитом «рубиться» охоронець. Гурт хлопців заходить майже тихо і здивований охоронець перелякано забивається в куток. І щоби він не накоїв дурниць, йому пояснюють причину візиту, показують лист у прокуратуру і просять повернутися головою до стіни. «На виконання закону України…» далі в хід іде балончик з фарбою та молоток. Балончиком малюють знак заборонено, а молотком виводять автомат з ладу, щоби більше нікому не забажалось порушувати рішення народних депутатів. Наостанок, якраз коли останні однорукі бандити стрясаються під незаперечним аргументом молотка, до залу вбігає жінка і починає репетувати. З її галасу вдається зрозуміти, що вона тут головна, або власниця або управляюча. Втім, стверджувати це на камеру вона не хоче і, вибігши на вулицю, лише репетує. Тим часом акція добігає кінця. Хлопці перевертають автомати, а їхній представник телефонує в міліцію. Звітує про закриття нелегального грального салону і просить під’їхати для складення протоколу. Міліція довго не їде. Учасники акції розходяться. Чекати правоохоронців залишається лише знімальна група телебачення і двоє представників громадськості. Продавці та покупці з базару, що мимоволі стали свідками закриття салону на акцію реагують схвально. Ніхто, окрім гіпотетичної власниці, не обурюється. Хтось каже, що «так різко не варто робити», хтось дякує, мовляв, «молодці хлопці». Загалом відчувається прихильність. Міліцію доводиться чекати добрих півгодини. Воно й зрозуміло, їй нині трохи не до того. Вона зайнята <a href="http://tyzhden.ua/News/31540">підготовкою до Євро</a>, вивчає англійську, освоює гарні манери, тренується усміхатись і скидає зайві кілограми, нагуляні важкою працею. А ще тренується, як махати кийком і прикриватись щитом в разі, якщо її патронів народний гнів вирішить змити в каналізаційний колектор. Першими з’являються бійці «Беркута», за ними міліціонери з Ірпеня. Про бучацьких правоохоронців не чути ні слухом ні духом. Починається пошук понятих. На диво, ніхто з працівників ринку не хоче ними бути. Доводиться шукати людей за межами ринку. В процесі складання протоколів з’ясовується, що білявка, котра ледь не грудьми кинулась захищати одноруких бандитів і справді є формальною власницея салону. За сумісництвом вона ж начебто двоюрідна сестра директора ринку. Такий собі сімейний підряд? Розбір польотів триває до вечора. Правоохоронці поводяться доволі чемно. Їм явно не хочеться займатися цією справою, та й вони були б раді, коли б їм взагалі сьогодні не телефонували. Прикрили точку, та й годі. Україна вам того не забуде… http://tyzhden.ua/Society/50296Лукашенка стежить не лише за економікою та опозицією, а й за «моральністю білорусів»http://tyzhden.ua/World/50293http://mobile.tyzhden.ua/World/50293Світinfo@tyzhden.ua (Максим Швейц)Wed, 16 May 2012 14:23:00 +0300Білоруські посадовці вдаються до всіх можливих заборон і попереджень, намагаючись стати совістю нації – в країні під загрозою виступи будь-яких артистів, що дозволяють собі лайку на сцені, а до кінопрокату не потрапляють стрічки з «антисуспільною» мораллю. Принагідно влада жене на громадські роботи повій, звертається до державних газет, щоб ті закликали читачів до порядності та розміщує соціальну рекламу на сотнях білбордів. Те, що коїться в країні, нагадує методи, за допомогою яких СРСР десятки років тому боровся з пиятикою, дармоїдством та сексом «Чистий» звук 19 травня у Мінську відбувся концерт гурту «Ленинград». Напередодні Генпрокуратура <a href="http://tyzhden.ua/Columns/50/39032">Білорусі</a> звернулася до учасників групи з вимогою заборонити Сєрґєю Шнуру лаятися на сцені. Офіційний представник силового відомства Пьотр Кісєльов пояснив цю вимогу так: «Організаторам концерту відправлено попередження з вимогою забезпечити виконання законодавства та не допустити вживання нецензурної лексики під час масового заходу, що розцінюється як дрібне хуліганство». Попередження гурт отримав тому, що білоруські силовики завчасно ознайомилися з творчістю гурту і вирішили «запобігти можливим правопорушенням». Не вперше білоруські борці за мораль втручаються у мистецтво. Концерт німецького гурту Rammstein у Мінську взагалі ледь не заборонили з огляду на «пропагування музичним колективом насилля, фашизму та гомосексуалізму». Організаторам довелося не лише шукати собі виправдань, а й звертатися до гурту з проханням скоригувати виступ, вирізавши з нього найскандальніші пісні та сцени. Самі ж білоруські музиканти взагалі перебувають ледь не під забороною. У Міністерстві культури Білорусі є навіть спеціальний чорний список зірок, позбавлених права виступати. Щоправда, такі санкції пов’язані аж ніяк не з лайкою чи пропагуванням гомосексуалізму. Річ не в політиці: якщо артист не виявляє лояльного ставлення до влади, у будь-якого клубу чи бару, який наважиться запросити його виступити, обов’язково виникнуть проблеми з самою владою. Лідер одного з найдавніших рок-гуртів Білорусі Лявон Вольскій в інтерв’ю Тижню сказав, що саме тому білоруські музиканти дедалі частіше гастролюють у сусідній Польщі, де доволі чисельною є білоруська діаспора, та й виступати там не забороняють. Найголовнішою подією року у світі білоруської неформатної музики є фестиваль «Басовишча», що відбувається у Польщі на самому кордоні з Білоруссю. На білоруських радіостанціях <a href="http://tyzhden.ua/News/26790">заборонено ставити пісні гурту «Кино»</a> – адміністрації президента не догодила композиція «Перемен». Торік за прослуховування її в авто даішники забирали машини на штрафмайданчики. Не почуєте в ефірі радіо й гурту ДДТ. Аналогічною є ситуація й із кінострічками. Свого часу у білоруських кінотеатрах заборонили демонструвати фільм Алєксандра Міндадзе «В субботу» про <a href="http://tyzhden.ua/News/48697">Чорнобильську катастрофу</a>. Ще однією жертвою цензури стала картина Алєксєя Шеіна «Христос запрещенный». <iframe allowfullscreen="" frameborder="0" height="315" src="http://www.youtube.com/embed/9T-ziYr4oSg" width="560"></iframe> «Чисті» вулиці Утім, музиканти – це не єдина соціальна група, котра може небезпідставно почуватися принижено. Останнім часом у країні почастішали розмови про потребу «зачистки» білоруських вулиць від повійництва. В ефірі третього за популярністю телеканала Білорусі СТВ спалахнула суперечка між лікарем-гінекологом Таццяной Сіманенка, депутатом парламенту Єлєной Дікавєцкой та заступником начальника Управління з наркоконтролю та протидії торгівлі людьми МВС РБ Сєрґєєм Колтуном. Лікарка наполягала на потребі легалізації проституції, мовляв, так простіше, як і самим дівчатам, так і їхнім клієнтам. Дікавєцкая натомість відрізала: Білорусь не Європа, тож йти її шляхом неприпустимо. А Колтун запропонував негайно «очистити вулиці», мовляв, скільки борделів не збудуєш, повії як стояли біля станцій метро, так і стоятимуть. А торік узимку, коли Мінську бракувало двірників для прибирання снігу, повії, яких ловили працівники міліції, виконували «виправні роботи». Штрафи у $300–400 дівчата сплатити змоги не мали, а працювали з лопатами за стандартними тарифами – $4 на годину. Це приблизно у п’ятнадцять разів менше, ніж коштують їхні послуги. Жриць кохання у Білорусі регулярно засуджують на ТБ, у ЗМІ, на білбордах із соціальною рекламою. «Андроповщина» Торік улітку у розпал <a href="http://tyzhden.ua/News/32321">фінансової кризи Білорусь</a> дізналася, точніше кажучи, пригадала, що таке є боротьба з дармоїдством. Працівники міліції посеред робочого дня зупиняли людей, які ходили по магазинах, та цікавилися наявністю довідки про те, що вони у відпустці. Якщо такого документа людина не мала (а так склалося, що у 99% «дармоїдів» його не було), керівник організації, на яку працював такий ледащо без довідки, отримував догану. А для самого нього зазвичай похід по крамницях завершувався звільненням. Аналогічні рейди проводилися й у кафе, кінотеатрах та й просто на вулицях. У крамницях, до речі, щоби ніхто не втік від перевірки «відкріпних» документів, тимчасово перекривалися всі входи і виходи. Власне, у провінційних містечках така практика триває і донині. У країні подейкують, що невдовзі влада, котра вихваляється відсутністю безробіття, відправлятиме на «виправні роботи» всіх, хто не має постійного місця роботи. Потреба в цьому вже давно є актуальною, позаяк у кожному місті країни внаслідок низьких зарплат ($70–100 на місяць) бракує водіїв тролейбусів, двірників, електриків і сантехніків. Президент Лукашенка нещодавно визнавав, що сотні тисяч білорусів залишили країну, виїхавши за кордон на заробітки. За словами керманича Білорусі, 85% трудових мігрантів виїхали до Росії, решта «повтікали до інших країн». Глава держави не втрачає надії: боротися з такими втечами колективів влада збирається за допомогою адміністративного ресурсу, причому доволі жорстко. Наприклад, податківці вже вечорами навідуються до квартир пересічних громадян та перевіряють, чи вдома в родині чоловік. Якщо раптом виявляється, що він поїхав гастарбайтером до іншої країни, його родині можуть втричі підвищити вартість комунальних послуг, а йому самому держава має право відмовити в наданні безплатної медичної допомоги. Сам Лукашенка ще торік обурювався, мовляв, заробітчани «поламають там собі руки-ноги, а нам їх тут лікуй безкоштовно». «Якщо держава користі від вас не отримує, то й підтримки від неї ви не матимете», – погрожував бацька. Крім того, почастішали випадки викликів голів родин у податкову задля того, щоб ті відзвітували про «отримання грошей із Росії». Є також і інший спосіб протидії трудовій міграції: керівники державних заводів, лікарень та шкіл силоміць утримують працівників в організації, погрожуючи «звільненням за статтею». «Стаття» у білоруських реаліях означає вовчий білет: одного разу звільнена за прогул чи пияцтво людина навряд чи колись зможе працювати у держорганах чи на держпідприємстві. І це має неабияке значення: за даними офіційної статистики, близько 80% білоруського ВВП забезпечують саме державні суб’єкти господарювання. Пити чи не пити? Крім всього цього, <a href="http://tyzhden.ua/World/27914">Лукашенка</a> – славнозвісний борець із пиятикою. МВС час від часу влаштовує акції «Пияцтву – ні», в рамках яких закликає громадян закладати сусідів, котрі женуть у своїх домівках самогон. «Кожне повідомлення, що надійшло від громадян, негайно перевірятиметься, з подальшим притягненням правопорушників до передбаченої законом відповідальності. Працівників міліції цікавить будь-яка інформація», – йдеться в повідомленні УВС Міноблвиконкому. За даними Республіканського науково-практичного центру психічного здоров’я, на компенсацію наслідків пристрасті до алкоголю витрачається близько 7% ВВП Білорусі. І влада бореться з пияцтвом як може. По-перше, Лукашенка примушував недбайливих батьків, чиї діти потрапили до притулків, оплачувати їхнє перебування там. По-друге, в Білорусі взагалі небезпечно гуляти вулицями напідпитку: навіть тих, хто не порушує громадського порядку, часто затримують працівники ППС та відвозять до витверезників. А за їзду у нетверезому стані в Білорусі можна й за ґратами опинитися, затримавшись там на три роки. http://tyzhden.ua/World/50293Терор без прикрас. IRA, ETA… Далі буде?http://tyzhden.ua/History/50291http://mobile.tyzhden.ua/History/50291Історіяinfo@tyzhden.ua (Сергій Грабовський)Wed, 16 May 2012 14:07:00 +0300Розповідь про «революційний терор» на Заході впродовж останніх 50 років була би вкрай неповною, якщо залишити поза увагою ще одну потужну групу організацій, які також ставили на меті досягнення політичних цілей засобами більш чи менш масового терору Тут одразу слід зробити застереження, що нерідко у ЗМІ не проводять різницю між ліворадикальними терористами демократичних країн Європи й Азії, які ставлять на меті світову революцію, та терористичними організаціями, які також сповідують ліву ідеологію, але для яких на першому місці національне визволення. Навряд чи це вірно. Адже якщо адепти світової революції мають у своїх країнах усі можливості донести свої погляди до суспільства легальним шляхом, створити відповідні політичні організації і вести агітацію серед широких мас (інша річ, що маси вперто не піддаються цій агітації...), то борці за національне визволення часом просто-таки змушені братися за зброю. Чи то під непереборним тиском обставин (що в міжнародному праві є до певної міри виправдальним чинником), чи то в результаті нещасливого збігу обставин. Ну, а коли починає говорити зброя, змусити її замовкнути дуже важко, якщо взагалі можливо, – адже жертви з усіх боків кличуть до помсти, і чим потужніша помста, тим більшає нових жертв... <a href="http://tyzhden.ua/History/49724">Читайте також: Терор без прикрас. Японські «червоні самураї»</a> Класичний приклад ліворадикальної організації, яка діє терористичними методами і бореться за національну незалежність своєї країни - це створена 1959 року ЕТА (баск. Euskadi Ta Askatasuna – «Країна Басків і Свобода»). Країна Басків розташована по обидва боки франко-іспанського кордону на північному заході Піренейських гір; самі баски є однім із найдавніших європейських народів, їхня історія сягає аничних часів. Урешті-решт у результаті династичних воєн територія Країни Басків виявилася поділеною між Францією та Іспанією; у другій половині ХІХ століття постав баскський націоналізм, який розпочав мирну й легальну боротьбу за незалежність країни та її возз’єднання. 1936 року уряд Іспанської республіки надав своїй частині Країни Басків широку автономію. Зрозуміло, що баски стали одними з найвідданіших прихильників республіканців у громадянській війні 1936-39 років. Після поразки республіки генерал Франко, який очолив Іспанію, не лише скасував автономію, а й заборонив публічне вживання баскської мови. Діловодство, навчання, книговидання, газетярство, радіо, телебачення - все робилося на іспанській мові. Баскські провінції Біская та Гіпускоа, які воювали на боці республіки, були оголошені «провінціями-зрадниками» і розглядалися як ворожі території. У цих провінціях неодноразово вводився надзвичайний стан. Ясна річ, що легальна політична діяльність за диктатури Франко була неможливою. <a href="http://tyzhden.ua/History/49129">Читайте також: Терор без прикрас. Німецькі «червоноармійці»</a> Тому не дивно, що кілька молодих активістів Баскської націоналістичної партії, яка відмовилася від збройної боротьби на початку 1950-х (а до того часу в Іспанії ще діяли республіканські партизанські загони), вирішили продовжити традиції двобою з диктатурою і 1959 року заснували ЕТА. Її організаційне оформлення було завершене за три роки; тоді ж проголошена головна мета – створення Еускаді, незалежної держави басків, - та розпочаті збройні акції: висадження у повітря поліцейських ділянок, казарм і залізниць. Відповідь влади була жорсткою і жорстокою: на два роки ЕТА припинила боротьбу, але потім перегрупувала лави, позбавилася романтизму і почала систематичні збройні акції. Ймовірно, саме тоді з керівництвом організації встановили контакт спецслужби СРСР, НДР та Куби; поки франкістський режим ще існував, допомогу ЕТА надавала й компартія Італії. Після смерті Франко ситуація дещо змінилася: компартії Західної Європи допомогу баскським радикалам припинили, натомість підключилися певні уряди та політичні рухи країн Латинської Америки й Африки, включно із так званими «нарко-марксистами» Колумбії, Болівії та Перу. Підготувавши за допомогою спецслужб комуністичних держав експертів з «міської партизанської війни», ЕТА оголошує владі «революційний терор»: з кінця 1960-х і до сьогодні від її рук загинуло і померло від ран майже 900 осіб, більшість із яких випадково потрапляла в «зону бойових дій». Невдовзі після цього ЕТА здійснила одну із своїх найгучніших акцій – вбивство наступника Франко на посаді голови уряду Іспанії адмірала Луїса Каррера Бланко. Бойовики ЕТА, знявши квартиру в центрі Мадриду, прорили тунель під проїжджою частиною вулиці, на якій часто з’являвся автомобіль Бланко. В тунелі помістили вибухівку. 20 грудня 1973, коли машина голови уряду проїжджала заміновану частину вулиці, вибуховий пристрій був приведений у дію. Вибух став настільки потужним, що автомобіль Бланко закинуло аж на балкон однієї зі споруд монастиря, що знаходився неподалік, і цей автомобіль був знайдений лише через якийсь час. Після смерті генералісимуса Франко в 1975 році Країна Басків отримала широку автономію; сьогодні вона користується правами, яких не має жоден інший регіон Іспанії, тим не менш ЕТА і надалі веде боротьбу за повну її незалежність. Ця ідеологічна настанова залишилася незмінною, а от ідеї комунізму баскські націоналісти в 1980-х відсунули на задній план. Воно й зрозуміло: і Радянський Союз спершу помиршавів, а потім і розпався, і стільки «принад» реального марксизму-ленінізму відкрилося світу… <a href="http://tyzhden.ua/History/49429">Читайте також: Терор без прикрас. Італійські «червонобригадники»</a> За ці роки уряд та радикальні баскські незалежники кілька разів досягали неформальних угод про припинення вогню і мирне розв’язання політичних суперечок, однак ці угоди постійно зривалися. Скажімо, коли у січні 1988 року ЕТА оголосила одностороннє перемир’я у відповідь на підписання загальнонаціональними та регіональними партіями Іспанії пакту про необхідність переговорів з басками, здавалося, що терор припиниться. Тим більше, що 16 вересня того ж року ЕТА зробила наступний крок – оголосила про повне припинення «революційного терору», у відповідь на що влада звільнила з ув’язнення низку активістів організації. Проте настав 2000 рік – і перемир’я було розірване басками. Чому? Дивний         збіг обставин, та сталося це буквально через кілька днів після передачі Борисом Єльциним посади президента Росії підполковнику КҐБ Путіну. А далі був уже повний абсурд. З одного боку, постійні спроби переговорів між урядом Іспанії та керівництвом ЕТА, з іншого боку, - постійні терористичні акти, жертвами яких усе частіше ставали невинні люди. З одного боку, постійні арешти керівників баскських бойовиків, з іншого боку – лави ЕТА поповнювалися знову і знову, тактичні та технічні прийоми її ставали все більш досконалими. Всім, і керівництву терористів також, добре зрозуміло – перегляду кордонів у межах НАТО та ЄС не буде, принаймні, у найближчі десятиліття, автономія ж Країни Басків дає її населенню майже все, що має незалежна держава. Але терор тривав… Чому? І кому він був вигідний насправді? Раніше <a href="http://tyzhden.ua/News/26687">СРСР</a> прагнув руками революційних романтиків розхитати НАТО і Захід загалом, та кому це було потрібно у 2000-х? …У жовтні 2004 року у французьких Піренеях затримано лідера організації Мікеля Альбісу Іріарте і двадцятьох його спільників. Виявлено сховища зброї, сотні кілограмів вибухівки та тренувальний полігон. Влада негайно заявила, що ЕТА «знекровлена», але за кілька днів вибухи відновилися. …У травні 2005 року парламент Іспанії підтримав ідею переговорів з ЕТА за умови припинення останньою насильства. Уряд схвалив проведення таких переговорів. У відповідь радикали зі складу ЕТА організували кілька вибухів. …22 березня 2006 року ЕТА заявила про «постійне припинення вогню». Бойовики повідомили, що в обмін на добровільну відмову від збройної боротьби вони вимагають амністії для кількох сотень ув’язнених басків, звинувачених в терористичній діяльності, а також легалізації партії «Еррі Батасуна» - політичного крила ЕТА. 6 липня у Сан-Себастьяні почалися перші в історії офіційні переговори між представниками правлячої Іспанської соціалістичної робочої партії і нелегальної «Еррі Батасуна». Але вранці 30 грудня того ж року бойовики ЕТА вчинили теракт у мадридському аеропорту Барахас. В результаті вибуху загинули двоє громадян Еквадору, ще четверо людей отримали поранення. За оцінкою фахівців, в замінованому автомобілі знаходилося близько 200 кілограмів вибухівки. В результаті теракту будинок аеропорту отримав значні пошкодження. Мирний процес був перерваний. …9 жовтня 2007 року бойовик ЕТА замінував авто бодіґарда, який охороняв політика-соціаліста. В результаті вибуху охоронець був важко поранений. …20 травня 2008 року у французькому місті Бордо в результаті спільної операції іспанської та французької поліції було заарештовано голову ЕТА Хав’єра Лопес-Пенья. …17 листопада 2008 року заарештовано Мігеля Аспіазу Рубіна на прізвисько «Черокі», який став лідером бойовиків ЕТА після арешту Лопеса-Пеньї. …29 липня 2009 року вранці в Бургосу вибухнув автомобіль, припаркований поряд із казармами Цивільної Гвардії. В результаті вибуху 46 осіб отримали поранення. Вибух пошкодив 14-поверхову будівлю, в якій жили поліцейські з сім’ями. Саме вони склали основну масу постраждалих. …28 лютого 2010 року в результаті спільної операції спецслужб Франції та Іспанії був арештований лідер ЕТА Ібона Арронатегу. …5 вересня 2010 року ЕТА виступила із заявою про відмову від збройної боротьби задля здобуття незалежності Країни Басків, мовляв, тепер ця боротьба вестиметься мирними засобами. 10 січня 2011 року ЕТА знову оголосила про припинення збройної боротьби, а 20 жовтня того ж року ще раз відмовилася від застосування зброї. На загальних парламентських виборах в Іспанії 13 листопада 2011 року баскська націоналістична коаліція «Амайур», кістяк якої, як вважається, становлять послідовники ЕТА, отримала 7 депутатських місць. Чи означатиме це остаточне зникнення ЕТА та припинення терористичних методів боротьби? Час покаже. У чомусь схожою, у чомусь несхожою на історію ЕТА є історія Ірландської республіканської армії, ІRА (ірл. Оglaigh na hеireann, англ. Irish Republican Army). Ця національно-визвольна організація ставить на темі відокремлення Північної Ірландії від Сполученого Королівства та її возз’єднання – на засадах соціалізму – з Республікою Ірландією. ІRА спирається на підтримку частини католицького населення Північної Ірландії, а противниками вважає всіх прихильників збереження провінції у складі Сполученого Королівства, іншими словами, протистоїть як британській владі і силовим структурам, так і протестантським воєнізованим угрупованням Ольстера. Ірландська республіканська армія була створена 1919 року після злиття двох воєнізованих організацій, які вели боротьбу проти британського панування. ІRА брала активну участь у війні проти британської армії з січня 1919-го по липень 1921-го року.  Після укладення британсько-ірландської мирної угоди та її ратифікації ірландським парламентом, ІRА вперше розкололася – на тих, хто підтримав Ірландську вільну державу, і тих, хто повернув зброю проти колишніх соратників, вважаючи їх зрадниками, оскільки вони відмовилися від Північної Ірландії – Ольстеру. Після дворічних боїв командування «незгідної» ІRА наказало скласти зброю. І знову стався розкол – частина цю зброю склала і включилася в мирні політичні процеси, створивши партію «Фіанна Файл», інша частина пішла в підпілля, поступово переміщаючи центр своєї діяльності до Північної Ірландії. У повоєнні роки дії ІRА зосередилися на проблемі возз’єднання країни і перемоги над протестантами Ольстера. З 1969 року ІRА взяла на озброєння тактику міської ґерильї (яка нерідко виливалася в банальний терор) не лише на території самої Північної Ірландії, а й на території власне Англії. У відповідь Лондон для наведення порядку відправив до регіону війська. Врешті-решт цілком закономірно все вилилося у «Криваву неділю» 30 січня 1972 року, коли британські солдати розстріляли беззбройну демонстрацію католиків-борців за громадянські права в Деррі, в результаті чого загинуло 18 осіб. Основними мішенями терактів, проведених у відповідь на це, стали солдати британської армії, поліцейські і судді. Як й ЕТА, ІRА неодноразово заявляла про припинення вогню чи навіть про «повне припинення всіх військових операцій», однак щоразу ці угоди в силу тих чи інших причин зривалися. Проте все ж у 1990-х удалося здійснити цілу низку кроків до вгамування конфлікту та припинення збройних сутичок і терактів, а на початку ХХІ століття процеси політичного врегулювання у Північній Ірландії та переходу провінції до самоврядування рухалися далі. Справу істотно ускладнювало й ускладнює те, що ІRА продовжувала розколюватися на все нові й нові угруповання, які вели збройну боротьбу не тільки з британською владою чи місцевими протестантскими загонами, а й між собою. Перший такий новітній розкол стався 1969 року. За його результатами утворилися «тимчасова» та «офіційна» Ірландська республіканська армії зі своїми політичними крилами – «тимчасовою» та «офіційною» партією «Шин Фейн». «Офіційні» схиляються до марксизму, для «тимчасових» політична ідеологія має другорядне значення, головне – що вони не визнають легітимність Республіки Ірландія та Сполученого Королівства, вважаючи єдиним законним урядом Ірландії Раду ІRА (звісна річ, свого крила). «Тимчасова» ІRА значно більш агресивна, ніж «офіційна»: за різними підрахунками, нею з 1969 року вбито від 1800 до 6000 осіб, із них понад половину – бійці британської армії, різних поліцейських формувань, протестантських бойових організацій. Інші вбиті – цивільні і бойовики «конкурентів», а також свої бойовики, запідозрені у зраді. «Офіційна» ІRА тримає під контролем провінційні міста; у Белфасті та Деррі панують бойовики «тимчасової» ІRА. За даними Університету Ольстера, «офіційні» несуть відповідальність за 52 смерті: 23 – цивільні особи, 17 – британські військові або поліцейські, 8 – терористи-католики з інших угрупувань, 3 – свої «зрадники», 1 – терорист-протестант. Загалом з 1969 року цими двома найпотужнішими «крилами» ІRА ліквідовано не менше, ніж 63 власних бойовика за підозрою в тому, що вони є інформаторами британських спецслужб (можливо, й більше, оскільки така інформація далеко не завжди оприлюднюється терористами і не завжди стає надбанням поліції). Існує ще дві організації, які у різний час відкололися від «тимчасової» ІRА: «спадкоємна» Ірландська республіканська армія та «справжня» Ірландська республіканська армія (як бачимо, де три ірландці, там чотири ІRА…). Найактивнішою у сенсі продовження масового терору є створена 1997 року «справжня» ІRА, яка категорично відмовилася припиняти бойові дії. На сьогоднішній день ця організація нараховує близько 150 активних членів. Останній за часом теракт був здійснений «справжніми» торік, його жертвою став офіцер поліції Ронан Керр. 8 квітня 2012 року під час мітингу на честь річниці Великоднього повстання 1916 року у місті Деррі перед присутніми виступив чоловік у масці, котрий від імені «справжньої» ІRА заявив, що бійці організації продовжать свої напади, їхніми цілями стануть британські військовослужбовці, правоохоронці, об’єкти інфраструктури. Учасники церемонії уважно слухали оратора й аплодували йому. Отож говорити про те, що в Північній Ірландії більше не литиметься кров було би, мабуть, зарано. Хоча, звичайно, сьогодні фінансування, постачання зброєю та підготовка бойовиків тих відламів ІRА, які продовжують терористичну діяльність, украй ускладнилися. У 1970-80-х усе було просто: всі відлами ІRА одержували гроші та зброю з Лівії (ясна річ, через посередників): було здійснено три великі поставки зброї на початку 1970-х, і три інші в середині 1980-х. Крім того, марксистській «офіційній» ІRА допомагав КҐБ СРСР. Певну роль тут зіграли і палестинці, і кубинці, і повстанці Колумбії, і «Хезболла». А ще активну роль грали  американські ірландці, особливо організація NORAID. Але після 11 вересня 2001 року поменшало й охочих давати гроші на терор, і каналів постачання грошима та зброєю. Хто сьогодні допомагає незначній, на щастя, частині активних діячів ІRА, котрі продовжують робити ставку на терор? Експерти ведуть мову про контакти бойовиків на Балканах і на Близькому Сході; гроші ж збирають в основному у США, хоча і в значно менших обсягах, ніж колись – так, відомо, що торік «справжня» ІRА зібрала у Штатах близько півмільйона доларів, тоді як колись мова йшла про десятки мільйонів. А на додачу сотні молодих безробітних готові взяти участь у вельми ризикованій гостросюжетній «грі» зі зброєю. Далі буде? http://tyzhden.ua/History/50291Українське кіно зрушило з мертвої точкиhttp://tyzhden.ua/Culture/50213http://mobile.tyzhden.ua/Culture/50213Культураinfo@tyzhden.ua (Ярослав Підгора-Гвяздовський)Tue, 15 May 2012 17:04:00 +0300Кінопроцес в Україні рухається, і цей рух, на відміну від минулого, можна вже побачити неозброєним оком — зйомки анонсуються, фільми знімаються і навіть відбуваються прокатні звитяги Понад 200 тисяч доларів, які зібрав за три місяці прокату фільм Михайла Іллєнка «<a href="http://tyzhden.ua/News/40666">ТойХтоПройшовКрізьВогонь</a>», є першими достойними зборами українського фільму. І достойність виходить з об’єктивних показників кількості сучасних кінотеатрів та жанровості фільму: максимальний «розпис» кінотеатрів дозволяє випустити фільм трохи більше, ніж на 120 копіях. <iframe allowfullscreen="" frameborder="0" height="315" src="http://www.youtube.com/embed/ntgA480x2A4" width="560"></iframe> Але на подібній кількості копій доцільно випускати лише блокбастери як правило голлівудського походження — все ж таки повернення грошей (на випуск копій, реклами тощо) і прибуток (аби заробити самим і віддати відсоток в головний офіс дистриб’ютора) є абсолютними вимогами ринку. Те, що український фільм, зроблений не найкращим чином, без зірки в головній ролі, не в модних жанрах екшн, комедія чи фільм жахів, мав попит і то досить довго, і зібрав півтори сотні тисяч гривень є безумовним досягненням. Звісно, його не варто порівнювати з досягненнями дистрибуції американських фільмів, на кшталт, «Месників», особливо зважаючи на те, що понад мільйон доларів, зібраних тими самими «<a href="http://tyzhden.ua/Culture/49782">Месниками</a>» лише за 11 днів прокату теж є безумовним досягненням нашого прокату. <iframe allowfullscreen="" frameborder="0" height="315" src="http://www.youtube.com/embed/DIGJO0ELe3U" width="560"></iframe> Але: дистриб’юторські рекорди йдуть лише на користь майбутнім українським прокатним фільмам — чим більше американські фільми у нас збирають, тим більше кінотеатральним бізнесом захоплюються ніші бізнесмени і тим більше вони починають будувати кінотеатрів. А чим більше з’являється майданчиків для прокату кіно, тим більше потрібно фільмів, аби їх заповнити. Тут і ми встигнемо щось новеньке надати. А новеньке готується повним ходом. Вже в березні почалися зйомки фільму «Брати» Вікторії Трофименко, а цікавість цього проекту не можливо передати з огляду на його визначну основу — повість одного з найвідоміших шведських письменників Торгні Ліндгрена «Джмелиний мед». Драматичну і трагічну ненависть один до одного двох братів-дідуганів, які живуть один поблизу іншого і не вмирають лише через бажання побачити смерть свого супротивника, сценарист і режисер фільму, Вікторія, перенесла з гір автора у наші Карпати, додавши до цього гуцульський колорит.  Зважимо, що допомагати режисерці у цій непростій і оригінальній справі огуцульщення діалогів погодився продюсер відомої івано-франківської групи «Перкалаба» Олег Гнатів на прізвисько «Мох». Шкода, що з проекту випав запланований на головну роль одного з братів Петро Мамонов, та з іншого боку, навряд чи йому вдалося б повторити говірку Івана Миколайчука з «<a href="http://tyzhden.ua/Columns/50/704">Тіней забутих предків</a>»… Знімальний період «Братів» продюсери з компанії ProntoFilm планують завершити на початку літа, монтаж — взимку, а випустити в прокат готовий фільм не раніше осені 2013 року (попередньо має «пройти» фестивальне життя фільму). <iframe allowfullscreen="" frameborder="0" height="315" src="http://www.youtube.com/embed/17RTj78IST8" width="420"></iframe> Навесні в Києві розпочалися зйомки іншого українського фільму — «Ломбард» Любомира Кобильчука-Левицького. Режисер, який почав свою кар’єру з першого українського містичного тріллеру «Штольня», робить знову ж таки перший в Україні кримінальний бойовик в дусі Гая Річі (чи право першості в цьому жанрі належить Олександрові Шапіро з його скандально забороненою в кінопрокаті та на телебаченні «Цикутою» 2002-го року?). Пограбування, бійки, стрілянина, сленг — такі головні жанрові ознаки фільму Любомира, фінансово підтриманого Державною агенцією з питань кіно. До кінця весни мають бути завершені зйомки, а змонтований і готовий до виходу в прокат «Ломбард» мусить вже восени. Цікаво, що Любомир як режисер встик розпочинає інший проект — «Тіні незабутих предків» — вже в липні місяці в Карпатах. І за жанром це вже буде молодіжна, містично-фантазійна історія з великою домішкою фольклору. Але все на сучасний лад! Та ще до зйомок непараджановських «Тіней…» 28 травня обіцяно зробити українську прем’єру фільму Ахтема Сеїтаблаєва «Чемпіони з підворіття». Один з трьох фільмів, які в рамках Українського павільйону в Канні має представляти Держкіно, «Чемпіони…» є спортивною драмою з крихтами гумору (не даремно ж в продюсерах височить Володимир Зеленський зі своєю гомеричною студією «<a href="http://tyzhden.ua/News/16607">95 квартал</a>»). Щоправда, заснований фільм не на смішному, а досить гордовитому фактові перемоги української збірної з футболу на чемпіонаті в Мілані 2009 року — з визначальною ремаркою: чемпіонат проводився серед бездомних. Десь під кінець червня точно визначаться знімальні плани фільмів «Зелена кофта» Володимира Тихого і «Плем’я» Мирослава Слабошпицького (обидва плануються на осінь). А в серпні розпочне знімати свій байопік «Іван Сила» Віктор Андрієнко. Як охарактеризував цей проект його продюсер, Володимир Філіппов з компанії «ІнсайтМедія», це «дитяча героїчна спортивна історія про силу і мужність». За мотивам роману Олександра Гавроша, фільм буде оповідати правдиву історію про неймовірні пригоди Івана Фірцака, відомого як Івана Силу, 1928 року визнаного найсильнішою людиною планети. А героїзм його у тому, що, маючи світове визнання, він повернувся до України і саме 1937 року. На цю визначну роль був обраний інший найсильніший чоловік України, Дмитро Халаджи, який приїде на серпнево-вересневі зйомки зі Сполучених Штатів, де має постійний контракт на роботу. Тих, хто здивувався, чому Івана Силу не запросили грати Василя Вірастюка, найсильнішу людини світу 2004-го року — заспокоїмо: він теж буде брати участь у фільмі. По закінченню зйомок «Івана Сили», десь посеред вересня, має розпочатися знімальний процес на сьогодні найбільшого українського кінопроекту «Урсус» Отара Шаматави: за попередніми оцінками фільм має коштувати близько 3,5 мільйонів доларів; у його створенні беруть участь окрім України ще Грузія та Німеччина; локації намічені в Києві, Карпатах, Тбілісі, Туреччині та Берліні; для створення одного з головних персонажів фільму, ведмедя, вперше в Україні розробляється костюм для зйомок в технології цифрового запису рухів motion capture, а на головну жіночу роль запросили англійську красуню з вагомим голлівудським доробком Сіенну Гіллорі… З цим проектом Україна цілком може вийти і на великий світовий прокат, і на серйозну фестивальну арену. Чекаємо. http://tyzhden.ua/Culture/50213«Український тиждень» припиняє співпрацю з «TNS Україна». Офіційна заяваhttp://tyzhden.ua/Society/50210http://mobile.tyzhden.ua/Society/50210Суспільствоinfo@tyzhden.ua (Тиждень)Tue, 15 May 2012 16:59:00 +0300Журнал «Український тиждень» повідомляє про припинення співпраці з «TNS Україна» щодо участі в проведенні маркетингових досліджень «ММІ Україна» та РМІ Regions Порівняння власного аналізу, здійсненого «Українським тижнем», з даними звіту TNS MMI2011/4 вказує на невідповідність реальної присутності видання в тих чи інших регіонах та оцінок «TNS Україна». Для прикладу: дослідження TNS MMI2011/4 у 3,5 раза занижують вагу реальної аудиторії «Українського тижня» в м. Києві, одному з базових регіонів для нашого журналу. Такі факти вважаємо виявом некоректної роботи компанії – дослідника ринку. Проте навіть у разі підвищення професійних стандартів сама система вимірювань не дасть змоги рекламодавцям оптимально витрачати рекламні кошти. З огляду на специфіку сформульованих запитань в анкеті дослідження «TNS Україна» фактично визначають не аудиторію видання, а кількість людей, ознайомлених із брендом. Таким чином, видання, що мають украй невеликі наклади (особливо продавані), але вкладають гроші в зовнішню рекламу, потрапляють на верхні позиції рейтингу TNS, а ті, в яких реально затребуваний контент і відповідно значний реалізований наклад, – у його хвіст. Світова практика ґрунтується на тому, що рекламодавець отримує прозору інформацію, з одного боку, щодо кількості продаваного накладу кожного видання, а з іншого – щодо якості його аудиторії. Перше питання вирішується шляхом сертифікації накладів, друге – шляхом конкуренції компаній-дослідників. В українських реаліях «TNS Україна» є монополістом у проведенні досліджень. Оскільки сертифікації накладів у нашій країні немає, ця компанія також монопольно визначає й аудиторію видань. Отже, рекламодавці, що відштовхуються лише від рейтингу TNS, ризикують розмістити рекламу у виданні, про яке чули, але не читають, переплачуючи значні кошти за неіснуючу аудиторію. А прикрі помилки в процесі вимірювань узагалі можуть перекреслити логіку ухвалення ними рішень. На нашу думку, формування прозорих ринкових правил на ринку друкованих ЗМІ відповідає інтересам як рекламодавців, так і видавців. Усвідомлюючи цю необхідність, «Український тиждень» вирішив відмовитися від вимірювань «TNS Україна». Керівництво ТОВ «Український тиждень»  http://tyzhden.ua/Society/50210Касація Тимошенко: Україна продовжує крокувати до ізоляціїhttp://tyzhden.ua/Politics/50208http://mobile.tyzhden.ua/Politics/50208Політикаinfo@tyzhden.ua (Мілан Лєліч)Tue, 15 May 2012 16:46:00 +0300Відклавши розгляд касації Тимошенко майже на півтора місяці, українська влада втратила один з останніх шансів знайти порозуміння із Заходом В умовах дедалі сильнішого <a href="http://tyzhden.ua/Politics/49779">тиску боку Євросоюзу та США</a>, 15 травня було для української влади ледь не останнім шансом більш-менш красиво вирішити «проблему Тимошенко», бо саме на цей день в Брюсселі було призначено засідання Ради співробітництва Україна – ЄС. І в цей же день Вищий спецсуд із розгляду цивільних та кримінальних справ приступав до розгляду касаційної скарги захисту екс-прем’єра по «газовій справі». Відповідно до української юридичної практики, скасувати вирок Тимошенко можна було б досить швидко – наприклад, якби касаційна інстанція встановила, що в діях екс-премєра був відсутній сам склад злочину, на чому постійно наголошують її адвокати. Але в те, що люди в мантіях дозволять випустити Тимошенко на волю, не вірив навіть її захист. Ще перед початком засідання захисник екс-прем’єра <a href="http://tyzhden.ua/Politics/23010">Сергій Власенко</a> озвучив два можливих варіанти розвитку подій: або справу повернуть в апеляційний суд, або відкладуть її розгляд, так чи інакше залишивши Тимошенко в неволі. Сумніви в можливості оптимістичного для неї сценарію посилилися вже перед самим засіданням. Для слухання справи виділили, мабуть, найменшу кімнатку в історичній будівлі суду на Печерську. В залі ледве вмістилися з два десятки нардепів, двоє прокурорів, троє суддів та п’ятеро захисників Тимошенко. Одному з них, Миколі Титаренку, через брак місця взагалі довелося розмістися в глядацькому залі. Журналістів же взагалі туди не допустили, натомість відвівши їх до залу, де проходять пленуми суду і організували пряму трансляцію засідання. Через погану якість звуку та гомоніння нардепів, які не змогли влізти до «судової кімнатки», журналісти ледь розбирали, про що йшла мова. Сторона прокуратури, вперше за всю новітню історію судових процесів над Тимошенко, виявила неабияку турботу про додержання прав Юлії Володимирівни, запропонувавши перенести засідання через відсутність екс-прем’єра у зв’язку з хворобою. Але це категорично не задовольняло захист – його стратегія полягає в тому, щоб якомога швидше пройти всю вертикаль судових оскаржень в Україні (нинішня касація є останньою сходинкою) і передати справу в Європейський суд з прав людини на розгляд по суті. Держобвинувачення спиралося на місячної давнини рішення Конституційного суду, яким передбачено, що особа має право бути присутньою при розгляді своєї справи у будь-якій інстанції. Адвокати такою постановкою питання відверто обурилися і наголошували, що присутність на засіданні – це право, але аж ніяк не обов’язок підсудного. Більше того, Власенко надав суду <a href="http://tyzhden.ua/Politics/48374">листа від Тимошенко</a>, в якому вона просила слухати справу за своєї відсутності. Для прийняття рішення суддям знадобилося десь пару хвилин. Вони чомусь вирішили навіть не ходити в нарадчу кімнату (може, щоб двічі не продиратись крізь тисняву в залі) і ухвалили рішення на місці. Головуючий суддя Станіслав Міщенко тихо щось сказав. Що саме, стало зрозуміло по реакції залу, який вибухнув обуренням, – суд постановив перенести розгляд справи аж на 26 червня. «Що це за суд!», «Ганьба!», «Ви не судді!» - репетували нардепи, один в один як кілька місяців тому ще в Печерському суді. Щоправда, на відміну від суду на Хрещатику, в залі були відсутні представники судової міліції (можливо, і для них не вистачило місця), тож нардепи, в принципі, могли вчинити над людьми в мантіях самосуд прямо на місці, але натомість поспішили з тісної кімнатки у залитий сонцем двір суду, де вже давав брифінг Сергій Власенко. Адвокат повідомив, що захист екс-прем’єра звернеться до Європейського суду вже в найближчий час, не чекаючи завершення касації. Можливість такого кроку пояснив кореспондентуТижня інший захисник Тимошенко, Микола Сірий: «Як правило, <a href="http://tyzhden.ua/News/45011">Європейський суд</a> бере до розгляду справи, можливість захисту по яких повністю вичерпана в системі національного правосуддя, - кандидат наук Сірий за звичкою говорив чіткими науковими формулювання, - але, враховуючи, що касаційний суд не має наміру встановлювати правову ясність у справі, європейський суд може на це зважити і взяти скаргу до розгляду». Пояснити позиції іншої сторони взялася прокурор Оксана Дрогобицька, яка не виявила ані долі хисту у спілкуванні з медіа, який був притаманний її попередниці на інших етапах розгляду справи Лілії Фроловій. «Справу перенесено, оскільки зараз засуджена Тимошенко перебуває на лікуванні, і вона не може реалізувати своє право (бути присутньою в суді – Ред.) Справу перенесено на 26 червня 2012 року», - повідомила Дрогобицька те, що всі і так вже знали, й одразу наразилася на логічне зауваження з боку преси: «але ж це її право, а не обов’язок, і вона у своєму листі від цього права відмовилась!» «Справу перенесено у зв'язку з хворобою Юлії Володимирівни, оскільки вона не може реалізувати своє право», - розгублено повторила вона. «Чому ви не взяли до уваги лист Тимошенко?» - наполягала преса. Дрогобицька розгубилась, зробила кілька маленьких кроків назад, а потім взагалі розвернулась і зникла в будівлі суду. Преса залишилася без відповіді, а влада – без будь-яких аргументів на користь того, що вона хоч якось прислухається до думки світової спільноти.  http://tyzhden.ua/Politics/50208Замість зміцнення позиції «Русского міра», патріарх Кірілл дедалі більше дискредитує РПЦhttp://tyzhden.ua/World/50201http://mobile.tyzhden.ua/World/50201Світinfo@tyzhden.ua (Андрій Скумін)Tue, 15 May 2012 16:17:00 +0300Порівняно зі своїм попередником Алєксієм ІІ, 63-річний Кірілл Ґундяєв виглядав дуже енергійним ієрархом зі значними зв’язками у державній владі та бізнес-структурах. Тож чимало людей вважали, що він може стати чи не найефективнішим патріархом РПЦ за останні півстоліття. Втім, доволі швидко з’ясувалося, що енергійність – це не завжди позитивна риса як для церковного ієрарха ПЕРСОНА НОН ГРАТА Волюнтаристська політика Кірілла у призначенні вищих ієрархів РПЦ та пропаганді <a href="http://tyzhden.ua/World/29591">ідей «Русского міра»</a> дістала жорстку реакцію світської влади в низці країн. У жовтні 2011 року Кірілл відвідав Молдову, проте програма візиту була скорочена вдвічі. При тому, йдеться не про механічне скорочення терміну поїздки, а про вимогу молдовської влади не відвідувати Придністров’я і Гагаузію. Тобто з програми візиту було вилучено відвідання регіонів, які мають найбільшу вагу для «Русского міра». Придністров’я – це регіон з майже 400 тис. православних росіян і українців. Гагаузія – проросійськи зорієнтована область Молдови, яка не стала «другим Придністров’ям» лише завдяки малочисельності (150 тис. осіб) і дуже гнучкій політиці влади Молдови. Крім того, в цій країні Кіріллові довелося змиритися з іще однією вимогою – відмовою від усунення з посади митрополита Кишинівського і всієї Молдови Володимира (Миколи Кантаряну) за його нібито прорумунську позицію (нагадаємо, що він був одним із кандидатів на посаду, яку нині обіймає Кірілл). За місяць після <a href="http://tyzhden.ua/News/32546">молдовського приниження</a> патріарх Кірілл дістав ще більший <a href="http://tyzhden.ua/World/34323">ляпас від середньоазіатських країн</a> – Узбекистану й Киргизії. Тут узагалі відмовилися його приймати, зважаючи на те, що Московська патріархія навіть не повідомила світську владу про реорганізацію Ташкентської єпархії в митрополичий округ та призначення нового ієрарха. Як наслідок, патріарха не пустили на святкування 140-ліття Ташкентської єпархії в Узбекистан та Киргизію. Серйозні протиріччя виникли у патріарха Кірілла із закордонними православними церквами. Свідченням цьому є той факт, що на святкуванні 65-річчя патріарха Кірілла не було представників Константинопольської, Олександрійської, Єрусалимської, Сербської, Кіпрської, Елладської, Албанської й Американської церков. Із цим демаршем пов’язують порушення Кіріллом диптиху (порядку), встановленого при відвіданні закордонних помісних церков.Нагадаємо, що в церковному житті ці процедури дуже формалізовані і протягом віків не змінюються. Відомо, що диптих передбачає проведення закордонних візитів патріарха Кірілла у такій послідовності: Константинопольська, Олександрійська, Антіохійська, Єрусалимська, Московська, Грузинська, Сербська, Румунська, Болгарська, Кіпрська, Елладська, Албанська, Польська, Чеська іСловацька, Американська. Журналісти радіо «Эхо Москвы» одними з перших зауважили те, що останній закордонний візит до Болгарії патріарха Кірілла відбувся з порушенням диптиху, обминувши Єрусалим, Грузію, Сербію і Румунію. ЗВОРОТНИЙ ЕФЕКТ На відміну від Молдови й азійських країн в Україні Кірілл не зазнав жодного обмеження пересування не лише у час проросійського регіонального правління, а й за помаранчевих. З внутрішніх джерел відомо, що в Секретаріаті Ющенка під час першого візиту Кірілла у 2009 році дуже скептично оцінювали постать російського патріарха і прогнозували, що його втручання в українські церковні справи може розсварити РПЦ з українською метрополією УПЦ МП. За два роки Кіріл здійснив п’ять пастирських візитів в Україну, що стало безпрецедентним явищем. Така частота появи Кірілла в Україні викликала зворотний ефект: українці перестали серйозно сприймати візити патріарха як значущі віхи в церковному житті. Крім того, виголосивши кілька політичних заяв, Кірілл зробив для компрометації Московського патріархату значно більше, ніж уся УПЦ МП за всі роки незалежності. Прикметно, що вже в літургії на площі Свободи у російськомовному півторамільйонному Харкові 8 травня 2011 року взяли участь лише близько 5 тис. вірних. На зустріч із патріархом прийшло так мало людей, що редакція офіційного сайта УПЦ МП вдалася до прямої фальсифікації, <a href="http://tyzhden.ua/News/22541">домалювавши за допомогою PhotoShop</a> на фото літургії ще із десяток тисяч прочан. Під час візиту на православну Буковину у жовтні 2011-го – біля святодухівського Собору в Чернівцях Кірілла зустрічали не більш ніж 3 тис. вірян, на освяченні храму в молдовському селі Банченах – не більше 10 тис. молдован (при тому, що очікувалося 300 тис. осіб). Вважається, що Кіріллові вдалося «розгромити» проукраїнську партію в УПЦ МП, яка гуртувалася навколо митрополита Володимира (Сабодана), і посилити затятих українофобів. Це правда, але їхня успішність для побудови «руского міра» є дуже сумнівною. Однак щойно стан здоров’я митрополита Володимира поліпшився, в УПЦ(МП) відбувся Синод, який скасував майже всі кадрові призначення, ініційовані проросійськими єпископами.  До того ж, слід зважати, що ті, кого називають «проукраїнською партією», за жодних умов не розглядали можливості створення автокефалії та відокремлення від Московського патріархату без згоди на те Москви. Тому боротьба з «проукраїнською партією» цілком неконструктивна; по-друге, прихід до влади в УПЦ МП відвертих українофобів і просто одіозних фігур, як, наприклад, Агафангел, становить значні ризики для втрати вірних церкви. Результати опитування, проведені 2006 року Центром Разумкова, засвідчили, на перший погляд, нелогічну тенденцію, – вірними Київського патріархату вважали себе 40%, Московського – майже 30%. При тому, що Московський патріархат має найбільш розгалужену мережу приходів в Україні. Цей парадокс пояснювався дуже просто – багато прихожан, відвідуючи храми УПЦ Московського патріархату, ідентифікували їх як українські. Тепер же з приходом українофобської партії і з поновленням виключно російської мови в богослужіннях, кількість вірних УПЦ МП може різко скоротитись. «ПАТРІАРХ ВЄРИТ В ПУТІНА» Але, вочевидь, що масова російська аудиторія, не дуже обізнана у внутрішньоцерковних справах і невдачах патріарха Кірілла у провадженні церковної політики РПЦ, могла б залишитись предметом обговорення лише у вузькому колі спеціалістів. Але 2012-го сталося кілька скандалів, які завдали особисто патріарху Кіріллу і РПЦ загалом масштабних іміджевих втрат. Перший з них пов'язаний із трагікомічною історією з «панк-молебном», який <a href="http://tyzhden.ua/Columns/50/45993">провела група Pussy Riot у Храмі Христа Спасителя у Москві</a> 21 лютого. Тоді, нагадаємо, п’ятеро дівчат зі скандальної феміністичної панк-групи зайшли до Храму і в масках намагались провести молебень «Богородице, Путина прогони». Пізніше в інтернеті з’явився відеоролик – на «картинку» з Храму (який, до речі, є комунальною власністю міста Москви) було накладено текст пісні у виконанні скандальної групи, де є і такі слова: <iframe allowfullscreen="" frameborder="0" height="315" src="http://www.youtube.com/embed/5bPH7rdeWSE" width="560"></iframe> Церковная хвала прогнивших воджей, Крестный ход из черных лимузинов, В школу к тебе собирается проповедник. Иди на урок – принеси ему денег! Патриарх Гундяй верит в Путина – Лучше бы в Бога, с...а, верил. Пояс девы не заменит митингов – На протестах с нами Приснодева Мария! Богородица, Дево, Путина прогони, Путина прогони, Путина прогони. Про художню вартість, моральний і естетичний аспект акції можна багато дискутувати. Напевно, що для більшості (включно з автором матеріалу) форма такого протесту є неприйнятною і заслуговує на громадський осуд. Але річ у тім, що Російська православна церква оцінила акцію зовсім по-іншому і зажадала притягнення учасниць групи до кримінальної відповідальності. Внаслідок чого троє дівчат Надєжда Толоконнікова, Марія Альохіна, а пізніше – і Катерина Самуцевич заарештовані й поміщені в СІЗО. Обираючи запобіжний захід, суд проігнорував той факт, що у Толоконнікової й Альохіної на вихованні малолітні діти. Є і ще один цікавий момент: якщо Толоконнікова і Самуцевич – відомі позасистемниці і акціоністки, то Марія Альохіна є учасницею молодіжної ініціативи «Даніловци» при московському Свято-Даниловському монастирі Російської православної церкви. На вихідні протягом 2010–2011 років замість того, щоб жити звичайним життям московської молоді, 23-річна Альохіна приходила до дітей Дитячої психіатричної лікарні №6 і навчала їх малювати та ліпити. Учасницям групи PussyRiotзагрожує до семи років позбавлення волі, слідчі погрожують Толоконніковій і Альохіній позбавленням їх материнських прав. Очевидно, це прогнозована реакція режиму Путіна на дії людей, які просили Богородицю «прогнати Путіна». Але непрогнозовано, що найголосніше про те, що дівчат слід посадити за ґрати, кричать представники Російської православної церкви, нібито церкви християнської. І говорять це не звичайні священики – кілька заяв з приводу PussyRiotзробив сам патріарх. Якщо зважити, що за опитуваннями Левада-центру, 54% росіян чули про цей скандал, то, зрозуміло, що такий жандармський порив патріарха Кірілла для багатьох формує уявлення про РПЦ як про державну прибудову, а не як про християнську церкву. НЄ КОРИСТІ РАДІ, А ТОКМО… Українські журналісти, які звикли звертати увагу на одяг і прикраси політиків, під час <a href="http://tyzhden.ua/Politics/27443">першого візиту патріарха Кірілла</a> в Україну 2009 року не оминули й годинника патріарха Breguet, ціна якого перевищує $30 тис. Розголосу як такого вже й сліду катма в Україні, про нього давно забули і згадували лише тоді, коли писали про дорогі машини церковних ієрархів чи на контрасті порівнювали з дешевим годинником новообраного глави Української греко-католицької церкви Святослава за $150. Проте за три роки про диво годинникарства згадав сам патріарх Кірілл. У розмові з російським журналістом Владіміром Соловйовим патріарх сказав, що його фото з дорогим годинником, зроблені українськими журналістами у недалекому 2009-му, – це фотоколаж. Та й взагалі, як заявив патріарх, «когда мы надеваем одеяние для службы, часы невозможно надеть, невозможно носить часы». Може, якби ми жили наприкінці ХІХ –початку ХХ століття, тобто на зорі індустрії фотографії, такий аргумент можна було б сприйняти. Але йдеться про початок ХХІ століття, коли патріарх перебував під прицілом сотень сучасних фото і відеокамер… Щоправда, у той час, як Соловйов оприлюднив одкровення Кірілла, на офіційному сайті РПЦ було кілька «канонічних» фотографій патріарха… з <a href="http://tyzhden.ua/News/10709">годинником Breguetна руці</a>. Тоді редакція сайта вирішила відфотошопити світлину, замалювавши годинник. Стало навіть кумедніше. На фото сидить Кірілл без годинника, але на полірованому столі відблиск годинника лишився. <img alt="" src="http://img.tyzhden.ua/Content/PhotoBank/Kultura/Cerkvi/PatriarhKiril/1248965436.jpg" style="width: 440px; height: 328px; " /> Здається, саме відверта брехня патріарха Кіріла про годинник перетворила його з демонічного персонажа на комічного. Церковному ієрарху в Росії громадська думка дозволяє безмитну торгівлю нафтою і тютюном, дозволяє займатися політикою і співати осанну владі, але брехати – це вже занадто. Остаточно імідж Кіріла як авторитетного церковного діяча зруйнувало квартирне питання. Всі російські ЗМІ обійшла скандальна історія, пов’язана з російським патріархом. Йдеться про судову тяганину між сім’єю Кірілла і сусідом – екс-міністром охорони здоров’я Росії (і також священиком Юрієм Шевченком). Виявилося, що патріарх, власник не лише дивогодинника, а й елітної нерухомості, який через суд стягнув з Шевченка 29 млн рублів за пилюку, що вкрила помешкання патріарха Кірілла після ремонту квартири сусіда.   Певна річ, низка сучасних скандалів актуалізували і проблему бізнес-минулого патріарха, котрий, як відомо, активно займався церковним бізнесом на ввезенні в Росію сигарет. Замість того щоб визнати грубі прорахунки у церковній політиці оточення патріарха Кірілла звинуватило невідомі сили в інформаційних атаках. «Поэтому речь идет о том, что мы имеем дело с некой информационной стратегией, направленной против церкви, – це слова самого Кірілла. У зв’язку з цим по всій РФ 22 квітня були організовані «молебниє стоянія» і хресні ходи. Хоча, хто і як вплів у цю стратегію сумнозвісний годинник, торгівлю сигаретами та квартиру патріарха наразі в патріархії не пояснили. Якщо ж підбивати підсумки трирічній діяльності Кірілла як патріарха, то він дуже невтішний як для російської церкви, так і для самого Кірілла. За цей короткий час бурхливої діяльності він не реалізував жодного успішного проекту, який би посилив статус Російської православної церкви як на своїй канонічній території, так і за кордоном. Зокрема, як свідчать внутрішні джерела РПЦ, попри структурні зміни, масові ротації та нові призначення в РПЦ протягом 2009–2011 років, це підвищило рівень керованості церкви, але не забезпечило якісних змін у керівництві єпархій. Натомість РПЦ отримала зовнішню ізоляцію з боку впливових православних церков, конфлікти зі світською владою в країнах, які там уперто продовжують вважати своєю канонічною територією. Але найголовніше те, що з вини патріарха Кірілла російська церква переживає найглибшу за всю історію пострадянської Росії кризу суспільної довіри, оскільки найбільший духовний авторитет виявися посміховиськом для всієї країни. Як вирішить церква це непорозуміння із суспільством, наразі прогнозувати важко. http://tyzhden.ua/World/50201Вибори у Сирії не примирять убивць і їхніх жертвhttp://tyzhden.ua/World/50161http://mobile.tyzhden.ua/World/50161Світinfo@tyzhden.ua (Віктор Каспрук)Tue, 15 May 2012 11:22:00 +0300Проведення парламентських виборів у Сирії на фоні протестів, котрі тривають, виглядає дуже сюреалістично, як і вся політика президента Башара Асада, націлена на збереження за будь-яку ціну влади над цією країною. Непоступливість клану «асадінів» уже призвела до загибелі більше 9 тисяч мирних сирійців, і ці «криваві жнива» невпинно вимагають все нових жертв І хоча режим Асада називає протестантів не інакше, як «терористи» та «озброєні бандити», але розстріл <a href="http://tyzhden.ua/World/41321">сирійською владо</a>ю мирних маніфестантів та обстріл з гармат житлових кварталів, аж ніяк не надає «асадінам» авторитету і поваги серед сирійського народу. Бо для диктатора тиром став власний народ. Проведення виборів під час повстання, коли опозиція їх проігнорувала, виглядає як фарс. Не дивлячись на те, що цього разу участь в них нібито взяли відразу дев’ять партій, а серед більше ніж семи тисяч кандидатів виявилося аж 710 жінок. Та головна «інтрига» полягає не у тому, що переміг блок «Національна єдність», який підтримує <a href="http://tyzhden.ua/News/39591">президента Асада</a>, або чи втратить правляча партія Баас контроль над парламентом (який за нещодавно прийнятою конституцією просто зобов’язаний бути багатопартійним). А те, що опозиціонери бойкотували вибори, що відразу ж поставило їх у розряд нелегітимних.      Цей бойкот доводить, що сирійці  не визнають діючий режим і не збираються домовлятися із тими, хто топить Сирію у крові, стріляє в сирійський народ, витісняє сирійців в еміграцію  та проводить фальшиві вибори, підлаштовуючи конституцію і виборче законодавство під свою прогнозовану «перемогу». І, як вважають сирійські експерти, «режим  намагається ввести усіх в оману, з приводу того, що він все ще перебуває при владі, організовуючи ці підроблені  вибори, але він здатен лише правити за допомогою танків». Між тим те, що сьогодні відбувається у Сирії, є похідним подій, які відбувалися там тридцять років тому. У той, час, коли Сирія знаходилася під владою іншого безжалісного диктатора Хафеза Асада. Тоді батько Башара Асада потопив у крові народне повстання, і жодним чином не поніс за це жодної кари. А просто тихо помер у своєму ліжку через проблеми з легенями.      Асад-молодший нічого не придумав нового для силового утримання влади. Він чітко діє, застосовуючи жорстокі методи свого батька. Але правлячий дім Асадів  не врахував лише одного факту, що нині надворі ХХІ століття і завдяки Інтернету та відео світ став свідком жахів і вбивств, які відбуваються у Сирії. Відео й інформація з незалежних джерел наштовхують на думку, що тиран навряд чи буде спроможним утриматися при владі, навіть за підтримки Росії, до початку осені. Бо якщо у 1980-ті роки масові вбивства, здійснювані Хафезом Асадом, пройшли майже непоміченими для решти світу, то тепер, наслідуючи криваві методи свого батька, Башар Асад робить себе парією міжнародного співтовариства. Цим Башар Асад фактично повторює шлях свого колеги, колишнього лівійського диктатора Муаммара Каддафі.       Підтримка Москви, у цьому випадку також відіграє фатальну роль. Бо у Асада і зараз ще залишається шанс зректися влади та покинути країну. Адже важко повірити у план політичного врегулювання, дивлячись на миротворчу місію, яку виконує колишній Генеральний секретар ООН <a href="http://tyzhden.ua/News/49623">Кофі Аннан</a>. Башар ніколи не покине добровільно свого посту, і не буде проводити демократичних перетворень. У Сирії були чотири десятиліття репресій, катувань і постійних порушень прав людини, і це у жодному випадку не може стати фундаментом для вибудовування демократії. Сирійці не вірять діючій владі, і це б мали розуміти ті, хто хоче досягти примирення між вбивцями і їхніми жертвами. Парламентські вибори, котрі лише підкреслюють всю трагічність ситуації, що склалася, стали початком кінця плану спецпосланника ООН Кофі Аннана, за яким цілком ймовірний руйнівний хаос на сирійських територіях. Один із найбільших авторитетів серед дослідників близькосхідних проблем, професор міжнародних відносин та досліджень Близького Сходу з університету Нью-Йорка Алон Бен-Меїр зазначає: «Кривава бійня у Сирії триває. А сили, які здатні вдатися до серйозних заходів, щоб зупинити її, зайняті пошуком виправдань, щоб пояснити свою колективну неспроможність. Між тим сирійський народ платить своєю кров'ю з дня  у день в той час, як міжнародне співтовариство безсоромно прикривається планом посланника <a href="http://tyzhden.ua/News/43146">ООН</a> Кофі Аннана, який був приречений від самого першого дня. Ліга арабських держав, Сполучені Штати, Європейський Союз і Туреччина, які, зокрема, можуть колективно зупинити машину для вбивства, запущену Асадом, до цього часу покладають свої надії на цей план, який надає Асаду безкарність і вже перетворився на ще одне знущання над міжнародним співтовариством». Важко не погодитися з професором Алоном Бен-Меїром. Режим Асада вбиває беззахисне цивільне населення, а міжнародне співтовариство у цей час наполягає на спостереженні за ситуацією у Сирії. Тоді хто ж має визначати, коли настане час діяти? Чи потрібно почекати іще декілька місяців, коли кількість жертв режиму вимірюватиметься вже десятками тисяч? Чи не може така відсторонена бездіяльність обернутися наслідками, котрі спостерігалися свого часу в Руанді? З іншого боку, виглядає на те, що <a href="http://tyzhden.ua/News/43546">Башар Асад</a> спромігся добре засвоїти уроки «арабської весни». Він добре пам’ятає, що колишній президент Єгипту Хосні Мубарак коливався у прийнятті своїх рішень й у підсумку опинився у в’язниці. Лівійський диктатор Муаммар Каддафі не зміг виплеснути на повстанців всю силу свого репресивного режиму, і закінчив своє життя неприглядним чином. Тому Асад вирішив діяти жорстоко і безжалісно. Не виключено, що його до цього іще підштовхують історичні аналогії, коли жорстокість змогла спрацювати. На кшталт «китайського побоїща» - масового вбивства на площі Тяньаньмень, коли комуністичній владі вдалося подавити демократичний рух в Китаї, чи приклади жорстокого придушення повстань в Угорщині і Чехословаччині. І у Башара Асада все могло б вийти, якби не одне «але». Він не має спонсора у вигляді наддержави для придушення повстань. Адже комуністам у 1956 році в Угорщині і 1968 році в Чехословаччині допомагав всією своєю потугою Радянський Союз, а Іран, котрий є основним покровителем сирійського режиму, нині сам стикається із серйозними фінансовими труднощами. Сподівання Асада на Росію також сильно перебільшені, оскільки на даний момент для <a href="http://tyzhden.ua/World/42165">Владіміра Путіна</a> головний інтерес в Сирії вже полягає не у продовженні  влади Башара Асада, а в збереженні своє військової бази у сирійському порту Тарту. Тому можна зробити припущення, що саме за право залишити цю базу за собою «торгуватиметься» Росія із Заходом перед тим, як відмовитися остаточно від підтримки діючого в Сирії репресивного режиму. «Ахіллесовою п'ятою» диктатури Асада є те, що попри своє бажання за будь яку ціну утримати владу, вона просто не має ресурсів, щоб безкінечно фінансувати свої репресії. А продовження ізоляції сирійського режиму істотно зменшує його шанси на утримання влади. Крім того, не варто забувати про те, що Сирією сьогодні править «колективний Башар Асад», щось на зразок молодого диктатора Кім Чен Ина у Північній Кореї. І Асад служить цим силам у якості своєрідного «координатора», який допомагає впливовим кураторам із закулісних політичних угрупувань прийти до спільного знаменника і згоди із тих чи інших вирішальних питань. Однак, коли в армії розпочнеться масове дезертирство, спецслужби втратять свою монолітність і узгодженість дій, а серед бізнес-еліти виникнуть серйозні розбіжності, це може стати лакмусовим папірцем, який підтверджуватиме, що ера правління дому Асадів підходить до свого кінця. Питання, що ж далі буде з Сирією, не може не хвилювати. Бо незважаючи на загрозу встановлення у Сирії сунітського ісламістського режиму, позитиви після повалення режиму Асада все одно очевидні. Адже у разі його збереження в Сирії залишилася б жорстока репресивна диктатура, Іран і надалі мав надійного союзника, а сирійська влада вмішувалась у справи суверенного Лівану і продовжувала свою підривну діяльність у Йорданії. Важливо спробувати зрозуміти, що в дійсності відбувається у Сирії. Хто є легітимними представниками руху опору диктатурі й опозицією до режиму. Якщо після провалу місії Кофі Аннана дійсно виникне необхідність вводити війська для захисту сирійського народу від терору режиму Башара Асада, то з ким мусять мати справу представники Заходу і Ліги арабських держав? Для того, щоб не спровокувати широкомасштабну громадянську війну в Сирії, уже зараз необхідно було б подумати про те, що в повстанців відсутня чітка політична концепція і фактично немає планів переходу від усунення режиму Асада до демократичного правління. А вакууму влади у Сирії не можна допустити в жодному разі. Оскільки це лише на тривалий час поширить нестабільність і хаос на сирійські терени. З іншого боку, більше року невтручання після початку кризи в Сирії, вже призвело до тисяч жертв мирних сирійських громадян. То чи варто чекати повторення сценарію, який відбувся в Руанді, Боснії і Судані? І лише нанесення повітряних ударів, як це вже було у Лівії, і направлення врешті-решт військ до Сирії є єдиним способом припинити сирійську бойню. Позаяк вся нинішня діяльність – численні зустрічі на вищому рівні, спеціальні посланники, гуманітарні коридори, зона безпеки, озброєння опозиції, і зусилля щодо досягнення угоди про припинення вогню – служить лише зручною ширмою для сирійського режиму, щоб закінчити роботу по ліквідації повстанців. А переговори ніколи не дадуть бажаного ефекту, якщо їх хід не буде підкріплений силою. Очевидно, що у цьому питанні міжнародному співтовариству вже давно пора вийти за межі дипломатії. Проте варто пам’ятати, що Сирія є набагато складнішою країною, аніж Лівія. І не тільки тому, що її режим має вирішальну підтримку спецслужб і армії, але необхідно враховувати її тісні зв’язки з Іраном і Ліваном та підтримку Хезболли і ХАМАСу. Тобто наявні усі причини для того, аби при плануванні акцій щодо диктаторського режиму Асада усі ці фактори були якнайбільше враховані. Крім того, необхідно врахувати іще один дуже важливий чинник. Якщо думати про майбутнє, то те що сьогодні відбувається у Сирії, відбуватиметься знову і знову у всьому світі. Якщо не продумати пошук шляхів для вирішення подібних конфліктів диктаторів зі своїми народами, то світова спільнота фактично буде засуджувати величезну кількість людей на жахливу смерть. І хоча подібне рішення не є ідеальним, але можливо варто продумати про створення під егідою Організації Об’єднаних Націй численних багатонаціональних Антидиктаторських сил швидкого реагування (АСШР). Мова йде про постійну армію чисельністю біля 100 тисяч осіб (бригади якої формуються і дислокуються у різних країнах), але котра у випадках, подібних до загострення того, що відбувалося в Лівії і відбувається у Сирії, не дозволить диктаторам спокійно і безкарно знищувати цивільне населення. Це саме те, що вважав одним із головних завдань ООН один із ініціаторів її створення – президент США Франклін Делано Рузвельт. До того ж, Антидиктаторські сили швидкого реагування мусять мати потужний повітряний і морський потенціал. У такому випадку стримуючий ефект буде дуже значним. Бо якщо, наприклад, Башар Асад знав, що АСШР будуть готові приступити до своєї місії наступного тижня, то він би добре подумав перед тим, як дати наказ розстрілювати мирних демонстрантів. Така сила могла б бути використана один раз чи двічі, а надалі її наявність поклала б край акціям диктаторів проти виступів підвладних їм народів. Нині для Сполучених Штатів настає час морального вибору. А після того, що зробив Асад із сирійцями, більшість країн, а також Ліга арабських держав підтримає Америку. А використовуючи свою військову силу в гуманних цілях і захищаючи мусульман та християн, США і їхні союзники, ймовірно, зроблять більше для боротьби з тероризмом, ніж все те, що зроблено ними в Афганістані. http://tyzhden.ua/World/50161Путін має намір посилити вплив Росії на країни СНДhttp://tyzhden.ua/World/50155http://mobile.tyzhden.ua/World/50155Світinfo@tyzhden.ua (Юрій Райхель)Tue, 15 May 2012 10:41:00 +0300Президент Росії Владімір Путін у день своєї інавгурації підписав низку указів. Тим самим продемонструвавши своєму народові, що в Кремль повернувся динамічний господар, для якого головним буде таки турбота про цей самий народ Першими указами президента <a href="http://tyzhden.ua/World/47288">Владіміра Путіна</a> стали документи, відповідно до яких від уряду Мєдвєдєва вимагається жорстке слідування передвиборним деклараціям майбутнього керманича. Згідно з указом «Про забезпечення міжнаціональної згоди» уряд і адміністрація президента до 1 грудня 2012 року мають розробити й затвердити Стратегію державної національної політики. Серед головних елементів такого забезпечення «введення обов’язкового іспиту з російської мови, історії та основам законодавства РФ для працівників-мігрантів». Дуже цікаво, а як до цього часу, не складаючи таких іспитів, мели вулиці російських міст мігранти з країн Центральної Азії? Чи банди фашистів-молодчиків, котрі нападають, наприклад, на таджиків, склавши ці екзамени віднині вітатимуться та обніматимуться від радощів із ними? Другий документ «Про заходи із забезпечення громадян РФ доступним та комфортним житлом та підвищення якості житлово-комунальних послуг» має забезпечити громадян великої країни житлом. Розширення житлового ринку має водночас сприяти зниженню вартості «квадратного метра житла на 20%». Як цього домогтися – не уточнюється, не з царським розумом за таку справу братися. Хай Мєдвєдєв займається, якщо в нього вийде. Зауважимо ще й Указ про втілення планів <a href="http://tyzhden.ua/News/49475">розвитку збройних сил</a> та модернізації ОПК. Цей документ передбачає підготовку у 2012 році пропозицій щодо створення «федеральних органів виконавчої влади», відповідальних за розміщення і контроль виконання держоборонзамовлення. Останні мають забезпечити оснащення збройних сил «сучасними зразками зброї, військової та спеціальної техніки» – їхню частку до 2020 року планується довести до 70%. Пріоритет – «сили ядерного стримування, засоби повітряно-космічної оборони, системи зв’язку, розвідки та управління… сучасної транспортної авіації, високоточної зброї та засобів боротьби з ним, систем індивідуального захисту військовослужбовців». Флоту пообіцяли розвиток «насамперед в Арктичній зоні Росії та на Далекому Сході». Однак втілення всіх цих планів можливе, якщо буде створено нові органи виконавчої влади, тобто чергові бюрократичні структури. Можна цілком упевнено стверджувати, що нової техніки російській армії доведеться чекати надто довго. А побачити її можна буде хіба що на парадах. <a href="http://tyzhden.ua/World/49562">Читайте також: Путін своєю «ПРОманією» провокує другу холодну війну</a> І якщо виконання вищезгаданих указів є проблемою, позаяк підписано їх сила-силенна, то про указ, який становить неабиякий інтерес для сусідів РФ «Про заходи з реалізації зовнішньополітичного курсу Російської Федерації» такого аж ніяк сказати не можна. Саме в цьому документі підтверджена не лише послідовність політики, а й видніють ті зміни, котрі прогнозували чимало експертів та оглядачів. Перше, що кидається в очі, – це переміщення центру тяжіння на довколишній простір. Попри те, що чимало розмов велося про рівноправні та дружні відносини, повагу суверенітету та територіальної цілісності, з’являється директива : розширювати внесок Російської Федерації у миротворчі <a href="http://tyzhden.ua/News/20985">операції ООН</a>. Зазвичай такі операції здійснюють війська постійних членів Ради Безпеки, окрім хіба що виняткових ситуацій, наприклад, війни в Кореї 1950–1953 років. Одразу на думку спадає так званий примус Грузії до миру, внаслідок чого була порушена її територіальна цілісність. Наступний пасаж не залишає жодних сумнівів у тім, що політика щодо Південного Кавказу не зазнає змін узагалі, навпаки вже оголошено про посилення підтримки Південній Осетії й Абхазії: «активно сприяти становленню Республіки Абхазія та Республіки Південна Осетія як сучасних демократичних держав, зміцненню міжнародних позицій, забезпеченню надійної безпеки та соціально-економічному відновленню цих республік. Якщо ж перекласти цю цитату з новояза нормальною мовою, то це означає цілковите перетворення відторгнених від Грузії територій на російський протекторат. Насамперед йдеться про Абхазію. Її влада чомусь подумала, що Москва дасть можливість провадити більш самостійний курс, наприклад, у відносинах з Туреччиною. Помітні навіть деякі ознаки того, що в Сухумі є люди, не обтяжені тягарем минулого та готові прагматично розглядати відносини із Тбілісі. І не допустити розвитку такої ситуації мають директиви Путіна. Тон розмов із Сухумі та Цхінвала стане більш жорстким. Останнім не звикати, а ось першим доведеться змиритися. А отже, жодних шансів на нормалізацію відносин з Грузією указ не залишає. Попри те, що про Україну в цьому документі немає ані слова, однак нас неабияк непокоїться ситуація навколо протистояння у Придністров’ї. по-перше, це біля наших кордонів, там живуть люди з українським паспортами. А керманич сусідньої країни доволі чітко ставить завдання: «продовжувати брати активну участь у пошуку шляхів вирішення придністровської проблеми засадах поваги суверенітету, територіальної цілісності та нейтрального статусу Республіки Молдова за умови особливого статусу Придністров’я». дивно та й годі, як в одному реченні поєднуються дві цілком суперечливі тези. З одного боку, повага суверенітету та територіальної цілісності Молдови, а з іншого – особливий статус <a href="http://tyzhden.ua/News/27372">Придністров’я</a>. Зрозуміло, що Росія докладе всіх можливих зусиль, щоб не допустити урегулювання придністровського конфлікту в Молдові. І це випливає з того, що від Кишинева у формі ультиматуму вимагають обмежити свій суверенітет у вигляді особливого статусу Придністров’я. Це проблема Кишинева і Тирасполя, але аж ніяк не Москви. Висування таких вимог є відвертим свідченням бажання Білокам’яної закріпити за собою можливість продовжити конфлікт на необмежений термін. І водночас це є прямим впливом на нашу країну. Гаряча точка на кордонах України – удар і по нам, це ще одна можливість обмежити нашу свободу вибору. Адже пожежа у сусіда все-таки не втішає. І цей указ є похідною від політики Росії як всередині країни, так і за її межами. І він відображає те хистке становище, котре склалося на величезних просторах наших північних сусідів. Попри шалені прибутки від високих цін на енергоресурси, режим Путіна відчуває, що внутрішнє напруження зростає не щодня, а щогодини. Тому народу й розповідають казки про майбутнє полегшення його долі. Так не вперше. Розповідали, що проблему з житлом буде вирішено протягом 20 років, відтак ще за 20 років і ось сьогодні обіцяють  іпотечні кредити під низькі відсотки, лишень ані слова про те ,як же це все працюватиме. Народ аж ніяк не безпідставно не вірить, а роздратування набирає сили. Якщо неможливо вирішити складні соціальні проблеми, то залишається лише запаморочувати розум успіхами поза межами країни. І знову на чолі всього стає ідеологія анти американізму. Захід знову-таки стає вселенським злом, винуватцем всього лихого, що можна лише вигадати. Що складніше коригувати життя, то легше звинуватити у всьому сусіда, хай і далекого. А тут і можливість продемонструвати громадянам, що Путін вартує. Відверто не згадується про збирання земель руських. Все під камуфляжем інтеграції на кшталт єдиних просторів, митних союзів. Ось їм в указі чимало уваги приділено. Тому указ «Про заходи з реалізації зовнішньополітичного курсу Російської Федерації» конкретний, на відміну від інших. Тут все цілком зрозуміло – даєш імперію, а до назви її байдуже. І це сигнал усім. І цей документ чітко демонструє, що сусідам сподіватися на спокійну та виважену політику Москви зась. Навпаки загострення відносин ще попереду і вони не забаряться. http://tyzhden.ua/World/50155Японія – США: динамічна військово-технічна співпрацяhttp://tyzhden.ua/World/50152http://mobile.tyzhden.ua/World/50152Світinfo@tyzhden.ua (Віктор Каспрук)Tue, 15 May 2012 10:23:00 +0300Політолог Косуке Такахаші, колишній штатний працівник Asahi Shimbun і Bloomberg News, є токійським експертом, який пише англійською та японською мовами Нині він працює на Asia Times Online і IHS Jane's Defence Weekly як кореспондент у Токіо. Він також був телевізійним коментатором на Nikkei CNBC (телеканалі мовлення в Японії) з березня 2009 по березень 2012 року. Закінчив аспірантуру в Колумбійському університеті (журналістика) і Школі міжнародних і суспільних відносин. Має подвійний ступінь магістра. У. Т: Пане Такахаші, у вашій останній статті «<a href="http://tyzhden.ua/News/20846">США, Японія</a>: Не зовсім бачення 20-20» ви пишете, що «президент США Барак Обама і прем’єр-міністр Японії Йошихіко Нода зобов’язуються підвищити рівень взаємодії свого альянсу, щоб підтримувати мир і безпеку в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні – цей крок спрямований на протидію військовій потужності Китаю і безладній войовничості Північної Кореї. Після 60-хвилинної зустрічі на вищому рівні лідери двох країн прийняли спільну заяву під назвою «Спільне бачення майбутнього». Що ця угода означає для Японії? – Для Японії угода означає подальшу військову інтеграцію зі США, яка розпочалася наприкінці 1990-х років. Якщо розглянути історію відносин США – Японія, то двосторонній альянс одного разу вже почав повільно змінюватися на початку 1990-х після завершення ери холодної війни, але не маючи нової цілі у спільній політиці. Утім, уже наприкінці 1990-х років цей союз зазнав значних змін, активізувавши двосторонню співпрацю у сфері безпеки. Зокрема, 1996 року президент США Білл Клінтон і прем’єр-міністр Японії Рютаро Хасімото схвалили Американсько-японську спільну декларацію з безпеки. Вперше ця заява підтвердила, що більш сильний американсько-японський альянс у галузі безпеки допомагає гарантувати мир і безпеку не лише в Японії та на Далекому Сході, а й у Азіатсько-Тихоокеанському регіоні. Японсько-американська угода про колективну безпеку 1960 року була лише націлена на сприяння безпеці в Японії та на Далекому Сході, тому спільна декларація 1996-го фактично розширила діапазон захисту Японії. Подальші кроки в цьому напрямку пришвидшили розвиток ядерних і ракетних програм КНДР, які стали очевидними на початку 1990-х років. І для того, щоб мати змогу протистояти північнокорейській загрозі, США і Японія, наприклад, спільно розробили <a href="http://tyzhden.ua/News/36454">протиракетну оборону</a> (ПРО), систему, яка діє і донині. Попри те, що президент США Барак Обама і прем’єр-міністр Японії Нода 30 квітня наголосили на тому, що розвиватимуть спільне бачення майбутнього, але, здається, їхні позиції наразі дещо відмінні. І якщо США і досі акцентують свою увагу на так званих асиметричних загрозах, як-от тероризм, нетрадиційна партизанська війна, кібер-атаки й атаки із застосуванням лазерної зброї, Японія, розмірковуючи на перспективу й стратегічно з позиції глобальної оборони тактично намагається вирішити окремі проблеми, зокрема, такі як: тягар американських військових баз, який лягає переважно на жителів Окінави, не дуже переймаючись власною національною стратегією. У. Т.: Вперше було введено нове поняття – «динамічна двостороння військово-технічна співпраця». Як це вплине на рівень співпраці між Японією й Америкою? – «Динамічна двостороння військово-технічна співпраця» включає у себе своєчасне й ефективне спільне навчання, спільне спостереження і узгоджені дії розвідки, а також спільне використання й експлуатацію об’єктів американськими військовими силами і Силами <a href="http://tyzhden.ua/News/45123">самооборони Японії</a> (JSDF). Уряди двох країн підтвердили необхідність проведення спільних навчань на острові Гуам і островах Співдружності Північних Маріанських островів, наприклад, Тініані й острові Паган  для Збройних сил США і JSDF. Обидва уряди планують до кінця поточного року визначити конкретні напрями співпраці. Така військово-технічна співпраця приведе двосторонній альянс до більш високого рівня інтеграції, прокладаючи шлях не лише до ефективної самооборони, а й до активізації скоординованої діяльності за кордоном. Розширюючи роботу миротворчих операцій ООН в таких країнах, як Гаїті чи Південний Судан. Тим не менш, кооперація Сил самооборони Японії, котрі співпрацюють з військовими США в інших частинах Азіатсько-Тихоокеанського регіону, може призвести до використання японських сил за межами Японії, що пацифістська Конституція країни суворо забороняє. Однак, попри такі проблеми, наразі не відбулося жодних національних дебатів у парламенті Японії щодо динамічної двосторонньої військово-технічної співпраці, а уряд Нода не докладає жодних зусиль задля того, щоб досягти консенсусу серед населення з цього питання. Динамічна військово-технічна співпраця, вірогідно, поступово уріже принципи післявоєнної «мирної конституції», не провокуючи при цьому загальнонаціональних дебатів. Нещодавній перехід наприкінці березня до інтеграції Повітряних сил самооборони Японії (JASDF) й головного командування американської авіабази Йокота, яка є штаб-квартирою для американських сил у Японії (USFJ) і 5-х американських військово-повітряних сил, також свідчить про зміцнення співробітництва. І цей крок є частиною виконання угоди 2006 року про перебудову USFJ. Морські сили самооборони Японії (JMSDF) також вже перенесли свій центр управління на військово-морську базу Йокосука, яка також є місцем перебування 7-го флоту ВМС США. Сухопутні сили самооборони Японії (JGSDF), штаб-квартира Центральних сил готовності, яка нині базується в Кемп-Асака в префектурі Сайтама планують перейти у Кемп-Зама, на територію дислокування американської <a href="http://tyzhden.ua/World/5386">армії в Японії</a>, в березні 2013 року. Ці кроки, цілком імовірно, сприятимуть посиленню оборонної співпраці двох країн, спрямованої на стримування Північної Кореї та Китаю. У. Т.: Запит Вашингтона до Токіо з приводу того, щоби посилити його роль у сфері безпеки було здійснено частково тому, що Сполучені Штати будуть змушені скоротити свої витрати на оборону в умовах зростання федерального бюджетного дефіциту? – Так, це причина номер один. Зіткнувшись з фінансовими труднощами, США доведеться скоротити присутність американських військових у Японії, зокрема, на Окінаві, незалежно від того, подобається це комусь чи ні. Причина номер два – зростання військової потужності Китаю. І те, як протистояти цьому китайському військовому зростанню, становить на сьогодні найбільший спільний інтерес для США та Японії. Адже збільшення морської потужності Китаю та її розширення змінюють динаміку безпеки в регіоні. Це змусило США перемістити свій центр утримання безпеки до Азіатсько-Тихоокеанського регіону, розширюючи свою військову присутність в Австралії, на Філіппінах і в Сінгапурі. У Пентагоні добре обізнані зі стратегією «ізоляції району бойових дій» (anti-access/area denial) Китаю (ця стратегія призначена для запобігання просуванню американського військово-морського підкріплення, яке надходить з військово-морських баз в Азії, а також блокування входу до Тайванської протоки та моря біля східного узбережжя Тайваню. – Ред.). Тому американці зосереджуються на так званій концепції повітряно-морської операції (Air-Sea Battle, котра ґрунтується на тому, що можна досягти контролю над регіоном, лише якщо забезпечити повну перевагу в морі, повітрі, космосі і кіберпросторі. – Ред.), і спрямована не на переміщення морських піхотинців США, які зараз базуються на острові Окінава і в інших областях, а на масований ракетний удар по Китаю. Крім того, нова військова стратегія офшорного балансування (offshore balancing виключає безпосереднє базування військових США в Азії і передбачає використання військових сил для підтримки союзників. – Ред.) набуває широкого поширення у Вашингтоні та має сприяти скороченню <a href="http://tyzhden.ua/World/33848">американських військ</a> у Японії та підштовхнути Японію до протистояння з Китаєм. Офшорне балансування зручне для США ще й тому, що воно надає можливість уникнення прямої конфронтації з Китаєм, а також може вбити клин між Пекіном і Токіо, не давши їм змоги об’єднатися один з одним у Східній Азії, залишаючи США поза грою. Америка була проти створення Східно-Азіатського співтовариства, або економічного і політичного блоку еквівалентного Європейському Союзу, ідея якого була запропонована колишнім прем'єр-міністром Японії Юкіо Хатояма. У. Т.: Нова угода допомагає союзникам обійти центральну, але все ще не вирішену суперечку щодо перенесення авіабази Футенма з перенаселеної частини Окінави на нове місце, яка негативно впливало на взаємовідносини двох сторін протягом багатьох років. – Нова угода вже дістала різку критику на Окінаві з кількох причин. По-перше, США та Японія вирішили дотримуватися наявного плану перенести спірний американський аеродром Корпусу морської піхоти (MCAS) з Футенма на Хеноко у північній частині префектури Окінави і розгорнути будівництво нової морської бази, заміняючи нею базу Корпусу морської піхоти «Шваб». По-друге, японський уряд зобов’язався оплатити витрати на переобладнання аеродрому Корпусу морської піхоти, перенесеного з Футенма на місце нового базування на півночі острова Окінава. Місцеві органи влади вимагають негайного закриття американського військового об’єкта на Футенма, що розташований у населеному пункті, а не продовжувати виконувати технічне обслуговування і його ремонт. Жителі Окінави стурбовані тим, що технічне обслуговування і ремонтні роботи у Футенма продовжать її експлуатацію і аеродром залишиться постійно діючим військовим об’єктом. Нині база Футенма – в центрі густонаселеного міста Гінован і створює небезпечні ситуації. Наприклад, у серпні 2004 року транспортний вертоліт CH-53D Корпусу морської піхоти США врізався у будівлю Окінавського Міжнародного університету. І обійшлося без будь-яких втрат лише тому, що завдяки літнім канікулам більшість студентів перебували поза територією університетського містечка. Крім того, США, як повідомляється, планують розгорнути конвертоплани MV-22 Osprey вертикального зльоту і посадки, які поєднують у собі можливості літака і вертольота, і військово-транспортні літаки на військовій базі Корпусу морської піхоти на авіабазі Футенма в липні цього року. Жителі Окінави висловлюють своє занепокоєння з приводу безпеки і шумового забруднення від літаків MV-22 Osprey, які вже зазнавали аварій. Крім того, у квітні конвертоплан морської піхоти  MV-22 Osprey розбився у Марокко, що знову ставить під сумнів їхню безпеку. У. Т.: Американський союз із Японією, третьою за величиною економікою у світі, лежить в основі розширених зобов’язань президента Обами в Азії, цей дипломатичний поштовх частково мотивований бажанням протистояти економічній та військовій силі, що зростає, стратегічного конкурента Китаю? – Так, Китай динамічно швидко зміцнює безпеку цього регіону. З військового боку США, як і раніше, хочуть зберігати американську присутність у Японії, тією мірою, яку допускатиме місцеве населення, так само вони дотримуватимуться плану переселення в Хеноко. Зокрема, вони будь-що підтримуватимуть ключові американські бази в Японії, наприклад, 7-го флоту ВМС США на військово-морській базі Йокосука і авіабазу США в Кадена. Тим часом, цілком ймовірно, що вони, застосовуючи офшорну стратегію балансування, поступово дозволятимуть Японії, Південній Кореї, Австралії та іншим країнам управляти своїми проблемами, які виникають з Китаєм без безпосередньої участі США. Фінансові обмеження змусять США зробити так напевно. У. Т.: Чи є американсько-японський альянс є наріжним каменем миру, безпеки і стабільності в <a href="http://tyzhden.ua/World/36177">Азіатсько-Тихоокеанському регіоні</a>? – Думаю, що так. Але проблема полягає у тому, що обидва уряди стикаються з величезним дефіцитом бюджету, і стає важко підтримувати нинішній рівень безпеки альянсу. Це і є причиною, чому уряди обох країн докладають більше зусиль для того, щоб ефективно перемістити свої військові сили. Для Японії, яка нині перебуває у найскрутнішому фінансовому становищі серед розвинених країн – її державний борг досяг 230% ВВП – тягар перебудови збройних сил США, який постійно збільшується, стає великою проблемою. Землетрус, котрий стався в березні 2011 року, цунамі і ядерна аварія також поклали величезний фінансовий тягар на Японію. Уряди двох країн заявили 30 квітня, що загальна вартість переміщення морських піхотинців і членів їхніх сімей з Окінави на Гуам буде знижена до $ 8,6 млрд, порівняно з початковою сумою у $10,27 млрд. Тим не менш, вартість для Японії зросла з $2,8 млрд до $ 3,1 млрд, компенсуючи інфляцію. Японська частина витрат включає у себе витрати на будівництво житла, шкіл та інших об'єктів на острові Гуам, а також витрати на розвиток Співдружності Північних Маріанських островів, таких, як острів Тініан, звідки, за історичною іронією, злетіли два бомбардувальника B-29, щоб скинути атомні бомби на Хіросиму і Нагасакі у серпні 1945 року. Якщо б ці кошти освоювались в межах їхньої території, то японці не мали нічого проти таких величезних витрат. Але тепер усе так, немов Токіо став банкоматом для США, тому що об'єкти зводяться за межами Японії. Завдяки надходженню грошей із Японії, Гуам матиме на своїй території військову присутність, котра є найбільшою з часів війни у В’єтнамі в 1960-х і на початку 1970-х років, коли літаки B-52 ВПС США щодня вилітали на бомбування з баз, розміщених на острові. http://tyzhden.ua/World/50152Бернар Кушнер: «Якщо ви хочете жити в кращому, мирному світі, то все це можливо саме в ЄС»http://tyzhden.ua/World/49788http://mobile.tyzhden.ua/World/49788Світinfo@tyzhden.ua (Жанна Безп’ятчук)Tue, 15 May 2012 08:57:00 +0300Імпозантний і експресивний Бернар Кушнер, міністр закордонних справ Франції (2007–2010), відзначався вмінням зберігати самостійну позицію, навіть перебуваючи в уряді. Мав для цього кредит довіри, завойований власним минулим. Він спеціаліст із гастроентерології та розробник концепції гуманітарних інтервенцій, однак не теоретик і аж ніяк не випадкова в міжнародній політиці постать – він практик міжнародних відносин. Працюючи лікарем у гарячих точках, Кушнер знав, ким насправді є і безграмотні африканські племінні вожді в нетрях Біафри, і ліванські ісламісти на околицях Бейрута. Бернар Кушнер уже увійшов в історію європейського політикуму початку ХХІ століття як одна з найяскравіших постатей. Тиждень спілкувався з ним у рамках V Київського безпекового форуму, який відбувався за ініціативи Фонду «Відкрий Україну». Читайте також: <a href="http://tyzhden.ua/World/49785">Перемога соціаліста на президентських виборах у Франції не є спалахом популярності лівої ідеології</a> У. Т.: Пане Кушнере, як може змінитися зовнішня політика Франції за президентства Франсуа Олланда? – Не знаю. Він не був надто говірким, коли мова заходила про геополітику. Олланд, вочевидь, дотримуватиметься головних ліній французької звичайної зовнішньої політики. А це дуже прикметна й потужна зовнішня політика. Однак остання зазвичай не є складовою передвиборчої кампанії і не становить особливого інтересу для простих людей. Їх хвилює повсякдення: робота, ціни, освіта тощо. Натомість першою міжнародною маніфестацією політики нового президента стане саміт НАТО в Чикаго, що відбуватиметься 20–21 травня. <a href="http://tyzhden.ua/World/49404">Франсуа Олланд</a> підтримав урядову політику щодо Сирії. Французи досягли повної національної єдності щодо потреби покласти край різанині в цій країні. Олланд також підтримав політику щодо Лівії. Тож побачимо. У. Т.: Ви відомі своєю концепцію гуманітарної інтервенції... – Права на втручання. Але нині цим переймаюся не лише я, а й ООН. Це право зупинити вбивство людей ще до того, як воно, власне, починається. Це превентивна дія. Але вона ніде не ставала насправді запобіжним заходом, за винятком Македонії. У. Т.: Коли спалахнув грузинсько-російський конфлікт 2008 року, росіяни назвали своє вторгнення в Грузію «примусом до миру». Це правда, що прем’єр-міністр Владімір Путін сказав вам, що вони застосували вашу концепцію? – Він сказав так, але неправда, що то була моя концепція. Право на втручання має бути підтримане міжнародною спільнотою. А ми визнаємо, що Південна Осетія – це російська справа. Отож, вони так учинили самостійно. І президент Ніколя Саркозі та я діяли дуже активно тоді. Ми швидко виїхали на місце подій. І я бачив, що був сенс просити людей зупинитися не лише у Тбілісі, а й у Москві. Цей примус до миру був певною інтервенцією. Представники ЄС зверталися до грузинів з проханням припинити бомбардування Цхінвалі. Після того я особисто зустрівся з біженцями. Вони страждали. Я розробив універсальну концепцію права на втручання як відповідальності за захист людей. Це має бути попередження, що може передбачати взяття на себе відповідальності за превентивну атаку. Але тут не йдеться про розв’язання війни. Натомість такі заходи мають вживатися виключно з метою уникнення її і лише від імені міжнародної спільноти, від імені ООН. А росіяни цього не зробили. У. Т.: Якої ви думки про ситуацію в Сирії? Чи має Захід втрутитися, адже в цій країні вже багато місяців поспіль вбивають і тероризують мирне населення, причому достеменно не відомо в яких масштабах? – Так було й у Лівії. На жаль, все починалося так само. Росіяни та китайці проти втручання. Ми не можемо діяти так, як в Іраку, позаяк маємо пройти через Раду Безпеки ООН. Ми це робили, коли йшлося про Лівію. Але, навіть доклавши щонайбільших зусиль, не змогли отримати результативного голосування щодо Сирії. Чому? Тому що є Тибет у Китаї та <a href="http://tyzhden.ua/News/46363">Чечня й інші кавказькі республіки</a> в Росії. І я готовий покласти вину на росіян та китайців за їхню відмову взяти участь у припиненні різанини в цій країні. Це не просто якась гра. Переконати інших завжди дуже важко. І нам це так чи інакше вже вдалося. Сирійська влада підписала документ, відповідно до якого гарантує право на вільне пересування всередині країни спостерігачам ООН. Це дуже теоретична можливість, адже воєнні дії тривають. Цього замало, але це краще, ніж нічого.  У. Т.: Чи припускаєте ви, що коли з’явиться повна інформацію про масштаб трагедії у місті Хомс, демократичні країни пошкодують, що гаяли час і не втручалися? Росія та Китай будь-що не шкодуватимуть. Зокрема, у 1932–1933 роках Захід знав про те, що в Україні масово гинуть людини від штучного голоду і репресій, але він знайшов безліч причин нічого не робити.  – Французи пам’ятають про винищення людей та голодомори. І нині ми намагаємося хоч якось надати гуманітарну допомогу. Нині у світі значно менше війн, ніж було 25 років тому. І важливо, що два блоки не конфронтують між собою так, як це було раніше. Батько Башара Асада Хафез Ашад учинив різанину в місті Хама 1982 року, внаслідок якої загинуло близько 20–25 тис. людей. Ми нічого тоді не зробили: ані американці, ані британці. Натомість сьогодні докладаємо зусиль. Цього, звісно, замало. В Грузії 2008 року ми змогли зупинити вторгнення. Але його наслідки досі відчутні. Росіяни уклали угоду, проте вони взагалі на неї не зважають. Так само, як сирійці не поважають підписані документи. Читайте також: <a href="http://tyzhden.ua/Politics/50090">Реакція української влади на тиск з боку ЄС свідчить про її неадекватність та посилює російську загрозу</a> У. Т.: Чи можемо за певних умов сподіватися від вашої країни на активнішу політику в Центрально-Східній Європі чи на Кавказі? – Ми не можемо робити все одночасно. Але французи були активними й у Європі, й, наприклад, у Греції. Франція дотримувалася, як на мене, занадто критичної позиції щодо Туреччини. А щодо Кавказу, то ми ж були задіяні в Грузії. І досі цим опікуємося. Отож, можемо говорити і про Кавказ, і про Чорноморський регіон. Франція не може взяти світ у власні руки. Ми не найбільша країна світу, проте робили саме те, що мали. У. Т.: Коли такі країни, як Франція чи Німеччина не провадять активної зовнішньої політики у Східній Європі чи готові поступитися місцем комусь іншому, то приходить Росія і відновлює свій вплив. Саме це й відбувається нині й, до речі, не вперше в історії, а Україна перебуває в епіцентрі цього процесу. – ЄС має встановлювати та підтримувати добрі відносини з Росією. Це очевидно. Чи французи надто сильно підтримували Дмітрія Мєдвєдєва, який на початку своєї каденції здавався відкритішим, ніж Владімір Путін? Так, однозначно. Думаю, що як міністр закордонних справ я, якщо не цілком, то частково помилявся, адже Мєдвєдєв не відігравав важливої ролі. Й сьогодні ми категорично проти російської позиції щодо Сирії. Президент Саркозі чітко висловився з приводу цього. Тож ми не завжди досягаємо порозуміння. Так було й у Грузії. Чи можна було розв’язати війну проти російської армії? Ні. Ми маємо досягати результату, послуговуючись дипломатичною мовою й впливаючи на міжнародну спільноту. Чи треба було розпочати війну проти Росії, тому що вона захопила маленьку частину маленької країни – Південну Осетію? Ні. Французи аж ніяк не погоджувалися на таке і доклали максимум зусиль для припинення війни, і були все ж таки гарним гравцем. Але, звісно, маємо ще переконати росіян вивести свої війська. У. Т.: Поклавши руку на серце, як ви вважаєте: проект Об’єднаної Європи може бути завершеним і справедливим без України? – Ні. Але ви маєте виконати певні умови. Насамперед це пов’язано з питанням демократії в Україні. Слід зважати на ті труднощі, яких західні європейці зазнали, відкривши ЄС для східноєвропейських країн. Це було надто швидко для громадян наших 17 країн (членів ЄС до великого розширення 2004 року. – Ред.). Нині їх – 27. Це було дуже болісно. До того ж переживаємо важку фінансову кризу. Чи сприймаємо Об’єднану Європу як сад, особливе місце у світі і маємо його вберегти, не розширюючись? Чи розглядаємо іншу можливість, коли ЄС є взірцем для решти світу? І всі країни можуть до нас приєднатися, зокрема, й Україна. Чому ні? Але це неможливо, якщо вони не є демократичними. Моя відповідь: все залежить від вас. Найкращий шлях до ЄС – довести, що ви з нами, тобто ваша демократія, права людини, <a href="http://tyzhden.ua/World/49946">верховенство права</a> відповідають європейським стандартам. У. Т.: Чи наявне щось із перерахованого вами в Україні? Тимошенко – за ґратами, Луценко – так само… Цей список можна продовжувати. – Чи український уряд на правильному шляху? Ні. І ми маємо дуже жорстку позицію щодо цього. ЄС може приймати нових членів. Але не може прийняти всіх їхніх вимог. Якщо ви хочете розвинути демократію та жити в кращому, мирному світі, то все це можливо саме в ЄС. Там немає шансів для великого протистояння. Так чи інакше ми маємо домовлятися, розробляти спільну політику – економічну й зовнішню. Читайте також <a href="http://tyzhden.ua/Politics/49779">Присмак ізоляції: cподівання Банкової на маніпулювання лідерами ЄС не виправдалися</a> http://tyzhden.ua/World/49788Самонавіювання: Реакція української влади на тиск з боку ЄС свідчить про її неадекватність та посилює російську загрозуhttp://tyzhden.ua/Politics/50090http://mobile.tyzhden.ua/Politics/50090Політикаinfo@tyzhden.ua (Олександр Крамар)Mon, 14 May 2012 17:05:00 +0300У європейців неадекватність української влади та її примітивні спроби шантажувати ЄС зміною зовнішньополітичного курсу, викликають роздратування, що дедалі зростає. Причому в провідних європейських столицях дедалі відвертіше підтверджують готовність посилювати тиск на офіційний Київ Реакція української влади на сигнали з боку ЄС про загрозу міжнародної ізоляції України в разі відсутності прогресу у справах політв’язнів була цілком неадекватною. Під час двосторонньої зустрічі із президентом Молдови (який був серед небагатьох, хто таки підтвердив свою участь у <a href="http://tyzhden.ua/Politics/49779">запланованому на 11–12 травня, але потім скасованому Ялтинському саміті</a>) Віктор Янукович заявив, що «ЄС запропонував паузу. І я так розумію, що вона піде на користь і Україні, і ЄС». «Злякали їжачка…» Тим часом партійні функціонери ПР заходилися лякати Європу втратою прихильності «ображеного» володаря Межигір’я (останнє, до речі, саме стало популярною темою провідних європейських ЗМІ). Заступник голови фракції в парламенті Володимир Зубанов заявив, що демарші європейських політиків, «які не хочуть чути об’єктивних фактів про стан справ у нашій державі, не бажають самостійно аналізувати події, а лише сліпо вірять усьому філігранно зрежисованому з Качанівки спектаклю» (після таких реплік складається враження, що Качанівка в уявленні чинної влади уже стала протилежним Банковій/Межигір’ю полюсом впливу, причому не просто в межах країни, а й у масштабах ЄС!), змушують Україну уважніше поставитися до пропозиції співпраці з Росією і, можливо, повернутися до розгляду інтеграційних проектів. Відтак пригрозив: «насамперед програє Об’єднана Європа». Ще більш зухвалу і легковажну (як для людини, що обіймає посаду заступника голови партії з міжнародних питань) заяву зробив Леонід Кожара, який вирішив… шантажувати ключового гравця ЄС – Німеччину – проблемами із доступом до українського ринку. Для розуміння ситуації зауважимо, що за загального експорту німецьких товарів у 2011 році на €1,1 трлн, частка України становила менш ніж 0,5%. Тож все буде гаразд, якщо німці зроблять вигляд, що нічого не помітили, інакше проблеми із доступом до європейського ринку, на який припадає майже чверть українського експорту, можуть виникнути саме у вітчизняних виробників. Паралельно стався витік інформації в ЗМІ, згідно з якою через образу на демарші європейців, Янукович відмовився від указу про чергове потьомкінське село, яке мало засвідчити його «прагнення до євроінтеграції» – відкладено створення Державної ради з питань європейської інтеграції. Причому таємниче джерело не втрималося від пояснення мотивів: «у зв'язку з рішенням перенести проведення саміту в Ялті… [та] до поїздки президента Віктора Януковича в Москву на неформальний <a href="http://tyzhden.ua/News/49756">саміт глав держав СНД</a>». Дарма, що внаслідок особливостей «стратегічного партнерства» по-російськи, збитки Нафтогазу в першому кварталі поточного року зросли майже втричі, перевищивши $0,5 млрд (хоч компанія і закупила газу вдвічі менше, ніж за відповідний період торік). При цьому, щоби бодай частково поліпшити катастрофічний стан НАК змушена домовлятися про постачання газу із RWE – енергетичною компанією тієї самої Німеччини, якій у ПР погрожують проблемами із доступом до українського ринку. З відкритою пащею У Кремлі, звісно ж, завжди будуть раді врятувати Януковича від ізоляції, однак лише в тому разі, коли він піде на давно висунені умови. Відповідно до оприлюдненого в день інавгурації російського очільника указу «Про заходи реалізації зовнішньополітичного курсу» розвиток інтеграційних процесів на теренах СНД є ключовим напрямом зовнішньої політики. Серед першочергових пріоритетів визначає введення в дію Договору про ЗВТ від 18 жовтня 2011 року. Який, як відомо, у нинішнійредакції, приховуваній тривалий час не лише від українського загалу, а й політикуму, обмежує не лише торговельні інтереси, а й ставить під сумнів суверенітет держав-учасниць на користь Москви. Це, до речі, пояснює, чому його досі ратифікувала лише Росія (яка завершила ратифікацію ще до початку квітня) і чому таке занепокоєння там викликає дружнє небажання інших підписантів робити останній крок. 26 квітня спікер верхньої палати російського парламенту Валєнтіна Матвієнко роздратовано заявила, що «лише у Білорусі зараз триває процес реальної підготовки до ратифікації угоди. Україна пригальмувала, хоча була домовленість про синхронізацію ратифікацій. Інші держави теж поки притримують». Провівши інавгурацію без участі президентів пострадянського простору, Путін вирішив поспілкуватися з керівниками пострадянських республік у вигляді неформального саміту СНД 15 травня. Януковичу навіть зробили попередній подарунок: на тлі «безкомпромісної <a href="http://tyzhden.ua/News/32690">позиції» ЄС</a> – Росспоживнагляд, який взимку ініціював сирну війну проти українських виробників, вчасно розпочав експертизу українських сирів із чергових підприємств – «Прометей» та «Гадячсир». Причому Ґєннадій Аніщенко великонадійно пообіцяв: «Ми не затягуватимемо». Водночас, однак, нагадавши, чого очікують на виході. 11 травня голова комітету Держдуми у справах СНД і зв`язків із «соотєчєствєннікамі» Лєонід Слуцкій висловив упевненість, що «Україна братиме участь і в Митному союзі, і Євразійському економічному союзі», причому це станеться доволі швидко, адже між Україною і РФ  «найтісніші зв`язки, і у найскладніших досьє буде знайдено спільний знаменник, зокрема, й у питанні інтеграції». Проблема справді полягає в тому, що протягом двох останніх років зовнішньоторговельна залежність України від РФ різко посилилася. Якщо 2009-го частка РФ у експорті України становила 21,4%, а імпорту – 29,1%, то 2011-го аналогічні показники уже сягали 29% та 35,3%. Крім того, різко зросла заборгованість перед російськими фінансовими структурами. Нагадаємо лише про найбільш масштабні запозичення: влітку 2010-го було отримано $2 млрд кредиту ВТБ банку, а в березні 2012 ще $2 млрд у Газпромбанку. Разом, між іншим, це приблизно стільки, скільки торік пропонували у Газпромі в обмін на 50% акцій української ГТС. Про те, що в умовах замороженої співпраці з МВФ (а в разі нарощування конфронтації із Заходом такий стан може затягнутися) можливості погашувати взяті у російських структур багатомільярдні кредити не буде, свідчить досвід із коштами ВТБ, які спочатку бралися лише на півроку, проте потім термін їхнього погашення постійно пролонговувався. В умовах зриву переговорів із ЄС про створення ЗВТ, а тим більше, можливих санкцій у разі продовження курсу Банкової на «європаузу», тенденція до посилення торговельноекономічної та фінансової залежності від Москви може мати продовження щонайменше до зміни влади в Києві. Однак зайвих сподівань Януковичу на Москву покладати все ж не варто. Кремль справді мало цікавиться правами людини. Навіть заготував бальзам для рани Віктора Федоровича: у згаданому вище зовнішньополітичному указі Путіна прямо йдеться про наміри «протидіяти спробам використання правозахисних концепцій як інструменту політчиного тиску і втручання у внутрішні справи держав». Проте в тому, щоб у Януковича були сильні опоненти всередині країни, в Москві зацікавлені, може, навіть більше, ніж у ЄС. Адже щоб бути готовим приймати усі, уже російські, ультимативні вимоги, він має бути загнаний в глухий кут міжнародної ізоляції і внутрішньополітичної нестабільності. Тиск посилюватиметься У європейців неадекватність української влади та її примітивні спроби <a href="http://tyzhden.ua/News/48700">шантажувати ЄС</a> зміною зовнішньополітичного курсу, викликають роздратування, що зростає. Депутат Європарламенту та член делегації зі зв’язків із Україною Сіірі Овіір не виключила можливого повторення бойкоту України, подібних до відмови лідерів низки держав приїхати на ялтинський саміт, «якщо український уряд і глава держави продовжать поводитись зарозуміло», оскільки для зупинення бойкотів «міжнародна спільнота має стати свідком чітких сигналів чи дій з боку українських лідерів з метою покращення поточної ситуації». Причому в провідних європейських столицях дедалі відвертіше підтверджують готовність посилювати тиск на офіційний Київ. Традиційно дипломатична у своїх висловлюваннях федеральний канцлер Ангела Меркель під час нещодавнього виступу у нижній палаті парламенту заявила, що «в Україні та Білорусі люди продовжують страждати від диктатури та репресій» (як відомо, 2005 року тодішній держсекретар США Кондоліза Райс назвала Білорусь «останньою диктатурою Європи»). До Німеччини за своєю категоричністю поволі долучається Італія, нижня палата парламенту якої 9 травня ухвалила резолюцію з вимогою негайно звільнити Тимошенко, а МЗС країни викликало на килим українського посла. Очевидна радикалізація спостерігається і в позиції традиційно найбільш прихильних до України країн ЄС – Польщі та Литви, лідери яких були одними з останніх серед тих, хто підтвердив готовінсть взяти участь у саміті глав держав Центральної Європи. 10 травня заступник глави МЗС Польщі Катажина Певчиньска-Наленч у сеймі заявила, що у відповідь на пропозицію Януковича все ж таки відвідати Україну, попри скасування ялтинського саміту, президент Коморовський відповів, що це буде можливо лише у разі прогресу у справі Тимошенко, а «якщо не буде жодних змін, то запрошення не буде прийнято». Президент Литви Даля Грібаускайте, яка таки прибула до України із двостороннім візитом 11 травня, демонстративно зустрілася спочатку із ув’язненою Тимошенко, і лише потім із президентом Януковичем, заявивши при цьому, що «довіра Європи до України вичерпується… лише від самих українців залежить, буде обрано шлях зближення з Європою чи шлях самоізоляції». Шведський прем'єр-міністр Карл Більдт напередодні заcідання Ради ЄС 14 травня зазначив, що «відвідування чи невідвідування футбольних ігор – це не головний інструмент європейської політики. Я думаю, ми маємо більш сильні інструменти, які можемо застосувати». А <a href="http://tyzhden.ua/World/49946">керівник Фонду імені Роберта Шумана Жан-Домінік Жуліані в інтерв’ю Тижню пояснив</a>, що, за його інформацією, «на рівні ЄС обговорюється можливість арештів банківських рахунків високих українських чиновників. Українська влада всім чарівно усміхається, шантажує європейців і сподівається зіграти на суперечностях між інтересами різних країн ЄС. Це – неправильний розрахунок. ЄС цілком солідарний з двох позицій: дотримання прав людини та стандартів правової держави». Питання лише в тім, як багато українців включно із основними спонсорами чинної влади так само, як і Янукович, вважають заморожування відносин з ЄС та можливу ізоляцію корисною обом сторонам. А отже, як швидко і яких зусиль вони докладуть, щоби змінити керівництво держави на більш адекватне. Зважаючи на останню інформацію щодо рішення про заборону агітації за ту чи іншу політичну силу на підприємствах СКМ Ріната Ахметова, українські олігархи вже відчувають дискомфорт від занадто тісного їх ототожнення із дедалі більш одіозним в очах світової спільноти режимом. http://tyzhden.ua/Politics/50090Фанати київської «Оболоні»: «Ми хочемо зробити команду з унікальною для України системою вболівання»http://tyzhden.ua/Society/50081http://mobile.tyzhden.ua/Society/50081Суспільствоinfo@tyzhden.ua (Валерія Бурлакова)Mon, 14 May 2012 16:02:00 +0300Кажуть, футбол припинив бути футболом, коли на нього почали пускати жінок та дітей. Хтось поділяє цю думку, хтось згодний лише частково, а хтось – навпаки вважає, що без жінок та дітей і футбол – не футбол. Це – «жаби», одне з фанатських угруповань столичних біло-зелених Київський <a href="http://tyzhden.ua/News/49807">футбольний клуб</a> «Оболонь» був заснований у 1992 році. Хтось скаже, що найвище здобуття «районного» ФК – шосте місто у Вищій лізі України у сезоні 2003-2004 років. Але насправді – це, мабуть, його віддані фанати. Адже ще кілька років тому на матчі «Оболонь» ходили хіба що тому, що там можна було попити безкоштовного пива… «Зміна» назв Цього року «Оболоні» виповняється 20. Але починалось все під іншою назвою – у 1992 році на базі відомої футбольної школи «Зміна» був створений однойменний клуб. Того ж року «Зміна» почала виступати у чемпіонаті України серед колективів фізкультури(КФК). Згодом команду неодноразово перейменовували – була і «Оболонь-Зміна», і «Оболонь-ПВО». Сьогоднішню назву – просто «Оболонь» - клуб отримав у 2000 році. Таку назву носить і район, де розташований стадіон команди; і українська пивна компанія, що підтримує клуб… Саме слово «Оболонь» походить від давньослов’янського слова «болоння» - заливний луг, затоплювана місцевість. Від КФК до Вищої ліги У сезоні 1993-1994 клуб успішно дебютував у першості КФК – трете місце у групі. Вже у наступному році команда стала першою у групі, й почала грати у Другій лізі України, де провела чотири сезони, а потім – отримала право грати у Першій лізі. Втім, там «Оболонь» протрималась лише один сезон, наприкінці якого хлопці посіли 16 місце. <a href="http://tyzhden.ua/Society/38113">Читайте також: Фанати київського «Арсеналу»: футбол, фанатизм і політику не варто поєднувати</a> Згодом спонсором клубу став концерн «Оболонь». Почесним президентом – депутат Олександр Слободян. На посаду головного тренера запросили Володимира Мунтяна. Керівництво поставило завдання: повернутись у Першу лігу, що команда і зробила вже за рік. У перерву сезону 2001-2002 команда йшла, займаючи третю позицію. Взимку Мунтян пішов у російську «Аланію», а головним тренером київської команди став   радянський футболіст Петро Слободян. Другий круг сезону 2001-2002 «Оболонь» втримувала позиції і, зберігши за собою трете місце, вперше у своїй історії пробилась до Вищої ліги. У Вищій лізі вони провели сезони 2002-2003, 2003-2004 (найвище досягнення – шосте місце) та 2004-2005. Потім команда три роки поспіль не могла повернутись до вищого дивізіону – вдалося це «пивоварам» лише за результатами сезону 2008-2009 під керівництвам молодого тренера Юрія Максимова, який зараз тренує «Кривбас».  «Оболонь» зараз тренує Сергій Конюшенко, який сам 10 років – аж до закінчення своєї ігрової кар’єри у 2006 році – грав за зелено-білих. Однак, незважаючи на відданість тренера клубу, за результатами матчів 10 травня, «Оболонь» не вперше у своїй історії вилетіла з «вишки»… Альтернатива На кількість її фанатів це навряд чи вплине. Адже, по-перше, вболівальники ставляться до цього негаразду спокійно: «Можна буде поїздити по Україні, побувати у містах, де ми ще не були. Охтирку побачити! Але великий мінус – це матчі у робочий час, у робочі дні. Все одно будемо намагатись знаходити можливість». По-друге, зараз «районний» клуб має аж два фан-сектори. На одному з них – офіційному - стоять ультрас та хулігани «Оболоні». Скільки людей – стільки й думок про них. «Це ті, кого з тих чи інших причин не взяли до лав <a href="http://tyzhden.ua/Society/43669">фанів</a> «Динамо» чи вигнали звідти, - розмірковує киянин Єгор, який вболіває за «Арсенал». Нерідко можна почути і про те, що «оболончики» підтягують на свої акції актуальних вболівальників «Динамо», які допомагають їм впоратись зі спільними ворогами. <a href="http://tyzhden.ua/Society/34498">Читайте також: Операція «Антифанат»: чому міліція репресує футбольних ультрас</a> «Це просто «придаток» «Динамо», вони без біло-блакитних старших братів - ніщо, - впевнений одесит Дмитро. – І тому я навіть не можу серйозно розглядати їх як окремий рух». Але зараз – не про них, а про решту столичних біло-зелених. Які, на думку близьких до навколофутболу людей -  «просто жителі Оболоні, які хочуть приємно провести час із своїми родинами». Частина з них приходить на футбол не через безкоштовний «Живчик», дуже активно поводить себе на матчах, і більше того – має мрію змінити світ. Точніше – українську культуру вболівання. Це другий фан-сектор клубу, «жаби» чи Obolon Frogs Firm. Просто пили пиво Вперше «жаби» почали збиратись разом ще у 2004 році. «Банерів ми тоді ще не робили, - згадує Дмитро, дорослий чоловік із розкішною бородою. – Просто пили пиво, заряджали, співали – підтримували свою команду». Тоді «жаб» було ще зовсім небагато… На своє прізвисько хлопці, між іншим, не ображаються. «Називати нас так почали через зелений колір форми, - каже Мітя. – Але ми цього зовсім не соромимось. Навпаки – це прикольно». Сам Мітя, 25-річний хлопець, почав вболівати разом із «жабами» близько двох років тому. «На той час я вже давно відвідував матчі клубу, ми переписувались на форумі з хлопцями… Але не знали, куди ходити. Пасивно вболівати не хотіли. Але офіційний фан-сектор, за своїми політичними вподобаннями – не просто праві. Вони оскаженіло праві! Я теж притримують правих політичних поглядів, але поміркованих. Я не радикал. І на стадіоні хочу бути поза політикою, хоча всі ми вважаємо себе патріотами, націоналістами. До того ж, на тому секторі багато «динаміків» - а це не дуже приємний мені клуб. Тому ми ходимо окремо, стоїмо окремо, заряджаємо по-своєму, робимо власні банери… У нас свій фан-сектор». «Поза стадіоном ми можемо приймати участь у політичних акціях, робити свої власні заяви, - розмірковує він. – Але не на стадіоні». Хлопці з «жаб», на відміну від другого сектору, принципово не запалюють фаєри. Кажуть, не мали б цього робити й ті, «інші». «Знаємо, що у них домовленість була із керівництвом клубу: якщо для них зроблять фанатську атрибутику, то вони перестанут палити фаєри. Але вони це продовжили, хоч атрибутику і зробили». «Жаби» «рози»(фірмові шалики) собі роблять власними силами. Нещодавно замовили у Харкові партію біло-зелених шарфів в українському стилі, із національними візерунками. Нові «рози» готують і до 20-річчя клубу. Але якими вони будуть – не зізнаються: кажуть, це секрет. <a href="http://tyzhden.ua/Society/39842">Читайте також: Фанати запорізького «Металурга»: «Вивішувати червоно-чорний прапор на стадіоні нам заборонили»</a> Також «альтернативні» уболівальники «Оболоні» не б’ються з фанатами інших клубів. Принаймні, коли цього можна уникнути. «У Запоріжжі на виїзді нас побили, - згадує Дмитро. – 30 проти 6. Я не розумію цього. Це глупо – бити людину лише через те, що на ній футболка іншого футбольного клубу». Від 4 до 45 Більшість уболівальників «Оболоні», кажуть хлопці, живуть саме на цьому районі та поруч. «Але не всі! Серед нас є навіть хлопець із Санкт-Петербургу, - розповідає Дмитро. – Він жартома називає себе експатом, а ми його – іммігрантом». Найстаршому з «жаб» - 45 років. Найменша «жабка» - чотирирічна дівчинка, яку на футбол приводить батько-«жаба». Є й семирічний хлопчик, який займається у футбольній школі «Оболонь». «Ми відкриті для всіх», - каже Мітя. Ходити на сектор вмовив і власну дружину Олену – <a href="http://tyzhden.ua/Gallery/38123">уболівальницю «Арсенала»</a>. «Вона не змінила своїх клубних вподобань, - зауважує він. – Але вона нас поважає». Для всіх В цьому, власне, і полягає мрія «жаб» - зробити можливим справжній «сімейний» футбол. Для всіх. «Людей до наших лав притягує приємна атмосфера», - впевнений Дмитро. «Маємо два клуби, які близьки нам за духом та ідеєю. Це «Селтік» та «Атлетік». Там немає радикального поділу на ультрас та «кузьмичів»(молоді радикали та помірковані фанати старшого віку – Ред.). Там люди стають одним цілим. Співають цілим стадіоном». «Ми хотіли б зробити щось подібне і з «Оболоні», - каже Дмитро. – Команду зі своєю власною, унікальною для України культурою вболівання. Тоді люди могли б приходити на футбол з дітьми. Адже зараз на наших стадіонах дуже мало, фактично немає дітей». «Хто ж поведе дитину на футбол коли навкруги дим від фаєрів, коли на стадіоні й справді небезпечно? Коли фани можуть почати заряджати щось матом? Ми навіть на несправедливі рішення судді намагаємось реагувати цензурно. Потрібно вболівати нормально!» http://tyzhden.ua/Society/50081«Битва націй 2012»: польська арія з російським диригентомhttp://tyzhden.ua/Society/50055http://mobile.tyzhden.ua/Society/50055Суспільствоinfo@tyzhden.ua (Анастасія Мельниченко)Mon, 14 May 2012 11:49:00 +0300На початку травня у Варшаві, на території Форту Бема, відбувався третій міжнародний фестиваль «Битва націй». Цього року за титул найсильнішої країни змагалися учасники 12 збірних з 14-ти країн світу Прапороносець виносить на бойовище стяг. За ним, тяжко перевалюючись з ноги на ногу під власною вагою, ідуть велети-<a href="http://tyzhden.ua/Publication/4632">лицарі</a>. На своїх щитах вони несуть намальованими хто свій герб, хто барви свого краю, хто власне життєве кредо. Починається бій із супротивником, трибуни ревуть, люди свистять, тупотять ногами, шаленіють. По інший бік бойовища – дами у барвистих платтях, із кухлями з водою чи квасом, зброєносці, друзі. Це все не сцена із якогось фільму про Середньовіччя, це все – по-справжньому. Уже не один рік по світу проводяться реконструкторські фестивалі із повноконтактних середньовічних боїв, і Україна не є винятком. Хоча ні, різниця трохи є. На відміну від «ситої» і вже спокійної Європи, обіцяний грошовий приз для України, Росії та Білорусі часто означає питання виживання, а у питаннях виживання інколи буває  не до лицарської шляхетності. Не зважайте на барвисті убрання видимої сторони цих фестивалів, і не думайте, що проводяться вони суто для глядацької розваги. За реальні гроші йде реальна боротьба. . Змагання відбувалися у номінаціях «професійні бої», «триатлон» (поєдинки один на один трьома видами зброї), «п’ять на п’ять», «21 на 21» та «всі на всіх».Якщо у одиничних турнірах рахується кількість очок, то у масових – кількість воїнів, що встояли. Якщо під час бою учасник бодай торкнеться рукою чи ногою землі, він вважається «мертвим». Зброя, якою б’ються учасники, а також сила, з якою вони працюють, є цілком достовірною – крім, хіба, того, що зброю не заточують, аби не травмувати. Між тим, сила удару може бути такою, що під час масових боїв навіть пробивали шолом наскрізь. Російський присмак у європейській Варшаві Ставлення до «Битви націй» серед глядачів та учасників неоднозначне. <a href="http://tyzhden.ua/Culture/26719">Фестиваль</a> організовується росіянами та українцями на російські гроші, а отже й відповідний присмак у нього є. Скажімо, апеляційний комітет складався виключно з росіян, тож оскаржити те чи інше рішення, прийняте на користь російської збірної, було важко. У написаних правилах боїв було допущено багато двозначностей, та й навіть за однозначних умов інколи, за словами організатора фестивалю Антона Трубнікова,«робили винятки, щоб не було прикро». Попередні роки фестиваль проходив в Україні, у Хотині. Рішення перенести фестиваль до Польщі керівництво аргументувало тим, що фестиваль виріс. Натомість хотинська преса висунула припущення, що це було зроблено з метою отримати більший прибуток. Ірина Пустиннікова, творець сайту «Замки та храми України», відомий дослідник оборонних споруд і замків України та оглядач тематичних фестивалів, була категорична: «Яке щастя, що цей кошмар прибрали з Хотина». Адже за зовнішнім лиском красивого свята Середньовіччя часто поставала нечесна гра та багацько реальних проблем. Уявіть, як би то виглядало, аби проти професійних футболістів вийшла дворова команда. Так само це виглядає у всіх збірних, які намагаються виступити проти збірної Росії. Хоч організатори і заперечують факт фінансування російської збірної, проте самі росіяни розповідають, що мають у своєму розпорядженні оснащені тренувальні бази та зарплату тренерам. Натомість решта учасників з різних країн на власному ентузіазмі бігає після роботи в тренажерний зал, і це радість, коли приміщення вдається отримати у користування безкоштовно. Українських учасників на високому рівні тримає те, що у нашій країні рух почався десь тоді ж, як і в Росії. Вже є досвід, є свої методики тренувань, майстри зброї та обладунків, змога постійно конкурувати із росіянами та бачити їх рівень. Досвід у цій справі дуже важливий: за десяток років у русі українці оптимізували свої обладунки, і тепер у бій ідуть із двадцятьма кілограмами на плечах, тоді як у тих же канадців чи американців, які вибралися на «Битву <a href="http://tyzhden.ua/Politics/24775">націй</a>» вперше, лати важать усі 40. Українці знають, чого очікувати від боїв, вони відпрацювали свої бойові тактики і оптимізують свій «стиль». Поляки, які уже брали участь пару років поспіль, теж знали, чого очікувати від фестивалю: буде жорстко, будуть травми, будуть непомічені суддями порушення. З року в рік вони стають дедалі кращими і жорсткішими бійцями, і цього року деяким українським командам довелося навіть програти у сутичках з Польщею.  По суті, українські бійці вперлися у невидиму стелю. Так, теоретично вони здібні і здатні вчитися. Але доки історичні середньовічні бої будуть неоплачуваним хобі, доти не буде отого професійного прориву. На забезпечення тренувань, тренувальних баз, обладунків, участі у фестивалях тощо ідуть неабиякі кошти, які можуть собі дозволити не всі і лише до певної міри. Історичне фехтування є досить дорогим хобі, яке претендує на вищий рівень, але чи зможе він його потягнути? Організатори фестивалів можуть ще пару років піднімати прибутки завдяки тому, що молоді хлопці за власні ж гроші їдуть добувати травми, але рано чи пізно хлопці виростуть і відмовляться це робити: будь-який травмонебезпечний вид спорту має приносити дивіденди. Не уславлена Україна З польським журналістом Анджеєм, українцем за походженням, я познайомилася біля бойовища. Він був відданим вболівальником української збірної, з першого і до останнього бою підтримуючи хлопців підбадьорливими вигуками. Його та ще кілька голосів губилися у громоголосому «Слава России!», яке видавали російські вболівальники. «Чому наші хлопці не кричать «Слава Україні»?» - питав він мене. «Складається враження, що вони приїхали представляти не свою батьківщину, а наче кожен сам себе.. Нема ідеї якоїсь об’єднуючої». Передаю ці слова у таборі. «Ми на минулих фестивалях кричали «Слава Україні – Героям Слава!», але прийшов організатор Антон Трубніков і сказав, що такі вигуки зачіпають патріотичні почуття росіян. І сказав цього не робити» - пригадували хлопці з української збірної. Взагалі, склалося враження, що Україні мало місця на цьому святі. Попри те, що українська збірна була третьою за чисельністю учасників, та здавалося, що українськими тут були лише жовто-блакитні нарамники на учасниках.  Росіяни кричали «Слава Росії» і впевнено брали одне призове місце за іншим. Поляки співали гімн, вболівальники шаленіли і розмальовували обличчя у біло-червоні кольори, а після поразки своїх воїнів сотнями голосів кричали «А польській ніц не стало!». І тільки українці понуро чекали за трибунами, понуро заходили на бойовище і понуро виходили. Анджей був правий, здавалося, що кожен міг черпати тільки власний ресурс на бій, відмовившись від величезного ресурсу, який давала спільна ідея. Результатом чотириденного фестивалю стало традиційне місце України після переможної Росії практично в усіх номінаціях. Для того, аби схилити ситуацію на свій бік, є лише рік.    http://tyzhden.ua/Society/50055Спогади про майбутнє?http://tyzhden.ua/Politics/49781http://mobile.tyzhden.ua/Politics/49781Політикаinfo@tyzhden.ua (Ігор Лосєв)Mon, 14 May 2012 11:16:00 +0300Нинішній геополітичний хаос по-українськи, коли влада намагається не посваритися остаточно із Заходом, не дати себе з’їсти Кремлю й водночас зберегти такий-сякий суверенітет, щоб мати можливість нищити політичних опонентів і безперешкодно збагачуватися без втручання міжнародних інституцій, спонукає до запитання: куди воно все йде і чим закінчиться? Це надзвичайно важке для виконання <a href="http://tyzhden.ua/News/22151">завдання «донецької бригади»</a> викликає до життя деякі елементи суто територіального патріотизму, патріотизму власного майна. Такий різновид патріотизму колись буяв у штаті Техас у США, де прихильники дистанціювання від Вашингтона відверто заявляли: «Грабувати Техас мають право лише техасці!» Але враховуючи програму знову обраного президентом «національного лідера» Російської Федерації Владіміра Путіна, спрямовану на відродження росієцентричної імперії, така провінційна фронда донецьких ніякої самостійності Україні не забезпечить, хіба що суто символічну та декоративну. Читайте також <a href="http://tyzhden.ua/Politics/49779">Присмак ізоляції: cподівання Банкової на маніпулювання лідерами ЄС не виправдалися</a> Для серйозного протистояння новому виданню імперії донецькі не мають ідеологічних і політичних ресурсів, внутрішньої підтримки в Україні, сприяння Заходу, привабливого для більшості українців ідейного прапора. Зрештою, не мають належної репутації. Усе це зумовлює повільне сповзання «регіональної», «донецької» України в імперське болото. Яким буде цей процес? Дещо тут відкривають чутки про те, що нині деякі вітчизняні міністри реально живуть у Москві, мають там родини і на суботу-неділю туди літають, повертаючись у понеділок вранці до Києва, щоб провести нараду в українському міністерстві. Щось схоже вже було в <a href="http://tyzhden.ua/History/45032">період УНР</a>, коли більшовики створили з центром у Харкові псевдонезалежну Українську Радянську Республіку, уряд якої не мав голови, що ставав зайвою, непотрібною ланкою, бо всі міністри діставали накази від відповідних російських наркомів безпосередньо. Але нині «не той став Миргород», і міжнародна ситуація потребує витонченіших форм поглинання чи цілковитого контролювання інших держав. У цьому сенсі значний інтерес становить практика кремлівського керування так званими країнами народної демократії у Східній Європі в 1944–1989 роках. Як відомо, Польща (Польська Народна Республіка), Чехословаччина (Чехословацька Соціалістична Республіка), Угорщина (Угорська Народна Республіка), Румунія (Соціалістична Республіка Румунія), Болгарія (Болгарська Народна Республіка) і Східна Німеччина (Німецька Демократична Республіка) формально-юридично були суверенними державами, мали власні посольства, армії, були представлені в міжнародних організаціях. Проте фактично над усе в період від 1944 до 1956 року були протекторатами Радянського Союзу з жорстким поліцейсько-політичним контролем усіх боків їхнього життя. Жодного кроку ці нібито незалежні країни не могли ступити без дозволу Москви, яка насамперед узяла під свій контроль силові структури, а деякі створила наново. Охочі можуть порівняти ті дії з тим, що нині відбувається в зазначеній сфері в Україні. Наприклад, у Польщі НКВС створив «Urząd Bezpieczeństwa» (УБ), поставив на чолі народженого в Білорусі комуніста Станіслава Радкевича, який у розмові з американськими дипломатами визнав, що НКВС СРСР надав йому 200 радянських інструкторів із питань безпеки для формування в Польщі фактично філії радянських спецслужб. За спиною Радкевича стояли старші радники НКВС/НКДБ генерали Сєлівановській і Мєльніков, які стежили за діяльністю молодшого польського товариша – виконавця. Читайте також: <a href="http://tyzhden.ua/Columns/50/49777">Кінець гри в демократію</a> Польський генерал Зиґмунт Берлінґ, колишній командувач сформованої в СРСР Першої польської армії, згодом напише лідерові Компартії Польщі Владиславу Ґомулці: «Лакеї Берії з НКВС сіяли спустошення по цілій країні. Злочинні елементи з апарату Радкевича залюбки допомагали їм. Під час законних і незаконних обшуків розкрадалося майно населення, абсолютно невинних людей депортували або запроторювали в тюрму. Людей вбивали як собак… Ніхто не знав, у чому його звинувачують, хто його заарештовує і що з ним буде». У 1944–1947 роках інструктори НКДБ/МДБ мали право остаточно приймати рішення в усіх відділах польської УБ. Навіть після смерті Сталіна в кожному її провінційному відділку було по два радянських радники… Дуже активно чекісти <a href="http://tyzhden.ua/History/43120">опікувалися в Польщі</a> фальсифікацією виборів, адже на відміну від СРСР навіть у комуністичній ПНР щось подібне до виборів таки ж зберігалося, номінально існувала багатопартійність… У Східній Німеччині діяли ще брутальніше, бо навіть формально то була окупована країна. Тамтешніх соціал-демократів радянські органи змушували об’єднуватися з комуністами під загрозою репресій (жертвами яких стали понад 20 тис. членів СДПН). Деяких запроторили до тепер уже комуністичного, а перед цим нацистського концтабору Заксенхаузен. Так виникла Соціалістична єдина партія Німеччини (СЄПН). Спецслужбу комуністичної Східної Німеччини очолив ветеран Головного розвідувального управління (ГРУ) Міністерства оборони СРСР Вільгельм Цайссер. Звісно, тут також дуже активно опікувалися фальсифікаціями виборів. На чолі Компартії Румунії стояли агенти НКДБ Анна Паукер і Василе Лука. Комуністи зуміли проконтролювати виборчий процес і взяли владу в країні. Радянські інструктори створили «Народну безпеку» (Directoratul general al sigurantei poporolui, або ДУНБ). Головним радником НКДБ/МДБ у Румунії був Дмітрій Ґеорґієвич Фєдічкін, який часто повчав тамтешнього комуністичного лідера Ґеорґіу-Дежа. В Угорщині московські радники сформували таємну поліцію AVH (államvédelmi hatóság). Її очолив давній агент НКВС СРСР Ґабор Петер (Бено Аушпіц). Радянські чекісти були присутні під час допитів угорців, але тортури довіряли місцевим колегам. Вибори комуністи в цій країні також виграли завдяки чекістським методам. Після утворення однопартійної диктатури в Будапешті антисеміт Берія глузливо назвав комуністичного фюрера Матіаша Ракоші «єврейським королем Угорщини». Читайте також: <a href="http://tyzhden.ua/History/45576">Визнанню злочинів комунізму перешкоджає різне трактування історії ХХ століття</a> У Чехословаччині, починаючи з 1945 року, комуністи контролювали секретну службу (Stàtni Bezpečnost, СБ), за діями якої спостерігали радники НКДБ/МДБ Тіхонов і Хазянов. Вони ж керували великою мережею радянської агентури в країні. Такий жорсткий московський контроль було встановлено над арміями східноєвропейських держав. Командувати Військом Польським призначили радянського маршала Константіна Рокоссовского. Поляки чудово розуміли, що це означає, і в деяких військових частинах йому кричали: «Забирайся в Москву! Геть із Польщі!» Кілька разів у нього стріляли. Навіть на репресії проти найвищих керівників країн Східної Європи санкцію давала Білокам’яна. Наприклад, саме з дозволу СРСР угорського партійного діяча Яноша Кадара засудили до довічного ув’язнення. І жодне кадрове призначення там не відбувалося без головного рішення радянського керівництва. Диктат Москви здійснювався в усіх сферах життя цих формально незалежних держав, де їхні лідери були маріонетками Союзу. Радянський посол у Варшаві керував польськими начальниками, як своїми підлеглими. Російський журналіст Лєонід Млєчин писав у своїй книжці «Юрий Андропов»: «…Попов (посол СРСР. – Авт.) поводився в Польщі як комісар серед анархістів, з кожного приводу вичитуючи главу партії і уряду Болеслава Берута – навіть за те, що польські селяни не так ведуть оранку землі й не так сіють. Зрештою, посол сказав Берутові, що не взяв би його до себе навіть секретарем райкому в Московській області. Обурений Берут не витримав і зателефонував Хрущову». А про діяльність Андропова в Будапешті Млєчин висловився так: «Оскільки без <a href="http://tyzhden.ua/History/21984">схвалення Москви</a> в країні нічого не робилося, радянський посол був ключовою постаттю в Будапешті. Від Андропова у керівників Угорщини не було секретів». Зрозуміло, що поняття «національні інтереси» щодо цих країн весь цей час не працювало. То були держави з абсолютно обмеженим суверенітетом, межі якого визначалися в Кремлі. Є підстави вважати, що саме такий рівень залежності України намагатиметься встановити Росія найближчим часом шляхом постійного тиску на донецьких. Тим більше що база для цього вже сформована в нашому уряді (відповідні міністри) та парламенті, а військове угруповання РФ уже розташоване в Криму. Досвід контролю над Східною Європою в 1944–1989 роках допоможе вирішити проблему абсолютного підпорядкування Москві силових структур України. Хоча, зважаючи на стратегічні плани Кремля, там, вочевидь, боротимуться з величезною спокусою перетворити нашу країну на російську провінцію, але то вже програма-максимум. Читайте також: <a href="http://tyzhden.ua/World/48664" target="_blank">Україна вже не належить до пріоритетів західного світу</a> http://tyzhden.ua/Politics/49781Присмак ізоляції: cподівання Банкової на маніпулювання лідерами ЄС не виправдалисяhttp://tyzhden.ua/Politics/49779http://mobile.tyzhden.ua/Politics/49779Політикаinfo@tyzhden.ua (Олександр Крамар)Mon, 14 May 2012 08:55:00 +0300В Європі дають зрозуміти, що євроінтеграція України за нинішньої влади неможлива. Проте питання про ефективну альтернативу наразі відкрите Стає дедалі очевидніше, що, всупереч розрахункам Банкової перетворити Євро-2012 на свідчення своєї «європейськості» та козир у передвиборчій кампанії, Європа таки докладе всіх можливих зусиль, щоби чітко та недвозначно продемонструвати українцям (а 40–50% електорату ПР та колишньої «Сильної України» прагнуть інтеграції до ЄС), що нинішня влада веде країну до ізоляції. Читайте також <a href="http://tyzhden.ua/Politics/49109">Присмак ізоляції: сподівання Банкової на Євро-2012 не виправдовуються</a> Ситуація з Юлією Тимошенко таки змусила європейців відмовитися від «дипломатичної коректності», на яку чималі сподівання покладали прибічники послідовного ігнорування «необов’язкових рекомендацій» європейських структур, навіть раніше, ніж можна було на це очікувати. Тим більше, що в Києві цьому активно сприяли, загравшись у «рівноправність сторін» та, по суті, власний варіант «суверенної демократії». Нещодавно, 19 квітня, Державна пенітенціарна служба відмовила в побаченні з Тимошенко послу Франції з прав людини <a href="http://tyzhden.ua/News/47937">Франсуа Зімере</a>, а 27 квітня – співголові групи Європейської партії зелених у Європарламенті Ребеці Гармс. Того самого дня вона та інший співголова групи Даніель Кон-Бендіт звернулися до президента УЄФА Мішеля Платіні з проханням виступити із заявою про політичну ситуацію в Україні, аргументуючи це тим, що «видається неможливим бути присутніми на турнірі.., коли Юлія Тимошенко залишається у в’язниці та коли їй відмовляють у доступі до медичної допомоги тих лікарів, яким вона може довіряти». Проте для Віктора Януковича, який, зрештою, очолює не Федерацію футболу України, а державу, більш симптоматичною стали демарші політичних лідерів – президентів, голів урядів та міністрів низки європейських держав, серед яких і ключової країни ЄС – Німеччини, а також керівництва загальноєвропейських і трансатлантичних структур. САМІТ ВІЛЬНИХ КРІСЕЛ Від участі в запланованому на 11–12 травня Ялтинському саміті глав держав країн Центральної Європи майже одночасно відмовилися президенти Німеччини, Австрії, Словенії, Чехії та Італії, до яких поступово приєдналися лідери більшості інших держав, що традиційно були учасниками цього форуму: Естонії, Латвії, Румунії, Болгарії, Чорногорії, Албанії, Боснії та Герцеговини, Хорватії. На 8 травня підтвердили свою участь у заході лише чотири президенти – Польщі, Словаччини, Молдови та Литви. Причому прем’єр-міністр останньої під час зустрічі із президентом своєї країни попросив її використати саміт для відвертої критики поводження Януковича з Юлією Тимошенко. Тож українській владі довелося фактично визнати свою ізоляцію та <a href="http://tyzhden.ua/News/49536">відмовитися від проведення саміту</a> буквально за три дні до визначеної дати (формально форум відкладено на невизначений термін у зв’язку з тим, що більшість президентів не можуть взяти у ньому участі). ЄВРОбойкот Від поїздки на матчі Євро-2012 в Україні вже відмовилися президент Єврокомісії Жозе Мануел Баррозу, а також низка єврокомісарів. Про неможливість візиту до України під час чемпіонату повідомив генеральний секретар НАТО Андерс Фог Расмуссен, а запланований візит делегації НАТО до Києва взагалі скасовано. Стало відомо, що від відвідання чемпіонату з футболу в Україні в разі відсутності позитивних зрушень у ситуації довкола Юлії Тимошенко можуть відмовитися і федеральний канцлер ФРН Ангела Меркель, представники королівських родин та урядів Швеції, Бельгії, Нідерландів, Іспанії. Про відмову від візиту в Україну заявив британський принц Вільям, який очолює Футбольну асоціацію Англії. Керівник МЗС Іспанії Хосе Мануель Гарсія-Маргальо в інтерв'ю газеті ABC сказав, що іспанська збірна може не вийти на поле київського стадіону, якщо пройде у фінал. Цей варіант, за його словами, вже обговорюється з Німеччиною і Польщею, але так може статися лише у випадку консолідованого бойкоту з боку всіх європейських команд. І це лише початок. До чемпіонату ще місяць і, якщо зараз відбувається підрахунок тих, «хто, ймовірно, не приїде», то уже за місяць ситуація може змінитися так, що рахувати доведеться тих, «хто, ймовірно, приїде». Як це сталося з Ялтинським самітом глав держав Центральної Європи. Адже найскладніше – це розпочати. Тож, коли з’явиться група впливових європейських лідерів, котрі публічно заявлять, що візит до України є «агітацією на користь режиму Януковича», для якого нормою політичного життя стали репресії проти рейтинговіших опонентів, то влада муситиме пояснювати, не чому той чи інший політик до України не поїхав, а чому таки поїхав. Між іншим, лідер Соціал-демократичної партії Німеччини Зігмар Габріель уже сказав, що ті <a href="http://tyzhden.ua/News/49908">європейські політики</a>, які все ж наважаться відвідати Україну під час Євро-2012, «мають бути обережними, щоб не стати вболівальниками режиму… Якщо ви маєте сумніви, то не слід їхати до цієї країни». Ця партія входить до складу групи європейських соціалістів у Європарламенті, яка ще донедавна була партнером Партії регіонів і намагалася відстоювати її позицію під час конфліктних ситуацій у європейських інституціях. Читайте також: <a href="http://tyzhden.ua/Politics/49369">Жорстоке поводження Януковича з Тимошенко символізує гниле правління, яке Європа більше не може ігнорувати</a> НЕАДЕКВАТНІСТЬ Роль блазнів у цій ситуації випало виконувати працівникам українського МЗС, котрі змушені заперечувати очевидні факти, часто провокуючи ще більш різкі меседжі з ЄС. Зокрема, директор департаменту інформаційної політики МЗС Олег Волошин попросив не сприймати відмову європейських політиків від участі у саміті глав держав Центральної Європи як демарш. «Газетною качкою» було названо інформацію про можливу відмову від візиту на Євро-2012 канцлера Німеччини Ангели Меркель. У відповідь на що 30 квітня прес-секретар уряду ФРН Георг Штейтер не лише підтвердив інформацію про можливий бойкот нею чемпіонату, а й наголосив, що взагалі «будь-який візит до України залежатиме від долі Тимошенко та дотримання прав і свобод людини». 1 травня представник України в ЄС Костянтин Єлісєєв заявив, що заклики бойкотувати Євро-2012 «переводять політичний діалог на мову ультиматумів». Однак він так і не дав відповіді на запитання, як мають поводитися європейські лідери в ситуації, коли нинішнє українське керівництво неодноразово демонструвало, що цивілізованої мови не розуміє. Натомість українське МЗС оприлюднює заяви у стилі радянської пропаганди: «Атака на велику мрію підриває шанс колишніх членів соціалістичного табору довести, що за економічним, людським, науковим потенціалами вони вже готові з боржників Європи перетворитися на нові двигуни її розвитку». У Києві вирішили перейти від захисту до нападу, звинувачуючи європейських політиків у «зневазі до мільйонів українців»: МЗС стверджує, що заклики до бойкоту чемпіонату на практиці означатимуть підрив іміджу грандіозної спортивної події й спричинять збитки для інтересів мільйонів пересічних українців, які голосують за різні партії або взагалі не цікавляться політикою. Микола Азаров намагається «<a href="http://tyzhden.ua/News/49803">перекласти з хворої голови на здорову</a>» та переконує, що європейці «весь наш народ, нашу країну хочуть принизити». Проте в ЄС уже розробляють альтернативні стратегії, які б продемонстрували українцям, хто став між ними та ЄС, і відкрито називають прізвища. Зокрема, міністр закордонних справ Швеції, країни яка поряд із Польщею була одним із лобістів ініціативи Східного партнерства й укладення Угоди про асоціацію між Україною та ЄС, Карл Більдт після зустрічі зі своїм німецьким колегою Гідо Вестервелле прямо заявив: «Ми хотіли б закликати президента Януковича, щоб він розблокував європейське майбутнє народу та української нації. Адже саме він його блокує... Ми зацікавлені в поверненні України до Європи, з цієї причини і хочемо допомогти Тимошенко». Канцлер Ангела Меркель під час зустрічі із депутатами буднестагу від ХДС обговорювала можливість того, що замість бойкотувати чемпіонат, політики країн ЄС мають таки поїхати до України, але на стадіоні уникати трибун для високопоставлених гостей, а приєднатися до простих людей на звичайних трибунах. Це було б видимим дистанціюванням від уряду Януковича і символом єднання з українським народом. А міністр закордонних справ ФРН Ґідо Вестервелле навіть попередив, що під час чемпіонату Європи з футболу «політики, спортсмени, ЗМІ та вболівальники не змарнують можливості засвідчити своє ставлення до порушень прав людини в Україні». У будь-якому разі вже очевидно, що сподівання, які Банкова покладала на Євро-2012, причому як макроекономічні, так і іміджеві та політичні, не виправдовуються. Понад те, в європейській громадській думці Віктор Янукович перетворюється на одіозну постать на кшталт тих, якими свого часу стали Слободан Мілошевич, Муаммар Каддафі чи Аляксандр Лукашенка, і позбутися відповідного негативного іміджу через певний час буде вже неможливо навіть за великого бажання. Водночас хай частково й вимушена, проте неочікувано гостра, а найголовніше – прогресуюча реакція європейських політичних еліт на ігнорування вимог щодо звільнення та повернення до активного політичного життя репресованих опозиціонерів, має виконати ще й роль попередження про неприйнятність керованого сценарію парламентських виборів, що відбудуться восени, і дати уявлення про можливий масштаб реакції ЄС. Читайте також: <a href="http://tyzhden.ua/Politics/49367">Бандитське самодержавство Віктора Януковича рухається в небезпечному напрямку</a> БАЛАНСУВАННЯ НЕМОЖЛИВЕ Складається враження, що в оточенні Януковича вперто ігнорують той факт, що неможливо гратися у «самодостатність на міжнародній арені» фактично найбіднішій європейській країні, влада якої діє методами Лукашенки та має підтримку менше 20% населення. Або хтось впливовий у цьому оточенні добре відпрацьовує заробітну плату сусідньої держави і вміло штовхає свого формального керівника у прірву. Річ же не в чемпіонаті, який відбудеться й забудеться, а в тім, що ізоляція Януковича і небажання подавати руку залишиться. (Між іншим, капітан збірної Німеччини з футболу Філіпп Лам уже закликав президента УЄФА Мішеля Платіні чітко задекларувати свою позицію щодо ситуації в Україні, оскільки сам він «дуже серйозно поміркував» би перед тим, як подавати руку Януковичу, якби той з’явився на котромусь із матчів.) Спроби маніпулювати європейцями, вдаючись до цинічних заяв про «незалежність української судової чи правоохоронної систем від виконавчої влади» або шантажуючи їх зміною зовнішньополітичного курсу, успіху не мали. ЄС не потрібен «свій Лукашенка». <a href="http://tyzhden.ua/News/49976">Авторитарна еволюція</a> президента Януковича виявилася такою очевидною та навіть демонстративною, що ігнорувати її європейський політикум не може, навіть за великого на те бажання, адже, на відміну від України, у справді демократичних суспільствах залежність від громадської думки є усталеною нормою життя будь-якого політичного лідера. З огляду на це подальшими кроками, зважаючи на розвиток подій, можуть таки стати і більш «прикладні» санкції. Причому ізоляція на західному напрямку відбувається на тлі фактично заморожених відносин із Росією. Понад те, з Москви по Януковичу було завдано кілька ударів. По-перше, там уже засудили поводження із політичними опонентами, яке назвали надто компроментуючим навіть для країни, як висловився Мєдвєдєв, із «багатими тоталітарними традиціями». По-друге, поряд із Німеччиною Росія уже запропонувала лікувати Тимошенко на своїй території. Крім того, в РФ наполегливо повторюють, що жодного злочину в діях Тимошенко під час укладання газових угод не було скоєно, а тому її засудження є невиправданим. Уже понад два роки минуло від перших Харківських угод, проте бажаного перегляду газових контрактів так і не відбулося. Тим часом, оглядачі небезпідставно очікують активізації натиску Путіна під час чергового президентського терміну. Зважаючи на зростання невдоволення всередині Росії та відсутність перспектив поліпшення соціально-економічної ситуації, зовнішньополітична експансія залишатиметься для російського президента єдино можливим аргументом для утримання влади. Водночас рівень підтримки Януковича серед проросійського електорату постійно зменшується, звільняючи дедалі ширший простір для появи нового, зорієнтованого на Москву та більш контрольованого Кремлем проекту. За таких обставин ізоляція режиму Януковича, з боку ЄС та США, що набирає обертів, робитиме його ще більш уразливим до російського тиску, однак усвідомлення цього навряд чи вплине на політику західних держав. І причина та сама: нинішнього українського президента дедалі менше сприймають там як прийнятного партнера. Тож проросійський дрейф провокуватиме не змагання за нього з Москвою, а пошук шляхів його усунення, як перешкоди у відносинах із Україною. Останнім часом оглядачі дедалі частіше ведуть мову про те, що на заваді ухваленню раціонального рішення про пошук компромісу із цивілізованим світом стоять особливості психології президента Януковича та його найближчого оточення, яке звикло діяти «по понятіях» і побоюється виглядати в такій ситуації слабкими в середовищі своїх. Мовляв, піддався тиску, проявив слабкість –більше не може бути «головним». Проте в такому разі актуалізується проблема не лише неадекватності (оскільки тиск ЄС посилюватиметься, а справжнє співвідношення сил нікуди не зникає), а й психологічної несумісності українського очільника та європейських політиків. Натомість відповідний психотип штовхає його до путінського середовища, для якого відповідна психологія є близькою та зрозумілою. А перед Україною в контексті реставраційного проекту нового-старого російського президента може незабаром постати дилема Путін чи Янукович? Причому фігура російського лідера для лояльно налаштованої щодо Росії частини населення, справді, може виявитися прийнятнішою альтернативою порівняно з чинним гарантом. Читайте також: <a href="http://tyzhden.ua/Politics/48597">Українська влада змушена пожинати плоди свого репресивного іміджу</a> ПРОБЛЕМА АЛЬТЕРНАТИВИ Тому життєво важливо, щоби після усунення режиму <a href="%D0%BC">Януковича</a>, саме опозиція заповнила вакуум, що виникне в країні. До того ж не за допомогою механічного заміщення влади, а запропонувавши якісне оновлення країни, адекватне очікуванням Європи. В протилежному випадку може постати загроза, що разом з конструкцією донецької влади завалиться і конструкція держави. Проблема ж полягає в тому, що у нинішньому вигляді опозиція до цього не готова. Бракує усвідомлення необхідності демонтажу сформованої в пострадянський час олігархічно-монополістичної суспільної моделі, яка поєднується із різнорівневою правовою системою, за якої для одних закони одні, а для інших – інші. Замість впливати на підвищення рівня політичної культури населення, готувати його до відповідальності за своє майбутнє та громадської самоорганізації й активності, триває тиражування популістських гасел і месіанських, патерналістських ілюзій про те, що достатньо просто поставити при владі правильного і доброго царя та що кілька надзвичайних людей своєю професійністю та високими моральними якостями здатні компенсувати ефективні механізми. Немає не лише чіткого плану першочергових заходів на перші 10, 100 та 500 днів після здобуття нинішньою опозицією влади, а й готовності опозиціонерів підтримувати і виконувати його незалежно від того, хто у відповідний час очолюватиме уряд, парламент чи те або інше міністерство. НЕ БУТИ ЗОВНІШНІМ СПОСТЕРІГАЧЕМ Зі свого боку європейські лідери не мають обмежуватися констатацією проблем, авторитарного відкату та невідповідності української еліти власним очікуванням і тим завданням із модернізації та реальної європейської інтеграції, які <a href="http://tyzhden.ua/Politics/48597">стоять перед Україною</a>. Їм слід чітко визначити власну готовність надати всебічну підтримку тим політикам, які засвідчать свою зрілість до проведення кардинальних перетворень в Україні, щоби не було повторено помилок і знову не змарновано шансу, як це уже сталося у 2005–2006-му. Вони мають усвідомити, що в транзитному суспільстві, яке за інерцією постійно затягує назад у совок, підтримка здорових сил більшістю люмпенізованого суспільства не може бути тривкою й те, що в разі відсутності незворотних змін за порівняно короткий відтинок часу, розчарування знову може призвести до реваншу реакційних сил, як це вже відбулося у 2006 та 2010 роках. Водночас потрапляння України в орбіту авторитарного проекту Путіна означатиме не лише крах політики Східного партнерства, а й посилюватиме привабливість російської моделі в деяких країнах колишнього соцтабору, а тому заохочуватиме Кремль до експансії уже в межах охопленого кризою ЄС. Читайте також <a href="http://tyzhden.ua/World/49946" target="_blank">Жан-Домінік Жуліані: “Правової держави в Україні немає”</a> http://tyzhden.ua/Politics/49779Не зупинятися: приватна компанія на шляху до Міжнародної космічної станціїhttp://tyzhden.ua/Society/49812http://mobile.tyzhden.ua/Society/49812Суспільствоinfo@tyzhden.ua (The Economist)Sun, 13 May 2012 15:20:00 +0300Коли шість років тому американська космічна агенція НАСА оголосила про бажання передати доставку вантажів на Міжнародну космічну станцію (МКС) приватному секторові, у багатьох це викликало лише іронічну посмішку, мовляв, усе то лише фантазії Коли шість років тому американська космічна агенція НАСА оголосила про бажання передати доставку вантажів <a href="http://tyzhden.ua/News/32096">на Міжнародну космічну станцію</a> (МКС) приватному секторові, у багатьох це викликало лише іронічну посмішку, мовляв, усе то лише фантазії. Але вчорашня вигадка стала нині реальністю, і приватне підприємство завзято будує ракети саме для цього, а згодом і для доправляння на орбіту астронавтів. Одна з провідних фірм у цій галузі SpaceX вже має у своєму активі низку успішних пусків (щоправда, є і кілька невдач) власних ракет Falcon. Цього місяця вона спробує здійснити своє поки що найамбітніше завдання: рандеву з космічною станцією. Читайте також: <a href="http://tyzhden.ua/Society/26703">Кінець програми Space Shuttle і занепад сучасної цивілізації</a> Якщо все йтиме за планом, то з мису Канаверал у Флориді 19 травня буде запущено безпілотний космічний корабель-капсулу Dragon, який виведе на орбіту ракета Falcon 9. Провівши там три доби, він ляже на траекторію, що наблизить його до станції, і почне складний орбітальний танець, щоб дозволити компанії SpaceX і астронавтам на борту МКС перевірити комунікації та системи маневрування капсули. Якщо все працюватиме як слід, Dragon підійде до станції впритул. Астронавти на її борту захоплять капсулу рукою-роботом і пристикують до МКС. Таким чином, відбудеться перший приватний вантажний рейс на орбіту. І НАСА, і SpaceX наголошують, що це буде радше випробувальний політ, ніж повноцінна операція. Хоча Dragon (який від самого початку планували для того, щоб у майбутньому перевозити астронавтів) і нестиме на борту вантаж, там не буде нічого надзвичайно важливого або незамінного. Попри те, за словами Майка Ґолда з компанії Bigelow Aerospace (яка планує будувати надувні космічні станції), запуск корабля SpaceX цілком можна назвати «найважливішим днем для приватних космічних польотів». ГОРДІСТЬ І УПЕРЕДЖЕННЯ Звичайно, від успіху запуску залежить дуже багато. Наприклад, гроші: поки що НАСА виділила компанії SpaceX майже $400 млн на розробку ракети й капсули. Інвестори фірми включно з її засновником Елоном Маском (який заробив свої статки, створивши електронну платіжну компанію PayPal) уклали ще сотні мільйонів. Якщо все пройде гладко, то SpaceX зможе підписати контракт на 12 комерційних вантажних рейсів до МКС <a href="http://tyzhden.ua/News/49967">вартістю $1,6 млрд</a>, не виключено, ще до кінця цього року. Не обійшлося й без національної гордості. Після закриття торік програми «космічних човників» Америка, яка оплатила найбільшу частину зі стомільярдної вартості МКС, залишилася без власних засобів для виходу на орбіту станції. Щоб доправити туди вантажі, їй доводиться розраховувати на росіян, європейців або японців. Лише ветеран-корабель «Союз», що належить РФ, може брати на борт астронавтів. За цю послугу Москва щороку виставляє Вашингтону рахунок на суму $450 млн. Наступний космічний корабель НАСА, який зможе транспортувати людей, буде готовий не раніше ніж 2020-го. Успішні доправлення вантажів були б важливим кроком на шляху до наступної мети агенції: використання приватних фірм для перевезення також і астронавтів. Але, певно, найважливіший чинник – що успіх SpaceX зможе показати: і невелика приватна компанія здатна зробити те, що досі було прерогативою лише великих держав. Читайте також: <a href="http://tyzhden.ua/Economics/20723">Українсько-бразильський серіал</a> З одного боку, в приватних космічних польотах немає нічого нового. НАСА ніколи не будувала ані ракет, ані космічних кораблів, доручаючи займатися власне конструюванням і виготовленням приватним підрядчикам на зразок Boeing або Lockheed Martin. Цього разу відмінність у тому, як саме розподіляють кошти. Раніше контракти укладали за схемою «витрати-плюс». НАСА обіцяла оплатити всі видатки, необхідні для будівництва ракети, плюс гарантований прибуток. А тепер SpaceX та її конкурентка в галузі вантажоперевезень Orbital Sciences отримують фіксовану суму. <a href="http://tyzhden.ua/News/30370">НАСА</a> виділяє їм певний бюджет, а всі ризики від його перевищення лягають на самих підрядчиків. Агенція сподівається, що за таких умов контрактної дисципліни компанії зможуть різко знизити собівартість виходу на орбіту. SpaceX уже пожинає плоди зауваження, зробленого торік урядовцем із КНР: той сказав, що вартість запуску в цієї фірми найнижча у світі й китайським виробникам ракет годі з нею рівнятися. І все ж таки SpaceX (та й сама ідея приватних космічних польотів) має чимало опонентів. Ніл Армстронґ і Юджин Сернан (відповідно перший і останній астронавти, які побували на Місяці) одні з тих, хто сумнівається в здатності приватного сектору впоратися з таким завданням. Є незгодні й у Конгресі, де НАСА вважають ласим шматком для багатьох сенаторів і представників, у чиїх виборчих округах розміщені підприємства космічної галузі. Минулого місяця Сенат запропонував уряду виділити $525 млн на програму доправляння екіпажів на космічну станцію з використанням комерційних ракет. Палата представників запропонувала $500 млн. В обох випадках сума менша на добрі $830 млн, які від імені НАСА попросив президент Барак Обама. Занепокоєння викликає пропозиція Комітету з асигнувань Палати представників, згідно з якою НАСА повинна скоротити кількість конкурентів для своїх контрактів із транспортування екіпажів від чотирьох (SpaceX, Boeing, Blue Origin і Sierra Nevada) до одного. Зі свого боку, НАСА здається спокійною і впевненою. Травневі випробовування – це злиття двох раніше запланованих окремих операцій. Успіхи SpaceX так вразили агенцію, що вона дала торік «добро» на їх об’єднання. Але ракетна наука – справа нелегка. Хто не вірить, нехай запитає північних корейців, чиї останні три запуски всі <a href="http://tyzhden.ua/News/47448">закінчилися невдало</a>. Із різних причин старт, призначений спочатку на 7 лютого, вже кілька разів переносили на пізніше, зокрема й через проблеми з комп’ютерним забезпеченням ракети-носія Dragon, виявлені в останній момент. Читайте також: <a href="http://tyzhden.ua/Society/16889">Впритул до Сонця</a> <a href="http://www.economist.com/">© 2011 The Economist Newspaper Limited. All rights reserved</a>  Переклад з оригіналу здійснено «<a href="http://tyzhden.ua/">Українським тижнем</a>», оригінал статті опубліковано на <a href="http://www.economist.com/">www.economist.com</a> http://tyzhden.ua/Society/49812Створений для швидкостіhttp://tyzhden.ua/Travel/49811http://mobile.tyzhden.ua/Travel/49811Подорожіinfo@tyzhden.ua (Максим Кідрук)Sun, 13 May 2012 11:39:00 +0300У Намібії допомагають вижити гепардам, не здатним пристосуватися до життя на волі Намібія – одна з найменш густонаселених африканських країн. Її людність налічує лише 2,1 млн осіб, хоча за територією держава більша, ніж Україна. Тут можна їхати авто цілісінький день і не побачити жодної будівлі, та й зустрічних машин за весь час виявиться дві-три. <a href="http://tyzhden.ua/Travel/22448">Незаймані простори</a> й відсутність великих промислових підприємств зберігають чудові умови для дикої природи. Фактично Намібія – це щось на кшталт великого заповідника. Слони, жирафи, зебри, антилопи трапляються на кожному кроці. Часом доводиться подовгу сигналити, аби стадо безтурботних спрингбоків чи родина з кількох жирафів зійшли з траси й дозволили автомобілю проїхати. Намібію заслужено вважають однією з найкращих на континенті країн для «зеленого» туризму. Читайте також: <a href="http://tyzhden.ua/Travel/41543">Як ми шукали левів і ледве втекли від слонів</a> ФЕРМА-ПРИТУЛОК За 200 км на північ від Віндгука, столиці держави, є містечко Отживаронго. Фактично це одна вулиця з автозаправкою, супермаркетом, двома гестхаузами й кількома житловими будинками. Відразу за Отживаронго ґрунтова дорога повертає на схід і через 44 км впирається у вивіску «Фонд збереження гепардів» (Cheetah Conservation Fund). «Колись тут була скотоферма, – розповів мені працівник установи Чарльз Ґаїнгоб, – але згодом власник, перейнявшись долею тварин, переробив її на дослідний центр». «Ми не розводимо гепардів. Ці коти майже не розмножуються в неволі, – веде мову далі Чарльз. – У нашій фундації утримують звірів, які з певних причин не можуть жити на волі. Котрогось із них поранили фермери чи збила вантажівка, а іноді нам приносять кошенят, мати яких потрапила в пастку й загинула. Ми не можемо навчити малюків полювати (на це здатна лише самиця), і гепарди залишаються в нас. Звірі не сидять у клітках. Їм відведено чималу територію, де вони вільно рухаються. Науковці мають змогу досліджувати хижаків в умовах, максимально близьких до природних». Гепард, як відомо, – найпрудкіша тварина <a href="http://tyzhden.ua/Publication/2328">на Землі</a>. Цей представник котячих створений для швидкості: в тілі немає підшкірного жиру, маленька голова, округлі вуха й важкий хвіст мовби навмисне спроектовані для найкращого аеродинамічного обтікання. Гепард – єдиний кіт, що не втягує кігтів. Вони повинні бути завжди напоготові до спурту. Крім того, у скелеті цього знаменитого бігуна відсутні ключиці. Кістки передніх лап кріпляться до решти кістяка лише м’язами (коли тварина лежить на землі, плечі майже торкаються одне одного). Завдяки цій особливості гепард здатен повертати й маневрувати на дуже великих швидкостях. На відкритій місцевості дорослий звір розвиває швидкість 105–110 км/год (і з нею може промчати 300–400 м). Цього достатньо, щоб за лічені секунди наздогнати будь-яку антилопу. Щоправда, за такий темп доводиться розплачуватися. Під час спурту серце гепарда не встигає виштовхувати кров. Як наслідок – її температура зростає від 37° до немислимих 41°! Наздогнавши жертву, плямистий переслідувач збиває її з ніг, перекушує горлянку, після чого мусить добрячих півгодини відлежатись – охолонути. У цей час тварина абсолютно безпорадна, настільки втомлена, що не може відстояти своєї здобичі. З цього часто користаються леви, гієни, леопарди, шакали й навіть хижі птахи. Читайте також: <a href="http://tyzhden.ua/Travel/46785">Пішки понад Амазонкою за два з гаком роки</a> ЗАРЯДКА ДЛЯ КОТЯЧИХ Щоб звірі не закостеніли, працівники фонду влаштовують для своїх підопічних регулярні пробіжки, так звані cheetahs running, «біги гепардів». Кожен охочий, заплативши 400 намібійських доларів (приблизно 410 грн), може долучитися до дійства. Воно відбувається лише раз на день (якщо немає дощу), рано-вранці. На територію, якою ганяють тварин, допускають не більше ніж чотири-шість осіб. Правила поведінки під час безпосереднього контакту з гепардами прості: не присідати (завжди бути вищим за кота) й – найголовніше – не бігти. Відомо, що інстинкт примушує цих котячих переслідувати рухомий об’єкт. Байдуже, який саме. Тож за відсутності антилоп ним може бути… звичайна ганчірка. Клапоть тканини прив’язують до довгої мотузки, яку пропускають крізь спеціальні кільця, вкопані в ґрунт. Кінці останньої з’єднують, після чого її запускають у спеціальний апарат, який тягне її з великою швидкістю. Мотузка, наче змія, суне землею, разом із нею по траві прошмигує ганчірка, привертаючи увагу гепардів. Ті, підкоряючись інстинкту, починають переслідування. Набігавшись, тварини влягаються на моріжок і відпочивають. Якщо після гонитви вони в доброму настрої, відвідувачам дозволяють їх погладити. Це буває не вельми часто. Про свій внутрішній спокій гепард повідомляє так само, як і свійська кицька: мурчанням (щоправда, значно голоснішим). Гепарди – єдині з великих котів, які вміють муркотіти. У світі цих звірів лишилося близько 12 тис. (<a href="http://tyzhden.ua/Travel/30354">в Азії</a> вони зникли ще в 1960-х). Для порівняння: леопардів існує майже 40 тис., а левів – 120 тис. із гаком. Учені побоюються, що вимирання цих бігунів завдасть непоправної шкоди всій екосистемі. Річ у тім, що гривасті «царі», як і гієни та багато інших начебто хижих тварин, – вельми посередні мисливці. Успішність полювання левів оцінюють як 1:10. Себто лише єдине полювання з десяти закінчується вдало. Живлячись тільки своєю здобиччю, вони давно поздихали б із голоду. Ці велетні, як і гієни, їдять переважно падло. Гепарди – значно кращі ловці. Вони наздоганяють обрану жертву в дев’яти випадках із десятка. Ось тільки після шаленого пришвидшення не мають сил за неї боротися. Крім того, через особливу будову зубів їдять тільки нутрощі (серце, шлунок, печінку), а самої туші не чіпають. Таким чином, ці хижаки мимоволі «підгодовують» багатьох інших представників фауни, і їхнє зникнення майже напевне спричинило б вимирання видів, які пожирають мертвечину. ЯК РОЗРІЗНИТИ ГЕПАРДА Й ЛЕОПАРДА? Ці коти практично однакові за розмірами й тілобудовою. Основною відмінністю є чорні плями на шкурах. У гепарда вони суцільні, у леопарда – на спині – у вигляді кружалець. Якщо ж немає змоги роздивитися хребет хижака, дізнатися, хто перед вами, допоможе писок. Гепард – денний мисливець. На його морді чітко видно дві чорні смуги, що тягнуться від очей до кутиків рота. Їх називають «слідами від сліз». Ці відзнаки захищають очі від сонячного блиску, здатного засліплювати звіра під час полювання. Леопард полює лише вночі, тож таких ліній на морді не має. ЩО ЩЕ ПОДИВИТИСЯ? Можна порадити <a href="http://tyzhden.ua/Travel/35065">відвідати пустелю</a> Наміб із дюнами 300-метрової висоти, каньйон Фіш-Рівер – другий за величиною після Великого у США, національний парк «Етоша», національний парк «Берег Скелетів», метеорит Гоба та алмазні копальні. Читайте також: <a href="http://tyzhden.ua/Travel/26850">Бумеранг повертається</a> http://tyzhden.ua/Travel/49811Незнаний масштаб: Тарас Філенко про дослідження народного мелосу Миколою Лисенком та його вплив на світовий музичний процессhttp://tyzhden.ua/Culture/49806http://mobile.tyzhden.ua/Culture/49806Культураinfo@tyzhden.ua (Олена Чекан)Sun, 13 May 2012 10:01:00 +0300Книжка-альбом «Світ Миколи Лисенка. Національна ідентичність, музика і політика України ХІХ – початку ХХ століття» оповідає не лише про творчість і життя композитора, а й про діяльність його cучасників Книжка-альбом «Світ Миколи Лисенка. Національна ідентичність, музика і політика України ХІХ – початку ХХ століття» оповідає не лише про творчість і життя композитора, а й про діяльність його cучасників. Видання присвячене цілій епосі, в якій творили <a href="http://tyzhden.ua/News/15672">Михайло Драгоманов</a>, Леся Українка, Іван Франко, Соломія Крушельницька, Олена Пчілка, Михайло Старицький, Кирило Стеценко, Іван Нечуй-Левицький, Марія Заньковецька, Гнат Хоткевич і багато інших. Тут уперше опубліковано велику кількість спогадів, листів, архівних матеріалів і фотодокументів. Тиждень поспілкувася зі співавтором книжки, доктором філософії, етномузикологом і музикантом Тарасом Філенком. Читайте також: <a href="http://tyzhden.ua/History/45487" id="ctl00_ContentPlaceHolder1_OtherPostListControl_GridView1_ctl11_hl1">Як відзначали ювілеї Миколи Лисенка у першій половині ХХ століття</a> У. Т.: Що надихнуло вас на написання книжки про засновника української класичної музики? – Ідею підказав син Миколи Лисенка, Остап. Нею перейнялася моя мати, Тамара Булат. У той час, а це кінець 1960-х років, архівні документи, ноти, рукописи – тобто всі матеріали, пов’язані з ім’ям композитора, зберігались у скринях у невеличкій кімнаті на другому поверсі Київської консерваторії – його меморіальному кабінеті, де працювали Остап Лисенко з дружиною, а пізніше – й моя мама. Саме там і тоді зародився задум книжки. Син Лисенка зауважував, що оточення батька завжди було під знаком питання в радянські часи. Може, тому видання мало такий довгий шлях до виходу в світ, адже багато імен у ньому – це митці, про яких раніше навіть згадки не було. Пам’ятаю, коли я подорослішав, мамині друзі давали мені на одну ніч невідомі знімки зі спецфондів, заборонені радянською цензурою як «<a href="http://tyzhden.ua/History/38335">буржуазно-націоналістичні</a>». Я робив у ванній кімнаті вночі десь по 20–30 фотокарток, що нині увійшли до книжки. Згодом ми збирали матеріал не тільки в Україні, а й в архівах Польщі, Америки, Канади, Чехії, Болгарії, Австрії, Росії. Уперше за всю історію музикознавства нам вдалося представити й опублікувати повний список творів Лисенка, що може охопити 40-томне видання. Чимало музичних праць зберігалися в архівах і не були належно досліджені. Писалася книжка майже 40 років. У. Т.: У своєму творінні ви долучили Лисенка до когорти етномузикологів. У чому полягає внесок композитора у вивчення народних традиційних музичних культур? – Микола Лисенко – не тільки український композитор, а й діяч світового масштабу. Він уособлював у власній творчості три потужні струмені європейської культури: німецької музики – через своїх викладачів Іґнаца Мошелеса – друга Бетховена та Шопена, Карла Рейнеке – учня Мендельсона й Шумана, російської – Рімского-Корсакова, Чайковского та Мусорґского – й автентичної поліфонії українського музичного фольклору в поєднанні з духовним надбанням Бортнянського, Веделя та Березовського. Лисенко мав колосальний вплив на західну етномузикологію, був постійно в контакті з чеськими, словацькими, болгарськими та французькими композиторами й знавцями народного мелосу. Його авторитет у тогочасному музичному світі був беззаперечний. Недаремно Жан-П’єр Тьєрсо пересилав на перегляд Лисенкові свою працю, присвячену французькій народній музиці. Микола Лисенко докладав колосальних зусиль до популяризації українського мелосу. Особисто влаштовував концерти-лекції в Петербурзі, Москві, Києві, у десятках міст України та за її межами, аби показати вітчизняну музичну культуру, про яку ніхто не знав. У. Т.: За життя Миколи Лисенка такого терміну, як «етномузикологія», ще не існувало. Які напрямки досліджує ця наука? – Так, це справді відносно нова сфера, що стала науковою дисципліною тільки 1950 року. Коли я закінчив курс етномузикології в Піттсбурзькому університеті, мене вона страшенно зацікавила. Мій колега – професор Акін Еюба з Нігерії, який працював у Німеччині й вивчав основоположні елементи цього напряму знань, – несподівано підказав мені, що засновником етномузикології був наш Лисенко. Це мене вразило, бо якось ніколи доти не спадало на думку. Етномузикологія – це музичний фольклор плюс <a href="http://tyzhden.ua/Publication/2402">величезний контекст </a>– антропологічний, соціологічний, теологічний, обрядовий, гендерний, навіть політологічний тощо. І термін цей уперше вжив не Яап Кунст 1950 року, як твердять енциклопедії, а Климент Квітка 1928-го, щó довів сучасний учений і фольклорист Ярослав Гарасим. Та оскільки Квітка все життя був переслідуваний, його праці не справляли такого впливу на музичну громадськість у той час. Згодом термін поширився на Заході, в Німеччині, Франції, Нідерландах. Коли на конференції в Кембриджі я виступив із тезою про Миколу Лисенка як основоположника етномузикології, там спершу були шоковані. Однак після певної паузи всі зааплодували. Читайте також: <a href="http://tyzhden.ua/Society/44948">Прихисток для музики</a> У. Т.: А в Україні хтось займається цим напрямом у контексті дослідження творчості Миколи Лисенка? – Думаю, що про це відомо порівняно невеликому колу вузьких фахівців. Нам потрібно виходити на зовсім інший рівень. Знаєте, як мені приємно, що англомовні вчені і просто читачі дуже серйозно сприйняли нашу роботу про Лисенка в контексті проблем національної ідентичності, політики й музики. Десь років п’ять-шість професор університету з Будапешта мені написав: «Читаю цілий курс політології за вашою книжкою і вважаю, що це найбільш об’єктивна подача політичної ситуації у Східній Європі». Я був вражений, бо цей аспект не основний у моїй книжці про Лисенка, хоча політика справді пронизує кожне слово митця і твір. Кожна акція його оточення в ті часи – політична. Згадаймо бодай шевченківські святкування – це була відповідь на чергові обмеження української мови та культури в Російській імперії. У. Т.: Західні читачі вашої книжки відзначили багато інформації про царську цензуру, про заборону української мови. А в одному закордонному інтерв’ю ви сказали, що спостерігаєте нині в Україні те саме. Поясніть, будь ласка. – Так, справді. Нині Україна незалежна, але в мене таке враження, що контрметоди проти нашої культури повторюються. Вона нині в такому стані, як була за Лисенка: не національна, а маргінальна субкультура етносу, принижена морально, політично й економічно. Українські дипломати на Заході скаржилися мені, мовляв, не мають що дарувати за кордоном, бракує <a href="http://tyzhden.ua/Culture/34551">культурного презенту</a>. В них є альбоми про Київ, Харків, Крим, Львів – і все. От я і вирішив віддати безкоштовно посольствам України за кордоном англомовну книжку про Лисенка, де йдеться про національну ідентичність. Зателефонував у Міністерство закордонних справ, реакції – жодної. У. Т.: Що плануєте робити для промоції ваших досліджень? – За два-три місяці ми з літературним редактором цієї книжки Ольгою Крекотень підготуємо англійською та українською мовами повний перелік творів Лисенка з анотаціями, видамо його й виставимо в інтернеті. Потім настане черга видання про невідомих композиторів, які працювали за межами України, лекцій, концертів, радіопередач. Що ж до книги-альбому про Лисенка, то я хотів би, аби кошти від її продажу повністю пішли на стипендії студентам, які займаються українською музикою. СЛОВНИЧОК Етномузикологія – наука фіксації, систематизації та дослідження народної музики. У XIX – на початку XX століття вивчення народних музичних джерел розпочалось одночасно з національним відродженням європейських народів і формуванням модерних ідентичностей. Значний внесок у становлення етномузикології зробили українські композитори Микола Лисенко та Філарет Колесса, угорці Бела Барток та Золтан Кодай, росіянин Ніколай Рімскій-Корсаков. 1955 року в США було засновано Міжнародну асоціацію етномузикологів. Читайте також: <a href="http://tyzhden.ua/Publication/3696">Абсолютний слух</a> http://tyzhden.ua/Culture/49806Форум об’єднаної опозиції: форма перемагає змістhttp://tyzhden.ua/Politics/49980http://mobile.tyzhden.ua/Politics/49980Політикаinfo@tyzhden.ua (Мілан Лєліч)Sat, 12 May 2012 19:10:00 +0300Опозиція намагалася довести, що має що запропонувати виборцям, окрім гасел про визволення політв’язнів. Вийшло не надто переконливо «Вони по-звірячому <a href="http://tyzhden.ua/News/48366">побили нашу Юлю</a>! Вона 20 днів голодувала, щоб привернути увагу світу на те, що відбувається в Україні!» - надриваючи голосові зв’язки, кричав зі сцени на Михайлівській площі Олександр Турчинов. Три тисячі делегатів Форуму об’єднаної опозиції кивали йому в знак згоди, прикриваючись від палючого сонця заздалегідь прихопленими парасольками. Час від часу натовп врізнобій починав скандувати «Юлі – волю!» та «Банду – геть!» - що інколи зливалось в зовсім недоречне на такому заході «Юлю – геть!» Кілька десятків молодих хлопців та дівчат-прапороносців не хвилювали ні Юля, ні «банда», лише спека та обіцяні за участь в мітингу 70 гривень – саме про таку суму йшлося в оприлюднених напередодні в мережі інтернет «гарячих передвиборчих вакансіях». Однак одягненої по формі «світлий верх – темний низ» (це було окремо обумовлено у «вакансіях») молоді було порівняно мало – переважну більшість публіки все ж складали делегати Форуму переважно середнього віку. Але в очі впадала повна відсутність на заході представників міліції – а це в сучасній Україні одразу збурює підозри в «несправжності» акції.   Хоча йти на штурм Банкової чи якось порушувати громадський порядок розімлілі делегати і не збирались, попри революційні заклики, які лунали зі сцени. «Ми будуємо єдиний фронт боротьби, який переможе - і звільнить Україну!» - далі надривався Турчинов. Розповісти про те, як саме опозиція збирається перемагати і звільняти, було доручено її  новітньому лідеру <a href="http://tyzhden.ua/News/49970">Арсенію Яценюку</a>. Його виступ тривав рівно сорок хвилин – з 10.05 до 10.45. За дивним збігом обставин, напередодні голова «Фронту змін» просив Перший національний організувати пряму трансляцію опозиційного Форуму саме на цей проміжок часу… Своєю промовою Яценюк, вочевидь, намагався розбити критику опонентів, які не втомлюються стверджувати, що окрім заклику «Юлі та Юрі – волю!» опозиція інших передвиборчих пропозицій не має. Головний «фронтовик» назвав сім першочергових кроків, які опозиція має намір зробити одразу після перемоги на виборах, в якій вона, звісно, не сумнівається. Насамперед планується скасувати чинний Податковий кодекс і запровадити «найпрозорішу систему оподаткування в Європі». Замість дорогого російського газу Україну обіцяно перевести на власні, дешевші джерела енергії. Згадав Яценюк і про боротьбу з корупцією, пообіцявши провести «антикорупційну люстрацію». «Заповідник колишніх та нинішніх чиновників «Конча-Заспу» Арсеній Петрович взагалі пообіцяв продати. Не обійшлося і без традиційних передвиборчих обіцянок суто матеріального характеру – в програмі опозиції передбачено «одномоментне збільшення пенсій в середньому на 334 гривні». Мінімальну зарплату обіцяно спочатку зрівняти з прожитковим мінімумом,  в перспективі – перевищити його вдвічі. Особливу увагу Яценюк приділив, звісно ж, «ліквідації монархії Януковича». Для досягнення цієї мети опозиція обіцяє провести політичну реформу (по суті – фактично повернути парламентсько-президентську форму правління), впровадити діючий механізм відкликання депутатів та імпічменту президента, зокрема шляхом референдуму. Вчергове закликавши звільнити з-за ґрат  <a href="http://tyzhden.ua/News/49479">Тимошенко та Луценка</a>, на що втомлені довгою промовою делегати відреагували бурхливими аплодисментами, Яценюк поступився місцем на сцені Миколі Томенку. Найцікавішим у його виступі був новий підхід до розподілу на «своїх» та «чужих». «Всі, хто не проти нас, з нами», - заявив Томенко. Як відомо, раніше опозиція сповідувала інший підхід: «хто не з нами, той проти нас». На жаль, з’ясувати, чи Томенко, звично для себе, висловив думку, яка йде врозріз з «лінією партії», чи ж бо остання зазнала певних змін, нам не вдалося – одразу по завершенню заходу Томенко кудись зник. А питання про «тих, хто не з нами» було на Форумі не останнім. Коли кореспондент Тижня задав Арсенію Яценюку питання про причини відсутності на заході Віталія Кличка, лідер «Фронту змін» зробив вигляд, що його не розчув. Натомість джерело Тижня в «Батьківщині» повідомило нам, що ще вчора Кличко обіцяв прибути на Форум. «Але у нього, як завжди, вночі щось сталося, і сьогодні зранку він був недоступний, а телефон свій взагалі вимкнув», - розповів наш співрозмовник. «Та Віталій у своєму стилі – наче з усіма разом, а в останній момент…ех…», - обмовився ще один опозиціонер, який випадково проходив поруч. Цікаво було поспостерігати ще за одним з тих, хто «поряд-не разом» з опозицією, лідером «Свободи» <a href="http://tyzhden.ua/News/46471">Олегом Тягнибоком</a>. Він зайняв місце у «глядацькому залі» поряд з нунсівцями Миколою Мартиненком та Олександром Третьяковим і особливої цікавості до того, що відбувалось на сцені, здавалось, не виявляв, доки сам не отримав слова.   Зійшовши на сцену, Тягнибок несподівано зашпортався і ледь не впав. «Та то все режим», - знайшовся він, викликавши аплодисменти аудиторії. Головний свободівець у кількох словах оприлюднив власний, вкрай короткий план «боротьби з режимом»: «Перше – усунути від влади Віктора Януковича, друге – подолати наслідки режиму Януковича, третє – не допустити реваншу <a href="http://tyzhden.ua/News/32727">режиму Януковича</a>». Отримавши порцію оплесків, Тягнибок спустився зі сцени і розчинився серед делегатів. Тим часом кореспондент «Тижня» вирішив переглянути матеріали папки, яку видавали усім акредитованим на заході представникам ЗМІ. На обкладинці – виконаний великими літерами напис «За Батьківщину» на червоно-чорному фоні. «Це на всю кампанію така символіка буде чи лише на сьогоднішню акцію?» - спитали ми у одного з бютівських політтехнологів. «Це тестовий варіант, подивимось, як народ сприйме, - відповів він і продовжив. – «Батьківщина» має два значення: партія, навколо якої об’єднується опозиція, і власне Україна. Салатовий колір «Фронту змін» ми відкинули, бо він не гармонує, натомість червоно-чорна гама – прояв національних традицій». Розібравшись з формою, ми перейшли до змісту. На кількох сторінках доброго мелованого паперу густо розсипались лозунги «гідних зарплат і пенсій», «правосуддя, доступного для кожного», «знищення корупції» та іншого «покращення» за версією опозиції. Конкретики, як і заведено в українській політиці, було вкрай мало. А назва опозиційної програми, «Справедлива держава. Чесна влада. Гідне життя» за рівнем своєї абстрактності взагалі нагадала нам новітні зразки агітпропу на зразок «нової економіки» від <a href="http://tyzhden.ua/News/44784">Наталії Королевської</a>.   З цих роздумів кореспондента Тижня вирвали аплодисменти, які пролунали на адресу останньої виступаючої – доньки Юлії Тимошенко Євгенії, чия досить пристойна українська мова без відчутного акценту здивувала багатьох.   <iframe allowfullscreen="" frameborder="0" height="315" src="http://www.youtube.com/embed/DeurtRw3rrQ" width="560"></iframe> Вона зачитала лист-звернення своєї мами до учасників Форуму, в якому екс-премєр дала опозиції кілька порад щодо дій після майбутньої перемоги – загалом вони перекликалися з «сімома кроками», озвученими до того Яценюком. «Я вірю в твою свободу. Я вірю, що ти скоро будеш рядом з нами», - додала Тимошенко-молодша вже від себе, маючи на увазі зрозуміло кого.    http://tyzhden.ua/Politics/49980Голоси непочутих: усна історія може стати потужним інструментом дерадянізаціїhttp://tyzhden.ua/History/49805http://mobile.tyzhden.ua/History/49805Історіяinfo@tyzhden.ua (Юрій Волошин)Sat, 12 May 2012 17:43:00 +0300Перетворення усної історії на окрему методику фахового пізнання розпочалося у 30–40-х роках ХХ століття у США й завершилось у 60–70-х, коли сталися кардинальні зрушення в гуманітаристиці, які спонукали до антропологізації цієї галузі науки Перетворення усної історії на окрему методику фахового пізнання розпочалося у 30–40-х роках ХХ століття у США й завершилось у 60–70-х, коли сталися кардинальні зрушення в гуманітаристиці, які спонукали до антропологізації цієї галузі науки. Така тенденція зумовила появу руху за «історію знизу» та пов’язаного з нею зацікавлення усною частиною останньої, що супроводжувалося зміщенням фокусу з життєписів видатних особистостей на минувшину простих людей та дискримінованих соціальних груп. Читайте також: <a href="http://tyzhden.ua/Society/49631">Міф про «Велику Вітчизняну» й синдром непам’яті</a> ВИКЛИК МІФОЛОГІЇ Науковці звернули увагу на те, що свідчення різних осіб про одну й ту саму подію ілюструють неоднакове її сприймання представниками окремих вікових, етнічних і соціальних груп. Доволі часто збережена в індивідуальній пам’яті минувшина буває відмінною від офіційного дискурсу. Як зауважив один із теоретиків напряму Пол Томпсон, «усна історія кидає виклик <a href="http://tyzhden.ua/History/40792">загальноприйнятим міфам</a> історії». В академічному середовищі окремих країн метод завойовував собі місце по-різному. Значною мірою через те, що досліджував реалії, котрі не залишили по собі достатньої кількості документальних джерел. Наприклад, у Великій Британії та Італії це були культура й спосіб життя робітничого класу, в Німеччині, де становлення усної історії мало місце дещо пізніше, ніж в інших країнах Заходу, – пережитий досвід нацистської диктатури. Попри початково маргінальний статус, підхід був тісно пов’язаний із суспільним життям і виконував важливу соціальну функцію. Значну роль у його запровадженні відіграла громадська активність самих учених, які намагалися впливати на суспільну ситуацію у своїх країнах і бачили в респондентах не лише об’єктів досліджень, а й партнерів, співтворців історичних наративів. Звідси залучення до досліджень різноманітних товариств любителів історії, студентів і школярів. Відтак у методу з’явилася ще й виховна функція. Значного поширення відповідна практика набула в Німеччині, де молодь активно залучали до вивчення травматичного досвіду нацизму. На основі матеріалів, зібраних під час реалізації цих проектів, створюють експозиції, виставки, радіо- й телепередачі, історичні документальні стрічки тощо. Таким чином, юнацтво не лише споживає історичний продукт, а й бере безпосередню участь у його формуванні. Читайте також:<a href="http://tyzhden.ua/History/49801">Як виживали українці в умовах війни</a> У НАШИХ РЕАЛІЯХ В Україну методика усноісторичних досліджень, як і більшість здобутків західної історіографії, прийшла тільки в 1990-х. Саме тоді взялися реалізовувати перші наукові проекти. Характерно, що започаткували їх західні науковці – Вільям Нолл та Борис Ґудзяк. Тематика цих досліджень пов’язана з трагедіями, що їх зазнали наші земляки. Зокрема, у 1992–1995-х було записано близько 400 інтерв’ю із селянами Центральної та Східної України, які <a href="http://tyzhden.ua/History/41237">пережили колективізацію</a>. Водночас розпочалася реалізація масштабного проекту, присвяченого підпільному етапу історії Української греко-католицької церкви. Подальший розвиток усної історії в нашій країні відбувався здебільшого в тому самому руслі: вивчення подій травматичного характеру. Упродовж останніх двох десятиліть ключові позиції посідала проблематика Другої світової війни, насамперед дослідження тих людських груп, які в повоєнний період були «позбавлені власного голосу»: остарбайтерів та в’язнів концентраційних таборів, чиї історії не зовсім уписувалися в офіційний радянський дискурс. Доволі часто такі ініціативи та їх фінансування походили від іноземних фондів і організацій. Зокрема, у 2005–2006 роках за ідеєю Німецького федерального фонду «Пам’ять і майбутнє» в Україні було реалізовано масштабний проект – записано понад 550 усних інтерв’ю колишніх остарбайтерів. У 2006–2007-му «Дахау-форум» поширив на Україну дію міжнародної програми «Імена замість номерів. Книга пам’яті в’язнів концтабору Дахау», в межах якої старшокласники й студенти взяли 60 інтерв’ю в його колишніх в’язнів і написали їхні біографії. У 2006–2007 роках Український центр вивчення Голокосту провів дві загальнодержавні літні школи «Голокост очима неєврейського населення (росіян, українців і кримських татар) на прикладі сіл Кримського півострова» й «Історія Голокосту на території Хмельницької області: свідки та ті, що пережили». Слухачі цих шкіл – школярі, студенти й випускники вишів – записали близько 100 інтерв’ю, які було передано до архіву центру. Поряд із проблематикою війни за допомогою усноісторичної методики в Україні вивчають й інші теми, зазвичай ігноровані академічною історіографією. Насамперед <a href="http://tyzhden.ua/History/44370">гендерну історію</a>. Такі дослідження започаткував центр «Спадщина», в якому 2003-го було упорядковано збірку «Усна жіноча історія. Повернення». В ній уміщено перекази українок віком 70–90 років із різних регіонів. У 2003–2006-му львівські науковці реалізували дослідний проект «Україна ХХ століття у пам’яті жінок», записавши 30 біографічних інтерв’ю із представницями старших поколінь у Львові, Харкові та Сімферополі. Читайте також: <a href="http://tyzhden.ua/History/45576">Визнанню злочинів комунізму перешкоджає різне трактування історії ХХ століття</a> ІНСТРУМЕНТ ПОДОЛАННЯ СОВКА Попри те що становлення усної історії в Україні відбувалося на багато років пізніше, ніж на Заході, воно мало доволі схожий сценарій. Для вітчизняних реалій також характерними є певне несприйняття й повільне визнання здобутків усної історії академічною спільнотою. Однак упродовж майже 20 років свого існування в нас цей метод, попри труднощі, здобував чимдалі більше визнання й поширення. Окрім фінансування важливою проблемою промоції такого роду досліджень є низька академічна культура багатьох науковців. Від аматорів-краєзнавців, які вважають, що проста розмова з учасником подій уже є застосуванням усноісторичної методики, до державних чиновників, які керують проведенням тих чи тих акцій зі збору свідчень, видаючи їх результати за усну історію. Втім, розвиток усноісторичних досліджень в Україні має колосальну перспективу. Це пов’язано значною мірою з дуже строкатим і багатим на події соціальним досвідом наших співвітчизників у новітню добу. Водночас живі висловлювання людей показують дещо інший ракурс сприймання подій, аніж той, який конструюють історики чи пропонують політики. Пережите й переосмислене в ході усних розповідей індивідуальне минуле вказує на те, що світ насправді значно складніший і багатогранніший, а не спрощений, яким зазвичай його подає <a href="http://tyzhden.ua/History/36111">офіційна пропаганда</a>. Крім того, як показує багатий закордонний досвід, насамперед німецький, цей метод є дієвим дидактичним інструментом. Залучення до усного інтерв’ювання учнів і студентів  виховує терпимість і толерантність у молодшого покоління. Це допомагає встановленню зв’язків між генераціями і якщо не передачі, то принаймні пізнанню досвіду старших людей. В українському вимірі задіяння юнаків та дівчат в усноісторичних проектах може бути потужним знаряддям відходу від спадщини тоталітаризму, без чого неможлива побудова цивілізованого громадянського суспільства. Саме дерадянізація, яку здатна, вочевидь, здійснити лише молодь, може стати антитезою до того необільшовицького дискурсу, який нині активно пропагує вітчизняна влада і який, спираючись на старі історичні міфи, часто перешкоджає засвоєнню нашим суспільством європейських цінностей. І усна історія в цій ситуації, поза сумнівом, має шанс добре послужити на благо суспільства. Педагогічний ефект У 1999–2009 роках громадською організацією «Дахау-Форум» (Dachauer Forum) був реалізований проект «Книга пам’яті в’язнів Дахау», в ході якого молодь виконувала основну роботу з інтерв’ювання й написання біографій колишніх в’язнів концтабору. З їх допомогою було поповнено експозицію музею і створено пересувну виставку, яку у 2007–2009-му роках показали у семи країнах світу. Читайте також: <a href="http://tyzhden.ua/History/49804">Людина-пригода: як війна змінює долі людей</a> http://tyzhden.ua/History/49805Ахіллесова п’ята Європи: Греція радикалізується, правлячі проєвропейці втрачають позиціїhttp://tyzhden.ua/World/49790http://mobile.tyzhden.ua/World/49790Світinfo@tyzhden.ua (Наталя Гуменюк)Sat, 12 May 2012 13:40:00 +0300Греки на парламентських виборах віддали голоси ліворадикальним та крайнім правим партіям і очікувано висловилися проти заходів суворої економії, запропонованих Євросоюзом. Під сумнівом – €130 млрд позики. Греки на парламентських виборах віддали голоси ліворадикальним та крайнім правим партіям і очікувано висловилися проти заходів суворої економії, запропонованих Євросоюзом. Під сумнівом – €130 млрд позики. Уперше після повалення режиму «чорних полковників» у 1974 році помітної більшості не здобула жодна із двох великих партій – ані права «Нова демократія», ані ліва ПАСОК. Обидві підписали меморандум про фінансову допомогу з Трійкою (ЄС, Європейським центробанком та Міжнародним валютним фондом). <a href="http://tyzhden.ua/News/49498">Результат виборів</a> виявився критичним не лише для грецької економіки, а й для стабілізації всієї єврозони. Інвестори знову налякані й заговорили про вихід країни із зони євро, а також про поширення кризи на Португалію, Іспанію та Італію. Консервативна «Нова демократія» набрала лише 18,8%  (у 2009-му – 33,5%), а за соціал-демократичну ПАСОК проголосували мізерні 13,2% виборців проти 43,9% три роки тому. Саме на ці партії влади греки покладають відповідальність за жахливу економічну ситуацію. Друге місце із 16,8% (52 голоси із 300) має коаліція лівих радикалів СІРІЗА, комуністи дістали 8,5%. Щойно створених крайніх правих «Незалежних греків» підтримали 10,6% виборців, а за відвертих неофашистів із партії «Золотий світанок» проголосувало 7% громадян. Формування коаліції за таких умов бачиться ризикованим, якщо не безперспективним. Тим часом радикали вже пропонують властиві їм популістські рішення: видворення із країни мігрантів, відмову від режиму економії тощо. Так, наприклад, ультраліва СІРІЗА наголошує: вона ввійде до парламентської коаліції за умови, якщо Афіни розірвуть угоди про кредити з ЄС та МВФ. Заяви такого роду вже б’ють по кредитних рейтингах країни й відповідно дестабілізують ситуацію в єврозоні. Читайте також: <a href="http://tyzhden.ua/World/35580">Греки повертаються до стоїцизму* </a> ЯК ГРЕКИ ІГНОРУВАЛИ ТРІЙКУ «Ми нічого не чекаємо від цих виборів. Це просто помста – помста владі, яка живила корупційну й бюрократичну систему, збагачувалася за рахунок тих, хто справді працював і платив податки. Це помста банкірам, Трійці, Євросоюзу, Меркель, які хочуть, щоб за всі біди розплачувалися прості греки. Тому більшість підтримала партії, які проти чинної угоди з ЄС. Нехай тут почнеться хаос, але гірше бути не може», – спокійно, але переконливо пояснює афінянин Вангеліс. Цього разу він підтримав СІРІЗА, яку вважають справжньою переможницею виборів. 37-річний лідер коаліції радикальних лівих Алексіс Ципрасу пообіцяв створили альтернативний уряд. Перемовини в країні, яка ніколи не мала коаліції, обіцяють бути непростими. Мій співрозмовник Вангеліс – лівий політичний активіст, один з організаторів грецької версії руху Оссupy – «Захопи Сінтагму!». За освітою фахівець у сфері ІT. Два місяці тому його звільнили – керівництво компанії довідалося, що Вангеліс готує проти них позов, адже півроку не отримував зарплати. У свої 28 він змушений знімати квартиру разом із трьома хлопцями, котрі останні два роки не працюють. За офіційною статистикою, кожен п’ятий грек непрацевлаштований, половина із них – молодь. За новим законом, допомога у зв’язку з безробіттям має зменшитися від €470 до €360 за місяць. Отримувати гроші можна лише впродовж півроку за умови, якщо доти 18 місяців людина працювала. <a href="http://tyzhden.ua/World/47969">Від початку кризи</a> більшість приватних компаній перестали укладати контракти, чимало громадян живе з тимчасових підробітків, тож на державні виплати не розраховує. «Нас рятує лише те, що держава нездатна змусити людей дотримуватися всіх законів, – продовжує Вангеліс. – Жоден із нас у цій квартирі не може сплачувати рахунки за електроенергію, тож ми цього й не робимо. Що нам за це може бути?!» При вході в їхній під’їзд справді помічаю стіл, завалений нерозкритими конвертами з рахунками. Здається, за світло не платить увесь будинок. Катаріна та Йоргос постійно мешкають у столиці, але на вибори жінка приїхала до батьків на острів Ітака, бо саме там зареєстрована в списках. Попередні три кампанії – на дільницю не ходила. Цього разу прийшла туди о сьомій ранку, щоб устигнути на пором і повернутися того самого дня до Афін, де голосує чоловік. Катаріна підтримала Екологічну партію, яка не пройшла в парламент. Насправді подружжю було байдуже, за яку із 32 партій віддати свій голос – головне не за тих, хто був біля керма останні 40 років, чи неонацистів. Їй – 34, йому – 36. Вони виняток серед своїх однолітків, адже обоє мають роботу. Дружина – перекладачка. Чоловік – технічний працівник на місцевому громадському телебаченні. Йоргос недолюблює журналістів, котрі, за його словами, впродовж десятиліть толерували все, що робив уряд, і стали частиною номенклатури, а найгірше – <a href="http://tyzhden.ua/News/44257">привчили населення</a> до того, що держава все зробить за людей. «Так і напиши: ці кляті вибори нічого не означають, – зі скепсисом каже Йоргос. – Важливіше, хто переможе у Франції. Греція – маленька країна на околиці Європи. Все вирішується в Берліні, Брюсселі чи Парижі. Красиві розмови про коаліцію, які триватимуть місяцями, – порожні балачки. Така сама нісенітниця, як і нав’язана західними медіа думка, ніби всі греки жили не по кишені, не платили податків. Бюрократи справді мали семигодинний робочий день. А я не один рік, наче кріпак, працював у приватному секторі 12 годин на добу, щоб заробити €820. Щодо податків, то ось цей будинок належить батькам Катаріни, але вони щомісяця мають платити €300 державі, якщо здаватимуть його туристам». Йоргос обіцяє: тільки-но почнуться заворушення, піде з дружиною на мітинги, але на громадську активність не сподівається: «Наші медіа вміють відволікати громадян. Скоро в Афінах відбудеться церемонія запалення Олімпійського вогню, потім починається літній спортивний сезон – Чемпіонат Європи з футболу, Олімпіада, а там уже й час відпусток». Читайте також: <a href="http://tyzhden.ua/World/24205">Інша грецька криза</a> НЕЛЕГАЛЬНА ОДІССЕЯ У часи економічної скрути в Греції побільшало випадків пограбувань і навіть убивств, скоєних мігрантами, яким офіційно заборонено працювати. Популістська риторика про «нелегалів-кримінальників, які крадуть дорогоцінні робочі місця», приводить до влади крайніх правих по всій Європі. Ось і в Греції <a href="http://tyzhden.ua/News/49214">питання про міграцію</a> стало одним із ключових під час цієї кампанії. За обмеження такої тенденції виступала і правляча «Нова демократія», і ще консервативніші «Незалежні греки». Найбільшим, хоча й очікуваним шоком став прихід у парламент відверто неонацистської партії «Золотий світанок», яка здобула 7% (0,29% у 2009 році). Її активістів звинувачують у фізичній нарузі над іноземцями, їхнє лого подібне до свастики, а члени політсили не заперечують своїх симпатій до Гітлера. Це не заважає грецьким правим екстремістам вимагати від німецького канцлера Анґели Меркель компенсації за окупацію під час Другої світової. БИТВА ПОКОЛІНЬ Софія, хоч і любить рідні краї, повернулася до Ітаки не з власної волі. В Італії вивчала італійську, німецьку й англійську, однак, повернувшись на батьківщину, роботи за фахом в Афінах не знайшла. Нині дівчина доглядає за будинком, який батьки влітку здають туристам. «Річ не лише в безробітті, а й у корупції. Мусимо зізнатися, ми самі винні в тому, що, наприклад, привчили хірургів отримувати додаткову винагороду («подяку») за кожну операцію. Для нас нормально, якщо батьки, котрі мають гроші і зв’язки, намагаються влаштувати дітей на роботу насамперед у державний сектор», – розповідає двоюрідна сестра Софії, Деметра. Вона обрала прагматичну професію – харчового технолога, але так само вже понад два роки по закінченні університету не може влаштуватися на роботу й мешкає з батьками. Західні медіа іронічно називають греків нацією підлітків, адже чимало з них і після університетів живуть з батьками й нерідко за їхній рахунок. Джорджії не до жартів. Їй 46. Утрьох, з 11-річною донькою, живуть на €450 – пенсію, котру отримує 67-річна мати жінки. Два роки тому Джорджія вступила до Комуністичної партії, яка, за її словами, «єдина захищає права робітників», а в день виборів погодилася бути спостерігачем. Ще 10–15 років тому узбережжя Ітаки, де лише 3 тис. жителів, лишалося незайманим. Сьогодні в селищах повно розкішних маєтків, чимало з яких стоять напівпорожні. «Це пам’ятники грецькій корупції, – переконує мене Космас, член молодої консервативної партії «Незалежні греки», яка виступає проти підписання угоди з ЄС. Студент-історик приїхав з Афін, щоб стати спостерігачем. – Дві партії, які весь час перебували при владі, заохочували людей брати величезні кредити й споруджувати ось такі вілли. Та дозволяли собі це лише наближені до політиків. Вони могли задекларували, що зводять маєтки не для себе, а для розвитку туризму, отримати частину грошей із Європейського фонду збереження культурної спадщини та ще й сплачувати менший податок. Тепер через кризу ці люди не здатні повернути й половини позиченого. Саме для того, щоб такі ось громадяни погасили свої борги перед великими європейськими банками, Євросоюз і дасть гроші для Греції. А мені від траншу не перепаде нічого». Космас – молодий консерватор, але його аргументи мало чим відрізняються від риторики лівих. Юнак категорично заперечує, що греки мало працювали, а в усіх національних бідах звинувачує іноземний капітал та <a href="http://tyzhden.ua/News/49625">економічну політику</a> Євросоюзу. Його 46-річний брат був менеджером в одній із великих міжнародних компаній, яка виготовляла газовану воду. Три роки тому його скоротили, а виробництво перевели до Македонії, бо там дешевша робоча сила. «Якщо чесно, мене мало турбує доля євро. Я їду вчитися до Лондона. На батьківщині мені робити нічого. Ми втрачене покоління. Дотації під час вступу ЄС, про які так багато говорять, нам не дісталися. Їх проїли наші батьки чи діди. Коли я вступав до університету, з дипломом магістра можна було сподіватися на зарплату €800–900. Сьогодні це €300–400. Менше, ніж урядова пенсія. Ось подивися, скільки тут на дільниці старих. Їм байдуже, їм нічого не треба. Їхньої пенсії не відберуть. І вони приходять і голосують за тих, за кого звикли голосувати останні 40 років», – нарікає Космас. Останні 40 років <a href="http://tyzhden.ua/News/47301">вибори у Греції</a> нагадували футбольний матч – хто кого: ПАСОК «Нових демократів» чи навпаки. Уперше до цієї боротьби долучилися нові учасники, ось тільки незрозуміло, за якими правилами грати далі. Саме ці нові правила греки сьогодні галасливо обговорюють у задимлених барах. Греція – прабатьківщина «демократії», але й поняття «олігархія», «корупція», «непотизм», «анархія» теж родом із цих країв. Читайте також: <a href="http://tyzhden.ua/World/34542">Вічний цикл грецьких боргів і дефолтів </a> http://tyzhden.ua/World/49790Жан-Домінік Жуліані: “Правової держави в Україні немає”http://tyzhden.ua/World/49946http://mobile.tyzhden.ua/World/49946Світinfo@tyzhden.ua (Алла Лазарева)Sat, 12 May 2012 09:50:00 +0300Фундація Роберта Шумана є одною з небагатьох європейських аналітичних структур, яка системно приділяє увагу українській тематиці. Її керівник — Жан-Домінік Жуліані — не раз особисто відвідував Україну. В інтерв’ю Тижню дослідник проаналізував ситуацією з дотриманням офіційним Києвом стандартів правової держави та виклав свою позицію щодо переслідувань представників попереднього українського уряду УТ: Пане Жуліані, “Фундація Шумана” та особисто ви не раз висловлювали критику стосовно політичних процесів в Україні, а нині щойно оприлюднили заклик до бойкоту Євро-2012... - Наша структура, засаднича мета якої — просування ідеї європейської інтеграції, - дійсно уважно стежить за подіями в Україні. Я був у Києві восени. Юлія Тимошенко, Юрій Луценко, Валерій Іващенко вже перебували за ґратами. Я зустрічався з багатьма дуже різними людьми, і я зрозумів, зокрема, під час розмови з одним із українських урядовців, що він не уявляє зовсім, наскільки нам у Європейському Союзі нестерпне таке нехтування принципами права. Членів останнього помаранчевого уряду звинувачують за статтями старого, ще радянського Кримінального кодексу, які давно потребують нової редакції. Вироки по їхніх справах в Європейському Союзі переважно сприймаються як політичні маневри. Депутати з правлячої партії, з якими мені випало спілкуватися у Києві, не приховували, що в такий спосіб влада зводить рахунки з попередниками. Євросоюз не може закривати очі на такі вчинки. Якщо лідерів української опозиції не буде звільнено, ми ще маємо час зорганізувати матчі з Євро-2012, наприклад, у Німеччині. УТ: Уявімо, що команда Януковича вирішила врятувати державний імідж та покращити відносини із західним світом та негайно, перед самим чемпіонатом, знайдуть привід звільнити Тимошенко та Луценко. Чи допоміг би цей демарш, на вашу думку, почати з нового листа переговори про угоду про асоціацію та зону вільної торгівлі між Україною та ЄС? - В Україні сьогодні системно порушуються стандарти правової держави. Поспішні косметичні дії миттєво справі не зарадять. Ідеться не лише про долю Тимошенко та Луценка, а про майбутнє цілої країни. Депутати Європейського парламенту, політики, активісти західного громадянського суспільства вже сформували своє бачення. Я люблю Україну, у цій державі є насправді чудові люди, прекрасні ресурси, цілковито європейська, заповзятлива молодь... Але мушу констатувати, що правової держави в Україні немає, а владу узурповано ще гірше, ніж у Росії. УТ:  В одній зі своїх недавніх публікацій на українські теми ви закликаєте європейські держави заборонити в’їзд українським державним керівникам. Ви вважаєте, такі санкції можуть стати реальністю? - Так. Ми були одними з перших, хто заговорив про імовірні санкції. Також я дізнався, що й міністр закордонних справ Польщі висловився в тому ж дусі. На рівні Європейського Союзу обговорюється можливість арештів банківських рахунків високих українських чиновників. Українська влада всім чарівно усміхається, чинить європейцям шантаж та сподіваються зіграти на суперечностях між інтересами різних країн ЄС. Це — невірний розрахунок. Європейський Союз є повністю солідарним по двох позиціях: дотримання прав людини та стандартів правової держави. Звичайно, Польща має дещо специфічну позицію, бо це — найближчий сусід. Але по засадничих питаннях Варшава згідна з рештою членів ЄС. УТ: У жовтні в Україні відбудуться парламентські вибори. Як ви вважаєте, чи багато громадян ЄС приїдуть спостерігачами? - Впевнений, що так. Нині в світі практично не відбувається серйозних перегонів без присутності європейських спостерігачів, які вважаються фахівцями по питаннях виборчого права. УТ: Франція щойно обрала нового президента. Чи можна сподіватися на тяглість бачення Парижем української ситуації? Колишній міністр закордонних справ не раз публічно засудив політичні процеси в Україні, французький посол у справах прав людини Франсуа Зімерей двічі навідувався до Харкова, сподіваючись дістати дозвіл на зустріч із Юлією Тимошенко... - Безперечно. Критичність тону, можливо, ще підсилиться. Свого часу європейці підтримали ініціативу Польщі, яка хотіла організувати Євро-2012 спільно з Україною. Це був дипломатичний жест періоду президента Ющенка. Але з часом ми побачили, що українська влада практикує значно гіршу внутрішню політику, ніж все, що ми лише могли уявити. Тональність спілкування стала жорсткою. На мою думку, майбутній лівий уряд Франції буде ще вимогливішим у питаннях дотримання людських прав. УТ: Я  чула, під час вашого останнього перебування в Україні ви подали запит на побачення із Тимошенко? - Так, суто з принципу я робив запит. Але, як майже всі інші, дістав відмову. Ситуація неприпустима. Йдеться не лише про долю пані Тимошенко — лідера української опозиції, але й про всіх решту українських політичних в’язнів. Можу вас запевнити: доки українська внутрішня політика не зміниться, переговори про угоду щодо зони вільної торгівлі не зрушать з місця. http://tyzhden.ua/World/49946«Море лих» для НАТО: фінансова криза в ЄС і орієнтація США на Азію – подвійний удар по альянсуhttp://tyzhden.ua/World/49945http://mobile.tyzhden.ua/World/49945Світinfo@tyzhden.ua (The Economist)Sat, 12 May 2012 09:35:00 +0300Починаючи підготовку до свого чиказького саміту, який відбудеться 20-21 травня, 63-літній альянс мусить боротися зі справжньою бурею проблем. Навіть якщо і вдасться їх подолати, організацію, яка стала після Другої світової війни основою європейської безпеки і ще кілька років тому назад збиралася стати «глобальним НАТО», чекає в майбутньому скорочення фінансуваня і скромніші плани Таке похмуре майбутнє може здатися дивним. Минулорічна військова місія в Лівії пройшла успішно. З Британією і Францією на чолі і підтримкою Америки з тилу НАТО провело складну військово-повітряну операцію, яка виконала поставлені завдання за сім місяців, причому з мінімальними пошкодженнями життєво необхідної інфраструктури і незначними втратами серед цивільного населення. Навіть у Афганістані члени НАТО в основному дотримуються всіх зобов’язань, прийнятих на останньому саміті в Лісабоні два роки тому, і рішуче налаштовані йти далі цим же курсом аж до погодженого (хоча й безславного) виводу бойових частин наприкінці 2014 року.  Тихо, без зайвого галасу (крім протестів вічно незадоволеної Росії) розгортається перша черга протиракетної балістичної системи оборони, покликана захистити Європу від несподіваного нападу, наприклад, з боку Ірану. Іспанія надала базу для ракетних есмінців, оснащених системою Aegis, Туреччина розмістила в себе новий радар Х-діапазону, а в Польщі і Румунії дислокуватимуться ракети-перехоплювачі SM-3. Читайте також: <a href="../../../../World/49562">Путін провокує холодну війну</a> Але загальна картина набагато тривожніша. Економічна криза в Європі продовжує тиснути на й без того вже урізані національні оборонні бюджети. У щорічному звіті під заголовком «Воєнний баланс» лондонський Міжнародний інститут стратегічних досліджень (IISS) зазначив, що вперше в сучасній історії Азія витратить на оборону більше, ніж Європа. Цю проблему ускладнює стратегічна орієнтація Америки на західно-тихоокеанський регіон у відповідь на інтенсивну військову експансію Китаю. Опубліковане в січні нове «стратегічне керівництво» лише підтвердило тенденції, які назрівають уже кілька років. Заява США про те, що тепер Європі слід бути виробником безпеки, а не споживачем, разом із оголошенням про повернення незабаром на батьківщину чверті розташованих у Німеччині американських військ, стало прихованим попередженням європейським членам НАТО. Війна проти Тріполі Озираючись назад, можна сказати, що війна в Лівії багато в чому стала поворотним пунктом для альянсу. Це була перша кампанія НАТО, де парадом командували не Сполучені Штати, а Британія і Франція. Дехто в команді Обами був переконаний, що потрібна гуманітарна операція і демонстрація підтримки «арабської весни». Але інші, зокрема, тодішній міністр оборони Роберт Ґейтс, не бачили загрози для жодних життєво важливих стратегічних інтересів США і були налаштовані надати лише мінімум необхідної допомоги, щоб операція не провалилася через обмежені арсенали європейських союзників. У своєму прощальному виступі, виголошеному в розпал кампанії, Ґейтс ущент розкритикував європейських союзників по НАТО за повільний хід операції проти такого кволого супротивника і за те, що вони не змогли вкласти кошти в той потенціал, який змушені були забезпечувати Сполучені Штати (як-от придушення засобів ПВО, засоби збору інформації, спостереження, цілевказання і розвідки (ISTAR) і дозаправка в повітрі). Якщо європейці не закриють ці діри, розмірковував Ґейтс, то чи довго ще Америка вважатиме НАТО корисним у військовому відношенні партнером? Деякі з критичних зауважень пана Ґейтса були несправедливими. Почасти існування цих дір можна пояснити вимогами Америки до союзників уникати непотрібного дублюваня. Але основною ідеєю його виступу було те, що Європа звикла на дурничку користуватися плодами оборонних витрат Америки (які в відсотках від ВВП майже втричі перевищують середньоєвропейські витрати на НАТО). Натомість їй було б краще подбати за безпеку в себе під боком. Це не ставить під сумнів (принаймні, прямо) головну обіцянку НАТО: американську допомогу в разі нападу на європейську країну – члена альянсу. Але в майбутньому Америка може не захотіти навіть пропонувати підтримку європейцям проти нових загроз або гуманітарних катастроф у близькому до Європи зарубіжжі. У відповідь енергійний генеральний секретар НАТО Андерс Фог Расмусен нав’язливо рекламує те, що він сам називає «розумною обороною». Це нова етикетка для ідеї двадцятирічної давності об’єднання і спільного використання ресурсів, ефективнішого визначення пріоритетів і заохочення до спеціалізації країн НАТО відповідно до їхніх умов. Расмусен сподівається, що члени НАТО перед чиказьким самітом погодять більше 20 проектів – кожен під керівництвом однієї з країн-членів. Сюди входять створення спільного флоту патрульної морської авіації, придбання п’яти безпілотних розвідувальних літальних апаратів Global Hawk дальньої дії і пакет дій із забезпечення вертольотної авіації. Далі повинні надійти інші схеми, що включають логістику, підготовку і захист особового складу і ресурсів. Читайте також: <a href="../../../../World/49562">Реальна загроза піратства для України</a> Хоча всі на словах розхвалюють концепцію «розумної оборони», скептицизму стосовно неї більше ніж досить. Директор Інституту міжнародних стратегічних досліджень і Женевського центру політики в галузі безпеки Франсуа Гейсбур вважає, що занадто часто уряди країн НАТО надають перевагу не військовій логіці, а інтересам національних оборонних компаній. Війна в Лівії показала також, як ветування окремими країнами використання військових ресурсів може зривати проведення операцій. У випадку «війни на вибір» можуть  виникати розходженя між європейськими країнами з різною історією і географією. Лише вісім із 28 союзних держав брали участь у військово-повітряних операціях у Лівії. Німеччина, яка утрималась при голосуванні в ООН з приводу початку військової операції, навіть відкликала свої екіпажі з літаків служби попередження і контролю НАТО, а також і з кораблів, які брали участь в інших натівських операціях у Середземному морі. А якщо в майбутньому конфлікті одна-дві країни, зробивши, наприклад, великий внесок до спільного флоту повітряних літаків-заправників, раптом вирішать не брати участі в кампанії – що буде з ресурсами, які вони вже оплатили і допомогли обслуговувати? Расмусен сподівається, що у такому випадку допоможе підписання учасниками договору про спільне використання сил і ресурсів «гарантійного контракту». Але навіть якщо це усуне політичні перешкоди для спільних дій, жоден контракт не зможе прибрати всі ризики. Більше того, виборці найбільшої та найбагатшої країни європейського НАТО, Німеччини, виступають проти застосування сили майже за будь-яких обставин. Тому Дамоклів меч продовжує висіти над самою ідеєю «розумної оборони». Завершальна фаза операції в Афганістані теж кидає похмуру тінь. Після оптимізму перших років війни для багатьох прийшла пора нетерпляче рахувати дні до грудня 2014 року, коли НАТО має припинити бойові дії і вся повнота відповідальності теоретично перейде до самих афганців. Тренувальна місія НАТО триватиме і після 2014 року, але її тривалість залежатиме від ефективності афганської армії. Загальна ж картина буде хаотична, незрозуміла і, напевно, принесе розчарування. Читайте також: <a href="../../../../World/19385">Розподіл Афганістану як засіб запобігання тероризму</a> Але попри всі свої вади, ця місія дала альянсові згуртованість і мету, якої йому зараз, можливо, так не вистачає. Деякі європейські держави вважають, що їхню допомогу в настільки непопулярній війні Америка надто легко сприйняла за належне. Але безпосередньо на місці дій вони завоювали собі авторитет. Американські генерали були приємно здивовані і задоволені тим, як стійко союзники виконували часто-густо невдячну роботу. Вони також відзначили, як попервах не дуже ефективні союзні сили різко покращували роботу, попрацювавши поруч із американськими партнерами. Ця спільна робота незабаром стане просто спомином.  Коли американські війська залишать Європу, постраждають спільні навчання. Це завдасть шкоди одному з головних завдань НАТО: здатності американських і європейських збройних сил до взаємодії. Саміт ще раз підтвердить міць трансатлантичного партнерства, а пан Расмусен доводитиме, що розумна оборона може переконати скептиків і прокласти шлях до «кращих результатів при менших затратах». Але швидше за все, майбутнє принесе з собою поблажливе невтручання з боку Америки і спад військових амбіцій у Європі. Інакше кажучи, якщо нічого не зміниться, НАТО доведеться задовольнятися «меншими результатами з меншими витратами». <div> <div style="text-align: right;"> <a href="http://www.economist.com/">© 2011 The Economist Newspaper Limited. All rights reserved</a></div> <div style="text-align: right;">  </div> <div style="text-align: right;"> Переклад з оригіналу здійснено «<a href="../../../../">Українським тижнем</a>», оригінал статті опубліковано на <a href="http://www.economist.com/">www.economist.com</a></div> </div> http://tyzhden.ua/World/49945"Перший партійний канал": влада підтвердила відсутність рівного доступу до ЗМІ в країніhttp://tyzhden.ua/Politics/49927http://mobile.tyzhden.ua/Politics/49927Політикаinfo@tyzhden.ua (Олександр Михельсон)Sat, 12 May 2012 00:27:00 +0300Демонстративні спроби опозиції прорвати інформаційну блокаду стали черговою вдалою провокацією покликаною оголити проблему перетворення державних ЗМІ на інструмент пропаганди Партії регіонів Кожні вибори – це війна, і в першу чергу – інформаційна. В п’ятницю українська опозиція вдалася до психічної атаки на редути супротивника. Все почалося зі звернення лідера «Фронту змін» та майбутнього першого номера Об’єднаного списку опозиції Арсенія Яценюка до Національної телекомпанії України. Як повідомила прес-служба ФЗ, пан Яценюк просив УТ-1 про трансляцію в прямому ефірі з 10.05 до 10.45 ранку форуму Об’єднаної опозиції, що має відбутися на Михайлівській площі 12 травня. В НТКУ відмовили. Якщо вірити прес-службі ФЗ, неназваний представник керівництва телекомпанії «дав зрозуміти, що це не самостійне рішення керівництва каналу, а вказівка «згори». В опозиції обурились. «Перший національний телеканал України - це державний телеканал, який утримується на кошти платників податків і, за законом, має надавати рівний доступ до інформації про діяльність як влади, так і опозиції» - <a href="../../../../News/49884">заявила прес-служба ФЗ</a>. Також опозиціонери нагадали, що раніше УТ-1 транслювала такі заходи, як з’їзд Партії регіонів, «збори депутатів усіх рівнів» від цієї ж таки партії, та, нарешті, 44-й з’їзд Компартії України. Другою ініціативою став лист народних депутатів – професійних журналістів – до уряду. Колеги з депутатськими мандатами висунули Кабміну «вимогу» звільнити керівника Всесвітньої служби «Українське телебачення та радіомовлення» (УТР). 11 опозиційних парламентарів, у більшості своїй відомих країні як зіркові журналісти різних часів,<a href="../../../../News/49890">мають до Василя Юричка претензії</a> за «систематичне використання державного телеканалу у цілях пропаганди, поширення неправдивої інформації та зловживання службовим становищем».Як уточнює прес-служба «Батьківщини», ідеться в першу чергу про трансляцію «документальних» фільмів, спрямованих проти Юлії Тимошенко та її соратників. Зокрема, нещодавно на потужностях УТР транслювався витриманий в дусі «чорного піару» фільм під промовистою назвою «Щербань. Замовлення прийнято». Як неважко здогадатися, стрічка звинувачувала Тимошенко в організації вбивства депутата та бізнесмена Євгена Щербаня, скоєного 1996 року. Варто додати, що професійна спільнота вже висувала Юричкові подібні звинувачення. Ще в серпні минулого року, в розпал суду над Тимошенко, УТР показав аналогічний «документальний фільм» під назвою «Просто Юля. Крадений попкорн». У фільмі йшлося про «кримінальне минуле» Тимошенко, котра, разом із екс-прем’єром Павлом Лазаренком, буквально оголошувалась творцем і очільницею всієї української мафії. Характерно, що обидві стрічки, якщо вірити офіційній версії УТР, показували за гроші. Оплатив прокат такий собі <a href="http://tyzhden.ua/News/41551">«Загальновоїнський союз України» під керівництвом екс-нардепа від Партії регіонів Олега Калашникова</a>. Під час суду над Тимошенко ця організація влаштовувала проплачені масовки на підтримку обвинувачення, про що докладно писав і Тиждень. Чи можуть народні депутати, підписанти звернення, і справді зняти з посади «телемовного» чиновника? Після розмови з головою комітету ВР з питань свободи слова Юрієм Стецем кореспондент Тижня переконався, що ні. Бо уряд може цілком законно не звертати жодної уваги на лист парламентарів. «Але ж ми не повинні мовчати!», - заявив пан Стець. – «Ми використовуємо всі методи впливу на ситуацію, всі можливості, котрі маємо. Було б нечесно не робити нічого». За словами Стеця, пана Юричка в професійному середовищі не сприймають не тільки опозиціонери. Так, на позаминулому засіданні комітету (твердить пан Стець) ідею його усунення з посади підтримала навіть <a href="http://tyzhden.ua/Politics/39992">«регіоналка» Олена Бондаренко,</a> котра активно опікується позитивним піаром «синьо-білої» влади. Причина була в «хамському» поводженні пана Юричка з депутатами. На доказ цього Юрій Стець надав, на запит Тижня, копію листа голови УТР до комітету ВР щодо трансляції фільму «Просто Юля…» <img alt="" src="http://img.tyzhden.ua/Content/PhotoAlbum/2012/05.12/12/pismo1.jpg" style="width: 600px; height: 770px; " /> <img alt="" src="http://img.tyzhden.ua/Content/PhotoAlbum/2012/05.12/12/pismo2.jpg" style="width: 600px; height: 819px; " />  У листі трапляються неймовірні формулювання на кшталт «Ваш лист викликав у нас деяке непорозуміння», або «нам важко зрозуміти мотиви, якими керувався Комітет з питань свобди слова та інформації, розглядаючи факт самого права на трансляцію відеопрограми і, вживаючи нічим не підтверджене формулювання типу «маніпулятивний», «пропагандистський фільм», але однозначно це призвело до психологічного тиску на журналістів»... Стилістики та пунктуації, як кажуть у таких випадках, дотримано. Поза тим, зняти пана Юричка депутати, як було сказано вище, не зможуть. Так само, як ніхто не може забезпечити трансляцію форуму Об’єднаної опозиції на частоті УТ-1. Втім, в останньому випадку є певні підводні камені. Адже раніше керівництво НТКУ не раз заявляло, що готове транслювати будь-чиї законні політичні заходи – от лише за умови оплати. Вперше такі запевнення пролунали з боку Єгора Бенкендорфа іще в червні 2011 року, після трансляції вже згаданого з’їзду КПУ. Тоді бучу здійняв Конгрес українських націоналістів. КУН звернувся до уряду про звільнення Бенкендорфа, а до самго Бенкендорфа – про підстави трансляції. У відповідь прес-служба НТКУ розповсюдила заяву, згідно з якою з’їзд транслювався «на комерційних засадах». У тому ж повідомленні керманичі Держтелебачення обіцяли «незабаром» оприлюднити розцінки на прямі ефіри «політичних заходів». З останнім у пана Бенкендорфа, скажімо так, затримались. Принаймні, повідомлення про <a href="http://1tv.com.ua/uk/about/information/2012/03/15/17937">«розцінки на політичну рекламу»</a> на сайті УТ-1 з’явилось тільки 12 березня цього року. Як видно з нього, за трансляцію форуму опозиції Яценюк мав би запропонувати УТ-1 майже 270 тис. гривень. А комуністи, за нещодавню трансляцію їхнього Першотравня, мусили би сплатити чи не вдвічі більше. Інша річ, що оплачені матеріали – а в НТКУ наполягають, що трансляції з’їздів ПР та КПУ були саме оплачені – так ось, згідно із законом, такі матеріали повинні нести позначку «на правах реклами». А її не було. І, очевидно, будь-який суддя Кірєєв за потреби знайде в цьому «зловживання службовим становищем» мінімум на чотири з половиною роки в’язниці. Крім того, виборча кампанія в Україні ще не почалась. Принаймні, юридично. Яка в такому разі може бути «політична реклама»?! Профільне законодавство, наглошують опитані нами експерти, передбачає, що «політична реклама», як явище, можлива лише на час передвиборної кампанії. За що ж, у такому разі, ще з 12 березня зібралося збирати гроші керівництво НТКУ? І чи не є це, знов-таки, зловживання службовим становищем з боку державних службовців? Екс-міністр внутрішніх справ Луценко сидить, як відомо, за менше. Треба визнати, що Тиждень так і не дізнався, чи пропонував Яценюк демонструвати завтрашній форум саме на оплачуваній основі. Якщо підсумувати дані джерел, то ні. Понад те, він одразу розраховував на відмову – яка й мусила би підтвердити запровадження цензури з боку влади. За влучним висловом Юрія Стеця, УТ-1 не міг дозволити трансляцію форуму опозиції просто тому, що «це могло б роздратувати Віктора Федоровича – причому незалежно від прізвища цього Віктора Федоровича. Тобто Віктор Федорович Льовочкін чи Віктор Федорович Шувалов міг би створити такі проблеми Вікторові Федоровичу Бенкендорфу, що той назавжди перестав би бути Віктором Федоровичем для своїх підданих – це як мінімум». Водночас, продемонстрована у такий спосіб вибірковість «національного» телеканалу стала концентрованим підтвердженням монополізації державного медіаресурсу в руках правлячої партії, що неодмінно стане важливим аргументом про нерівний доступ до загальнонаціональних ЗМІ під час оцінок цьогорічних виборів та репрезентативності їх результатів, зокрема й з боку ЄС. http://tyzhden.ua/Politics/49927Свій до свого по своє: українські чиновники направляють бюджетні потоки до кишень власних родичівhttp://tyzhden.ua/Politics/49913http://mobile.tyzhden.ua/Politics/49913Політикаinfo@tyzhden.ua (Мілан Лєліч)Fri, 11 May 2012 19:09:00 +0300Бізнес-структури близьких родичів провідних політиків освоюють багатьомільйонні державні замовлення. Але якщо сьогодні вирахувати «розпилювачів» відносно нескладно через оприлюднення результатів тендерів у пресі, то надалі чиновництво воліє приховати кругообіг бюджетних(сімейних) коштів від допитливих журналістів і просто небайдужих громадян  Схеми давно відпрацьовані до автоматизму – від 10 до 30%(а за даними Transparency International  і до 60%) відкату – і фірма Х  автоматично стає єдиним учасником тендеру. Формально прикрити таку оборудку дуже просто – досить в обґрунтування <a href="http://tyzhden.ua/News/22739">держзакупівлі</a> вписати що саме фірма Х «надає ексклюзивні послуги» (як варіант: «є перевіреним гравцем на ринку»), додати речення про «невідкладність закупівлі», і всі учасники схеми залишаються у виграші. У програші лише державний бюджет. Однак інколи не потрібно навіть вдаватись до «відкатної» схеми. Українське топ-чиновництво знахабніло настільки, що бюджетні кошти направляє не «відкатникам», і навіть не своїм бізнес-партнерам, а майже напряму – власним родичам. Так, чи не першим помітним кроком <a href="http://tyzhden.ua/News/42317">Раїси Богатирьової</a> на посаді міністра охорони здоров’я стала закупівля ліків. Безперечно, це цілком природна для МОЗ функція. За одним «але» – Раїса Василівна придбала їх у власного сина Олександра. Згідно з оприлюдненою сьогодні «Вісником державних закупівель» інформацією, майже 11 мільйонів гривень бюджетних коштів будуть перераховані фірмі ПАТ «Фармстандарт-Біолік». Син Богатирьової входить до наглядової ради підприємства та володіє 22% процентами його акцій. Але такі суми – ніщо в порівнянні з масштабами «сімейного підрядництва», яке за президентства <a href="http://tyzhden.ua/News/26827">Віктора Януковича</a> розквітло в Службі автомобільних доріг України («Укравтодорі»), яким керує давній друг президента Віктор Демішкан. Як відомо, українські дороги перебувають у стабільно жахливому стані, тому їх ремонт Демішкан вирішив довірити найближчій людині – дружині Ірині. Вона є співзасновником ТОВ «Дор-Строй», яке, у свою чергу, є співзасновником ТОВ «Юнікобуд», яке у кілька «траншів» й отримало на ремонт доріг по всій Україні більше півмільярда гривеньпротягом минулого року. Демішкан освоює бюджетні кошти не сам, а разом зі своїм першим заступником Миколою Мездріним, чий син Ігор теж є співзасновником ТОВ «Дор-Строй». Інколи такі відлагоджені схеми дають збій, зокрема через пильність журналістів. Так,   восени минулого року увагу ЗМІ привернули тендери на ремонт дамб, берегоукріплювальні роботи та інші протипаводкові заходи на Закарпатті. Цей регіон, як відомо, не лише потерпає від постійних повеней, а і є вотчиною Віктора Балоги, нині – очільника МНС, яке, звичайно, має безпосередній стосунок до боротьби з природними лихами. У вересні минулого року ряд фірм, так чи інакше пов’язаних з міністром, отримали з бюджету близько 60 мільйонів гривень. З них 35 мільйонів пішли підприємствам, очолюваним однопартійцями Балоги з «Єдиного центру», решта – ПАТ «Мукачівська ПМК №77», контрольний пакет акцій якого належав родичкам міністра Віталії та Лілії Балогам і рідному брату міністра Павлу Балозі. Після оприлюднення цієї інформації прес-служба «Єдиного центру» почала заперечувати належність  ПАТ «Мукачівська ПМК №77» родині Балог, але документи на підтвердження пообіцяла надати згодом. Протягом наступних місяців ця фірма отримала ще близько трьох мільйонів гривень, і вже потім «єдиноцентристи» оприлюднили квитанції, за якими рідня міністра позбулася акцій підприємства, але аж наприкінці листопада. Тобто приблизно 28 мільйонів гривень все ж таки пішли в сімейну кишеню Балог. Інколи на заваді «розпилюванню» бюджетних коштів стають не ЗМІ, а конкуруючі всередині влади <a href="http://tyzhden.ua/Publication/7264">бізнес-групи</a>. Приміром, так сталося з міністром юстиції Олександром Лавриновичем та його сином Максимом, який очолює юридичну фірму «Лавринович і партнери». На початку 2011 року ця компанія повинна була отримати понад 4 млн. грн. на розробку двох десятків проектів урядових постанов для держпідприємства «Центр державного земельного кадастру». Вартість розробки одного документу мала становити близько 224 тисяч гривень. Цитати з обґрунтування необхідності закупити ці послуги саме у фірми сина Лавриновича – досить характерні: «спеціалісти учасника володіють необхідними знаннями та досвідом у галузі земельного права та нормотворення», «глибоке знання фахівцями учасника такої складної галузі права як земельне» тощо. Щоправда, Міністерство економіки виявилося іншої думки про «глибокі знання» підлеглих сина міністра юстиції, тому грошей на тендер не дало. Не виключено, що це стало наслідком діяльності давнього опонента Лавриновичів – нардепа-регіонала Василя Грицака, який контролює концерн ЄДАПС. Конфлікт між двома угрупованнями розгорівся через впровадження в Україні біометричних паспортів – обовязкової умови спрощення візового режиму для поїздок українців в <a href="http://tyzhden.ua/Publication/7316">Євросоюз</a>. Лавринович мав на меті виділити близько півтора мільярди бюджетних коштів німецькій компанії «Мюльбауер» для розробки проекту таких паспортів. За словами «грицаківців», цю фірму лобіював особисто Максим Лавринович, який начебто мав отримати від німців чималий відсоток «за послуги». У Грицака в цій справі є особистий інтерес – його концерн цілком в стані самостійно справитися з подібним замовленням і не менше Лавриновича зацікавлений в отриманні щедрого бюджетного замовлення. В результаті боротьба триває й досі, будучи  зайвим чинником, який віддаляє українців від Європи. Можливо, топ-чиновники не дозволяли би собі подібного, якби у них перед очима не було «гарного прикладу», який подає особисто президент України. Так, минулого року на обслуговування його особистих транспортних потреб вертольотом Augusta-139 та реактивним літаком Falcon 900 з держбюджету пішло три з половиною мільйони гривень. Договір було підписано з ТОВ «Центравіа», засновником якого виступає офшорна компанія BLYTHE Associates Inc., яка у свою чергу опосердковано володіє президентською резиденцією «<a href="http://tyzhden.ua/News/39229">Межигіря</a>» через ТОВ «Танталіт». Директором останнього є Павло Литовченко, якого повязують тісні звязки з обома синами президента: він формлений помічником у меншого президентського сина, Віктора, і працював юристом у компаніях старшого сина, Олександра. А вже цього року на аренду офісу Януковича в «Межигірї» з бюджету піде майже 100 тисяч гривень. Усі ці кошти перераховані на рахунок того ж таки ТОВ «Танталіт». Тобто,  президент України, фактично, за бюджетний кошт арендує у свого сина вертоліт та літак, а також платить йому за аренду свого офісу в «Межигірї». Не варто забувати й про те, що майже вся територія «Межигіря» теж належить «Танталіту», тобто, фактично, є власністю президентської родини. Якщо якось вплинути на подібні факти корупції українська громадськість не могла й не здатна, то поки що вона хоча б може про них дізнаватись. Але невдовзі, ймовірно,  не стане й цього – якщо парламент остаточно ухвалить законопроект «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України з питань державних закупівель». Тоді публікувати інформацію про закупівлі в одного учасника, зокрема сина чи дружини,  стане вже необов’язковим.   При написанні статті використано матеріали сайту «Наші гроші» (nashigroshi.org) http://tyzhden.ua/Politics/49913Як виживали українці в умовах війниhttp://tyzhden.ua/History/49801http://mobile.tyzhden.ua/History/49801Історіяinfo@tyzhden.ua (Олександр Пагіря, Микола Боровик)Fri, 11 May 2012 17:45:00 +0300Опитування очевидців Другої світової, проведені Тижнем, засвідчують реалії, далекі від міфологізованого образу «Вєлікой Отєчєствєнной» Події найбільшої війни ХХ століття колективна пам’ять українців досі сприймає вкрай заполітизовано. Повернення до практики відзначання на державному рівні 9 Травня в радянському стилі та цілеспрямований інформаційний вплив північного сусіда сприяють консервації російсько-радянських міфів на відповідну тему. Все це тільки віддаляє нас від розуміння справжніх гуманітарних вимірів того лихоліття для нашого народу й постановки запитання: а чи мала Україна взагалі «перемогу»? Читайте також: <a href="http://tyzhden.ua/Society/49631">Міф про «Велику Вітчизняну» й синдром непам’яті</a> Потужною зброєю в деконструкції цих міфів може стати метод усної історії. Бувальщини живих очевидців та учасників війни, які було заборонено публічно озвучувати в радянський період і які стали надбанням наших сучасників тільки після багатьох десятиліть із колапсом комунізму (так звана репресована пам’ять), найчастіше розбивають увесь переможний пафос і глорифікований образ «Вєлікой Отєчєствєнной», витворений у період Країни Рад. Живі свідчення простих людей пропонують принципово інший, більш реалістичний образ тих подій, далекий від ритуальних виступів «професійних» ветеранів із лакованими й препарованими «правдами», якими традиційно «годували» молодь на 9 Травня. Тиждень спільно з Центром усної історії Київського національного університету імені Тараса Шевченка й Меморіальним музеєм «Територія терору» (Львів) до річниці закінчення Другої світової війни в Європі підготував спеціальний проект. Готуючи його, автори зумисне оминули «історичних свідків» із того чи того військово-політичного табору, чия пам’ять значною мірою перетворилася на заручницю збройної або ж <a href="http://tyzhden.ua/News/49678">ідеологічної конфронтації</a>, і зосередилися на реляціях так званих маленьких людей, які чи не найважче зносили всі труднощі й катастрофи воєнного часу. Водночас ми намагалися охопити жителів відмінних регіонів і показати, що війна мала аж ніяк не одновимірний характер для населення різних українських земель і залишила різний слід у локальній пам’яті. Невеличке дослідження засвідчило, що для більшості людей у тих умовах головним питанням було банальне виживання. Ми звикли розглядати війну як важливу політичну подію, бачити великі битви, пересування військ, однак практично в усіх усних свідченнях, наведених нижче, більше йдеться про звичайні побутові проблеми: роботу, харчування, житло, медичне забезпечення тощо. <img alt="" src="http://img.tyzhden.ua/Content/Magazine/x236/stariki/01.jpg" style="margin: 3px; width: 90px; float: left; height: 100px" />ФЕОДОСІЙ ГУРСЬКИЙ Народився 19 січня 1926 року в с. Нехворощ на Житомирщині в селянській родині. У 1942-му був вивезений на примусові роботи до Німеччини, працював на пороховому заводі в Мюнхені. 1944-го за спробу втечі був ув’язненний у концтаборі «Дахау», де перебував до квітня 1945 року. «Бідні були, дуже бідні. Бідували, власне кажучи, од начала до кінця. Але сказати було це невільно комусь. Каждий, як кажуть, виживав як міг. Так що німців багато людей із наших зустрічали чуть лі не з хлібом. Вважали, що німці, може, розрушать цю обстановку й буде краще, тому вони проходили серед мирного населення без ніякого сопротівлєнія [...]. Про роботу [в Німеччині]: нас із лагеря вели поліцаї з собаками, привели до воріт заводу, через ворота ми пішли, вони повертаються. А тоді як ми вже кінчаємо роботу, то нас поліцейські на прохідній уже всіх тримають, пока ми не зберемся всі. Зберемся всі – тоді знов поліцаї беруть із собаками нас і знов ведуть у лагер [...]. Як згадаю, то я думаю, що не знаю, чого мені так у житті було повезло, що я врятувався, просто не знаю». Читайте також: <a href="http://tyzhden.ua/Columns/50/49655" title="Офіційна традиція відзначення Дня Перемоги в Радянському Союзі як однієї з найбільших канонічних дат червоного календаря усталилася тільки за часів Лєоніда Брєжнєва, коли 1965 року указом Президії Верховної Ради 9 Травня вперше після 1946-го проголосили д">Пам’ять замість «переможних» парадів</a> <img alt="" src="http://img.tyzhden.ua/Content/Magazine/x236/stariki/02.jpg" style="margin: 3px; float: left" />ВОЛОДИМИР ІВАНОВ Народився 1927 року в с. Дашківці на Хмельниччині в селянській родині. Під час війни працював у колгоспі. «Коли прийшли німці до нас, німці, значить, усе розграбили. За врем’я войни дуже багато було різних лих: голод був, холод був, їсти не було що. Чекали всі, надіялись на те, що десь вот-вот нас освободять. [Німці] не вважали нас за людей, а вважали нас за таку расу, яка повинна на них тілько працювати. Вони ставили себе вище, а нас мали як простих рабів. Ті, що були <a href="http://tyzhden.ua/History/38334">обіжені на совєцьку власть</a>, то сприймали [німецьку владу] добре». <img alt="" src="http://img.tyzhden.ua/Content/Magazine/x236/stariki/03.jpg" style="margin: 3px; width: 90px; float: left; height: 100px" />КАТЕРИНА ШАКАЛО Народилася 1925 року в сім’ї селян у с. Степані на Черкащині. Під час війни навчалась у технікумі, працювала в радгоспі. «Тоді такий час був, що за короткий проміжок відбулося надзвичайно багато подій. І голод, і колективізація, і війна – все це разом, люди не встигали оговтатися від однієї біди, як приходила інша. Ми вже не розуміли, що для нас краще, а що гірше [...]. У повернення радянської влади трудно вірилося, бо дуже ж далеко зайшли, дуже далеко зайшли, то... Червону армію зустрічали зі сльозами, із радістю, але не стільки війська, як кожен свою дитину, свого чоловіка. Ці раділи. А ті, хто отримав повідомлення про загибель, то їм було байдуже, вони навіть заздрість мали». <img alt="" src="http://img.tyzhden.ua/Content/Magazine/x236/stariki/04.jpg" style="margin: 3px; width: 90px; float: left; height: 100px" />АННА ІВАНИЦЬКА Народилася 1925 року в с. Дмитровичі на Львівщині. Під час війни навчалася в учительській семінарії у Яворові, працювала в тамтешньому допомоговому комітеті. «Прийшли до нашого села (радянські війська у вересні 1939 року. – Ред.) і робили мітинг-віче. Одіті були дуже убого. Всі чекали братів з України, але коли побачили ту бідноту, а потім побачили ще й дії… Вони відразу забрали наші корови, вивезли батькового брата Григорія, що був одружений на полячці. Чому вивезли? Бо була така рознарядка, що треба вивезти на Сибір стільки людей. І тато чекав, безумовно, що нас будуть також вивозити. Батько помер у 1941 році. У 1939-му гонили страшно на форшпани (спорудження військових укріплень. – Ред.), і татові треба було їхати будувати на мостиській дорозі. В нас були гарні коні, тато мусів їхати туди, копати ті шанці. І там перемерз. Перші совіти нічим добрим не запам’яталися, хоча я спочатку сприймала їх з любов’ю навіть, знаєте, з добром... До німців ставилися з насторогою. Вони йшли, знаєте, такі страшні, озброєні, такі важкі й такі небезпечні. Ніби насувалася страшна хмара. Але за німців, може, навіть було легше працювати». Читайте також <a href="http://tyzhden.ua/History/49804">Людина-пригода: як війна змінює долі людей</a> <img alt="" src="http://img.tyzhden.ua/Content/Magazine/x236/stariki/06.jpg" style="margin: 3px; width: 90px; float: left; height: 100px" />ЛЕОНІД РЯБЧЕНКО Народився 1925 року в с. Снітин на Полтавщині. У 1943-му був направлений до табору примусових робітників на металургійний завод (Берлін), згодом працював на німецьких підприємствах у Рурському басейні та Відні. У 1945–1948 роках – на військовій службі в ЧА. 1948-го був заарештований і засуджений до 25 років таборів за «антирадянські погляди». «[Про перебування в Німеччині]. Приходимо в табір, а він обнесений дротом, тільки не колючим, а високим: метрів чотири і густий такий. Заходимо у ворота – і до коменданта табору. Ось, кажуть, будеш тут працювати, тобі все розкажуть. Я працював у ливарному цеху на заводі прибиральником. Загалом, якщо я б так нормально працював, то я б заробляв по 200 марок у тиждень. А так давали мені тільки 10 марок, як будь-якому іноземцю. А робота – жах! Я так швидко похудав. Потім була робота в Берліні на руїнах, а потім бомба потрапила, завод розвалила, і саме головне – ливарний цех. Тоді нас назад у Вільгельмсгаген на біржу праці відправили, а звідти аж у Західну Німеччину. Таке село є Вінтерсфельд. Мене направили працювати сюди у військовий госпіталь слюсарем, ремонтувати машини. Тут я потрапив у остарбайтер-лагер, як і всі. Тут усі такі, як я, жили і в госпіталі працювали. У бараці жили: на роботу – з роботи, на роботу – з роботи [ходили], без кінця крутили гайки». <img alt="" src="http://img.tyzhden.ua/Content/Magazine/x236/stariki/05.jpg" style="margin: 3px; width: 90px; float: left; height: 100px" />МИКОЛА САВЧУК Народився 23 лютого 1927 року в с. Великий Бичків на Закарпатті в сільській родині. Під час війни навчався у школі. «Як прийшли мадяри (у березні 1939 року на Закарпаття. – Ред.), то всі повтікали в Росію. Отоді почалося переслідування комуністів та січовиків. Та більшість пішло [...]. Ми дуже ждали радянську армію. Дуже ждали. Ми уявляли, що там, як говорили комуністи, рай, – і ніхто звідти не міг голоса нам подати (ті, що сиділи по тюрмах). Аж у 1944-му, коли почали приходити ці з чехословацького корпусу вже додому (закарпатці, які, втікаючи від угорської окупації до СРСР у 1939–1941 роках, були засуджені за порушення кордону до п’яти–восьми років таборів ҐУЛАҐу, а в 1942–1943-му мобілізовані до чехословацької частини при ЧА. – Ред.), то ті дякували були, дуже дякували Бенешу – президенту Чехословаччини у вигнанні в Лондоні, який їх визволив [...]. Бо половина їх там загинули. А закарпатців пішло в той час десь до 20 тис. молоді: гімназисти, комуністи, січовики, патріоти. Комуністична агітація казала, що там притулок політичний, фашисти наступають, зайняли нашу територію». <img alt="" src="http://img.tyzhden.ua/Content/Magazine/x236/stariki/07.jpg" style="margin: 3px; width: 90px; float: left; height: 100px" />СТЕФАНІЯ СУСОЛ Народилася 1926 року у с. Переволочна на Львівщині. У 1941-му була депортована радянською владою разом із сім’єю до Тобольська (Сибір). «Ми надіялися (після вступу радянських військ до Західної України у вересні 1939 року. – Ред.), же нам буде набагато краще, же не буде тих податків, котрі були за Польщі, же буде робота, бо не мали роботи. Ну, але то не сповнилося. Перші репресії почалися-таки з 1939 року. Ну, а в 1940-му, бачите, то вже були таки дійсно <a href="http://tyzhden.ua/Society/31329">серйозні репресії</a>. Вивозили сім’ї, але переважно польські. Арештували моїх двох братів. Устрій не змінився на кращу сторону. Просто тільки була агітація до колгоспу. Ну, а батько мій, як він знав, що він тяжко здобував ту землю (в нас було 9 га тієї землі), і не погодився віддавати її в колгосп. А пізніше нас вивезли в 1941 році в Сибір. Ми страшно працювали там [...]. А грошей нам ніхто не давав. Ми пухли з голоду. По 300 г борошна давали на день, щоб ми прожили. І більше нічо’. Було дуже трудно. Я стільки наголодалася. Щоденне життя було таке: встаємо рано – і в колгосп. І навіть помимо того, що ми не були членами колгоспу, а нам сказали, якщо ми не підчинимося (бо на той час була війна), то ми у їхній владі, хоча ми не були громадянами Росії, ми ще були громадянами Польської держави». НІНА КАЦУБА Народилася 1938 року в м. Кривий Ріг. «Завод підірвали (радянські війська під час відступу. – Ред.), і батьки залишилися без роботи. Виживали тільки за рахунок підсобного господарства, а потім німці прийшли й забрали корову. Води також у нас не було. Наші, коли відступали, підірвали завод і насосну станцію, яка качала воду [...]. Німці маму заставляли ходити на примусові роботи – грузити чорнозем у вагони, які вивозили в Німеччину [...]. Радянські війська зустрічали як переможців, але повернулося дуже мало! Якщо 50 чоловік узяли, то чоловік 17 повернулося. І залишилися вдови з маленькими дітьми [...]. Люди відносилися до переможців не дуже добре. Маленькі пенсії давали. Дуже багато калік було. Всі ці люди, які були покалічені, їх не знали куди дівати. Їм мізерні, якісь там 12 або 20 рублів давали. Вони не могли прожити за ці гроші. Ну, як можна так з каліками поводитися? Ось через це <a href="http://tyzhden.ua/Columns/50/37309">люди були незадоволені</a>. Все місто було зруйноване під час війни. Треба було відновлювати все з нуля». Читайте також: <a href="http://tyzhden.ua/Politics/49713">Українська влада ностальгує за радянським минулим, але вже без «засилля Москви»</a>       http://tyzhden.ua/History/49801Вибери мене! Гречка, пілотки і пестициди до 9 травняhttp://tyzhden.ua/Almost/49881http://mobile.tyzhden.ua/Almost/49881Майже серйозноinfo@tyzhden.ua (Клеопатра Пироженко)Fri, 11 May 2012 13:44:00 +0300Для кого як, а для наших можновладців 9 травня не свято Перемоги, а сигнал до атаки. Атаки на ветеранів та й на всіх інших виборців, бо гріх не скористатися святом, яким так чудово промила всім мізки ще радянська владаю Тим паче, що незабаром починається передвиборча боротьба, тож можна спробувати добрати собі балів гречкою, горохом, борошном, згущівкою  і навіть отрутою. Ви здивуєтеся, але сучасні політтехнологи вже навіть пестициди використовують у якості мотиватора для збору голосів: ми вам пестициди до <a href="http://tyzhden.ua/News/22206">дня Перемоги</a> (як не маразматично це звучить), а ви нам все інше у вигляді влади. І що ж це тоді за “перемога” така? От і виходить, що 9 травня з дня пам'яті перетворюється на передвиборчий сюр - депутати атакують народ вдягаючи пілотки і записуючи відеоролики з гарно підібраними словами, за якими можна розчути лише одне: "Скоро вибори! Вибери мене!". Вони старанно посміхаються, щоб потім їхніми гарні відфотошоплені фотокартки вклали у досить скромні <a href="http://tyzhden.ua/News/49608">продуктові набори</a> "Вибери мене!". Не маючи ані слуху, ані голосу слуги народу співають старі пісні, які для того покоління значили багато, вкладаючи в них лише одне близьке тільки їм "Вибери мене!". Вони ініціюють відкриття меморіальних дошок, у яких з 10 слів у половині роблять помилки, тому що насправді хотіли б написати "Вибери мене!". Залишається лиш радіти, що день Перемоги лише один, хоча якщо брати до уваги ту тупу завзятість, з якою представники влади підходять до кожного свята, то можна сказати, що у нас немає жодного дня Перемоги, а самі лише дні Виборів. http://tyzhden.ua/Almost/49881Закономірна поразка: перемога соціаліста на президентських виборах у Франції не є спалахом популярності лівої ідеологіїhttp://tyzhden.ua/World/49785http://mobile.tyzhden.ua/World/49785Світinfo@tyzhden.ua (Алла Лазарева)Fri, 11 May 2012 13:05:00 +0300Це швидше вияв загальної європейської тенденції до частої зміни влади під впливом кризи, підсилений особливостями характеру Саркозі Підсумки недовгого президентства Ніколя Саркозі досить неоднозначні. Але більшість експертів сходяться на думці, що й святий на його місці, з огляду на тяжку економічну кризу, навряд чи залишився б на посаді. Схоже, чинник особистості не лише у Франції, а й інших країнах менше впливає на настрої виборців, ніж розлите в повітрі бажання негайних змін. Читайте також: <a href="http://tyzhden.ua/World/49404" target="_blank">Саркозі пішов, як де Голль, а Олланда вітають, як Міттерана</a> ЛОГІКА ТЕНДЕНЦІЇ «Дуже сумно, збираємо речі, а телефон майже не дзвонить», – написала у своєму Twitter на той момент усе ще перша леді Карла Бруні. Її чоловік значно стриманіший. Він знав, що може програти. Причому майже напевне: про небезпеку попереджали торік мало не всі соціологічні опитування. Але спробував, як не раз робив у своєму житті, заплисти проти течії. «Ніколя Саркозі завжди вважав, що історію наперед не написано. Він переконаний, що доказом цієї сентенції править його власне життя. Життя «маленького напівкровного француза», який став президентом. Саркозі й сьогодні вірить, що активна воля може перевернути гори», – написала в день його поразки правa газета Le Figaro. <a href="http://tyzhden.ua/News/49213">Колишній президент</a> уже повідомив, що не братиме участі в парламентських виборах у червні цього року. «Відповідальність – це вміння визнавати поразки», – мовив він у прощальному зверненні до свого народу. Нині французькі праві не поспішають аналізувати причини неуспіху. До парламентських виборів – рівно місяць, соціалістам прогнозують не менш ніж 30% голосів. Небезпека дальшої втрати впливу є очевидною. Лише окремі голоси, як-то колишній прем’єр-міністр Жан-П’єр Раффарен, публічно критикують Саркозі за надмірне загравання з виборцями ультраправого Національного фронту, недостатню увагу до проблем середнього класу та неприховану пристрасть до розкоші. Водночас звичайні виборці в оцінках відвертіші. «Завжди голосую за правих, – каже Бертран, господар невеликого паризького ресторану. – Програма Саркозі мені сподобалася значно більше, ніж Олланда. Крім того, я за бюджетну дисципліну, розумне скорочення соціальної допомоги тим, хто не надто поспішає працювати, та за подальше використання атомної енергії. Але, як і ще 2 млн французів, у другому турі голосував проти обох. Адже більше не вірю Саркозі. Він обіцяв можливість «працювати більше, щоб отримувати більше». І де вона? Де зменшення податків для малого бізнесу? Останні роки я трудився більше, щоб заробляти менше, ніж до кризи». Марйон, терапевт на пенсії, «змусила себе» підтримати не ліву кандидатуру: «Саркозі для мене назавжди залишиться прикладом правого лідера, який без зайвих комплексів відстоював нашу ідеологію. Тож, пересиливши себе, я проголосувала за нього. Хоч мені й не дуже сподобалися скасування реклами на громадському телебаченні на користь великих приватних каналів, які є власністю приятелів Саркозі, інформація про лівійські гроші, що напевне були використані під час минулих президентських виборів, та популістські заяви про можливий вихід із Шенгену». В українській громаді, що складається приблизно з 80 тис. власників французьких паспортів, президентові не пробачили Бухарестського саміту НАТО 2008 року, коли Париж та Берлін на вимогу Кремля виступили проти надання плану щодо набуття кандидатства Україні та Грузії. «Саркозі обіцяв бути вимогливим до Москви, а натомість став першим лідером держави–члена НАТО, який продав Росії надсучасну зброю – Mistral», – каже перекладач Ігор Черненко, пояснюючи своє розчарування. Свідомі прорахунки та мимовільні помилки, а також очевидний смак до грошей, зарозумілість і конфліктність, звичайно ж, <a href="http://tyzhden.ua/News/49213">коштували Саркозі підтримали</a> кількох десятків, а то й сотень тисяч виборців. Були люди, які голосували, власне, проти «гіперпрезидента, хоч енергійного, але занадто різкого», як написав часопис Libération. Той факт, що жоден з учасників першого туру не закликав підтримувати його своїх виборців, теж не свідчить на користь Саркозі. Попри це, на думку більшості експертів, основна причина втрати ним влади – криза. Політичний аналітик Ален Дюамель назвав її «автоматичною гільйотиною», що безвідмовно спрацювала в багатьох країнах Європи між 2008 та 2012 роками. «Постраждали і праві, і ліві уряди, – наголосив оглядач. – Проблема не в ідеології, а в погіршенні умов життя, зменшенні купівельної спроможності. Виборець карає владу й кличе іншу, сподіваючись, що нова буде кращою». Читайте також: <a href="http://tyzhden.ua/News/49213">Олландові доведеться вчитися міжнародній політиці на практиці</a> ФРАНСУА ДРУГИЙ Другого президента-соціаліста в історії Франції в народі вже охрестили Франсуа Другим. Не лише тому, що перший однопартійний із ним лідер П’ятої республіки мав те саме ім’я. Олланда вважають не лише учнем, а й системним послідовником Франсуа Міттерана. «Це людина розрахунку, – каже політичний журналіст Бернар Боне. – Він ніколи не керується емоціями. Як і Міттеран, Олланд зважає лише на розстановку сил. Він керуватиме не за догмами, а лише з урахуванням інтересів політичних сил, які ввійдуть до урядової коаліції». «Олланд безперечно має ліві переконання, – вважає політолог Даніель Ґре. – Але досить помірковані. Він бачить суспільство не полем класової боротьби, як радикальні ліві, а територією зіткнення потужних інтересів та груп впливу. Це майстер синтезу, він уміє об’єднувати задля спільної дії дуже різних людей. Його політика великою мірою залежатиме від результатів виборів до Національної асамблеї. Якщо ультраліві наберуть багато відсотків, він муситиме робити відповідні жести: визнати, наприклад, гомосексуальні шлюби. Зробити поступки на суспільному полі. Але навряд чи в економіці. По-перше, криза не залишає великого простору для маневру. А по-друге, не та людина Франсуа Олланд, щоб перейматися будь-якими символами». Економісти підрахували: щоб виконати всі <a href="http://tyzhden.ua/World/48677">передвиборні обіцянки</a> Олланда (збільшити мінімальну зарплату, зупинити на три місяці ціни на бензин, відрядити на пенсію частину робітників, які почали працювати у 18 років і яким нині по 60, підняти суми шкільної допомоги батькам) потрібні додаткові €20 млрд на каденцію. Не факт, що всі ці гроші надійдуть із підвищених податків для великих підприємств та багатих громадян. Отже, список, очевидно, доведеться обмежити. «В Олланда немає іншої перспективи, як перетворитися на соціал-демократа», – жартують французи. Інакше криза прибере від влади і його, ще й дуже швидко. Читайте також <a href="http://tyzhden.ua/World/48208">Президентські вибори: Франція радикалізується</a> http://tyzhden.ua/World/49785Дилетанти в політиці: судовий процес над парламентськими корупціонерами в Чехії спровокував політичну кризуhttp://tyzhden.ua/World/49789http://mobile.tyzhden.ua/World/49789Світinfo@tyzhden.ua (Ярослав Пешек)Fri, 11 May 2012 10:26:00 +0300Цей процес мало не призвів до відставки уряду. В Україні схожа історія з підкупом депутата зацікавила хіба що опозиційні медіа У кожної країни свої скандали, приклади невдалого ведення політики та судові суперечки. За ними можна судити про рівень політичної культури, складність перебігу соціально-економічних процесів, а також про середню кількість дилетантів на тисячу осіб населення. Схоже, те покоління діячів, що нині біля керма, має проблему із безпрецедентним зростанням чисельності непрофесіоналів. Так воно принаймні бачиться в Чеській Республіці. Міркуйте самі. Коли перед парламентськими перегонами 2010 року в країні з’явилася нова політична партія «Громадські справи» з молодими обличчями, які ще не намуляли очей, багато громадян тішилися. «Нарешті буде кого вибирати», – потирали руки над їхньою програмою. Нова партія ввірвалася до вищого законодавчого органу зі своїми 24 депутатами і спільно з консервативною Громадянською демократичною партією та центристською ТВП 09 створила владну коаліцію. Читайте також: <a href="http://tyzhden.ua/World/49141">Чи уникла Чехія політичної кризи?</a> Це був приголомшливий успіх. Люди, які ще вчора переймалися політикою тільки за кухлем пива, за одну ніч дістали можливість вирішувати долю цілої держави. Без елементарного досвіду, покладаючись на раду різних «мудрагелів», вони виявилися вкинутими до млина «високої політики». Від самого початку їхній стиль вельми нагадував поведінку впертої і розпаньканої дитини: «якщо не буде по-нашому, вийдемо з коаліції та <a href="http://tyzhden.ua/News/48858">розіб’ємо уряд</a>». І це їм вдавалося, бо ж праві ГДП й ТВП 09 у чеських умовах не можуть собі дозволити скласти коаліцію з лівими соціал-демократами чи навіть – Боже, збав! – комуністами. Це дорівнювало б політичному самогубству. Сьогодні вже відомо, що проект розбудови політичної партії «Громадські справи» задумували як бізнес-план, метою якого було досягнути політичного впливу задля постійного збільшення прибутку деяких суб’єктів підприємництва. Цьому завданню було підпорядковано все включно зі стосунками між однопартійцями. І що насамкінець для партії стало смертельним. Очолює цю політсилу популярний телевізійний ведучий, сценарист і письменник Радек Йон, чиї авторські роботи вплинули на ціле нинішнє покоління середнього віку. Люди наївно гадали, мовляв, якщо хтось на телевізійному екрані викриває політичні зловживання, корупцію та беззаконня, то й у політиці він також безкомпромісно стоятиме на тих самих позиціях. За три роки виявилося, що Радек Йон, узявшись до нової діяльності, втратив не лише розум, а й здатність розрізняти добро і зло. А це для літератора рівнозначно катастрофі. Мабуть, найбільш обговорюваною політичною постаттю є засновник «Громадських справ» Віт Барта. Він не лише створив партію та фінансував її, а й був справжнім провідником, без рішення якого «й миша не ворушилася». Виразний наполеонівський стиль управління переніс до політики зі своєї агенції безпеки ABL, яка гарантувала йому мільйонні прибутки. Знаряддя, сприятливі, поза сумнівом, для успіху в підприємництві, у політиці, навпаки, можуть означати фатальний крах. Це сьогодні знає напевне й Віт Барта. Суд, поки що в першій інстанції, умовно прирік його на 18 місяців ув’язнення за хабарництво, не повіривши запевненням обвинувачуваного, що йшлося лише про позички колегам-депутатам. Навесні 2011 року частина членів «Громадських справ» заявила, що Барта намагався підкупити їх, аби вони посприяли його бізнесовим і політичним планам. Скандал, що мав великий розголос у суспільстві, змусив Барту торік у квітні подати у відставку з посади міністра транспорту, а в червні поліція порушила проти нього кримінальну справу. Парламент у серпні 2011-го позбавив його та одного з фігурантів справи про підкуп Ярослава Шкарки депутатського імунітету. У квітні 2012-го судовий процес завершився обвинувальними вироками їм обом: Барту засудили до півтора року ув’язнення умовно, а Шкарку, який узяв у нього хабар обсягом €7 тис. й повідомив про це лише після розголосу в ЗМІ, а отже, на думку суду, діяв із метою особистого збагачення, – до трьох років тюрми. Політична корупція викликала збурення громадськості, яка вийшла на <a href="http://tyzhden.ua/News/48157">багатотисячні акції протесту</a>, й урядову кризу: партнери по коаліції – Громадянська демократична партія і ТВП 09 – вирішили розірвати коаліційну угоду, а «Громадські справи» розкололись. Однак парламент днями все-таки висловив вотум довіри діючому кабінету. Читайте також: <a href="http://tyzhden.ua/Publication/3480">Революція «в оксамиті»</a> Поява партії «Громадські справи» на політичному небосхилі була бенефісом аморальності й дилетантизму, які псують політичний клімат і людські стосунки. Коли, наприклад, на світанку своєї діяльності політсила видала календар зі світлинами провідних жінок-політиків – напівоголених і в еротичних позах, багато хто гадав, що йдеться про новий стиль, інші це виправдовували недосвідченістю, а треті торочили про красунь у політиці. І зовсім мало хто говорив про потребу етичних цінностей, про необхідність політичної практики та відповідної кваліфікації, про вміння працювати заради інтересів суспільства, про засадничі принципи міжособистісних взаємин… Минув деякий час, і спокуслива жіночка-політик із календаря на ім’я Христина Кочі з «Громадських справ» стала причиною скандалу через прослуховування телефонних дзвінків у спальні та на конфіденційних партійних засіданнях. Уже розголошено її висловлювання під час тих розмов, чуючи які почервонів би й бувалий моряк. До громадськості стало доходити: тут щось не так, а багатьом виборцям стало соромно за своїх політиків – як чоловіків, так і жінок. Один празький театр почав ставити п’єси за мотивами скандалів партії «Громадські справи» й одразу переконався, що забезпечив собі повнісіньку глядацьку залу на багато вистав наперед. Бульварна преса стверджує, що «Громадські справи» – це насправді організація, яка конкурує з естрадними артистами, і аж ніяк не політична партія. Я міг би продовжувати список цих розчарувань, висловлюючи далі свій скепсис, але йдеться не про це. Ідеться про дещо більше. Громадськість чогось навчилася? Електорат дозрів до більшої відповідальності під час голосування? Маємо з чого вибирати? Гадаю, як і раніше, не помиляється прислів’я: кожен народ має уряд, на який заслуговує. Сучасному правлячому кабінетові Петра Нечаса пощастило вже не вперше утриматися при владі, коли парламент Чеської Республіки висловив йому довіру за допомогою голосів депутатів, які покинули корабель або радше підводний човен, що тонув, партії «<a href="http://tyzhden.ua/News/48323">Громадські справи</a>». Чеське суспільство виходить із кризи, чогось навчившись. Не можна покладати все на самих лише політиків, бо немає гарантій, що вони на своєму ремеслі розуміються. Не можна, щоб хтось, назбиравши купу мільйонів, впливав на долю й майбутнє народу за допомогою шахрайських і аморальних методів. Не можна, щоб злочинці прикривалися дилетантством, а дилетанти – політикою. Непрофесіонали не принесуть успіху державі. УКРАЇНСЬКІ ПАРАЛЕЛІ Скандал довкола підкупу парламентарія Ярослава Шкарки Вітом Бартою в Чехії викликає очевидні асоціації із зимовими подіями в українській Верховній Раді. Тоді бютівець Роман Забзалюк <a href="http://tyzhden.ua/News/46922">оприлюднив плівки</a>, на яких нібито координатор депутатської групи перебіжчиків із опозиційних партій «Реформи заради майбутнього» Ігор Рибаков домовлявся з ним про політичну співпрацю в обмін на $500 тис. та подальшу фінансову підтримку (для порівняння: в Чехії політичний скандал із судовим розглядом спалахнув через хабар народному обранцеві у розмірі €7 тис.!). Однак у нас той факт не спричинив наслідків, аналогічних чеським, наочно засвідчивши відмінності між євродемократією Праги та можновладцями в Києві. Читайте також: <a href="http://tyzhden.ua/Columns/50/44925">Горила в каламутній воді</a> http://tyzhden.ua/World/49789Апокаліпсис вчораhttp://tyzhden.ua/Culture/49810http://mobile.tyzhden.ua/Culture/49810Культураinfo@tyzhden.ua (Ярослав Підгора-Ґвяздовський)Thu, 10 May 2012 22:15:00 +0300Новий фільм Френсіса Форда Копполи «Поміж» – це болісне пограниччя сучасності з минулим Зо п’ять людей, присутніх на прем’єрному сеансі фільму, ідеально резонували із запитанням, яке головному герою, спитому письменникові Хеллу Балтімору (Вел Кілмер), ставить у порожній крамниці шериф богом забутого містечка: «Як воно бути здешевленим Стівеном Кінґом?» Від початку в цій містичній стрічці чулося глухе хропіння колишнього генія кіно, проте моментами він прокидався, розплющував одне око – і то було чудово! Хорошою <a href="http://tyzhden.ua/Publication/4432">ідеєю Копполи</a>-сценариста було візуалізувати образ Едґара Аллана По, якого герой бачить у снах й обличчя якого вписане в біле коло місяця. А ще краща ідея, коли він розповідає герою про метод написання твору: письменник, що занурюється за допомогою снодійних і віскі в сон у пошуках натхнення та ідей, – це триває, здається, з часів Тімоті Лірі та Вільяма Берроуза. Проте на цьому список вдалих знахідок закінчився. За 20 років, що минули з часів останнього хорошого фільму Копполи «Дракула Брема Стокера», він знімає все у пропорції 50/50, де перша половина є ностальгією, а друга – маразмом. Думка сценариста і рука режисера йому зраджують. І «Поміж» це вповні виявляє. Сама ідея стрічки про літератора, що скотився на алкогольні пси через смерть єдиної доньки, віддає смородом другорядності. А приїзд хорор-письменника до містечка зі славою загадкового масового вбивства 12 дітей і поготів приголомшує своєю «неповторністю». Наступне погане враження – <a href="http://tyzhden.ua/Culture/48690">візуальний ряд</a>. Намагаючись якось зображальними методами підкреслити різницю між сном і дійсністю, Коппола використовує цифрову камеру в снах героя і мінімальні спецефекти. Але вони мають злиденний і бідний до гризот вигляд – куди ж поділися режисерська віртуозність і вправність «Апокаліпсису сьогодні» і «Хрещеного батька»?! Можливо, річ у маленькому бюджеті (скромні $7 млн), хоча проект Коппола зробив на своїй же фірмі American Zoetrope. Можливо, у невдалому кастингу: Вел Кілмер уже давно не зірка, і з часів його останньої хорошої головної ролі минуло 17 років. Так чи так, а провал стрічки «Поміж» не є апокаліпсисом – у Копполи він уже був. Читайте також: <a href="http://tyzhden.ua/Culture/49782" target="_blank">Екранізація коміксу побила новий рекорд кінозборів</a> http://tyzhden.ua/Culture/49810Людина-пригода: приклад народного майстра Андрія Чабана ілюструє, як війна змінює долі людейhttp://tyzhden.ua/History/49804http://mobile.tyzhden.ua/History/49804Історіяinfo@tyzhden.ua (Роман Кабачій)Thu, 10 May 2012 21:35:00 +0300До Червоної армії 15-річний Андрій потрапив випадково: коли почув від матері, що в село зайшли перші кілька гітлерівців, побіг до обозу червоних, де допомагав чистити зброю, витяг карабін і застрелив німецького солдата Після цього хлопцеві в селі (Стайки, нині Кагарлицького р-ну Київщини) <a href="http://tyzhden.ua/History/31328">залишатися було небезпечно</a>. До більшовиків я ставився як до найстрашнішого зла. Мого брата Івана, який щойно закінчив школу, заарештували в 1938-му за те, що між школярами він сказав: «Якби Україна була незалежною державою, нам би краще тоді жилось». Буквально через день на другу ніч приїхав НКВС. Мати народила одинадцятьох. <a href="http://tyzhden.ua/History/20727">У голодовку померло</a> четверо. У нас оце піл, на полу спали, і мати колиску за ногу зачіпляє, сама на крайню дошку лягає, кулак – не подушку – під щоку і спить. Про матір пан Андрій говорить із особливим пієтетом. На стіні висить її портрет із підписом: «Рідна мати моя, ти ночей недоспала, і в колгоспнім ярмі ти життя змарнувала». Пішовши воювати проти німців, Андрій Чабан пережив бомбардування, оточення під Пирятином (вересень 1941-го), втечу з полону в Хоролі, партизанство над Дніпром (зима 1941-го – літо 1942-го) та німецький арешт у Ржищеві, звідки знову зумів утекти. Проте в одному із сіл північніше від Києва його схопили і відправили на роботи до Східної Пруссії (нині Вармінсько-Мазурське воєводство Польщі, листопад 1942-го). Читайте також: <a href="http://tyzhden.ua/Society/49631">Міф про «Велику Вітчизняну» й синдром непам’яті</a> Про роботу в Німеччині всі звикли плакатися. Нас же вчили у школі, що поміщики мучили селян. У підручниках була картинка: робітник рачки тягне вагонетку, а над ним стоїть буржуй у циліндрі з нагайкою. А тут у цього хазяїна як у рай потрапив. Якби не мої патріотичні почуття, мені б кращого життя не треба було. Як мене годували (а їв я те саме, що й господарі), то мені такі харчі й не снилися. Працював добре, і мене дуже хвалили, дивувалися, що я малий такий, а сила велика. Утім, від свого хазяїна Адама Бялі, який його купив на станції як вола, Андрій утік, оскільки йому поляки та білоруси, котрі працювали в тому самому господарстві, повідомили, що недалеко Польща. Назвався Анджей Чарни – за легендою, він походив з-під Рівного і був «кресовим поляком». На свободі був недовго, оскільки потрапив до тюрми в Гродно. Звідти вже як «поляка» (що дало йому право жити в таборі, який не охоронявся) його відправили на роботи в Дортмунд, де він уперше почув про польську підпільну боротьбу (середина 1943-го – початок 1944-го). Ми працювали на фабриці Union. Наша група, зокрема, у Walzswerke – прокатному стані. Був один знайомий поляк на станції, який займався транспортуванням на східний фронт ешелонів зі спорядженням. Мене з ним познайомили і сказали, що я хочу втікати. У нас у групі був поважний дядько, учитель. Цей учитель розповів, як більшовики розстріляли десятки тисяч офіцерів, ще тоді (слово Катинь не називалося, але факт був відомий). Він був у нас за ксьондза: читав молитви, а за ним усі повторювали. Хоч як мені прикро, хоч як мені душа болить, а вони набагато патріотичніші, набагато культурніші. Повага, релігія мені страшенно сподобалася католицька. З Дортмунда <a href="http://tyzhden.ua/History/41911">запакованого у вантажному вагоні</a> Андрія відправили на Схід. Коли почув польську мову, підпиляв дно і вийшов уночі надвір. Потрапив до з’єднання Мар’яна Ґадомського «Нєдзвядка» біля Сокулки на Підляшші. Хвалить їхню конспірацію. Дізнавшись, що червоні взяли Бобруйськ (червень 1944-го), вирішив переходити фронт. Для цього по дорозі вбив молодого німця («у війну зовсім іншою людиною себе почуваєш»), одягнув його форму, в одному зі штабів викрав топографічну карту та дані про розташування з’єднань вермахту. Перейшов уночі під трасувальними кулями фронт. Там же потрапив у руки п´яних червоноармійців, а згодом СМЕРШу. Коли мене туди [у СМЕРШ] привели, варварства такого світ не знав. Як же там лупцювали. Я їм якраз доказав принесеними даними, вони ту [німецьку] Кримську дивізію шукали. Чули, що вона десь тут є, а я ж конкретно вказав де і як. Зі мною просто чудо вийшло: вони дали запит... Старшина повів мене в баню, я помився, німецької моєї форми немає, лежить нова радянська. «Одягайся!». Я так подивився на нього з недовірою, а він каже усміхаючись: «Одягайся!» Беру гімнастьорку, вона з погонами. На погонах три лички, тобто мені дали сержанта. Далі шлях Чабана проліг через бої у складі розвідки Червоної армії в Східній Пруссії, у її нинішній російській частині (осінь 1944-го – весна 1945-го). Після закінчення війни до Кенігсберга привезли ешелон евакуйованих із Німеччини радянських дівчат, які нібито співпрацювали з гітлерівцями. З однією з них, калушанкою Анною Гринів, Чабан познайомився до того, як усіх їх вивезли за місто і розстріляли. Перед тим він передав дівчині бланк «вільнонайманої», що дало їй право звільнитися (Анна пообіцяла вийти за нього заміж, подарувала фото на пам’ять); вона ж розповіла про <a href="http://tyzhden.ua/News/49333">боротьбу УПА</a>. Оскільки в боях під Пирятином Андрій дістав поранення, тепер просив знайти лікаря і відбув на два тижні... до Станіслава (нині Івано-Франківськ), а звідти до Калуша, щоб віднайти Анну (початок 1946-го). Розшукуючи свою кохану, він вийшов на повстанців і взяв участь в акції нападу на автомобіль, що перевозив бюлетені для виборів до Верховної Ради СРСР 1946 року. Проте в УПА надовго не залишився, оскільки йому було відмовлено в зустрічі з дівчиною. Читайте також: <a href="http://tyzhden.ua/History/29830">Полювання на «кукушек»</a> Після цього Андрій повернувся до Кенігсберга, звідки його направили на охорону будівництва (в’язнями) секретного об’єкта, знаного згодом як Челябінськ-65. Звідти він випросився з’їздити додому в Стайки. По дорозі зайшов на конспіративну квартиру ОУН у Києві, адресу якої отримав у Калуші. Ця «явка» була вже провалена, відтак наступного дня Чабана заарештували органи міліції в сусідньому з його рідним селі (серпень 1946-го). Слідчий, дякувати йому, каже мені: «Шкода тебе. Ти молодий, здоровий, потрапив у цю халепу. Документи всі твої знищені, ніяких у тебе доказів немає [відібрані ордени Андрій Чабан так і не відновив]. Є два варіанти: або береш на себе якусь кримінальну справу, або тебе саджають у камеру до рецидивістів і тихенько їм нагадують, що ти сексот, що ти служив у НКВС, і там тебе задушать, на волю тоді не вийдеш». Я погодився – вони, спасибі, дали мені мінімальний термін – п’ять років. <a href="http://tyzhden.ua/History/21087">У таборах</a> пройшов шлях від Мордовії через Печору в Комі АРСР, де будувалася залізниця, до Обської губи. Я шукав, хто був із повстанців і націоналістів, завжди їх збирав докупи. Не давайте, кажу їм [«авторитетам» та охоронцям], спуску, дайте відповідь, більше вас не чіпатимуть. Так воно й було: група людей у нас є, один за одного – так ми й трималися. У другий табір як переходив, там теж збирав. У нашій компанії були два литовці, їх теж охорона ображала постійно. Можу сказати, що поміж росіян у таборах я зустрічав мало порядних людей. У них такий характер. У них немає поняття, що хтось може мати іншу думку, інше виховання. При цьому себе вивищували. Після звільнення Андрій Чабан майструє: здібність має до радіотехніки, різьблення, ювелірної справи. Брав учать у створенні Народного руху і Республіканської партії. Передав Національному банку колекцію золотих монет «на створення українського війська». У 1999 році виявив бажання відкрити у Василькові школу народних ремесел, але був обманутий тодішнім мером. Не тішить присутність у місті такого ветерана і нинішню місцеву владу – пан Андрій каже, що його називають «бандерівцем». Читайте також: <a href="http://tyzhden.ua/Columns/50/49655" target="_blank">Пам’ять замість «переможних» парадів</a> Автор вдячний за допомогу під час підготовки матеріалу пані Анні Лазар (Польський Інститут у Києві) http://tyzhden.ua/History/49804Марек Міхаляк: Мудре виховання – це коли даєш малечі у необмеженій кількості вітамін Лhttp://tyzhden.ua/Society/49784http://mobile.tyzhden.ua/Society/49784Суспільствоinfo@tyzhden.ua (Інна Завгородня)Thu, 10 May 2012 19:23:00 +0300Уповноважений з прав дитини Республіки Польща Марек Міхаляк про принципи виховання, серед яких не має бути насилля Під час каденції Марека Міхаляка на посаді <a href="http://tyzhden.ua/News/28459">Уповноваженого з прав дитини</a> в Польщі законодавчо заборонили фізичне насилля як метод виховання дітей. Омбудсмен розповів Тижню про світоглядні зміни у ставленні до малюків, які відбуваються з його співвітчизниками. 16 травня він завітає до Києва у межах спільного проекту Польського Інституту в Києві та Книгарні «Є» «Європейський досвід: Польща». У. Т.: Ви працюєте з хлопчиками та дівчатками понад 20 років, як за цей час змінилися підходи до виховання, моделі стосунків між батьками й дітьми в Польщі? І чи впливає це на розвиток малюків? – Останні 20 років для Польщі – це час інтенсивних трансформацій, загальної зміни ставлення до прав людини, включаючи права дитини. Чи змінилися діти? Думаю, що радше їхнє оточення, тобто світ дорослих. Настав час, коли ми дедалі частіше бачимо у дитині людину тут і зараз, а не задатки майбутнього громадянина. Це великий цивілізаційний стрибок в стереотипному мисленні світу дорослих людей. Звісно, такий погляд на дитину змінює її сприйняття та підходи до виховання. Потрібно рахуватися з її почуттями, її правами, поважати її індивідуальність і гідність. З 1997 року інституція Уповноваженого з прав дитини гарантується відповідним записом у Конституції. У 2000-му польський парламент ухвалив відповідний закон, Сейм підтримав це рішення. 2008-го, а згодом 2009-го Уповноваженому було надано дуже широкі процесуальні та контролюючі повноваження. 20 останніх років – це час дуже інтенсивної емансипації дітей, слід зауважити, з повною повагою прав їхніх батьків. Я переконаний, що це доцільний і корисний для дітей та суспільства загалом напрямок змін. Кожна людина у своїй країні та на світі має відчувати, що є людиною, громадянином, а її права суворо дотримуються. Якщо ж цього не відбувається, є інституція внутрішнього контролю, котра незалежно й неупереджено, але водночас компетентно здійснить відповідні втручання. Діти такого захисту і допомоги  насправді потребують. У. Т.: Які основні напрями вашої діяльності на посаді Уповноваженого з прав людини? – У 2008-му, коли я представив своє бачення роботи на цій посаді, то приділив особливу увагу сферам діяльності, пов’язаним із дітьми, зокрема, боротьбі проти насильства над дітьми і необхідності запровадження повної заборони биття дітей (це було досягнуто 2010 року); профілактиці здоров'я та доступу до медичної допомоги; бідності та обсягам дитячої бідності в Польщі; освіті в галузі прав дитини та можливості дітей звернутися до свого омбудсмена. За ці понад три роки, які я обіймаю посаду Уповноваженого, це близько 75 тис. індивідуальних втручань, близько 400 пропозицій системних рішень, участь у понад 500 судових засіданнях, безпосередні зустрічі з близько 100 тис. дітей, також було надано приблизно 400 почесних патронатів, багато тисяч подоланих кілометрів до місць, у яких є діти, які потребують допомоги або де порушуються їхні проблеми. У. Т.: Наскільки дієвою є телефонна гаряча лінія для дітей у Польщі, чи вдалося за її допомогою запобігти якимось кризовим ситуаціям або покращити дотримання прав дітей? – Запуск загальнонаціональної безкоштовної для дітей Дитячої гарячої лінії був одним із моїх пріоритетів. Це дуже важливий і серйозний проект. Вважаю його дуже необхідним. Існування цього номера і можливість швидкої консультації й допомоги дає змогу запобігти багатьом дитячим нещастям. Телефон дзвонить практично безупинно. У дітей чимало проблем і думок, яким вони самостійно не можуть дати ради. У. Т.: Яка ситуація з дотриманням <a href="http://tyzhden.ua/News/30799">прав дітей</a> у Польщі й у світі? – Потрібно ще багато зробити на мікро- і макрорівнях. Більшість країн ратифікували Конвенцію про права дитини, однак ситуація дітей у різних країнах вельми відмінна. Є країни, де діти помирають від голоду, беруть участь у збройних конфліктах, працюють понад свої сили. Потрібно пам'ятати про це і протистояти цьому. В Польщі ситуація з дітьми покращується. Польське законодавство стає дедалі більш дружнім до дитини, не суперечить положенням Конвенції про права дитини. 2 травня 2012 року польський уряд погодився зняти застереження до згаданої Конвенції, чого я домагався від перших днів перебування на посаді. Інституція Уповноваженого з прав дитини є найвищим конституційним органом державного контролю, який дає реальну можливість діяти у справах дітей. Звернутися по допомогу до Уповноваженого діти можуть безпосередньо, без участі дорослих, навіть законних опікунів. Ухвалені після цього закони спрямовані на захист інтересів наймолодших громадян. Однак іще є сфери життя, які потрібно змінювати й покращувати. Необхідно запровадити й розвивати діяльність у галузі профілактики здоров'я, тож я запропонував створити систему щорічного обов'язкового обстеження кожної дитини педіатром. Потрібно ініціювати покращення батьківської компетенції у розпізнаванні й адекватному реагуванні на потреби дітей. Доволі проблематичною є ситуація дітей, батьки котрих вирішили розлучитися. Часто забувається той факт, що то дорослі мають право розірвати свій шлюбний зв'язок, але з дітьми розлучень не буває. Діти мають право на любов та контакти з обома батьками. У. Т.: На Заході вже давно фізичне насильство сприймалося як метод виховання, нині ситуація діаметрально протилежна. Як ставляться до тілесних покарань дітей у <a href="http://tyzhden.ua/Society/33435">Польщі</a>? – Як я уже зауважував, у Польщі від 1 серпня 2010 року діє абсолютна і повна заборона на побиття дітей. Я її палкий прихильник, і не лише як Уповноважений з прав дитини, а як педагог і батько. Кожна людина має право на життя без жорстокого стосовно неї поводження. Колись ця заборона забезпечить позитивний результат, коли виросте покоління, виховане без насильства. Вимагаючи чогось від дитини, ми взагалі не можемо вдаватися до стусанів. Б’ючи дітей, ми обираємо найпростіший шлях, забуваючи, що це позбавляє нас авторитету, а дитину часто – бажання жити, що в такий спосіб ми виховуємо людину зневірену, яка передаватиме цю зневіру й іншим. Психологи підтверджують, що саме ті, хто зазнав жорстокого поводження, потім застосовують фізичне насилля найбільше. Одного закону замало. Маємо ще повірити в те, що виховання дітей без тілесного покарання – це можливий, хороший і ефективний метод. Після року дії заборони я ініціював дослідження громадської думки, і уявіть собі, що частка людей, які позитивно ставляться до тілесних покарань у Польщі, знизилася на 9%. Утім, вона й досі сягає 69%, але зрештою зменшується. Це вже певний освітній успіх. Оптимістичним є й те, що більше людей почали цікавитися долею дітей, втручаються у справи сусідів, очевидною є людська чуйність. Дуже важливу роль у цьому відіграють профілактичні громадські кампанії, які запобігають кривдженню дітей. Дуже приємно чути сміливі заяви людей, які говорять: я виховую дитину, не б’ючи її, і пишаюся цим. Однак слід пам'ятати, що ми маємо приділяти дитині більше часу, мусимо з нею більше спілкуватися. У. Т.: Німецький дитячий психіатр Міхаель Вінтергофф у своїй книжці «Чому наші діти стають тиранами, або загублене дитинство» описує модель партнерських стосунків між батьками і дітьми як хибну, що веде до порушень дитячої психіки та вад розвитку. Як батькам відчути межу між врахуванням потреб і бажань дітей і суворістю й авторитетністю? – Авторитет батьків має вибудовуватися не за рахунок суворого ставлення до дитини, а любові, поваги та з усвідомленням взаємних потреб. Я не закликаю давати дитині право вирішувати все в її повсякденному житті, а прислухатися до її думки, голосу й бажань. Зрештою, рішення все одно приймає дорослий – той, хто здатний взяти на себе відповідальність, але, зважаючи на потреби дитини. Мудре виховання – це коли даєш малечі у необмеженій кількості вітамін Л, тобто любов, присвячуєш їй час і визначаєш можливі і зрозумілі межі для неї. Я з повною відповідальністю стверджую, що виховання людини у дусі поваги її прав, гідності, суб'єктності може лише пом'якшити можливі проблеми й розлади, а не розвивати й активізувати їх. У. Т.: Чимало сучасних батьків розгублені і не впевнені у тому, як правильно слід <a href="http://tyzhden.ua/Society/38314">виховувати своїх дітей</a>. Що б ви їм порадили? Чи варто їм виховувати дітей інтуїтивно чи все ж орієнтуватися на якісь методики? Які обрати? – Слід уміло користуватися пропонованою літературою, адже не всі наявні на ринку пропозиції слушні. Тут потрібне критичне ставлення і здоровий глузд. Я рекомендую Януша Корчака (польського педагога, лікаря, письменника. – Ред.) – мудру людину, яка розуміє потреби дітей. Однак слід усвідомлювати, що немає єдиного конкретного рецепту для виховання дитини. Кожен малюк інакший, має особливий темперамент. У. Т.: Чи потрібно встановлювати для дітей чіткі правила поведінки, чи варто залучати їх до створення цих правил, щоби надавати їм більшу свободу? – Ми самі даємо дітям найпершу й найчіткішу відправну точку. Слід бути свідомими того, що діти – уважні спостерігачі нашої поведінки, як офіційної, так і прихованої. Дозволяючи дитині дискутувати, висловлювати свої позиції, бути співтворцем реальності, ми рухаємося в напрямку виховання людини креативної, зацікавленої світом. А якщо ми все нав’язуватимемо, до всього примушуватимемо й очікуватимемо сліпої покори, то нам слід розуміти, що ми нищитимемо в дитині її природність. Наша дитина може бути тоді дуже поступливою чи дуже агресивною, даватиме кривдити себе або ж кривдитиме інших. Від проблем виховання нікуди подітися, їх не перечекаєш у засідку. Їх слід вирішувати й насамперед за допомогою аж ніяк не монологу, а виключно вдаючись до діалогу. Ми, дорослі, любимо промовляти до дітей, давати доручення й вимагати їхнього виконання. Суть діалогу в іншому. Треба спілкуватися, давати змогу висловитися. І дивитись на неї не згори, а прямо в очі. Біля дитини краще бути навприсядки чи на колінах. У. Т.: В якому віці формується особистість людини і як дорослі мають сприймати дитину, де пролягає межа між направлянням розвитку несформованої особистості і повагою до прав дитини? Чи завжди батьки знають, що краще для дитини і, що найголовніше, чи завжди діти знають, що краще для них? – На думку психологів, за виховання дитини слід братися за 20 років до її появи на світ. А права дитини як права людини слід шанувати на кожному етапі розвитку особистості. Понад те, права людини із прав дитини й починаються. І ніколи не буває інакше. У. Т.: У нашій країні дуже дискусійним є питання втручання держави у виховання дитини, якщо батьки не здатні забезпечити його на належному рівні. Наскільки широкими мають бути повноваження держави у цьому питанні? – Що менше держави в особистому житті її громадян, то краще. Це золотий принцип. Трапляються, однак, ситуації, на які держустанови мають реагувати. Мова про випадки, коли дитину кривдять. Держава має постійно стежити за дотриманням прав кожної людини, і зокрема слабшої та безборонної. У. Т.: Чи доречно, на вашу думку, обговорювати з дітьми «дорослі» питання і ставитися до дітей, як до дорослих, як це зараз роблять чимало батьків, сприймаючи таку поведінку як прояв поваги до особистості дитини? – З дітьми можна і треба розмовляти. Не варто оминати важких тем, але їх слід порушувати з винятковою делікатністю, з огляду на вік і можливості дитячого сприймання. У. Т.: Чи варто дітям відвідувати виставки чи <a href="http://tyzhden.ua/Gallery/36068">галереї сучасного мистецтва</a>, темою яких є сексуальність (інший приклад – кіно або телебачення)? Часто доводилося ставати свідком відвідин дітьми центрів сучасного мистецтва на Заході, тоді як у нашій країні часто говорять про вікові обмеження. – Варто оберігати дітей від того, що може їм зашкодити, як у публічному просторі, так і вдома. Я прихильник того, щоб зберігалися вікові обмеження й щоб наслідки для осіб, які розбещують дітей, були неминучими. У. Т.: Яких помилок у вихованні дітей припускаються батьки нині? Чи відмінні вони від тих, що були 20 років тому? – Більшість помилок є наслідком браку часу, який батьки та діти присвячують одні одним. Колись люди більше спілкувалися. Зустрічалися щодня принаймні за обіднім столом. Нині, за моїм спостереженням, не в кожному домі є стіл, натомість у кожному – телевізор. А біля нього важко завести розмову. Люди не дивляться прямо в очі одне одному. Біографічна нота: Марек Міхаляк – від 2008 року Уповноважений з прав дитини Республіки Польща, у 2011–2012 роках був головою Європейської мережі уповноважених з прав дитини (ENOC), канцлером Міжнародного капітулу Ордену Усмішки, членом Комітету розвитку людини Польської академії наук, спеціальний педагог (соціотерапевтика), батько двох дітей (дев’ятирічної Юлії та чотирирічного Мілоша). 21 рік працював вихователем і терапевтом із дітьми з проблемних родин та їхніми батьками, ініціатор проголошення 2012-го Роком Януша Корчака, а також III факультативного протоколу до Конвенції про права дитини ООН, лауреат численних державних і міжнародних відзнак. http://tyzhden.ua/Society/49784Екранізація коміксу побила новий рекорд кінозборівhttp://tyzhden.ua/Culture/49782http://mobile.tyzhden.ua/Culture/49782Культураinfo@tyzhden.ua (Ярослав Підгора-Гвяздовський)Thu, 10 May 2012 19:16:00 +0300Фільм «Месники», що є екранізацією коміксів компанії Marvel, зібрав $207 млн за вікенд, що майже на $40 млн більше за фільм «Гаррі Поттер і Дари смерті. 2 частина», і таким чином зайняв першу позицію в списку найпотужніших стартів кінострічок у світі Питання: чому так сталося? Чому він зібрав так багато? І чому він так багато не зібрав в Україні, де йде в масовому прокаті так само, як і у <a href="http://tyzhden.ua/News/48320">Сполучених Штатах</a> — з початку травня? Звісно, порівнювати прокат український з американським не варто хоча б тому, що в США фільм вийшов на 4,349 екранах, тоді як в Україні на 100. Тому ми будемо порівнювати власне американські аналоги. І тут все набагато цікавіше! Справа ось у чому: «Месники» зібрали на 38 мільйонів більше за «Гаррі Поттера», маючи на 26 екранів менше! Як таке можливо? На думку ветерана українського прокату, Антона Пугача, першого директора «Кінопалацу», а тепер голови компанії «Мультиплекс холдінг», що крім однойменної мережі кінотеатрів, є й дистриб’ютором, все дуже просто і відповідь ховається у технічних показниках. «В кожному окремому кінотеатрі фільм можна по-різному випускати, — каже пан Антон. — Екрани «Месників» можуть бути на 70% іншими за екрани «<a href="http://tyzhden.ua/News/12453">Гаррі Поттера</a>» лише у зв’язку з тим, що кількість місць у залах — різна: в залі з «Месниками» могло бути на 20-30 місць більше, ніж в залі, де йшов «Поттер». Виключно технічні, ситуаційні моменти, цілком може бути пояснять ситуацію з цифрами, але не пояснять ситуацію з такою популярністю «Месників», і не тільки в США — ще до виходу фільму в американському прокаті, він тиждень перебував на широких екранах 52-х країн світу, і зібрав $500 млн! Звідки така популярність? Про США — зрозуміло, бо комікси є частиною тамтешньої культури. А світ? «Цей бренд знаходиться на вершині свого попиту, — припускає Антон Пугач. — Це пік брендової активності. При тому що екранізації коміксів, як ми спостерігаємо не один сезон, збирають багато грошей віддавна. Але саме зараз утворилося таке собі «розширене покоління»: одним людям 25-27 років подібне кіно ще цікаве, а іншим, тинейджери 12-14 років — воно є цікавим вже. Коли виходила «Людина-павук», це було лише пробними вдалими «пострілами» в аудиторію, яка зароджувалася. Наразі маємо сформовану аудиторію. А «Месники» її просто максимально охопили». <iframe allowfullscreen="" frameborder="0" height="315" src="http://www.youtube.com/embed/DIGJO0ELe3U" width="560"></iframe> Так, формат — комікси — очевидно має велике значення для успіху. Хоча згадаємо, що ще 9 років тому «Зірвиголова» з Беном Аффлеком у головній ролі провалилася в прокаті (102 мільйони зборів в США при 78-ми мільйонах бюджету, які для окупованості й прибутку мусили б мати втричі більші збори). Так само "пролетіли" і «Халк» з Еріком Баною, дві частини «Хеллбоя» з Роном Перлманом, «Електра» з Дженніфер Гарнер, «Жінка-кішка» з Хеллі Беррі, обидва «Карателя» з Дольфом Лунгреном і Томасом Джеймном, «Саломон Кейн» з Джеймсом Пюрфоєм… Насправді, лише одиниці мали великий успіх, на кшталт «Бетмена», «Людини-павука», «Людей Ікс» чи «Залізної людини». І час, як показує практика, не надто помінявся. Минулого року з шаленим гуркотом провалилися в прокаті «Зелений ліхтар» з Райаном Рейнольдсом, «Заборонений прийом» з Дженою Мелоун і «Примарний гонщик-2» з вічно провальним Ніколасом Кейджем. А розширити вищеназвану четвірку мушкетерів безумовно успішних екранізацій походеньок коміксових героїв змогли лише «Капітан Америка» і «Тор». І це сталося тільки минулого року. Тобто що, час популярності коміксів припав саме на наш 2012 рік? Чи мова йде про суб’єктивні моменти якості? З цього приводу варто сказати, що режисером «<a href="http://tyzhden.ua/News/47274">Месників</a>» призначили дуже нерівного в плані комерційної цінності режисера — Джосса Ведона (за останню роботу він мав постпродакшн фінальної частини «Тора»). Його дебютний серіал «Світлячок» був культовим в обмеженій аудиторії шанувальників космічної фантастики, рейтинговий серіал «Баффі, переможниця вампірів» підняв рейтинг Ведона, але провал повнометражного «Серініті» знову звів нанівець рух режисера до слави. «Месники» ж стали абсолютним злетом Ведона. Проте, можна припустити, йому в цьому допомогли інші чинники успіху. А саме — наявність у фільмі цілої купи героїв: вже визнаних аудиторією Залізної людини, Капітана Америки, Тора і Халка з відомими фанатам коміксів Чорної вдови, Локі, Ніка Фюрі, Соколиного ока та інших. Тобто можливо, що аудиторія фанатів, наприклад, Залізної людини додалась до аудиторії шанувальників Халка і т. і. Плюс, звісно, не останню роль грають ролі, даруйте за каламбур — героїв грають голлівудські зірки на чолі із «залізним» Робертом Дауні-молодшим, а чудову йому противагу робить сексуальна Скарлетт Йоханссон. Та чи цього вистачить, аби зібрати$  207 млн за перший вікенд? Сумнівно. І тут в силу знову вступає «технічний» момент — час виходу, точніше — контекст. Фільм вийшов у Сполучених Штатах 4-го травня, коли йому не склав конкуренцію жоден з можливих блокбастерів — «Голодні ігри» гралися в прокаті вже два тижні, «Похмурі тіні» Тіма Бьортона падали на 11 травня, а «Морський бій» Пітера Берга мусив розпочатися 18-го. Тобто аудиторію на відтягнув на себе жодний з гравців. Скоріше за все дистриб’ютори домовилися між собою, аби дати кожному заробити, і не переходити один одному дорогу, що, власне, робиться завжди, і в нас, часом, також. Навіть, якщо припустити, що другий вікенд зменшить збори до 40% від попередньої суми зборів, зрозуміло — вже після третього тижня прокату в США «Месники» разом із світовими зборами зароблять понад 1 мільярд доларів. І це буде новим рекордом. Який попробуються повторити — і перевищити! — утворенням франшизи. А її є з чого робити: «Месники» існують з 1963-го року і виходили у 404 випусках… Нагадаємо, що найближчим часом на нашу голову впадуть такі коміксові бомби як «Нова людина-павук» — перша частина перезапущеної франшизи (5 липня) і «Темний лицар» — третя частина Крістофера Нолана про Бетмена (26 липня). http://tyzhden.ua/Culture/49782PR по-нацистськиhttp://tyzhden.ua/Almost/49722http://mobile.tyzhden.ua/Almost/49722Майже серйозноinfo@tyzhden.ua (Тиждень)Thu, 10 May 2012 11:55:00 +0300Наші предки недарма казали: «Застав дурного Богу молитися, то він і лоба розіб’є». Коли рейтинг правлячої партії коливається на межі 17%, хочеш не хочеш, а піаритися треба – брак «хліба» доводиться компенсувати «видовищами». А в умовах надмірної заповзятливості виконавців курйози неминучі. Це підтвердили <a href="http://tyzhden.ua/News/49652">активісти біло-синіх</a> під час проведення військово-історичної реконструкції боїв Другої світової війни, що відбулася 29 квітня в селі Костянтинівка в Криму. Кадри цієї постановки за короткий час стали хітом інтернету. Ще б пак! Де ще побачиш колону гітлерівського Вермахту, яка крокує під прапорами правлячої Партії регіонів?! Куди правду діти, і глядачі, і самі учасники заходу до такого поєднання поставилися цілком позитивно. Публіка захоплено аплодувала, а учасники кепкували, мовляв, прапори якраз відповідають формі. У Кримському відділенні ПР відразу заявили про провокацію. Однак тут є один нюанс. Реконструктори зазвичай аполітичні. Актори-аматори відтворюють лише ті події, які передбачені заздалегідь складеним сценарієм, написаним зовсім іншими людьми. Будь-які провокації політичного змісту під час реконструкцій – це завжди загроза, що клуб на наступну постанову просто не запросять. Інша річ – активісти ПР. Маючи завдання піарити партію на кожному кроці, вочевидь, «<a href="http://tyzhden.ua/News/49652">трохи перестаралися</a>», всунувши біло-блакитні прапори в руки хлопців у гарній формі. Дарма, що ця форма «трохи не та». Читайте також <a href="http://tyzhden.ua/Politics/49109">Присмак ізоляції: сподівання Банкової на Євро-2012 не виправдовуються</a>С http://tyzhden.ua/Almost/49722Терор без прикрас. Японські «червоні самураї»http://tyzhden.ua/History/49724http://mobile.tyzhden.ua/History/49724Історіяinfo@tyzhden.ua (Сергій Грабовський)Thu, 10 May 2012 11:51:00 +0300Воістину – Схід має свою специфіку. І неабияку. Навіть такий наче повністю інтегрованих до західної системи, як Японія. Відтак не дивно, що дані про Японську Червону армію (вона ж Japanese Red Army, JRA, 日本赤軍, Nihon Sekigun) є вельми суперечливими та розпливчастими – на відміну від даних про аналогічні європейські терористичні ліворадикальні угруповання З іншого боку, інформації достатньо для того, щоби простежити шлях японських «червоноармійців» й окреслити основні ідеологеми, якими вони керувалися у своїй боротьбі зі «світовим імперіалізмом». Як і їхні «комбатанти» у Європі, японські ультраліві терористи розпочинають свою активну діяльність наприкінці 1960-х. JRA була заснована на базі студентської організації «Зенгакурен», яка стала головним організатором студентських заворушень у Токіо в 1968 році. А ще «революційні студенти» бавилися нападами на добре вдягнених однолітків та кидали  пляшки з «коктейлем Молотова» у «буржуйські» жилі помешкання. Але захотілося більшого, масштаб Японії став надто малим. І виникла організація, яка носила назву «Комуністична ліга – Фракція Червоної армії» (Sekigun-ha), пізніше – після об’єднання в 1971 році з іншою «червоноармійською» структурою – вона взяла свою відому всьому західному світу назву. Мета JRA корелювала з цілями подібних європейських організацій розпочати <a href="http://tyzhden.ua/Publication/3406">революцію в Японії</a>, де буде створено «чистий» соціалізм, без «буржуазних» домішок, як в СРСР, і спровокувати світову революційну війну. Один із перших лідерів Sekigun-haТакая Сіомі писав: «Революції виникають не з революційної боротьби мас, але є результатом збройного насильства». Іншими словами, з нічим не обмеженого терору. А в ухваленій на установчому з’їзді декларації говорилося: «Ми повинні висадити в повітря Пентагон, Головне поліцейське управління й Управління національної оборони Японії. Ми повинні змести буржуазію з лиця Землі». Ворогами революції «червоноармійці» Японії вважали світовий імперіалізм, Ізраїль і сіонізм, антиарабські рухи як такі, радянський ревізіонізм тощо. Одне слово, противників чимало, тому й воювати слід по-справжньому. Збройна боротьба має пройти кілька етапів: спершу – невеликі групи активістів, потім – створення масових Червоних армій Африки, Латинської Америки, Японії та Кореї, об’єднання їх у Всесвітню Червону Армію, після цього створення «Всесвітньої революційної партії» та «Світового революційного фронту», і, як наслідок – доведення до перемоги світової революції. <a href="http://tyzhden.ua/History/49129">Читайте також: Терор без прикрас. Німецькі «червоноармійці»</a> На першому етапі, набуваючи досвід, «самураї-червоноармійці» грабували банки та супермаркети, різними шляхами озброювалися, проходили вишкіл у лісових таборах. Тобто робили те саме, що і їхні «комбатанти» у Європі. Далі пішли також стандартні акції: напади на поліцейські дільниці, захоплення готелів, посольств, установ, викрадення літаків і викрадення людей (навіть у Європі задля одержання викупу «червоноармійці» не раз викрадали японських бізнесменів), вбивства «свиней у мундирах» і «зрадників революції». В останньому японці виявилися «передовиками»: тільки під час «польових навчань» у лютому 1972 року в префектурі Гумма 14 були страчені 14 членів організації – за недостатню відданість справі революції та боротьби з імперіалізмом. Загалом для японських «червоноармійців» притаманні були беззаперечне підпорядкування керівництву і надзвичайно жорсткі заходи безпеки – від їхніх рук загинули десятки запідозрених у неблагонадійності. Але ще перед тим неабияке відлуння на Далекому Сході мала перша масштабна акція організації – викрадення пасажирського літака компанії Japan Airlines 31 березня 1970 року. Дев’ятеро терористів домоглися перельоту літака до Пхеньяну, щоправда, перед тим випустивши заручників. Літак був подарований «великому вождеві» Кім Ір Сену на його день народження, в обмін терористи одержали в Північній Кореї політичний притулок. Утім, успішний період діяльності організації на <a href="http://tyzhden.ua/World/17464">території Японії</a> тривав лише кілька років. Сили безпеки Японії діяли дуже жорстко і навіть жорстоко – але ефективно. Скажімо, коли JRA захопила віллу із відпочивальниками на фешенебельному курорті Каруїдзава, то поліція не пішла на жодні перемовини, пожертвувала заручниками, проте захопила 17 терористів на чолі з тодішнім лідером організації Цунео Морі (пізніше він вкоротив собі віку у токійській в’язниці). Та ще перед цим нападом Морі встановив зв’язки із палестинськими ліворадикалами, і, найшвидше, - зі спецслужбами комуністичних держав. Отож близько півсотні уцілілих терористів (а «зачистка» по Японії пройшла широкомасштабна, за ґратами опинилися сотні членів організації і співчуваючих) перебазувалися до Лівану, де й розташувалася штаб-квартира JRA. Відтоді про деякі свої операції вона сповіщала як про проведені «Арабською Червоною армією», хоча ця «арабська армія» і складалася із самих японців… 30 травня 1972 року в аеропорті Лод (Ізраїль) «червоноармійці» здійснили першу широкомасштабну операцію на Близькому Сході. Коли митник зупинив трьох низькорослих усміхнених японців, які прибули паризьким рейсом, ті вихопили з сумок АК-47 і відкрили вогонь з вигуками: «Кеса банзай!» - «Хай живе комунізм!». Було вбито 26 осіб, з них – 20 поліцейських та митників, поранення одержали 72 людини, в основному пасажири та обслуга аеропорту. Коли патронів не залишилося, двоє терористів – Такесі Окудайра і Ясуюкі Ясуда – підірвали себе гранатою; важко поранений Кодзо Окамото потрапив до в’язниці, де перебував до 1985 року, коли був обміняний на ізраїльських солдатів, котрі потрапили до рук палестинців під час інтифади. А на чолі організації постала вдова Такесі Окудайра Фусако Сигенобу (вона ж «Міріам», вона ж «товариш Шаміля»). Дочка професора, інтелектуалка, свого часу вона з відзнакою закінчила університет Мейдзі, проте вирішила стати на шлях боротьби зі «світовою буржуазією», і передусім – зі «світовим сіонізмом». <a href="http://tyzhden.ua/History/49429">Читайте також: Терор без прикрас. Італійські «червонобригадники»</a> Ось далеко не повна хроніка акцій організації після перебазування її штаб-квартири на Близький Схід, затим – після початку в Лівані громадянської війни – до Парижу і після успішної протидії з боку французьких спецслужб – до Індонезії, Сінгапуру, Малайзії: Липень, 1973 рік: захоплення пасажирського літака в небі над Нідерландами і політ на ньому до Лівії. Січень-лютий, 1974 рік: диверсія проти заводу Shellв Сінгапурі і захоплення п’яти заручників; одночасна атака на японське посольство у Кувейті, здійснене, як це нерідко робила JRA, під іменем іншої терористичної групи. Вересень, 1974 рік: напад на французьке посольство в Гаазі (Нідерланди), де було захоплено 11 заручників. Серпень, 1975 рік: десятеро бойовиків JRA захоплюють заручників у посольстві США в Куала-Лумпурі. Заручники були обміняні на п’ятірку заарештованих терористів, які разом із нападниками на літаку дісталися до Лівії. Вересень-жовтень, 1977 рік: захоплені в Бомбеї на борту літака 159 заручників обміняні на шістьох заарештованих в Японії терористів і шість мільйонів доларів. Терористи втекли після посадки літака в Алжирі, очевидно, за допомоги палестинців. Грудень, 1977 рік: над Малайзією при спробі захоплення його терористами розбивається пасажирський літак, гине 93 пасажири і 7 членів екіпажу. Після цього активність організації відчутно спадає, тим більше, що проти неї ведуть боротьбу спецслужби цілої низки країн; але після перебудови своєї діяльності JRA знов активізується, виступаючи  часом під іменем «Антиімперіалістичних інтернаціональних бригад» чи інших ліворадикальних організацій. Отже: Січень, 1986 рік: JRA закликає інших терористів-ліворадикалів до атак на державний апарат та імператорську сім’ю Японії. Травень, 1986 рік: обстріл з мінометів японського, американського та канадського посольств у Джакарті (Індонезія). Червень, 1987 рік: одночасні диверсії проти посольств США та Великої Британії в Римі. Використовувалися ракети і вибухівка. Листопад, 1987 рік: член керівництва JRA Осаму Маруока заарештований в Токіо. Імовірно, Маруока займався організацією філій JRA в Азійсько-Тихоокеанському регіоні. Перед цим Маруока разом із філіппінськими партизанами-маоїстами та групою новачків-«червоноармійців» взяв у заручники керівника місцевої філії компанії «Міцуї». Викуп склав 250 млн. ієн, але незабаром бази JRA на Філіппінах були розкриті поліцією, а самі бойовики заарештовані. Квітень, 1988 рік: спроба одночасного проведення диверсій у Нью-Джерсі і Неаполі. У США був арештований з вибухівкою бойовик Їу Кікумура; в Італії операція була для терористів більш вдала – під час вибуху біля клубу американських службовців вбито п’ятеро людей. Липень, 1988 рік: напад на американське посольство в Мадриді. Далі активність JRA знову спадає, що дивовижним чином збігається із кризою і розпадом комуністичного блоку (хоча досі документами доведено її зв’язок лише із спецслужбами Румунії). «Червоноармійці Японії» знову з’являється у новинах у другій половині 1990-х, коли при переході кордону між Камбоджею і В’єтнамом поблизу від районів, контрольованих «<a href="http://tyzhden.ua/News/35767">червоними кхмерами</a>», був затриманий Есімі Танака – учасник викрадення літака в 1970 році. У нього були вилучені північнокорейський паспорт і більше мільйона доларів фальшивими 100-доларовими купюрами, техніка підробки яких виявилася філігранною і відрізнити від справжніх їх було практично неможливо. На допитах Танка заявляв, що він північнокорейський громадянин і вимагав негайної зустрічі з послом. Невдовзі у столиці Перу Лімі була затримана з фальшивим паспортом філіппінським Кадзуе Іосімура, учасниця нападу на французьке посольство в Гаазі в 1974 році. У неї були вилучені агітаційні матеріали місцевої терористично-комуністичної організації «Сендеро Луміносо». Що ж, не дивно: «Ми свідомо відмовляємося від національної обмеженості, насильно прориваючись через державні кордони, ми робимо кроки на шляху зближення пролетаріату різних країн», - говорилося ще в перших програмних документах NihonSekigun. І знову тиша – аж до 2000 року, коли в Осаці була заарештована Фусако Сигенобу, незмінний керівник JRA з 1972 року. Шість років тягнулося слідство та судовий процес, і врешті-решт вона була засуджена до 20 років ув’язнення за звинуваченням в організації нападу на французьке посольство в Гаазі в 1974 році, захоплення заручників і спробу скоєння вбивства (тоді під час операції зі звільнення заручників одержали поранення троє поліцейських). Чи припинилася на цьому діяльність JRA? Невідомо; принаймні, 11 вересня 2001 року саме вона взяла на себе відповідальність за атаку на Всесвітній торговий центр у Нью-Йорку; цілком можливо, що хтось із уцілілих «червоноармійців» консультував ісламістів щодо тактико-технічних нюансів цієї атаки. І того ж року JRA офіційно заявила про саморозпуск; але ми пам’ятаємо про її схильність діяти під іншими назвами, аж до екзотичних. Принаймні, відомо, що нині частина бойовиків NihonSekigunодержала політичний притулок і живе у КНДР та Сирії; дехто донедавна жив і в Лівані. Якою була чисельність JRA впродовж її активної діяльності? Одна експерти  називають цифру у 50 членів та 100 співчуваючих, інші говорять про 300-400 бойовиків, 2000 членів організації, кілька тисяч резервістів. Принаймні, ця організація змогла поширити свою діяльність на чимало країн: США, Японія, Іспанія, Італія, Франція, Нідерланди, Ліван, Сирія, Ізраїль, Філіппіни, Сінгапур, Малайзія, Індія… Список навряд чи повний, оскільки, як уже говорилося, JRA нерідко виступала під іншими назвами, але діяла тими ж методами. Цікаво, що виступаючи від імені «світового пролетаріату», NihonSekigunза своїм людським складом являла собою парадоксальне поєднання вихідців із еліти, з високоосвічених прошарків Японії, з японськими ж люмпенами. Логіка революції, нічого не скажеш… І ще одна важлива річ. Важливою складовою діяльності JRA на Близькому Сході стало інформаційне забезпечення своїх акцій. Тому організація створила власну кіностудію «Вакамацу Продакшн», яка належала одному з «червоноармійців» на ім’я Кодзі Вакамацу. Ця студія, з одного боку, слугувала «дахом», під яким здійснювалося перекидання основних сил «Червоної армії» до Лівану і накопичення фінансових ресурсів. Вона слугувала і гарним прикриттям того, що відбувалося у тренувальних таборах: мовляв, ми кіно про війну знімаємо. З іншого боку, ця студія знімала й фільми агітаційно-пропагандистського характеру, такі, як «Червона Армія – НФОП. Маніфест боротьби за світову революцію». Робив це професійний режисер Масао Адаті на професійному ж обладнанні; потім під його командою був сформований спеціальний «бойовий загін», який займався прокатом цього фільму в країнах Європи та Японії. Пізніше цьому «загону» доручили всі функції PR– поширення у мас-медіа коментарів, заяв і декларацій тощо – і він став називатися «Інформаційний центр світової революції». …Згаданий Кодзі Вакамацу у 2007 році зняв і випустив у світ художню стрічку про Японську Червону армію; вона одержала цілу низку призів на авторитетних міжнародних фестивалях, у тому числі й Берлінському (2008 рік), а сам режисер так висловив своє кредо: «Коли моя дочка вчилася в школі, я відправив її на навчання у США, у Вісконсін. За три роки вона повернулася зовсім американізованою, повною всіма цими абсурдними егоцентристскими уявленнями про індивідуальність. Я засмутився і послав її в Бейрут до партизанів [бойовиків «Хезболли» -Ред.]. Я хотів, щоб її там перевиховали. Вона провела там чотири роки, миючись під старою нафтової вишкою і перучи свій одяг вручну. Я сказав їй, щоб вона ніколи більше не поверталася до Японії. Я також попросив партизан не відсилати її назад… Спочатку вона мене по-справжньому зненавиділа, але трохи пізніше вона запропонувала своїй молодшій сестрі приєднатися до неї... Партизани добрі, згуртовані і піклуються про свої загони. Це гарне навчання». То чи справді на початку 2000-х закінчилася історія найпотужніших ліворадикальних терористичних організацій розвинених країн? Чи за певних обставин ця історія може отримати продовження? http://tyzhden.ua/History/49724Переросли?: українська влада ностальгує за радянським минулим, але вже без «засилля Москви»http://tyzhden.ua/Politics/49713http://mobile.tyzhden.ua/Politics/49713Політикаinfo@tyzhden.ua (Олександр Михельсон)Thu, 10 May 2012 10:53:00 +03009 травня 2012-го було незвично спокійно. Націоналістичні організації зробили мудрий хід: проігнорувати радянський День Перемоги над нацистською Німеччиною. Натомість вони відзначили 8 травня – День скорботи та примирення, як це роблять в усій Європі. Партія ж влади цього року утрималася від педалювання підкинутих із Росії тем, гасел і символів. Провокацій можна було очікувати в західних регіонах, де ліві та проросійські сили (що в Україні зазвичай одне й те саме), попри категоричне їх несприйняття більшістю населення, затято наполягали на своєму праві пройти урочистою ходою. 8 травня член КПУ, голова так званого Львівського антифашистського комітету Олександр Калинюк навіть запевнив Тиждень, що дістав гарантії безперешкодного розгортання червоних прапорів від самого голови Львівської ОДА Михайла Костюка. І заявив, що той обіцяв червоним захист міліції, а якщо цей захист не спрацює, то він, Калинюк, подасть до Європейського суду на… <a href="http://tyzhden.ua/News/49639">президента Януковича</a> як на гаранта конституційних прав громадян, котрий цих прав не дотримує. Читайте також: <a href="http://tyzhden.ua/Columns/50/49655" title="Офіційна традиція відзначення Дня Перемоги в Радянському Союзі як однієї з найбільших канонічних дат червоного календаря усталилася тільки за часів Лєоніда Брєжнєва, коли 1965 року указом Президії Верховної Ради 9 Травня вперше після 1946-го проголосили д">Пам’ять замість «переможних» парадів</a> Проте вночі на 9 травня місцевий адміністративний суд задовольнив позов Львівської міськради про заборону будь-яких масових акцій. Охорону порядку мали здійснювати 1,5 тис. міліціонерів, які загалом виконали своє завдання: по-перше, роз’єднали колони свободівців і комуністів перед військовим меморіалом Львова – <a href="http://tyzhden.ua/News/49646">Пагорбом Слави</a>, а по-друге, послідовно відвертали будь-які спроби провокувати львів’ян розгортанням червоних полотнищ. Уже згаданого Калинюка з червоним стягом правоохоронці просто не допустили до Пагорба Слави, а одного надто активного прапороносця забрали до відділка. Водночас в інших регіонах, особливо на <a href="http://tyzhden.ua/Politics/49585">Півдні та Сході країни</a>, не бракувало ані червоних знамен, ані так званих георгіївських стрічок. Траплялись і відверто комічні ситуації, як-от «автопробіг на честь Дня Перемоги», що відбувся в Запоріжжі ще 7 травня. Машини везли одночасно червоні й державні прапори, а за ними прямували кілька байкерів із… корогвами із ликом Христа. Читайте також: <a href="http://tyzhden.ua/Society/49676">9 травня у Києві: трохи червоного, багато конвалій та непомітні оратори</a> Такий «мікс» радянської та української символіки спостерігався в багатьох регіонах, що традиційно голосують здебільшого за Партію регіонів. Враховуючи, що вже восени в Україні відбудуться парламентські вибори, на яких ПР жодним чином не може перемогти за партійними списками, цю «ідеологічну мішанину» навряд чи варто вважати місцевою самодіяльністю. Схоже, центральна влада просто не дуже вдало намагається розбавити свій совковий імідж використанням національної української символіки. В умовах образи на Кремль у Януковича і Ко дедалі більше спостерігається прагнення перетворити Україну на такий собі власний совковий заповідник, «Білорусь № 2», у якій пануватиме ностальгія за радянським «звитяжним минулим», але вже без «засилля Москви», як було протягом останніх двох років. Проте суспільство поступово переростає відповідні комплекси, про що свідчить цьогорічна гумористична креативність супротивників міфології Великої Вітчизняної війни (на фото нижче). <img alt="" src="http://img.tyzhden.ua/Content/Magazine/x236/67.jpg" /> Читайте також: <a href="http://tyzhden.ua/Society/49631">Міф про «Велику Вітчизняну» й синдром непам’яті</a> http://tyzhden.ua/Politics/497139 травня у Києві: трохи червоного, багато конвалій та непомітні ораториhttp://tyzhden.ua/Society/49676http://mobile.tyzhden.ua/Society/49676Суспільствоinfo@tyzhden.ua (Валерія Бурлакова)Wed, 09 May 2012 17:07:00 +0300День Перемоги відбувся мирно, без надлишку радянської символіки, з характерним офіціозом і «братанням з Росією» старанням окремих політсил Наших немає Біля станції метро “Хрещатик” стоять молоді люди з прапорами “<a href="http://tyzhden.ua/Politics/7074">Союз граждан Украины</a>”. Тримають георгіївські стрічки, переплетені з російським триколором. Роздають газети.“Чому триколор?”, - питаємо. “У нас спільна акція з росіянами”, - пояснює один з “граждан”. “А де ж український прапор?”. “Наших немає, - каже, - не підвезли”. У газеті, яку розповсюджують - стаття про “сумні результати євроінтеграції”, програма “Союза граждан Украины”, привітання з 9 травня та величезна стаття про товарища Сталіна. “Завдання Заходу - забрати оплачену кров’ю та гідністю російського війська та простих громадян перемогу СССР над фашизмом. Як це зробити? Та дуже просто! Назвати головного організатора боротьби Радянського народу з німецько-фашистськими загарбниками світовим злочинцем. Поставити знак рівняння між <a href="http://tyzhden.ua/News/36966">Сталіним та Гітлером</a>”. На Майдані Незалежності змонтована сцена. На сьогоднішньому концерті ветеранам заспівають Тіна Кароль, Потап та Настя, гурти “ВВ” та Mad Heads XL… Нічого здобувати Червоних прапорів на Майдані та Хрещатику немає. Декого це розчарує - на порталі незалежних націоналістів вчора оголосили конкурс, хто здобуде більше комуністичних “трофеїв”. А тут наче й нічого здобувати… Щоправда, дорогою до Арсенальну бачимо старенький ВАЗ, на якому майорить величезний прапор Радянського Союзу. Далі, у парку, теж щось червоніє. Це представники КПУ прийшли покласти квіти до пам’ятника генералу Ватутіну. Біля пам’ятника побачити вінки не лише від комуністів. Згадали про героя <a href="http://Радянського Союзу">Радянського Союзу</a> й у посольстві Росії. Вінок від дипломатів - з триколором. “Ландыши, ландыши…” Біля метро “Арсенальна” розгорнувся цілий квітковий базар. Тут просто з рук десятки людей продають тюльпани, нарциси, бузок, троянди та… величезну кількість занесених до Червоної книги конвалій. Правоохоронці, яких тут ще більше, ніж квітів, від питань про конвалії відмахуються. Мовляв, сьогодні і без них проблем вистачає. Інша цікава річ на “Арсенальній” - сцена, встановлена “Партією регіонів”. На всю площу лунає полум’яна промова російською. “Помаранчева влада запустила механізми фашизації України… Вони героїзують нацистських пособників!”, - пояснює хтось. Однак це - лише голос. Мабуть, він належить Гудвіну, “Чарівнику Смарагдового міста” - той теж завжди ховався за ширмою. На пам’ять Талановитого оратора майже ніхто не затримується послухати - люди купують квіти, йдуть до <a href="http://tyzhden.ua/News/27820">Вічного вогню</a>. Там і залишається більшість букетів. “Цей вогонь горить на пам’ять, - пояснює жінка маленькому сину, фотографуючи його. - Щоб не забували… Знаєш, брат моєї мами, твоєї бабусі, на цій війні загинув”. Натовп - не лише біля Вічного вогню, але й далі, біля Меморіалу Голодомору. Сюди сьогодні теж приносять квіти - менше, але приносять. Багато людей і у музеї. Туристи фотографуються з дівчинкою, що тримає колоски. - Біля такого пам’ятника не варто б фотографуватись, - каже жінка з російським акцентом своїй супутниці. - Треба ж показати, що ми тут були!, - не погоджується подруга. У руках бронзова дівчинка сьогодні тримає не лише колоски, але й букет конвалій. Косички її хтось пов’язав стрічками. “Добре, хоч не георгіївськими…”, - каже хтось з перехожих.  http://tyzhden.ua/Society/49676Мутація комуніста Голуба: буржуйська машина плюс «релігійні забобони»http://tyzhden.ua/Almost/49669http://mobile.tyzhden.ua/Almost/49669Майже серйозноinfo@tyzhden.ua (Роман Малко)Wed, 09 May 2012 15:50:00 +0300Українські комуністи ХХІ ст. мутують такими темпами, що їхні партійні пращури бодай 20-річної давнини не впізнали б у нинішніх лідерах КПУ навіть тіні поборників «ідеалів Леніна» Яким має бути справжній комуніст написано в Моральному кодексі будівника <a href="http://tyzhden.ua/Publication/1589">комунізму</a>. Всі, кому не пощастило жити в часи більшовицьких експериментів , добре його пам’ятають. Комуніст відданий справі комунізму, нетерпимий до ворогів, солідарний з трудящими всіх країн, непримиренний до несправедливості, дармоїдства, нечесності, кар'єризму, користолюбства і найголовніше відзначається простотою та скромністю у суспільному та особистому житті. <img alt="" src="http://img.tyzhden.ua/Content/PhotoAlbum/2012/05.12/09/Golubok/IMG_4398.JPG" style="width: 650px; height: 477px;" /> Яким комуніст не повинен бути, це також всі знають. Він не повинен бути схожим на буржуя, з яким бореться, ніколи не має права забувати про почуття колективізму і товариську взаємодопомогу, коли кожен за всіх і всі за одного. І нарешті справжній комуніст не може вірити в Бога, бо є переконаним атеїстом і бореться проти всіляких релігійно-буржуазних забобонів. <img alt="" src="http://img.tyzhden.ua/Content/PhotoAlbum/2012/05.12/09/Golubok/IMG_4400.JPG" style="width: 650px; height: 433px;" /> Звичайно все це в ідеалі. Знаючи, в яких хоромах під Києвом живе лідер комуністів <a href="http://tyzhden.ua/Publication/3440">Петро Симоненко</a> і як морально він повівся зі своєю першою сім’єю, аби збудувати ще одну нову «ячєйку» суспільства – основу держави, можна було б вже нічому не дивуватися. Але, дивуватися насправді треба… Читайте також: <a href="http://tyzhden.ua/Columns/50/49372">Як Голуб "духовною сивухою" гендлюавав</a> І справа не лише в тому що на носі нові вибори і хтось дуже щиро битиметься в груди та розказуватиме байки про свою криштальну чистоту та відданість ідеалам «справедливості, рівності і братерства». Справа в принципах. Або вони або є, і ти хоча б намагаєшся дотримуватись їх, або не клей дурня і не бреши людей. Бо це вже називається шахрайством і підпадає під статтю Кримінального кодексу. На перший погляд релігійно-буржуазні забобони вірного ленінця <a href="http://tyzhden.ua/News/20271">Олександра Голуба</a> цілком прийнятні. Але це лише на перший погляд. Насправді, він заробляє цим на прожиття і про них мусять знати всі. Нещодавно депутат Олександр Голуб був помічений під офісом своєї партії, коли сідав в автомобіль Mitsubishi Pajero Wagon в супроводі щонайменше одного охоронця. Ситуація абсолютно ординарна і не варта здається дірки від бублика. Але. Все не так просто. Автомобіль Mitsubishi Pajero Wagon насправді не народний автомобіль. Його вартість моделі 2011 року  стартує від 54 тисяч доларів. З повним фаршем вона може підскочити ще на багато тисяч вгору. Питання: звідки в чесного комуніста,  який живе на одну, хай навіть депутатську зарплату, гроші на таку тачку. Припустимо, Mitsubishi Pajero Wagon не є власністю Голуба. Це цілком можливо. Тоді виникає інше питання, яке моральне право має комуніст, що «відзначається простотою та скромністю у суспільному та особистому житті» їздити на такій машині, хай навіть орендованій позиченій чи службовій, в час коли переважна більшість його потенційного електорату ледь зводить кінці з кінцями. Де «ум честь і совість»? <img alt="" src="http://img.tyzhden.ua/Content/PhotoAlbum/2012/05.12/09/Golubok/micubisi.jpg" style="width: 650px; height: 482px;" /> На додачу до такого жахливого падіння «будівника комунізму» виявляється, що депутат Голуб є ще й носієм іншого жахливого явища - опіуму для народу. Замість того, щоб проповідувати ідеали наукового комунізму, він займається  пропагандою християнства, з яким його партія боролась багато десятків років. Чи може бути спадкоємцем і послідовником Леніна та Сталіна людина в машині, якої на дзеркалі коло лобового скла поряд з георгіївською стрічкою висить християнська вервичка? Що це? Невпевненість в ідеалах комунізму і мудрій та божественній ролі комуністичної партії чи банальна зрада? Комуністи, будьте пильними! Хоча… Це навряд чи вам сильно допоможе…  <img alt="" src="http://img.tyzhden.ua/Content/PhotoAlbum/2012/05.12/09/G.jpg" style="width: 800px; height: 619px;" /> http://tyzhden.ua/Almost/49669«Швидка» вища освіта: як і де можна купити дипломhttp://tyzhden.ua/Society/49665http://mobile.tyzhden.ua/Society/49665Суспільствоinfo@tyzhden.ua (Святослав Птіцин)Wed, 09 May 2012 15:05:00 +0300Придбати фальшивий диплом можна легко і без надмірних витрат, купити «справжній», зареєстрований належним чином документ про закінчення вишу – важче, та й вибір закладів, здатних надати таку послугу дуже обмежений Більшість «контор» з продажу дипломів агітують <a href="http://tyzhden.ua/Publication/7515">купувати документи</a> про закінчення вишу з однієї причини – це, мовляв, економія часу та коштів. Оскільки документ вітчизняні умільці вироблятимуть кілька днів за кількасот доларів, тоді як навчання коштуватиме тисячі та й забиратиме роки. У «вільному»продажу перебувають документи про закінчення шкіл, ПТУ, спеціалізованих учбових закладів, технікумів та університетів всіх рівнів акредитації. Окремі сайти навіть наводять перелік закладів, дипломи яких доступні на ринку в даний момент. Поряд – вартість на документи, яка коливається від кількох сотень доларів до тисячі вічнозелених американських президентів. Особливо дбайливі продавці навіть вивішують курс валют, аби потенційний покупець міг розрахувати приблизну вартість вищої освіти для себе у нацвалюті. Якщо ж бажаний виш не віднайдеться у списках – щиросердні підприємці готові заради клієнта на все, аби той трохи зачекав. Однак, купуючи диплом не варто очікувати раптового відчинення усіх дверей. Оскільки разом із легкими документами приходять важкі проблеми. Десяток опитаних Тижнем «підприємців» чесно зізналися, що «провести», себто зареєструвати, <a href="http://tyzhden.ua/News/30332">документ</a> про закінчення навчального закладу неможливо в принципі. Оскільки все має робитися зі згоди ректора. Тож «ветерани ринку» запевняють – не варто вірити обіцянкам про офіційний диплом.    «Логічно подумайте – чи можливо через університет зареєструвати диплом? Такий приклад – нещодавно був скандал з одним депутатом, диплом якого виявився підробним. Тож якщо депутат, зі своїми зв’язками, не зміг зробити собі офіційний документ,що говорити про нас, простих людей», - розповів Володимир, представник одного з інтернет-сайтів, де продають дипломи. Водночас, нам вдалося знайти підприємця,який запевнив, що зареєструвати диплом офіційно можливо. Однак, лише в одному випадку – укладання усного договору з ректором певного вишу. «Наразі у нас укладено угоду з одним із приватних київських вишів. Такий диплом коштуватиме вам від 3 500 євро. Він офіційно реєструється в базі університету, там проставляються печатки, ставить підпис ректор. Однак для цього потрібно готувати цілий пакет документів: ксерокопії паспорту, ідентифікаційного коду, атестат попереднього навчального закладу, військовий квиток чи приписне. Медичні довідки робитиме сам університет. Також потрібно кілька фото 3х4. Після цього університет озвучує конкретні строки та вартість», - розповів телефоном Ігор, співрозмовник Тижня. За його словами, перевірити документ на «справжність» дуже просто – через базу даних університету. Якщо ж клієнта все задовольняє, він отримує «на руки» <a href="http://tyzhden.ua/News/36075">офіційний диплом</a> одного з київських приватних вишів.   Всі без винятку компанії-продавці запевняють, що майбутній роботодавець не матиме до диплому жодних претензій, оскільки документи не відрізняються від офіційних за зовнішнім виглядом. «Бланки дипломів Держзнаку ми замовляємо на одному з вітчизняних підприємств. Від оригіналу вони не відрізняються – маркування, голограми, захисні стрічки – все на місці», - запевняв нас Віталій, продавець легкої освіти. Водночас, окремі компанії запевняють, що купують бланки майбутніх документів у самого Держзнаку. Якщо ж це на клієнта не діє, для підстраховки, за окрему плату, «контори» пропонують зробити офіційну, завірену в нотаріуса, копію підробного документа. За словами продавців, жодних скарг від покупців ще не надходило. Якщо ж роботодавця таки почнуть гризти сумніви, фірма-виробник готова допомогти у вирішенні проблеми, зокрема – переробити диплом. Якщо ж роботодавець вирішить перевірити диплом у виші й документ там не буде зареєстрований – це вже проблеми клієнта. На цьому наголошують всі без виключення компанії. Під час спілкування кожен співрозмовник повідомляв нам, що бізнес є «не зовсім легальним», відтак – <a href="http://tyzhden.ua/Society/30817">купуючи диплом</a> клієнт має бути готовим до можливих наслідків. Водночас, через не зовсім законну діяльність, більшість продавців відмовляються від передачі дипломів кур’єрами, при особистій зустрічі. Натомість вони пропонували надіслати замовлення поштою.Відповідно мала відбуватися й оплата. Гроші переводяться на банківські рахунки двома платежами.Спершу – завдаток. Тут ціни на усяк смак – від 10% вартості замовлення до 50%. Далі, після отримання першого платежу, на пошту замовнику приходить макет-зображення майбутнього диплому. Клієнт вносить необхідні правки та надсилає їх фірмі. Після узгодження деталей фірма висилає замовлення, яке впродовж 2-3 днів надходить поштою на зазначену при знайомстві адресу. Обираючи диплом, ми зіштовхнулися з проблемою: у продавців не було бланків зразка 2010-2012 років. Обирати доводилося з того, що є. Ціни демократичними не назвати, однак, вони нижчі, ніж при контрактному навчанні. Так, диплом про вищу освіту зразка 2009 року коштував $800 доларів, диплом того ж року, але червоний – 1000. Докупати до диплому додатки не потрібно – це вже входить у вартість документа. Обрати собі професію, чи навіть дві (у цьому випадку можуть надаватися знижки) ще простіше. Компанії штампують «корочки» спеціалістів юристів та фізиків, бакалаврів філологів та геодезистів, магістрів лікарняної справи та журналістів. Аби гаманець потягнув.  http://tyzhden.ua/Society/49665Від Двоголового орла до Галицького леваhttp://tyzhden.ua/History/49656http://mobile.tyzhden.ua/History/49656Історіяinfo@tyzhden.ua (Дмитро Калинчук)Wed, 09 May 2012 12:52:00 +0300Серед старшин дивізії «Галичина» не бракувало й нагороджених російськими бойовими орденами, і Георгіївських кавалерів, і навіть ветеранів війни проти гітлерівської Німеччини Смакуючи тезу про співпрацю українських націоналістів з нацистською Німеччиною, російські ЗМІ всіляко наполягають на твердженні, що дивізія «Галичина» – це суто галицьке формування й укомплектоване воно було виключно з галичан. Звідси випливає висновок, що основним мотивом, який підштовхнув молодих хлопців вступати до лав цієї частини було не бажання протистояти сталінському комунізму, а вроджене русофобство, яке, згідно з російською пропагандою, властиве більшості мешканців Галичини. У такий спосіб на тлі вщент спаплюженої історії <a href="http://tyzhden.ua/News/26566">дивізії «Галичина»</a> здійснюється своєрідне відбілювання російських колаборантів, як то РОА Андрія Власова або 15-го козацького корпусу СС Гельмута фон Паннвіца. Пересічним громадянам наполегливо вбивається в голову теза, за якою саме російські частини у Вермахті та СС воювали з Червоною армію через несприйняття сталінського більшовизму, тоді як дивізія «Галичина» – виключно через глибинну ненависть до всього російського. Спростувати цю тезу доволі просто. Автори теорії про «суто галицьке походження дивізії «Галичина» старанно замовчують приклади служби у лавах дивізії колишніх офіцерів російської царської армії. А факти свідчать самі за себе. Серед старшин дивізії «Галичина» не бракувало й нагороджених російськими бойовими орденами, і Георгіївських кавалерів, і навіть ветеранів війни проти гітлерівської Німеччини. «Золоті погони» у галицькій дивізії Закінчив шестикласну гімназію. У 1916 році був мобілізований до <a href="http://tyzhden.ua/History/24829">царської армії</a>. Півроку воював у складі 9-го Казанського драгунського полку. В грудні 1917-го закінчив Гірську школу прапорщиків. На власній шкурі відчув хаос, створений у військах більшовицькою агітацією і відправився на Дон. Пройшов з боями Льодовий похід Добровольчої армії під командуванням генерала Корнілова… Той, хто вирішив, що це – життєпис когось із діячів Білого руху, помиляється. Перелічені події сталися в житті Василя Татарського – командира 10-ї роти 29-го полку 14-ї гренадерської дивізії військ СС «Галичина». Його життєвий шлях не був винятком. Серед офіцерів галицької формації аж роїлося від колишніх командних кадрів армії Російської імперії. Офіцер штабу дивізії Микола Стечишин, у минулому штабс-капітан 417-го Луганського полку та учасник Брусиловського прориву. Начальник постачання дивізії «Галичина» Порфирій Силенко-Кравець у часи Першої світової війни був поручиком у Нерчинському полку Забайкальського козачого війська, командував яким полковник Пьотр Врангель (відомий діяч російського Білого руху). Разом із двома синами вступив до дивізії колишній помічник інженера 5-ї піхотної дивізії російської армії штабс-капітан Іван Ремболович. Важко поранений під Бродами він втратив ногу та залишився на теренах, зайнятих більшовиками. Проте навіть без ноги він продовжував співпрацювати з УПА, аж допоки не був заарештований НКВС і розстріляний у вересні 1950 року. Ще більш відома постать – капітан Аверкій Гончаренко, колишній командир роти 260-го Брацлавського піхотного полку, з літа 1916 року був курсовим старшиною 2-ї Київської школи прапорщиків. Саме капітан Гончаренко командував загоном українських курсантів цієї школи, який у січні 1918-го під станцією Крути дав бій червоній армаді командарма Міхаіла Муравйова. Влітку 1943 року Аверкій Гончаренко вступив до дивізії «Галичина» та був начальником штабу 30-го полку. Військовий досвід, здобутий ще під час Першої світової, не був зайвим навіть через багато років. «Завдяки рішучим діям Андрія Гончаренка велика частина (понад 2000 вояків) дивізії уникла оточення танковими частинами радянської армії та врятувалася від загибелі, здавшись у полон англійцям», – згадував ветеран дивізії «Галичина» Володимир Малкош. Георгіївські хрести на одностроях СС Делікатне питання щодо перебування у складі дивізії «Галичина» <a href="http://tyzhden.ua/Publication/1783">Георгіївських кавалерів</a> прокремлівські «знавці» переважно замовчують. Хоча дивного в тому факті нічого немає. Ветерани І Світової з числа колишніх офіцерів царської армії неодноразово проявляли мужність в окопах. Тож не дивно, що за хоробрість їх відзначали нагородами Російської імперії. Наприклад, начальник зв’язку дивізії «Галичина» Григорій Сосідко був кавалером Георгіївської зброї за бої часів Першої світової. Під час Визвольних змагань штабс-капітан Сосідко воював проти червоних загарбників у складі Запорізького корпусу армії УНР. А 1943 року він продовжив цю боротьбу, вступивши разом із сином до дивізії «Галичина». Від нього не відставав командир 6-ї роти 30-го полку дивізії «Галичина» Павло Сумароков – також колишній російський офіцер і ветеран Першої світової. За героїзм, проявлений в окопах, поручника Сумарокова нагороджено всіма орденами до Святого Володимира IVступеня з мечами та биндою включно. Крім того, 1917-го він здобув Георгіївський хрест з Лавровою гілкою – нагороду за хоробрість, яку офіцери отримували виключно за рішенням солдатських рад. Під час Визвольних змагань 1917–1920 років поручник Сумароков бився з більшовиками у складі легендарного полку Чорних запорожців. А влітку 1943-го вступив до лав дивізії «Галичина» і брав участь у бою під Бродами. Кавалером уже не Георгіївського хреста (солдатської відзнаки), а ордена Святого Георгія IV ступеня (нагороджений у 1915-му) був колишній капітан 10-го Малоросійського гренадерського полку Євген Нікітін. Влітку 1943 року він вступив до дивізії «Галичина», був старшиною штабу і командиром батальйону. Війну пережив і помер аж 1960-го в Німеччині. Однак найбільше вражає історія штабс-капітана 14-го Стрілецького полку Тимофія Шкарупи – кавалера повного Георгіївського банта (чотири Георгіївські хрести по старшинству) та ордена Святого Георгія IVступеня (нагороджений у березні 1917-го). У <a href="http://tyzhden.ua/History/44946">російській армії</a> він пройшов усі щаблі – від рядового до командира роти, і був учасником боїв у Прикарпатті. Потім – служба в армії УНР. У вступі до дивізії «Галичина» йому відмовили з огляду на його вік, що було для колишнього штабс-капітана особистою трагедією. До дивізії вступив його син, якого літній ветеран ростив сам, без матері. Й щоби лишитися біля сина, Тимофій Шкарупа працював у допоміжних установах дивізії. Доля змилостивилася над ним – разом із сином вони пережили війну і виїхали до Канади. Ветерани війни з Німеччиною Неймовірно, але серед старшин дивізії «Галичина» були також ті, хто вже мав досвід війни проти Вермахту. Після інтернування наприкінці 1920 року залишків Армії УНР у Польщі чимало українських старшин вирішили продовжити службу у Польській армії за контрактом – вони не хотіли втрачати військовий фах. Польське військо потребувало досвідчених бойових офіцерів, чудово усвідомлюючи загрозу для себе як із боку Німеччини, так і з боку СРСР, що врешті-решт проявилося у 1939-му. У 1943 році ті самі старшини зрозуміли, що перспектива повернення радянської влади є реальною, і вступили до лав дивізії «Галичина». У такий спосіб вони примудрилися за життя повоювати в чотирьох арміях: російській, українській, польській та німецькій. Приблизно так склалася доля колишнього поручника царської армії Миколи Палієнка. Ветеран Першої світової для боротьби проти більшовиків у 1918 році вступив до Дніпровської гарматної бригади військ Директорії. Потім служив у Польській армії. З 1 вересня 1939 року на чолі 3-го дивізіону легкої артилерії він відбивав атаки Вермахту, був поранений і потрапив у полон. З табору його витягли емісари ОУН. Влітку 1943-го 47-річний старшина-артилерист вступив добровольцем до дивізії «Галичина». У липні 1944-го командир важкого артилерійського дивізіону майор Палієнко загинув у бою під Бродами. Ще більш вражаючим є життєпис колишнього поручика царської армії та старшини 6-ї Січової дивізії армії УНР Михайла Пікульського. У вересні 1939 року офіцера зв’язку Війська Польського майора Пікульського нагороджено польським бойовим Хрестом Хоробрих за мужність, проявлену в боях за Варшаву. Вже за тиждень він опинився у німецькому таборі для полонених, звільнитися з якого йому теж допомогли активісти ОУН. Після початку війни Німеччини з СРСР через давню «любов» до більшовиків і ностальгію за рідною Київщиною Михайло Пікульський вступив до частин Вермахту і очолив батальйон шуцманшафту, що входив до складу 6-ї армії генерала Фрідріха Паулюса. Разом з нею Михайло Пікульський потрапив в оточення під Сталінградом, однак зумів прорватися до німців. Влітку 1943 року вступив до бойової управи дивізії «Галичина». У 1944-му потрапив у радянський полон на території Румунії. Просидівши довгих 12 років у таборах <a href="http://tyzhden.ua/History/21087">ГУЛАГу</a>, Михайло Пікульський виїхав до Польщі, де й прожив до самої смерті, тобто до 1969 року. Ще більше ветеранів війни з гітлерівською Німеччиною потрапило до складу не самої дивізії, а Української національної армії (УНА), що була розгорнута в березні 1945-го на базі дивізії «Галичина». Учасником боїв проти Вермахту був начальник штабу УНА, колишній поручик російської армії та курсовий старшина юнацької школи армії УНР Аркадій Валійський. Проти Вермахту та Червоної армії – «визволительки» у складі польської армії воював і Петро Дяченко – командир 2-ї дивізії УНА, колишній штабс-капітан царської армії, кавалер Георгіївського хреста з Лавровою гілкою та командир легендарного полку Чорних запорожців. Але на окрему увагу заслуговує доля командувача УНА генерал-хорунжого Павла Шандрука. Здобувши освіту у 1913 році в Олексіївському військовому училищі, Першу світову війну Павло Шандрук зустрів командиром роти 70-го Ризького піхотного полку. Під час війни командував батальйоном, був заступником командиру полку, отруєний газами. Наприкінці війни штабс-капітан Шандрук мав усі російські бойові ордени до Святого Володимира IVступеня з мечами та биндою. Під час Визвольних змагань 1917–1921 років служив у Запорізькому корпусі армії УНР. У вересні 1939-го, очолюючи 29-ту збірну бригаду Війська Польського, підполковник Шандрук вступив у бій з частинами німецького Вермахту. Воював добре – за проявлений героїзм нагороджений польським орденом Віртуті Мілітарі. Саме під час тих боїв підполковник Шандрук познайомився з генералом Владіславом Андерсом, майбутнім командувачем Польського корпусу у складі британської армії. Це знайомство стало знаковим у долі дивізії «Галичина» і всієї Української національної армії. Саме генерал Андерс домігся від британської влади, щоби інтернованих західними союзниками вояків УНА та «Галичини» визнали громадянами Польщі і не видавали на розправу сталінському НКВС. На рішення польського генерала не в останню чергу вплинула тривала розмова з генералом Шандруком, якого Андерс добре пам’ятав по боях з нацистами у 1939 році. Колишніх офіцерів та орденоносців царської армії, які під час Другої світової війни потрапили до дивізії «Галичина» та <a href="http://tyzhden.ua/Gallery/28993">УНА</a>, об’єднувало кілька речей. Всі вони здобули військову освіту та офіцерські звання у царській Росії, а згодом під час Української революції 1917–1921 років долучилися до армії УНР. Всі вони ніколи не були громадянами СРСР. Ці люди з різних мотивів йшли до дивізії «Галичина». Хтось справді мріяв, що дивізія стане колискою нової української армії. Комусь кортіло ще раз помститися більшовикам за минуле. Хтось вбачав у комуністичній владі загрозу для власного життя. Однак всіх їх об’єднувало одне – свою війну з червоними колишні офіцери царської армії, що вступили до дивізії «Галичина», розпочали не 1943-го, а значно раніше – 1917-го. Боротьба проти режиму, який знищив Українську державу та понівечив українців Голодомором, стала головним стрижнем всього їхнього життя. І служба в дивізії «Галичина» для них була не апогеєм, а лише одним із епізодів виснажливої боротьби проти більшовизму. http://tyzhden.ua/History/49656Як донські козаки за Гітлера воювалиhttp://tyzhden.ua/History/49643http://mobile.tyzhden.ua/History/49643Історіяinfo@tyzhden.ua (Ігор Саєнко)Wed, 09 May 2012 10:36:00 +0300Сучасна російська влада нещадно таврує німецьких колаборантів у всьому світі, однак ніколи не згадує про російських козаків, які співпрацювали з нацистською Німеччиною У Москві поблизу храму Всіх Святих встановлено меморіальну плиту козацьким генералам, отаманам і воякам 15-го козацького кавалерійського <a href="http://tyzhden.ua/History/19887">корпусу СС</a> з написом: «Казакам, павшим за веру и отечество». У станиці Єланській у Ростовскій області бовваніє пам’ятник генералові Пєтру Краснову. На додаток до цього в Луганську на вулиці імені Карла Маркса стоїть пам’ятний знак, з написом, майже аналогічним московському: «Казакам, отдавшим жизнь за отечество». <img alt="" src="http://img.tyzhden.ua/Content/PhotoAlbum/2012/05.12/09/Fwd/03.jpg" style="width: 650px; height: 416px; " /> За що ж донських козаків так шанують в Україні? За часів <a href="http://tyzhden.ua/Politics/26881">Російської імперії</a>, вислужуючись перед царською владою, їх неодноразово залучали до придушення страйків і заворушень робітників на Донбасі. На початку червня 1919-го донські козаки у складі Добровольчої армії Антона Дєнікіна брали участь у захопленні міста, в честь оборонців якого в Луганську споруджено величні пам’ятники. Наступна зустріч луганчан з донськими козаками відбулася вже у січні 1943-го, коли вони у складі армії Третього Рейху тікали на захід під натиском Червоної армії. Бодай би хтось зі згаданих луганських можновладців і численних місцевих «борцов с фашизмом» висловив обурення з цього приводу. Однак, як писав Тарас Шевченко: «На всіх язиках все мовчить, бо благоденствує!» «Захисники батьківщини» За сприяння колишніх секретарів компартії та комсомолу, а нині можновладців, на Луганщині наполегливо створюється героїчний образ Донського козацтва, яке завжди віддано служило «родному отечеству». Водночас ретельно замовчуються факти участі дончаків у співпраці з гітлерівською Німеччиною у роки <a href="http://tyzhden.ua/News/24958">Другої світової війни</a>. А розповісти є про що. Адже у складі Вермахту та військ СС воювали численні козацькі полки, дивізії та навіть корпуси. На окупованих німцями східних територіях охоронну службу несли козацькі поліційні батальйони, головним завданням яких була боротьба з партизанами. <img alt="" src="http://img.tyzhden.ua/Content/PhotoAlbum/2012/05.12/09/Fwd/04.jpg" style="width: 650px; height: 468px; " /> Козаки цих батальйонів часто виконували функцію наглядачів радянських військовополонених. При німецьких комендатурах утримувалися козацькі сотні для поліційних завдань. Зокрема, дві такі сотні донських козаків перебували у станиці Луганській та ще дві – у Краснодоні. Чимало лиха від них зазнало цивільне населення на Луганщині. 12 серпня 1942 року поблизу хутора Пшеничного Станично-Луганського району козаки-поліцаї разом із німцями погромили партизанський загін, яким командував Яковенко. Козаки брали участь в охороні залізниць, несли постову службу, прочісували ліси на лівому березі Сіверського Дінця у пошуках радянських військовополонених, вишукували комуністичних підпільників із розгромленої краснодонської «Молодої гвардії». За фюрера й «отєчєство» Чимало німецьких колаборантів було і серед кубанських, тверських, уральських, сибірських, астраханських та інших козаків, однак в усіх козацьких формуваннях, які служили гітлерівській Німеччині, більшість становили саме донські козаки. Колаборантство серед донського козацтва було масовим явищем. Широку співпрацю з гітлерівцями козаки розгорнули влітку 1942 року, проте кілька донських частин з’явилися у складі <a href="http://tyzhden.ua/History/32936">німецьких військ</a> вже 1941-го, зокрема, 102-й козачий ескадрон Івана Кононова при штабі командуючого тиловим районом групи армій «Центр», козачий розвідувальний батальйон 14-го танкового корпусу, козачий розвідувальний ескадрон 4-го охоронного самокатного полку, козачий розвідувально-диверсійний загін розвідувальної абвер команди НБО. <img alt="" src="http://img.tyzhden.ua/Content/PhotoAlbum/2012/05.12/09/Fwd/10.jpeg" style="width: 650px; height: 281px; " /> Коли в жовтні 1941-го частини 14-го німецького корпусу підійшли до річки Міус, у тилу частин ЧА уже тривали бої, в яких брали участь «німецькі десантники» – козачі війська під командуванням спадкового донського козака старшого лейтенанта Ніколая Назарєнка. У листопаді 1941-го козаки станиці Синявської до того, як прийшли німецькі війська, перебили місцеву комуністичну владу, конфіскували всю зброю і пішли у Донські плавні, де дочекалися німецьких військ. Там із них був сформований ескадрон 4-го самокатного <a href="http://tyzhden.ua/Publication/2176">полку Вермахту</a>. У грудні 1941 року в містечку Тавелі у Криму німці сформували козачий розвідувальний диверсійний загін абвер команди НБО. Цей загін перебував у підпорядкуванні командувача німецькими військово-морськими силами південно-східного басейну, спеціалізуючись на військово-морській розвідці на Чорному й Азовському морях, диверсійній роботі проти Північно-Кавказького та 3-го Українського фронтів і боротьбі з радянськими партизанами. Ця козацька частина розташовувалася в Сімферополі до жовтня 1943 року. <img alt="" src="http://img.tyzhden.ua/Content/PhotoAlbum/2012/05.12/09/Fwd/01.jpg" style="width: 650px; height: 412px; " /> Окрім цього, наприкінці 1941-го у складі німецької армії були створені й інші козацькі частини: 444-та козача сотня у складі 444-ї охоронної дивізії, 1-ша козача сотня 1-го армійського корпусу 18-ї армії, 2-га козача сотня 2-го армійського корпусу 16-ї армії, 38-ма козача сотня 38-го армійського корпусу 18-ї армії та 50-та козача сотня у складі 50-го армійського корпусу тієї ж армії. У травні 1942 року німецьке командування по одній козацькій сотні сформувало в усіх армійських корпусах 17-ї армії Вермахту та ще дві козацькі сотні – при штабі цієї армії. Влітку 1942-го співпраця козаків з гітлерівцями набула вищого рівня. Відтоді у складі військ Третього Рейху створювалися вже не козацькі сотні, а козацькі полки та дивізії. В лютому 1942 року в Сімферополі було створено один із ескадронів козацького кавалерійського полку «Юнгшульц». А у серпні того самого року з донських і кубанських козаків сімферопольського табору військовополонених німці сформували 1-шу Андріївську сотню козачого полку особливого призначення Абвер групи-201. Командував цією сотнею німець – лейтенант Гірш. І використовували її при розвідці ближнього запілля радянських військ. Окремих козаків засилали у радянський тил з диверсійно-розвідувальними завданнями. Мабуть, сучасні «кримські козаки» є спадкоємцями тих колаборантів, оскільки інших попередників у Криму вони не мали. Вдячні Гітлерові Формуванням козацьких частин керував начальник Головного управління <a href="http://tyzhden.ua/Publication/7421">козацьких військ</a> Імперського міністерства східних окупованих територій Німеччини генерал Вермахту Пьотр Ніколаєвіч Краснов. За складеною ним присягою козаки, як і він сам, клялися у вірності фюрерові. Пьотр Краснов дотримувався позиції, що козаки – це окремий народ, який аж ніяк не пов'язаний з росіянами. «Русские враждебны Вам. Москва всегда была врагом казаков, давила их и эксплуатировала. Теперь настал час, когда мы, казаки, можем создать свою независимую от Москвы жизнь. Русских необходимо запереть в рамки старого Московского княжества, откуда началось продвижение московского империализма. Да поможет Господь немецкому оружию и Гитлеру!» 30 березня 1944 року Головне управління козацьких військ було переведено у відання СС. <img alt="" src="http://img.tyzhden.ua/Content/PhotoAlbum/2012/05.12/09/Fwd/02.jpg" style="width: 650px; height: 460px; " /> 24 жовтня 1942 року в місті Краснодоні відбувся «казачий парад», яким донські козаки засвідчили свою відданість гітлерівському командуванню та німецькій адміністрації. На урочистостях були присутні 20 представників Вермахту і місцевих органів управління. Козацькі лідери закликали встановити тісну співпрацю з німцями-«визволителями» та об’єднати зусилля в боротьбі проти більшовизму та Червоної армії. Після молебню було зачитано привітальний лист до Адольфа Гітлера, в якому, зокрема, зазначалося: «Мы, донские казаки, остатки уцелевших от жидовско-сталинского жестокого террора своих соотечественников, отцы и внуки, сыновья и братья погибших в ожесточенной борьбе с большевиками и замученных в сырых подвалах и мрачных застенках кровожадными палачами Сталина, шлем Вам, Великому Полководцу, Гениальному Государственному Деятелю, Строителю Новой Европы, освободителю и другу донского казачества, свой горячий донской казачий привет! Смерть Сталину и его опричникам! Хайль Гитлер!» У боях за Міус Мешканцям Луганщини добре відомо, що від лютого до серпня 1943 року Червона армія вела запеклі бої на Міус-фронті. Однак мало хто знає про те, що тут проти неї у складі 29-го корпусу 6-ї німецької армії воювало «козаче угруповання» у складі 1-го Донського козачого полку імені отамана Матвєя Платова, 17-й Донський козачий пластунський полк Бударіна, Окремий козачий кінний полк Швєдова, 6-й Семигородський козачий полк, Шахтинський козачий батальйон міської поліції. У цих частинах нараховувалося близько 8 тис. козаків. Понад півроку вони завзято воювали проти Червоної армії. У складі інших німецьких частин на Міус-фронті воювали ще й І/454-й, ІІ/454-й, ІІІ/454-й, ІV/454-й та 403-й козачі дивізіони. Коли 1943 року німці відступали, разом із ними рушили сотні тисяч козаків і членів їхніх родин. Серед них було 135 тис. 850 донських козаків, які погнали на захід величезну кількість коней і худоби з луганських кінних заводів. Від Червоної армії козаки тікали тоді двома шляхами. Перший із них пролягав північним узбережжям Азовського моря, а другий – з Таманського півострова через Керченську протоку до Криму. На Півдні України й у Криму з цих колаборантів німці сформували дві частини польової поліції – Вільно-козачу кавалерійську дивізію «Фон Шуленбург» і Козачу пластунську бригаду генерала Духопельникова. Під час Другої світової війни вояками Вермахту «опікувалася» польова жандармерія. Натомість польова поліція відповідала за дотримання окупаційного режиму, а коли німці відступали, вона перетворювала прифронтову смугу на «зону випаленої землі». Загальна кількість козаків, що воювали на боці Третього Рейху у 1941–1945 роках, сягала 100 тис. Ці «борцы за отечество» билися на боці німців проти Червоної армії до останніх днів війни. Кривавий слід за собою вони залишили від Сталінграда до Польщі, Австрії та Югославії. Щороку 9 травня на Луганщині, під час урочистостей і святкувань з нагоди Дня Перемоги, представники влади промовляють: «Мы чтим нашу историю и никому не позволим ее переписать». На почесному місці біля них зазвичай стовбичать донські козаки з «георгіївськими» відзнаками. Бракує лише портретів Краснова, Павлова, Доманова, Кононова та інших ватажків донського козацтва. «А братія мовчить собі, витріщивши очі! Нехай, каже, може, так і треба». І слухняно й собі скрізь чіпляє георгіївські стрічки. http://tyzhden.ua/History/49643Міф про «Велику Вітчизняну» й синдром непам’ятіhttp://tyzhden.ua/Society/49631http://mobile.tyzhden.ua/Society/49631Суспільствоinfo@tyzhden.ua (Сергій Грабовський)Wed, 09 May 2012 09:04:00 +0300На перший погляд, це неймовірно абсурдна і парадоксальна річ. Ті політичні сили України і ті діячі, котрі і самі роздмухують щороку під Дев’яте травня просовєтську «патріотичну» істерію, і сприяють робити це на українській території російським мас-медіа, не виявляють реального інтересу ані до справжніх героїв війни, ані до вшанування пам’яті полеглих, ані до засвоєнню уроків тієї страхітливої трагедії Так, є прапори, телефільми, пісенні марафони, виступи державних діячів з осанною на честь «дружби совєтських народів» тощо – враження таке, що ти потрапив якщо й не у сталінські, то у <a href="http://tyzhden.ua/World/39182">брежнєвські часи</a>. А от реальні подвиги реальних фронтовиків залишається і в буквальному, і в переносному сенсі «за кадром» - бо у кадрі, як телевізійному, так і політичному, перебувають здебільшого інші, обвішані бойовими орденами й медалями, здобутими не на передовій. Ось як про це писав пітерський фронтовик-кулеметник, пізніше – професор мистецтвознавства Ніколай Нікулін: «Ті, хто на передовій – не жильці. Вони приречені. Порятунок їм – лише поранення. Ті, хто в тилу, залишаться живі, якщо їх не переведуть вперед, коли вичерпаються лави наступаючих. Вони залишаться живі, повернуться додому і з часом складуть основу організацій ветеранів. Відростять животи, обзаведуться лисинами, прикрасять груди пам’ятними медалями, орденами і будуть розповідати, як героїчно вони воювали, як розгромили Гітлера. І самі в це повірять!» А в Україні до цієї публіки додасться чимало тих, хто свої ордени та військові звання здобув не на війні з Гітлером, а на війні з українським народом – адже законодавство України зараховує до «учасників війни» й тих, хто по 1954 рік включно у лавах внутрішніх військ чи підрозділів МҐБ воював з «українськими буржуазними націоналістами». Ці люди сьогодні мають і значно молодший вік, і значно краще здоров’я, ніж справжні <a href="http://tyzhden.ua/News/49248">ветерани Другої світової</a>, яким у більшості вже за 85 та які не лікувалися у чекістських санаторіях… З іншого боку, а чому б мало бути інакше? У Росії «кремлівські чекісти» щосили реанімують і роздмухують останній соціальний міф, який дійсно має вплив на більшість населення цієї країни – міф про «Велику Вітчизняну», про «велику Перемогу», про «визволення Європи», про «порятунок Росією світу від коричневої чуми». Мовляв, ніхто не був здатен чинити опір гітлеризму, а ми зламали йому хребет, тож цим можна до скону заслужено пишатися. В Україні ж ситуація істотно інша. Значна частина громадян країни не приймає совєтську міфологію, хоча й не виступає відкрито проти неї – адже майже у кожній родині хтось загинув під час Другої світової війни чи воював у лавах Червоної армії або працював на військових заводах (хоча, можливо, ніколи й не був прокомуністично налаштований). Тому спроби зміцнення міфу про «Велику Вітчизняну» в Україні спрямоване, по-перше, на розкол нації та країни – адже 100 тисяч українців зустріли вогнем німецькі танки не 22 червня 1941 року, а 1 вересня 1939 року, коли нацисти і більшовики тільки-но стали фактичними союзниками; по-друге, «Вітчизною» українців у цій системі координат є зовсім не Україна, а <a href="http://tyzhden.ua/History/25368">Совєтський Союз</a>, а це має сприяти легшій реанімації неототалітарних та антинаціональних методів управління державою; по-третє, Україна, на відміну від Росії, мала у Другій світовій війні національний Рух Опору, традиції якого становлять значну небезпеку для тих, хто сьогодні окупував Печерські пагорби стольного Києва. Відтак щирості у відзначенні Дев’ятого травня як Дня Перемоги в Україні як із боку влади, так і з боку суспільства насправді небагато. Особливо з боку влади, для якої головне – міфологія, а не турбота про зацілілих справжніх ветеранів та відзначення подвигів справжніх героїв. За прикладами не треба далеко ходити. Уродженець Нікопольщини Іван Бабак, один із блискучих льотчиків-винищувачів; за неповні три фронтові роки збив особисто 22 ворожих літаки і ще 4 в групі. У Люфтваффе його добре знали і звали «летючим демоном». Але Бабаку не пощастило: 16 квітня 1945 року його літак був збитий зенітним снарядом над ворожими позиціями, льотчик потрапив до полону. Іван Бабак хотів назватися рядовим льотчиком, але німецькі зенітники його одразу впізнали – у них був альбом портретів совєтських асів. Ворог знав і цінував Івана Бабака. А от «свої» після того, як Німеччина капітулювала, одразу загребли льотчика й посадили у табір. На щастя, командир Бабака, тричі Герой Алєксандр Покришкін дізнався, де пильні чекісти тримають його льотчика, отож узяв із собою з десяток льотчиків-Героїв, озброїв їх автоматами і рушив на двох авто визволяти бойового товариша, якщо треба буде, то з боєм. І вертухаї відпустили Бабака – бо злякалися наведених на них автоматів, злякалися людей, чиї геройські зірки промовисто свідчили, що вони готові на все. Але… У 1949 році, попри протекцію Покришкіна, капітана Бабака викинули з армії; він ніколи не одержав чесно заслужену ним другу зірку Героя. Був учителем, потім – директором школи у Полтаві, пішовши на пенсію, навчав дітей грі в шахи та  працював у товаристві охорони пам’яток історії та культури. Помер Іван Бабак 24 червня 2001 року, а єдина українська нагорода, якої він за рік до цього удостоївся – це відзнака полтавського мера другого ступеня. А згадаймо, як урочисто відзначали <a href="http://tyzhden.ua/News/22124">свято Дев’ятого травня</a> за Кучми… Що стосується Олексія Береста, то він усе ж одержав посмертно гідну його подвигу українську нагороду. І хоча лейтенант Берест насправді не був першим, хто підняв прапор над узятим штурмом Рейхстагом – він забезпечив лише встановлення офіційного, «політвіддільського» стягу, але все одно – з боєм, усе одно – ризикуючи своїм життям і захищаючи товаришів, - звання Героя України «націоналіст» Віктор Ющенко йому присвоїв. Може, не в останню чергу тому, що Берест був його земляком, сумчанином? Та, як побачимо далі, чинник земляцтва у цьому сенсі також діє далеко не на всіх і не завжди. А поки що – про речі прості й навіть банальні. Поблизу Торґау на Ельбі 25 квітня 1945 року з американцями зустрілися бійці 1-го Українського фронту. Йшлося не тільки про назву – там був високий відсоток солдатів-українців, мобілізованих як під час проходження цього фронту через територію УРСР, так і на території самої Німеччини – адже звільнених «остарбайтерів», здатних носити зброю, негайно забирали до піхоти. Починаючи з 16 років і допоки могли тримати в руках гвинтівку чи автомат. Адже всі можливі й неможливі мобілізаційні ресурси на той час були вичерпані, отож «ости», серед яких більшість становили українці, стали у великій пригоді. Тож цілком закономірно, що першим американським воякам простягнув руку офіцер-українець. Хоч офіційно (реальне та офіційне за совєтських часів дуже часто було чимось істотно відмінним) першими зустрілися американський патруль під командуванням другого лейтенанта Вільяма Робертсона із радянськими розвідниками лейтенанта Олександра Сильвашка. Не українця, але білоруса, родом з-під Мінська. А за півтори години до цієї офіційної, санкціонованої командуванням і політвідділом зустрічі, відбувалася інша – стихійна, незапланована, як і має бути на війні. Йшлося теж про розвідників: з американського боку – патруль лейтенанта Бака Коцебу, недавнього студента із штату Техас, з радянського боку – група гвардійців під командуванням старшого лейтенанта Григорія Голобородька – у мирному житті слюсаря-механіка з Полтавщини, який потрапив на фронт ще 1941 року. Тоді ж військові кореспонденти зустрілися з Голобородьком та Коцебу, розпитували їх, дали свої матеріали до газет, але… Героями зустрічі на Ельбі стали інші. Чому? Чи то в біографії Григорія Голобородька був якийсь «неправильний» момент, чи не сподобалося походження лейтенанта Коцебу: серед його предків були драматург Август Коцебу, російський та німецький політик і драматург, і визначний російський мореплавець Отто Коцебу, учасник кругосвітніх подорожей і досліджень біля берегів Аляски. То чи не були батьки лейтенанта Коцебу втікачами з більшовицької Росії? Схоже, політвідділ вирішив не ризикувати, і «призначив» інших героїв зустрічі на Ельбі. Схоже, це рішення діє донині: в українському сегменті Інтернету я знайшов одну-єдину згадку про Григорія Голобородька – у Книзі пам’яті Полтавської області, випущеній наприкінці 1990-х. Як бачимо, і цей полтавчанин міцно забутий. Чи потрібні до цього ще й коментарі? Але повернімося до штурму Рейхстагу. Офіційно прапор над ним підняли Єгоров та Кантарія; реально підняття цього прапора, як уже було сказано, – заслуга лейтенанта Олексія Береста. Проте реально одним із тих, хто першим підніс над Рейхстагом справжній <a href="http://tyzhden.ua/News/21232">прапор Перемоги</a> був старший сержант Віктор Правоторов (він же – Провоторов у цілому ряді документів) родом з Кубані, який жив, працював і був мобілізований у Донбасі, у Макіївці. Прапор же той був не витвором політвідділів і не зберігався до останнього у штабі, як так званий «штурмовий» стяг, що його копію тепер за законом вивішують по всій Україні, – він був продуктом імпровізації розвідників, зробленим із червоного напірника перини німецького генерала. Тому якщо хтось справді хоче вивісити копію справжнього прапора Перемоги, то мусить спершу знайти велику перину і здерти з неї напірник… Та мова не про прапор сам по собі, а про тих, хто його підняв над Рейхстагом 30 квітня 1945 року. «І ось лейтенант Сорокін дає команду:  -По одному, короткими перебіжками, вперед! Кидок, другий, третій... Озираюся – поруч Булатов. Решту відсік вогонь... Ось і стіна рейхстагу. Залягли, дивимося, чи немає де вільного від цегли вікна. Знаходимо вікно. Вибравши момент, ми влізли у вікно, попередньо кинувши туди по гранаті. Коридорами вийшли на сходи, забралися на другий поверх. Гриша Булатов простягнув руку у вікно, помахав прапором, потім ми закріпили його. В цей час унизу почулися постріли, вибухи гранат, стукіт чобіт. Ми приготувалися до бою. Гранати й автомати напоготові. Але сутички не сталося. Це по наших слідах дійшли Лисенко, Брюховецький, Орешко і Пачковський. З ними лейтенант Сорокін. Він підійшов до нас, потиснув руки і зняв прапор. - Звідси його погано видно, хлопці, - сказав він. - Треба пробиратися на дах. Тими ж сходами стали підніматися все вище і вище, поки не дісталися до даху. Мета досягнута. Де ставити прапор? Вирішили закріпити його у скульптурній групі. Підсаджуємо Гришу Булатова, і наш наймолодший розвідник прив’язав його до шиї величезного коня. Подивилися на годинники, стрілки показували 14 годин 25 хвилин». Це – слова самого Віктора Правоторова. Чогось не згаданий той, із ким разом вони закріпили прапор спершу на другому поверсі Рейхстагу – лейтенант Кошкарбаєв – та один із учасників прориву на дах споруди – рядовий Габідуллін. Чого саме? Казах і башкир… Чому ж не наважився старший сержант Правоторов назвати газетяру своїх бойових товаришів? Можливо, причина в тому, що вони мали щось «неправильне» в біографії – адже частини, які штурмували Рейхстаг, були вкрай знекровлені й одержали поповнення з числа щойно звільнених в’язнів Моабітської тюрми в Берліні, серед яких були і бунтівні бійці «азіатських легіонів» німецької армії… Але ось хто тоді піднявся на дах Рейхстагу: бійці та сержанти Іван Лисенко, Віктор Правоторов, Степан Орешко, Павло Брюховецький, Михайло Габідуллін, Михайло Пачковський, Григорій Булатов. І лейтенант Сорокін. Вочевидь не та компанія: а де ж грузин? І чого це прапор підносять татарин Булатов (хоч і писався він «росіянином», але…) та кубанець-донбасівець Правоторов? Власне, а де ж великий російський народ, представлений хіба що лейтенантом Сорокіним? Непорядок! Й одержали ті, хто першими підніс червоний прапор над Рейхстагом по ордену… Червоного прапора. А загалом у старшого сержанта Правоторова було ще три ордени: дві Червоні зірки й орден Вітчизняної війни ІІ ступеня. І декілька медалей. Негусто? Але ж це був справжній фронтовик, який воював з квітня 1942 року… …Тільки наприкінці 1990-х місцева влада Макіївки встановила скромний пам’ятник на могилі Віктора Правоторова, який трагічно загинув ще 1962 року. На пам’ятнику написано, що він – героєві штурму Рейхстагу і підняття на ньому прапора Перемоги, але подія ця віднесена на… 30 травня 1945 року. А от, скажімо, чернігівець Степан Орешко помер у травні 2000 року, невдовзі після відзначення 45-річчя закінчення війни в Європі. Не було на його похороні ані військового оркестру, ані представників місцевої влади. Бо ж міф про «Велику Вітчизняну» - це те, чого потребували і Леонід Кучма, і, тим більше, Віктор Янукович, а кому з можновладців, колишніх і нинішніх, вони потрібні, реальні герої війни? …Старший сержант Правоторов залишив напис на колоні Рейхстагу: «Знайте наших. Ми з Донбасу, з Макіївки». Сьогодні, зважаючи на синдром непам’яті можновладців України (і передусім оцих от «наших», тих, хто з Донбасу), поєднаний із синдромом неосовєтської міфотворчості, ці слова фронтовика звучать і гірко, й саркастично. http://tyzhden.ua/Society/49631Табачник перекваліфікувався в екскурсоводиhttp://tyzhden.ua/Politics/49610http://mobile.tyzhden.ua/Politics/49610Політикаinfo@tyzhden.ua (Роман Малко)Tue, 08 May 2012 21:01:00 +0300Це не найкоротший анекдот і навіть не злий жарт, це реальність, на яку ми маємо зважати Найзнаменитіший український історик сучасності, інтелігент до кінчика бороди, інтелектуал і «злодій та клоун» (за твердженням його колеги по партії), до того ж міністр освіти України за сумісництвом, вирішив знову нагадати про себе. Чи то, прокинувшись зранку з важкою головою після святкування днів трудящих, злякався, що про нього забули, чи то за заздалегідь складеним планом самопіару, але в переддень <a href="http://tyzhden.ua/News/22206">Дня Перемоги</a> Дмитро Володимирович забажав знову постати перед ясними очима милих його серцю українських журналістів. Форма зустрічі була дуже неординарна. Міністр мав постати як екскурсовод, що мило бесідує з увіреним йому гуртком учнів-старшокласників, оповідаючи їм про страшні та славні сторінки історії боротьби воїнів світла – червоноармійців з пекельними ворогами – німецько-фашистськими загарбниками. І попри те, що часу на анонсування такої знаменної події було обмаль, вдало обраний формат зустрічі мав спрацювати. Так і сталося. Музейників, як, зокрема, і пресу про екскурсію міністра повідомили всього-на-всього за день, але охочих послухати і побачити Дмитра Володимировича здоровим і підтягненим виявилось дуже багато. Як масовку запросили учнів 10–11-х класів Ліцею інформаційних технологій. <img alt="" src="http://img.tyzhden.ua/Content/PhotoAlbum/2012/05.12/08/tabach/IMG_4405.JPG" style="width: 800px; height: 533px; " /> На все про все в міністра була година часу. Тому, щоби всі пункти програми виконати бездоганно, акцію розпочали навіть раніше запланованого. Тільки-но шановний екскурсовод з’явився, зграя вже готових до процесу пізнання учнів помчала залами. Музей війни в Києві великий, тому зупинялися не всюди, а лише там, де Дмитро Володимирович забажає, або там, де матиме, що сказати. Говорити про непевні проблеми <a href="http://tyzhden.ua/History/46762">Другої світової війни</a> з учнями він не хотів, а тому від екскурсії в учнів, найімовірніше, склалося доволі мозаїчне уявлення. Нового міністр повідав їм лише окремі подробиці з власних сімейних переказів. З претензією на гуманізм Дмитро Табачник більшу частину своєї екскурсії присвятив різним людським трагедіям, насамперед, пов’язаним з жахіттями, яких люди зазнали від нацизму, проілюструвавши їх напрочуд яскравими прикладами. Поряд із детальними описами нацистських катівських технологій і жахливих злочинів на території України, міністр не забув також згадати про втрати тваринного світу від загарбників, розповівши про розстріли собак, котів і худоби. Чи часом не це стало справжньою новинкою, яку найбільше запам’ятають учні з його лекції. <img alt="" src="http://img.tyzhden.ua/Content/PhotoAlbum/2012/05.12/08/tabach/IMG_4452.JPG" /> На кількості вбитих українців під час боїв за Україну у 1943–1944 роках міністр затявся і уточнив у працівника музею, яка, на щастя, весь час для перестраховки перебувала поблизу «історичного світила». Однак ані з всесоюзною статистикою, ані з убитими ворогами проблем не виникло. Цифри, виявляється, не головний козир <a href="http://tyzhden.ua/News/42033">Табачника</a>. Можливо, тому стільки пліток і скандалів пов’язано з усілякими тендерами та іншими слизькими справами. Втім, хай там як, скандали скандалами, їх можна не помічати, а от зганьбитися міністрові перед учнями, які саме вивчають цей період історії в школі не годиться. І коли навіть журналісти не помітять, що міністр наплів нісенітниць, то учні – точно. Зрештою, від журналістів можна відбрехатися чи відморозитись, а от школярі – це надія і майбутнє. І Дмитра Володимировича, до речі, теж. Пам’ятаючи це, він чемно проводив екскурсію, намагався бути якомога лагіднішим (інколи тепло потискував старшокласників), щоб справити приємне враження. <img alt="" src="http://img.tyzhden.ua/Content/PhotoAlbum/2012/05.12/08/tabach/IMG_4461.JPG" /> Сухі історичні факти перемащував зі сльозливими життєвими прикладами і навіть іноді ледь сам стримував сльози. Коли б поруч із ним стояв спікер Володимир Литвин, він би точно розплакався з ним за компанію, але в цьому випадку міністр не міг дозволити собі таку слабкість і стримувався. Наостанок Табачник підсумував все сказане і звернув увагу на кілька, на його думку, важливих моментів, пов’язаних з війною. За твердженням Дмитра Володимировича, а йому не можна не вірити, позаяк він чи не найчесніша людина у нинішній владі, саме завдяки <a href="http://tyzhden.ua/History/21984">Великій Вітчизняній</a>, а не як дехто неправильно каже Другій світовій війні, Україна змогла завершити об'єднання своїх етнічних територій. І саме перемога СРСР запобігла перетворенню українців на рабів, урятувала часткового їх від знищення за гітлерівським планом «Ост». Звісно, при цьому Дмитро Володимирович не став заглиблюватися в деталі й розповідати, що рабами українців все одно зробили, а виконання плану «Ост» сумлінно взяло на себе радянське керівництво, але не довело до завершення. Це вже аж ніяк не цікаво… <img alt="" src="http://img.tyzhden.ua/Content/PhotoAlbum/2012/05.12/08/tabach/IMG_4550.JPG" /> Табачник так ґрунтовно провів екскурсію, що в учнів не постало жодного запитання. Вони з неймовірним задоволенням сфотографувалися з міністром для сімейного альбому і розійшлися. Міністр же попрямував на основну частину цього заходу – на розмову з пресою. А що пресу він, м’яко кажучи, недолюблює, то йшов на прес-конференцію, як на страту. Взагалі-то, не в правилах Дмитра Володимировича відповідати на запитання по суті й відверто. Чи то тривале перебування при владі позначилося на його щирості, чи просто казати правду там вважають за моветон, але на жодне поставлене запитання він повністю відповіді не дав, а тому спілкування радше нагадувало словесну перепалку, ніж розмову з міністром – інтелігентом і педагогом. Почалося все з журналістки ТВІ, яка будучи, на думку міністра, представником телеканала, який завжди каже неправду, намагалася його оббрехати. З’їхавши з теми й оперуючи якимись незначними деталями, вирваними з контексту, Табачник, врешті-решт, дійшов і до своєї улюбленої темиу й розповів про поганих українців, які в роки війни створили в Києві Буковинський курінь, вдягли форму поліцаїв і розстрілювали мирне населення з кулеметів, а далі трупи роздягали й грабували. На уточнення, чому міністр у своїй екскурсії не торкнувся слизьких тем про червоних партизанів, чи не згадав про загороджувальні загони НКВС, від яких намарне гинули десятки тисяч невинних людей, Дмитро Володимирович лише гидливо відвернувся і попросив поставити йому інше запитання, додавши, що свідомо не хотів порушувати всіх тем, щоби не втомлювати учнів зайвими теревенями. <img alt="" src="http://img.tyzhden.ua/Content/PhotoAlbum/2012/05.12/08/tabach/IMG_4494.JPG" /> За десятихвилинну прес-конференцію міністру освіти пощастило почути всього лише кілька запитань, на які йому було більш-менш приємно відповідати. Одне з них, наприклад, стосувалося того, чи готувався він до екскурсії і як він себе почуває в ролі екскурсовода. Усміхаючись, посадовець відповів, що проходив тут студентську практику та все знає, але про всяк випадок буклет про музей переглянув. Втім, і десяти хвилин було достатньо, щоби найзнаменитіший український історик сучасності розвіяв міф про те, що він не є тенденційним і досконало знає історію, чи принаймні хоче її знати. Інший висновок зробити вкрай важко, дізнавшись, наприклад, з вуст міністра, що німці евакуювали жителів Києва напередодні наступу радянських військ виключно задля того, щоби ті не бачили, як військові коїтимуть у місті злочини. Дивно, але над ким нацисти хотіли чинити злочини, коли всіх евакуювали. І чи не можна припустити, що з міста виганяли людей також і для їхньої безпеки, щоби дати можливість не загинути під бомбами своїх же визволителів. Власне, не в цьому суть. Сперечатися можна з будь-якого приводу і дуже довго. 8 травня 2012 року міністр Табачник не прожив на марне. Він не лише пропіарився по всіх ЗМІ, а й зробив велику послугу власним патронам, у яких, бідненьких, у гонитві за наживою забракло навіть кількох мільйонів гривень на те, щоби влаштувати найвірнішій частині свого електорату переможний парад. На щастя, зусиллями Дмитра Володимировича ця ганьба хоч трохи змита. Увімкне сивочолий ветеран увечері телевізор, подивиться, як міністр освіти правильно виховує молоде покоління, та й звеселиться. http://tyzhden.ua/Politics/49610Хто і що готує Україні на 9 травняhttp://tyzhden.ua/Politics/49585http://mobile.tyzhden.ua/Politics/49585Політикаinfo@tyzhden.ua (Олександр Михельсон)Tue, 08 May 2012 18:09:00 +0300На Південному Сході шиють “георгіївські стрічки”, в Центрі закликають продавати червоні прапори, у Львові бояться провокацій В південно-східних регіонах цьогоріч очікується масове, навіть у порівнянні з минулими роками, нашестя “георгіївської стрічки”. Як відомо, цей елемент ордена царської Росії не має прямого відношення до червоної армії та перемоги над нацизмом у 1945 році. Сам орден як військову нагороду відродили в РФ лише після краху СРСР. Проте з 2005 року “георгіївські стрічки” почали активно роздавать в Росії, а з наступного року — в в сусідніх із нею країнах, включаючи Україну. І чомусь саме як символ “Великої Перемоги”. 9 травня в Одесі, наприклад, обіцяють пронести стрічку, котра повністю вкриє Потьомкінські сходи (місцева преса запевняє, що це ініціатива самих городян). В Луганську обіцяна стрічка аж 15 кілометрів завдовжки, її триматимуть 6 тис. мешканців міста. В Харкові “георгіївську стрічку” висадили у вигляді газону з жовтого ахірантеса та темної іризини. В Запоріжжі ще 7 травня в чорно-оранжевих стрічках на вилогах піджаків встигло покрасуватися місцеве начальство, включаючи губернатора Олександра Пешлушенка та колишнього БЮТівця, мера міста Олександра Сіна. Сталося це під час відкриття монумента на честь Перемоги, реставрованого в'язнями Кам'янської виправної колонії №101 та Дружелюбівського виправного центру № 1 (як повідомляє запорізький сайт “Репортер.UA”, пенітенціарні установи виграли право реконструювати монумент на відкритому конкурсі). Очевидно, це — тобто “георгіївські стрічки” на піджаках владних осіб — ми побачимо 9 травня в цілій низці регіонів. Чи стосується це й вищих керманичів держави, на час написання матеріалу відомо не було. Області Півдня та Сходу вкриються також своєрідним “триколором” із державних та червоних прапорів. Як відомо, підняття “прапора перемоги” торік дозволила Верховна Рада. Щоправда, внаслідок збурення громадськості Конституційний суд скасував обов'язковість вивішування цього прапора на державних установах. Проте в деяких обласних центрах їх таки вивішуватимуть поряд із державними синьо-жовтими знаменами. При цьому, як показує практика, місцева влада не надто дбає про норму закону, за якою червоні прапори 9 травня повинні точно відповідати тому самому прапору, який свого часу радянські бійці підняли над Рейхстагом: на думку декотрих мерів та міськрад, годяться і прапори СРСР. Хоча бувають і зворотні приклади, і то в неочікуваних регіонах. Приміром, у Донецьку торік 9 травня червоних прапорів майже не було (зокрема, не вивісили такого на будівлі обладміністрації). “Ганебне” з точки зору частини виборців явище пояснили... нестачею червоних полотнищ. Щоправда, на цей рік, як пообіцяв ще 4 травня донецький мер Олександр Лук'янченко, їх “придбають за гроші спонсорів”. Не всі міста зі значною часткою “червоного” електорату безумовно вітають червоні прапори. Так, у тому ж Запоріжжі місцева націонал-патріотична організація “Небо” оголосила... грошову винагороду за кожний червоний прапор, <a href="http://tyzhden.ua/News/49549">принесений у ці дні</a>. «Ми їх просто купуємо, а звідки їх узято, нас не цікавить», - сказав Тижнюкерівник організації Ігор Артюшенко. Проте визнав, що націоналісти таким чином у першу чергу протестують проти рішення міськради вивішувати ці прапори. А от, скажімо, в Севастополі з прапорами зовсім інша проблема. Минулого року під час заходів 9 травня тамтешні “регіонали” організували слідом за святковою ходою ходу під власними партійними прапорами. Чим кревно образили тамтешніх же комуністів, котрі образились на спробу партії влади “примазатися до Великого Подвигу” (ніби до нього мають більше відношення функціонери КПУ). Тож цьогоріч, з ініціативи міської адміністрації Севастополя, політичні сили міста пообіцяли відсвяткувати цей день зовсім без партійних прапорів. При цьому в Севастополі таки встановили 1 (один) біг-борд з привітанням до Дня перемоги, що містить портрет Іосіфа Сталіна. Це зробив “Союз радянських офіцерів”, котрий торік розмістив портрети генераліссімуса на місцевих маршрутках. Що стосується можливих конфліктів між лівими та проросійськими силами, з одного боку, та націонал-патріотами — з іншого, то на більшій частині України 9 травня має відбутися спокійно. Річ у тім, що цього року націоналістичні організації прийняли рішення відзначити День примирення та вшанування жертв Другої світової війни, котрий вся Європа відзначає 8 травня. Зокрема, перший заступник голови ВО “Тризуб імені Степана Бандери” Андрій Тарасенко розповів Тижню, що “тризубівці” Києва ввечері 8 травня вшанують у Бабиному Яру “пам'ять націоналістів, загиблих за незалежність Батьківщини”, а 9 травня жодних акцій не планують. Про те ж <a href="http://tyzhden.ua/News/49561">сказав керівник київської УНСО Ігор Мазур (Тополя)</a>. Аналогічна ситуація і в інших регіонах. “ВО “Свобода” не планує на Донбасі жодних акцій 9 травня”, - сказав Тижнюголова Горлівської міської організації “Свободи” Ігор Славгородський. - “8 травня зранку, разом з усією Європою, ми помолилися за загиблих у Другій світовій. Ми поставили свічки в храмі Київського патріархату. На завтра ніяких заходів не плануємо”. Серед авторів 9-ти <a href="http://tyzhden.ua/News/49534">заявок на масові заходи</a> в столиці 9 травня націоналістичних організацій немає. Водночас через ці заходи, особливо через ті з них, що будуть проводитись державною владою, буде перекритий рух у Парку Вічної Слави (з 8 ранку), на Хрещатику (з 06.00 до 23.00), а також вулиці Хмельницького, Прорізна, Інститутська, Городецького, Михайлівська, Софійська та частина Малої Житомирської (з 7.00 до 23.00). Водночас конфлікти можуть статись на Галичині. Раніше місцеві ради Львівської, Тернопоільської та Івано-Франківської областей заборонили використання 9 травня радянської символіки (поряд із нацистською). Проте, наприклад, у Львові на відповідне рішення міськради вніс протест міський прокурор. Керівники місцевого осередку “Свободи”, котра є провідною політичною силою в міськраді, у відповідь пообіцяли “не допустити” на вулицях міста червоних прапорів. Нагадаємо, торік 9 травня у Львові вилилось у сутички між місцевими активістами й прибічниками лівих та проросійських рухів, котрі спеціально приїхали до міста з Криму та Донбасу для “вшанування ветеранів”. Цього разу “гастролерів” не буде. Про це в коментарі Тижню заявив голова “Львівського антифашистського комітету”, комуніст Олександр Калинюк. Водночас він запевнив, що комуністи в будь-якому разі пройдуть з червоними знаменами. І не лише пад “прапорами перемоги”, а під своїми партійними прапорами - “адже Компартія з 1993 року діє в Україні законно і, принаймні, до виборів, є парламентською партією”. За словами Калинюка, він мав 7 травня зустріч із головою Львівської облдержадміністрації Михайлом Костюком, і той “погодився” з правом комуністів на марш та пообіцяв гарантувати їхню охорону силами міліції. Якщо ж міліція не вбереже “червоних”, пан Калинюк обіцяє... <a href="http://tyzhden.ua/News/49545">подати до Європейського суду на президента Януковича</a> — адже той, як гарант Конституції, повинен гарантувати право комуністів на всяткування 9 травня. Львівські праві тим часом не розкривають, як конкретно збираються не допустити появи червоних прапорів. Наприклад, Богдан Галайко, керівник молодіжної громадської організації “Сокіл”, котра тісно співпрацює з ВО “Свобода”, і подала заявку на цілоденні заходи 9 травня на львівському Пагорбі Слави (саме туди зазвичай щороку йдуть демонстрації лівих), в коментарі Тижнюзазначив, що його організація жодних спеціальних планів з протидії “червоним” не має. “Але не виключена можливість, що активна молодь міста стихійно відреагує на провокації проти нашої історичної пам'яті у вигляді якихось провокативних гасел чи прапорів неіснуючої держави”, - прозоро додав він. Окрім “Сокола”, заявки на участь на Пагорбі Слави подали ще кілька націоналістичних організацій. При чому дехто заявив не про політичний захід, а, наприклад, про “екологічну акцію збору сміття під назвою “Очистимо наше місто!” Відтак Львівська міськрада вирішила... заборонити всі без винятку акції в місті — окрім, звичайно, офіційного покладання квітів від чиновників та місцевих депутатів. З цією метою міськрада звернулась 8 травня до суду. На час здачі цього матеріалу рішення відоме ще не було. Проте джерела Тижняу Львові твердять, що воно вже готове. Нібито суд дійсно заборонить усі акції, але зробить це за кілька годин після завершення робочого дня, щоб ніхто не встиг подати скаргу. Пильнувати за дотриманням заборони буде кому. Як раніше заявляв начальник львівської міліції, заходи безпеки 9 травня плануються “безпрецедентні” - на вулиці вийде 1,5 тис. правоохоронців. http://tyzhden.ua/Politics/49585Путін своєю «ПРОманією» провокує другу холодну війнуhttp://tyzhden.ua/World/49562http://mobile.tyzhden.ua/World/49562Світinfo@tyzhden.ua (Віктор Каспрук)Tue, 08 May 2012 15:34:00 +0300Суперечки між Росією та США навколо розгортання американцями системи ПРО в Європі є, по суті, похідними від прагнення росіян встановити, спираючись на підтримку Китаю, новий світовий порядок Спроби зробити це, найімовірніше, припадатимуть на 2012–2016 роки, коли Владімір Путін намагатиметься переграти ситуацію, котра виникла після розпаду СРСР, а глобальна системна криза, яка простежується останнім часом у світі, якраз мусить зіграти на руку російському президентові, на що дуже сподіваються кремлівці. Крім того, провокуючи конфлікт навколо <a href="http://tyzhden.ua/News/24679">системи ПРО</a>, Путін тестує Сполучені Штати на предмет збереження їхньої колишньої могутності та можливості для них залишатися опорою міжнародної системи, яка діє з 1945 року. У Кремлі дуже сподіваються на те, що для США після макроекономічних і грошово-кредитних потрясінь розпочнеться насильницька геополітична руйнація їхньої колишньої міжнародної репутації, після чого стратегічний тандем Росія – Китай пред’явить свої права на домінування на світовій арені. Те, що намагається зробити Владімір Путін, повертаючись на посаду президента, виглядає не інакше, як запуск нової холодної війни, де цього разу росіяни (як їм сьогодні здається) матимуть усі шанси переграти Америку. Москва давно чекала цього часу, і, використовуючи важелі боротьби проти системи ПРО, в <a href="http://tyzhden.ua/News/22116">Кремлі</a> прагнуть взяти реванш за ті нібито приниження, яких зазнала імперія Москви після розвалу СРСР 1991 року. «Комплекс СРСР» є домінуючим у Путіна, попри те, що Росія і досі найбільша за територією держава у світі, навіть після того, як 14 країн, котрих силою змусили стати республіками Радянського Союзу, вийшли з-під підпорядкування Москві. Владімір Владіміровіч щосили бореться за спадщину радянського минулого, вбачаючи у ньому єдину можливість відродити колишню «велич» Росії, яку він вбачає лише у запуску чергового витка гонки озброєнь. У цьому сенсі варто пригадати слова впливового американського сенатора Джона МакКейна: «Щодо Калінінграда, то ситуація тут вкрай цікава. Російські військові кажуть, що мобілізація та нарощування Росією озброєнь у Калінінградській області є відповіддю на систему ПРО НАТО. Це дуже складно пояснити і якось зрозуміти. Наша протиракетна оборона є обороною, вона ні для кого не становить загрози. А те, що росіяни використовують це як виправдання для посилення військового потенціалу в мирній частині світу, насправді є свідченням того, що це може навіть сприйматися як параноя Владіміра Путіна». Можна сказати, що протидія Росії розміщенню системи ПРО в Європі провокує своєрідну геополітичну цивілізаційну дискусію. Оскільки Путін боїться не так ПРО, як того, що союзники Сполучених Штатів по НАТО будуть захищені не лише від нападу з боку ядерного Ірану, а в разі форс-мажорних політичних обставин і від імовірної агресії з теренів путінської Росії. Водночас скидається на те, що американська ПРО – це подарунок долі путінському режимові, який є блискучим приводом полякати росіян і спробувати об’єднати та згуртувати власний народ навколо корумпованої влади перед надуманою зовнішньою загрозою від Америки і <a href="http://tyzhden.ua/News/25039">НАТО</a>. При цьому Путін побоюється аж ніяк не системи ПРО, а того, що Захід створив найменш порочну з усіх відомих структуру суспільства, яка порівняно з наявним у Росії «розвиненим путінізмом» виглядає як підривний елемент для вибудуваної від 2000 року системи влади. Владіміру Владіміровичу боротьба проти ПРО необхідна для посилення диктатури в <a href="http://tyzhden.ua/News/11471">Російській Федерації</a> і створення найближчим часом подоби колишнього Радянського Союзу. Втягуючи Росію у новітню гонку озброєнь, ВВП прагне геополітичного реваншу, який у підсумку може завершитися крахом для Москви, оскільки навіть союзницькі відносини з Китаєм не здатні перекрити об’єднаних можливостей демократичного західного світу. А наслідком другої холодної війни може стати розвал тепер уже не СРСР, а Росії. Розміщуючи свої ракети в Калінінграді, Росія просто провокує Захід на кроки у відповідь, і ці кроки можуть бути зовсім не схожими на всі попередні переговори-контакти, які давно вже нагадують подіум, де фланірують політики в дипломатичному вбранні, щось говорять, про щось непримиренно сперечаються, але зрештою всі все одно не змінюють своїх попередніх позицій. Однак не виключено, що Путін у своїй «ПРОманії» здатен зайти так далеко, що буде готовий оголосити про розміщення ракет для «стримування» НАТО не лише в Калінінградській області, а й на далекій Чукотці, чи (згадавши про досвід розміщення ракет Нікітой Хрущовим на Кубі) на Кубі й у Венесуелі. ПРО необхідне цивілізованим країнам для захисту від тоталітарних агресорів. І коли Російська Федерація вже відкрито загрожує агресією Європейському Союзу в разі розміщення ПРО, то ці провокативні дії Кремля цілком можуть спричинити зворотну реакцію. І за таких умов усі розвинені країни, котрі входять до НАТО, здатні в пріоритетному порядку зайнятися якнайшвидшим запуском системи ПРО, захистивши себе в такий спосіб від загроз зі Сходу. Однак російський «альфа-самець» ніколи не відмовиться від ракет, які він розглядає як наочне підтвердження своєї президентської гідності. Хоча насправді нині перед Росією відкриваються лише два можливі шляхи: втягнення у нову гонку озброєнь проти значно переважаючого противника або стратегічне партнерство з переможцем першої холодної війни – Сполученими Штатами. Адже хоч би як Путін намагався роздувати щоки, а Польща, Чехія, Румунія, Болгарія і Туреччина вже розпочали підготовку до розміщення на своїх територіях елементів ПРО. Й до цього можна ще додати морські комплекси в Балтійському і Баренцовому морях. Отже, ставки зроблені, політична гра починає розгортатися за найбільш невигідним для Росії сценарієм. Можливо, Росія просто не розуміє або робить вигляд, що не розуміє: західні країни їй не довіряють і не довірятимуть, допоки при владі перебуватимуть керівники на кшталт Владіміра Путіна. Оскільки російська незговірливість (якщо не сказати більше – шкідницька позиція) з низки важливих міжнародних питань просто підштовхує Захід до якнайшвидшого розгортання системи ПРО в Європі. Звичайно, якби російське вище керівництво було здатне на моральні зусилля і визнало, що не в змозі тягатися зі Сполученими Штатами у <a href="http://tyzhden.ua/News/22856">військовій сфері</a>, то воно б лише стало в один ряд із такими впливовими країнами, як Велика Британія, Німеччина чи Франція, для яких неспроможність змагатися з Америкою є не пороком, а реальністю. І визнати це аж ніяк не означає капітулювати чи стати колонією американців. Ймовірно, що тут усе залежить від російських традицій. Адже під «сильною Росією» російська влада століттями розуміла не що інше, як виключно численну, але погано підготовлену армію, котра вистилає своїми трупами поля битв. А також наявність безправного народу-жебрака, який щедро оплатить всі уявні «перемоги» мільйонами життів, які за професійного військового керівництва можна було б зберегти. Загалом же, як може виглядати друга холодна війна Росії з Америкою, коли в РФ 70% населення живе за межею бідності, а ВВП держави є меншим, ніж цей показник лише одного американського штату Каліфорнія? Адже у геополітиці оцінюються не наміри, а можливості. А на сьогодні Росія просто не має економічних і ресурсних можливості, щоб конкурувати зі США на рівних. Можливо, Путін розраховує на те, що «різкими контрзаходами» можуть стати заходи, які передбачають превентивні удари по військових об’єктах і цивільній інфраструктурі країн – членів НАТО. Але попри те, що «простої» зброї у Росії залишилося ще багато, вона вже морально застаріла. Хоча ядерна зброя великої потужності може бути доставлена не лише повітрям, а й під водою. Такі проекти раніше у росіян вже були. І тоді теоретично підводні вибухи водневих бомб біля берегів ворогів можуть справді сплутати всі плани, до деталей прораховані на комп'ютері. А моряків-смертників завжди в Росії можна знайти. Говорячи про те, наскільки важливими є суперечки <a href="http://tyzhden.ua/News/36130">Росії та США</a> навколо ПРО, й аналізуючи абсолютно неадекватну реакцію Росії з цього приводу, не варто забувати і про те, що Путін своїми діями лише хоче підмінити поняття. Адже ПРО – це не що інше, як протиракетна оборона. І вона не може бути на когось націлена. Вона може лише використовуватись проти націленої зброї. А це вже зовсім інша річ. ПРО не може контратакувати, а є лише надійним щитом проти необдуманих дій зовнішнього агресора. Проблема розміщення системи ПРО провокує ще одне запитання, а саме: можливо, Європі давно вже час самій посилити власні ракетно-ядерні сили і ПРО, а не сподіватися на американців? Тим більше, що особливих фінансових і технологічних проблем із цим не має виникнути. Найбільш прикрим для Владіміра Путіна у цій ситуації є те, що в разі втягнення Росії у нову холодну війну в Москви на обрії немає надійних союзників. Адже, чесно кажучи, Китай зовсім не є союзником для Росії, навіть за наявності великої кількості укладених останнім часом між ними угод. Пекіну вигідно втягнути Москву в конфронтацію із Заходом (можливо, він навіть підштовхуватиме її до цього, обіцяючи підтримку), але зрештою він залишиться осторонь. І звідти спостерігатиме за сутичкою, та під шумок ще й прихопить шматок Далекого Сходу і частину Сибіру. Попередня холодна війна була геніальним винаходом США. Але чим вона завершилася для СРСР? Розвалився «совок», не витримавши непосильного для нього навантаження. То ж навіщо Путіну вплутуватися в холодну війну знову? Якщо ж, звісно, не ставити перед собою ціль – остаточно добити Росію? Бо загрожувати НАТО відновленням холодної війни – це все одно, що загрожувати суперникові самогубством. Східний блок розпався, його члени перейшли на бік НАТО, СРСР більше немає, у РФ – жодного справжнього союзника, навіть такі сателіти-квазідержави, як Придністров’я й Абхазія, прагнуть жити по-своєму. Як почати за таких умов холодну війну? У підсумку Владімір Путін заплутується у власній стратегії, з року в рік лише погіршуючи становище. Путінській Росії конче потрібна ілюзія обложеної фортеці, що перебуває в кільці ворогів, оскільки її ідеологи вважають, що масова параноя на цьому ґрунті лише збільшує силу режиму. Росія вважає базисом стабільності загрозу ядерного взаємознищення. Об’єднана Європа ж прагне повернення тих часів, коли ядерні мечі взагалі не були занесені над головами людства. Зробити запуск зброї масового ураження неможливим – що може бути краще для всього світу? Але росіяни завжди прагнуть жити за власними поняттями. Проте світ змінився. Після 500 років безперервної агресії та розширення своїх володінь шляхом загарбання земель сусідніх народів, Росія провокує ситуацію, за якої цілком може повернутися до тих територій, які вона займала за часів Івана Грозного. І якщо путіністи не вгамуються і не займуться своїми справами замість втручання в чужі, то Російська Федерація може повернутися і у межі князівства Івана Калити… http://tyzhden.ua/World/49562Чим живе табір імені Тимошенко на Хрещатикуhttp://tyzhden.ua/Politics/49560http://mobile.tyzhden.ua/Politics/49560Політикаinfo@tyzhden.ua (Святослав Птіцин)Tue, 08 May 2012 15:18:00 +0300Вже більше, ніж півроку біля суду на Хрещатику стоять намети прихильників Тимошенко. Давно вже закінчився суд над екс-прем’єром, зник табір Калашнікова, а над опозиційним містечком досі майорять прапори партій та банери з палкими гаслами. Чим живуть, чого вимагають та як довго стоятимуть люди на центральній вулиці країни з’ясовував Тиждень Зміни у таборі з часів <a href="http://tyzhden.ua/News/29814">суду над Тимошенко</a> видно неозброєним оком. Найперша і ,певно, найважливіша відмінність – це кількість людей, що там перебуває. Якщо влітку минулого року в таборі екс-прем’єра можна було зустріти більше сотні осіб, то нині їх там кілька десятків: здебільшого пенсіонери. Більшість наметів закриті. Щоправда, у самому таборі запевняють – кількість протестувальників з минулого року не зменшувалась. «Кількість людей у таборі залишилася незмінною, в нас не має жодного пустого намету. Однак варто розуміти, що точну кількість людей вам ніхто не скаже – їх важко порахувати фізично. Якщо говорити приблизно, то це 100-200 осіб. Не всі тут перебувають постійно, частина з них ходить до дому, частина залишається чергувати в  таборі на ніч», - розповідає Олександр, помічник коменданта табору. Він зазначає, що час від часу з опозиційних партій до них делегують громадян-активістів, які поперемінно «живуть» та чергують у таборі.  Майже в центрі табору сидять шестеро голодуючих, що вирішили підтримати Тимошенко. Серед них <a href="http://tyzhden.ua/News/39658">депутати від БЮТ</a> у Київраді Олександр Бригинець та Тетяна Меліхова. Поряд – звичайні активісти. Вони виглядають стомленими. «Самопочуття не дуже. Нудота, постійно пересихає в горлі, доводиться пити багато води», - розповідає Тетяна Меліхова. «Почуваюся непогано, як на  тринадцятий день голодування. Коли ми звертались до лікарів, то обстеження показало, що кардіограма нормальна, тиск – також. Єдине що, так це аналізи свідчать про те, що організм голодує. Однак це очікувано», - ділиться враженнями <a href="http://tyzhden.ua/News/37406">Олександр Бригинець</a>. Активістка ж Лілія із сусіднього намету скаржиться, що вже почала пити сік замість води, оскільки організм не витримує виснаження. «Наразі я за себе не ручаюся. Не знаю, на скільки мене вистачить. Жінкам голодувати важче, ніж чоловікам чи людям «в тілі». Хоча по допомогу до лікарів ще не зверталася. Від початку голодування встигла вже двічі побувати у Харкові, кілька разів залишалася на чергування в містечку», - розповідає Лілія. У наметі, хоч він і відчинений, душно й жарко. Час від часу до голодуючої заглядають люди, підтримують. «Варто розуміти, що це голодування не спущене «з гори». Інакше б уже від їжі відмовилися Турчинов та Яценюк. В опозиції дуже зважено ставляться до цієї акції, оскільки розуміють, що вона є політичною. Я не вірю, що моє голодування почує влада. А от те, що моя акція може підсилити голодування Тимошенко – вірю», - зауважує Бригинець. Депутати Київради розповідають, що після початку акції в них з’явилося багато вільного часу, що дозволяє спілкуватися з простими людьми. Останні, в свою чергу, приходять з різними побажаннями: хтось намагається відмовити активістів від голодування, хтось висловлює підтримку, а хтось навпаки. «Я їх не осуджую й не підтримую, - розповідає одна з протестуючих, - це їх право – <a href="http://tyzhden.ua/News/49446">голодувати</a>. Це теж своєрідна форма протесту». Життя у таборі вирує навколо голодуючих – поряд постійно перебувають активісти, які обговорюють свіжі новини, читають пресу. Час від часу приходять депутати-опозиціонери, повз бігають журналісти.Часом ввечері до наметового містечка заглядають маловідомі поети та музиканти, читають вірші ,співають пісні. На невеличкій сцені встановлено телевізор, де транслюють фільми та гумористичні передачі – той же «95-й квартал». Особливою популярністю в містечкових користуються жарти про чинну владу та Януковича. Іноді активісти переглядають «ідеологічно правильні» сюжети журналістів, зокрема – підбиття підсумків року президентства Януковича. Тоді присутні із заповзятістю спортивних коментаторів кидають репліки щодо політичної ситуації в країні, політики загалом та президента зокрема. «Ми щодня показуємо фільми, новини, агітаційні фільми тощо. У нас на сцені грають музиканти. А нещодавно, наприклад, приходили студенти з Києво-Могилянки. Влаштовували невеличкий спектакль», - хвалиться активіст Олександр. У таборі досить спокійно. Вже давно не має криків, агітаційних гасел, виголошуваних політиками через великі колонки. Про відсутність порушень кажуть і міліціонери, що чергують поруч. «Скільки я не заступав на зміни – все було тихо-спокійно. Люди до нас ставляться приязно, ми так само. Конфліктів не виникає» - розповідають правоохоронці. «Проблеми були з «Беркутом», коли був суд над Тимошенко. А зараз все спокійно», - додає активіст Іван. За словами помічника коменданта табору, їх регулярно перевіряють комунальні служби та правоохоронці. «Слідкують за чистотою в таборі та можливими порушеннями правопорядку. Хоча й ми регулярно дивимось за дотриманням порядку і чистоти», - зазначає Олександр. Однак час від часу спокій порушують прості люди, які чіпляються до жителів наметів. Останні вважають таких перехожих провокаторами. «Іноді ходять тут агресивні люди. Нещодавно підходив до нашого намету чоловік років 60. Так він образив мою сусідку, назвав її «бандерівкою» й плюнув на неї. Намагаються ображати, провокують. Хоча ми вже звиклі, не звертаємо уваги», - скаржиться активіста, член БЮТ, Зінаїда Калініна. Хоча й самі протестувальники із задоволенням вступають в полеміку з гостями наметового містечка. Тоді чутно, як активісти намагаються переконати людей у своїй правоті, часом не беручи до уваги іншу точку зору. Окрім місцевих, повз табір регулярно проходять іноземні туристи. Вони фотографуються на тлі наметів та банерів, іноді – потрапляють під «ідеологічний» пресинг з боку протестувальників, які намагаються проводити агітацію, роздаючи агіт-газети та розповідаючи про злочини нинішньої влади. «Останнім часом дуже багато німців. Здебільшого питають, що ми тут робимо. Хоча більшість знає про Тимошенко. Окремі, навіть, висловлювали підтримку. Також багато росіян. Вони до нас лояльні, спілкуються, фотографуються», - розповідає активістка. Загалом же, більшість активістів з наметового містечка заявляє – готові стояти до останнього. А табір згодні залишити у двох випадках: перший – це (очікувано) звільнення Юлії Тимошенко; другий – зміна влади в країні. Щоправда, не всі поділяють цю думку. Окремі мітингарі кажуть, що полишать протест лише за першої умови. А вигнати їх з табору можна буде хіба що силою. http://tyzhden.ua/Politics/49560Ґіорґі Барамідзе: «Росія вважає, що фактор Грузії має бути однозначно усунутий»http://tyzhden.ua/World/48669http://mobile.tyzhden.ua/World/48669Світinfo@tyzhden.ua (Олександр Крамар)Tue, 08 May 2012 09:45:00 +0300Останнім яскравим прикладом серйозності загроз, які стоять перед країнами Чорноморського регіону, стала Грузія Останнім яскравим прикладом серйозності загроз, які стоять перед країнами Чорноморського регіону, стала Грузія. Приклад динамічних та успішних внутрішніх реформ, поєднаний із прагненням самостійно визначати свою зовнішню політику, перетворили її на об’єкт інформаційного, економічного, а від 2008 року і прямого військового тиску Росії, яка вбачає в ній небезпечний приклад для наслідування іншими пострадянськими державами. Під час V <a href="http://tyzhden.ua/Columns/50/48522">Київського безпекового форуму</a>, що відбувся в Києві 19–20 квітня, Тиждень поспілкувався з віце-прем’єр-міністром і міністром із питань європейської та євроатлантичної інтеграції Грузії Ґіорґі Барамідзе про актуальні загрози безпеці країни та її роль у регіоні. Читайте також: <a href="http://tyzhden.ua/World/48668">Чорноморська (не)безпека</a> У.Т.: Як змінилася ситуація з безпекою Грузії після російської інтервенції 2008 року? Скажімо, зараз РФ готує великомасштабні маневри «Кавказ-2012»... – …і навчання Організації договору про колективну безпеку також. У.Т.: Про що це свідчить? Це спроба тиску на Грузію перед парламентськими виборами за принципом «голосуйте за мир», тобто проти партії влади, яка дратує російське керівництво? – На жаль, ми не можемо виключити жодного зі сценаріїв. Дуже вражає, що два ці навчання – «Кавказ-2012» (який, до речі, відбудеться в тому самому форматі, що й «Кавказ-2008», але масштабніше), а також маневри ОДКБ – проводитимуть лише за кілька тижнів до наших жовтневих виборів. Також не можуть не турбувати заяви на високому рівні, що Росія готова узяти участь у якомусь невідомому конфлікті в контексті можливого протистояння між Заходом та Іраном. Не думаємо, що РФ буде залучена до якогось протистояння або на одному боці, або на другому. Тож мені невтямки, про який конфлікт вони говорили. Тим більше, якщо все підсумувати з фактом, що ці навчання Москва проводитиме не тільки на своїй території безпосередньо біля наших кордонів, а й на нашій – в окупованих її військами Абхазії та Цхінвальському регіоні (Південній Осетії), – а також у Вірменії. Є і цей нездоровий інтерес до грузинських виборів і заява, що Кремль координуватиме декотрі свої дії з певною частиною опозиції. Усе це природно непокоїть. Але не варто панікувати, ми насторожі. І не тільки ми, а й наші західні партнери про це поінформовані. На відміну від 2008 року, існує місія європейських спостерігачів, так звана UMM. Світ уже має, на жаль, поганий досвід того часу, і ні для кого вже не стануть сюрпризом агресивні дії Росії. До серпня 2008-го це було для багатьох немислимо. Багато хто тоді не вірив, що <a href="http://tyzhden.ua/News/48076">Москва здатна на таке</a>, хоча ми попереджали, що вона планомірно готує вторгнення. Тепер це, на жаль, стало реальністю, тому всі спостерігають за ситуацією дуже уважно. Подивимося. Ми сподіваємося, що все обійдеться. Можливо також, що це й цілеспрямований тиск на грузинську економіку. Якщо є певна ймовірність якоїсь напруженості, звісно ж, інвесторам буде важче приймати правильні рішення. Тож не виключено, що в Кремлі розраховують якось нашкодити Грузії. Адже наша країна, як там вважають, є для них перешкодою в реалізації імперських амбіцій. Конкретно – планів творення Євразійського союзу, який ми вважаємо спробою відродити СРСР, що абсолютно неприпустимо не лише для нас, а й для багатьох інших держав. Але Росія гадає, що «фактор Грузії» <a href="http://tyzhden.ua/News/48076">Москва здатна на таке</a>. Усе це разом дає нам привід замислитися. Ми нічого однозначно не стверджуватимемо, але, звичайно, повинні бути в курсі подій і залишатись обережними та передбачливими. Читайте також: <a href="http://tyzhden.ua/World/28165">Грузинська війна: право і правда</a> У.Т.: Наприкінці минулого року Грузія здобула статус аспіранта НАТО. Яка мета цієї програми. Це певний замінник Плану дій щодо членства в Альянсі? – Це суто формальний юридичний статус, більше політична заява. Термін, що буде використаний стосовно не тільки Грузії, а й трьох країн Західних Балкан, які вже мають ПДЧ. І коли враховувати, що вони поставлені з нашою державою в одному форматі, природно, політичний контекст може давати якісь там сигнали про напрямок розвитку подій у НАТО. Власне, коли говорити про План дій щодо членства у НАТО, то ми вже нині маємо набагато більше, ніж ПДЧ, бо в нас є річний національний план – єдина складова ПДЧ, яку щороку виконує кожна країна, котра його прийняла. І понад те: ми маємо один механізм і одне політичне рішення. Механізм – це комісія «НАТО – Грузія», якої не передбачає жоден ПДЧ, але в нас вона вже діє. Політичне рішення – чітка і зрозуміла заява країн Альянсу, що Грузія буде його членом. А це безпрецедентне запевнення, яке прозвучало 2008 року в Бухаресті. Там ішлося про Тбілісі й Київ, але ваша держава нині не активна в даному напрямку. Грузія рухається самостійно, і в цьому контексті, природно, статус аспіранта НАТО можна розглядати як серйозний крок уперед. Це формування політичного клімату навколо країни. Усі чудово знають, що Грузія в багатьох сферах <a href="http://tyzhden.ua/News/46526">готова до членства</a>, але ми розуміємо, що планка для неї куди вища, ніж була для інших претендентів, яких нещодавно прийняли до Альянсу. Тож ми не нарікаємо й не засмучуємося, ми знаємо, що мусимо продовжити роботу й піднятися ще дужче. Це досяжно й можливо, і ми готові зачекати кілька років, не дуже довго, але... Природно, що ми витримаємо стільки, скільки буде потрібно, однак у нас є абсолютна впевненість, що особливо після проведення наших виборів парламенту і президента практично шлях для Грузії буде розчищений. У.Т.: Тобто на якісь зміни після травневого саміту НАТО в Чикаго ви не сподіваєтеся? – Та зустріч, як відомо, не присвячена розширенню Альянсу. Це одне. А стосовно інших рішень ми вважаємо: головне, що НАТО відповідно оцінить прогрес, якого досягнуто в нашій країні, починаючи від боротьби з корупцією й закінчуючи реформуванням армії, правоохоронних органів та структур безпеки. У всіх основних сферах ми маємо значний прогрес і очікуємо, що він відобразиться в чіткішій позиції НАТО стосовно перспектив нашого членства. Це буде поступом для нас. Оскільки, я ще раз підкреслюю, ми хочемо ввійти до Альянсу, але рішення приймають його країни – після волевиявлення в Грузії. А держави НАТО вже самі вирішили, що Тбілісі буде його членом. Нам, певна річ, цікаво, як вони самі дивляться на це, як думають реалізовувати своє ж таки рішення. Адже <a href="http://tyzhden.ua/World/33709">мова не лише про Грузію</a>, а й про Альянс. Наскільки ця організація виконує те, про що домовляється, під чим підписується. Тому чиказький саміт, сподіваємося, буде черговим кроком до членства, не остаточним, але реальним. А потім, звісно, подивимося. Читайте також: <a href="http://tyzhden.ua/World/33779">Росія готова обмежувати суверенітет пострадянських країн</a> У.Т.: Як у Грузії сприймають процес активізації та посилення ролі Туреччини в Чорноморському й Кавказькому регіонах, що фактично вже оформився в концепцію «неоотоманізму»?Адже до початку ХХ століття відносини між двома націями були дуже непрості. – В активності Анкари ми не бачимо загрози. Те, що було в минулому, – це вже частина історії. Сучасні Грузія і Туреччина будують відносини на основі інтересів своїх народів. Дві держави мають дуже близькі політичні й економічні відносини, у нас немає візового режиму, можна переходити кордон, використовуючи електронні ID-картки. Туреччина – в трійці найбільших інвесторів у Грузії, за кількістю туристів вона вже вийшла на перше місце. Тобто наші відносини розвиваються на цивілізованих засадах. У.Т.: Останнім часом президент Саакашвілі просуває ідею єдиного Кавказу. Що він має на увазі, й наскільки вона може бути реалізована з урахуванням протиріч між окремими державами регіону? – Йдеться не про політичне об’єднання чи руйнування кордонів, а швидше про інтеграцію, базовану на дуже багатій історії відносин кавказьких народів. Їхні стосунки не завжди бачилися легкими, але самі вони були постійно між собою пов’язані. Тож украй необхідно говорити про культурну інтеграцію, певною мірою економічну й торговельну, активніший діалог в освіті, науці тощо. Грузія завжди була культурним осердям усього Кавказу. Тому ми хочемо відігравати позитивну роль у цьому сенсі. І нині можна сказати, що в результаті розвитку інфраструктури, демократії, реформ – наша країна вже фактично відновила свій статус центру регіону. Про це свідчить рівень зацікавленості всіх представників кавказьких держав і народів. А ми бажаємо впливати на їхнє життя позитивно. У.Т.: Успіхи у проведенні низки реформ у Грузії очевидні й загальновизнані, але наскільки вони незворотні? Наскільки можуть опинитися під загрозою у випадку, наприклад, зміни влади? Чи не станеться в такому разі відкату, як ми спостерігаємо це на прикладі сучасної України? – Головним гарантом незворотності наших реформ є народ, бо ж коли він скуштував смак свободи, зокрема – від корупції та від панування криміналу, – будь-якій владі чи партії буде важко повернути все назад. Тому що народ знає, як можна жити в країні, де поліція не бере хабарів, де люди взагалі їх не платять. А це підтверджено авторитетними міжнародними рейтингами. Природно, що потенційна зміна команди, політичної сили може загрожувати якимсь реформам, але я вважаю, що основні передумови для незворотності наших перетворень уже склалися. Насамперед, я підкреслюю, це грузинський народ, <a href="http://tyzhden.ua/News/48800">менталітет якого істотно змінився</a>. Він уже не є пострадянським, це вже пройдений етап для нас, і сьогодні ми будуємо сучасну демократичну державу, і народ дуже активно бере участь у цьому процесі. У.Т.: У зміні свідомості нації величезну роль відіграє перебудова системи освіти. Відповідна реформа у Грузії пройшла фактично два етапи: на першому відбувалося надання широкої автономії навчальним закладам – як школам, так і університетам, – а на другому проявилася тенденція до централізації. З чим це було пов’язано, і які взагалі цілі ви ставили? – Так, найголовніші реформи для будь-якої країни стосуються систем освіти й охорони здоров’я. Щойно діставши змогу зробити необхідні кроки в цьому напрямку, ми почали діяти. Першим інстинктом була, звичайно повна децентралізація. Але потім зрозуміли: якщо абсолютно децентралізувати все, то не зовсім ефективно виходить, держава не може повністю відмовитися від своєї ролі в цій сфері. Тож ми вирішили повернути певну роль державі, не втрачаючи водночас тих успіхів, що були досягнуті в процесі децентралізації та надання самостійності навчальним закладам. Нині робота в цьому напрямку триває. Університети перетворюються на суб’єкти індивідуального юридичного права. Але процес відбувається обережніше. Ми запровадили національні іспити, які повністю звели нанівець навіть теоретичну можливість корупції для вступних процедур. Цілком змінили схему освіти, адаптувавши її до Болонської системи, європейських стандартів. І що ще дуже важливо, переставили всю систему на ринкові рейки, дали змогу приватному сектору вільно й рівноправно брати участь у цьому бізнесі (я підкреслюю!) разом із державними установами. Тобто це теж було дуже важливим рішенням і великим реформаторським кроком. І виправдало себе. Нині дуже багато приватних університетів серйозно розвиваються. У.Т.: А в середній школі? – У середню освіту ми ввели задля продовження боротьби з кримінальною злочинністю (факти якої, на жаль, мали місце не тільки на вулицях, а й у школах) нову програму – так званий мандатарій – це дві-три неозброєні людини в кожній СШ, які є радниками директора з питань безпеки. Вони мають своє певне технічне оснащення. Після створення цієї структури випадків насильства у школах поменшало на 94%. У.Т.: Історично так склалося, що в Грузії були значні відмінності між населенням різних регіонів. Частина грузинів є православними, частина мусульманами. Досить помітні етнічні меншини: вірмени, азербайджанці... – …осетини, абхазці, росіяни, греки, українці... У.Т.: Так, їх багато, але питання не в цьому. На основі чого в таких умовах формується сучасна грузинська ідентичність? – На основі ідеї громадянства. Усі ми <a href="http://tyzhden.ua/News/45430">громадяни цієї країни</a>. Це також підживлює наша історія. Адже Грузія ніколи не була моноетнічним суспільством чи народом. Ми завжди були мультиетнічними й мультирелігійними. Адже значна частина грузинів, особливо в Аджарії, є мусульманами. Нам потрібне нормальне співіснування, і не тільки те, що ми називаємо толерантністю, бо ставитися толерантно – означає терпіти, а ми повинні один одного не терпіти, а почуватися частиною єдиного цілого, мати рівні права й бути під парасолькою цієї держави. Ми всі створюємо її і всі маємо в ній рівні права та обов’язки. Тобто – ще раз повторюю – це ідея громадянства. Сучасна ідея ліберальної демократії, де, природно, всі рівні в правах і обов’язках. І всі докладають зусиль для будівництва цивілізованого європейського (грузинського, а тому європейського) суспільства. Читайте також: <a href="http://tyzhden.ua/world/31141">Туреччинарозширює присутністьсвоїх військово-морських сил у східному Середземномор’ї</a> http://tyzhden.ua/World/48669Чорноморська (не)безпекаhttp://tyzhden.ua/World/48668http://mobile.tyzhden.ua/World/48668Світinfo@tyzhden.ua (Олесь Олексієнко)Tue, 08 May 2012 08:55:00 +0300Геополітичні трансформації, що спостерігаються в Чорноморсько-Кавказькому регіоні, останнім часом формують як серйозні виклики, так і широкі можливості для зміцнення національної безпеки України У серії своїх програмних статей під час останньої передвиборної кампанії Владімір Путін окреслив плани щодо нарощування енергетичного, геополітичного та військового впливу Росії включно з поверненням їй статусу «ключової ланки» в майбутній архітектурі Євразії та витисканням зі Східної півкулі США. Читайте також: <a href="http://tyzhden.ua/World/43794">Путін обіцяє нову гонку озброєнь</a> ЗА ПРИНЦИПОМ НАЙМЕНШОГО ОПОРУ Тим часом історія зовнішньої політики РФ свідчить, що в часи обмежених можливостей для експансії на західному й балтійському напрямках Кремль традиційно звертав увагу на регіони потенційно меншого опору на Півдні – країни басейну Чорного, Каспійського морів та Середньої Азії. Жодна з них самостійно все ще не здатна змагатися з РФ за своїм військовим, економічним та демографічним потенціалом. З огляду на нереальність протистояння зростаючому впливові Китаю в Центральній Азії пріоритетним для Кремля, ймовірно, стане посилення присутності саме в Чорноморському регіоні (включно з Кавказом). Окрім зростаючої активності на Кавказі, під знаком якої відбувся попередній прихід Путіна до влади і якою у вигляді військової інтервенції проти Грузії 2008 року ознаменувалося його перебазування у прем’єрське крісло, йдеться також про підготовку до нарощування потужностей військово-морських сил РФ на Чорному морі. Зокрема, якщо зараз на ЧФ РФ є лише один підводний човен, то 2017 року, за словами командувача цього флоту, контр-адмірала Алєксандра Фєдотєнкова, їх має бути вже сім. Готується поповнення новими військовими кораблями, які вже будують на балтійських верфях. А влітку 2011-го начальник морської авіації ЧФ Російської Федерації генерал-майор Алєксандр <a href="http://tyzhden.ua/News/41539">Отрощєнко заявив</a>, що на Чорноморський флот необхідно повернути стратегічну авіацію, зокрема ракетоносці ТУ-23М3. Вочевидь, саме тому Кремль хоче від України нових поступок щодо базування ЧФ РФ, дістати дозвіл на «оновлення» (яке за фактом виллється в нарощування) його озброєнь. 20 квітня заступник міністра закордонних справ Росії Ґріґорій Карасін повідомив про підготовку низки нових угод: зокрема, про узгодження пересування російських військових формувань поза місцями їх дислокації, а також про перетин державного кордону України кораблями, суднами забезпечення, літаками й військовослужбовцями ЧФ РФ. Також Кремль розробляє запасний майданчик у вигляді бази в Новоросійську, яка може стати основним місцем розміщення додаткових потужностей ЧФ РФ у разі, якщо переговори з нинішнім урядом України не принесуть бажаних результатів або нова влада їх перегляне. Ще 2005 року кремлівський уряд затвердив Федеральну програму «Створення системи базування Чорноморського флоту РФ на території Російської Федерації у 2005–2020 роках». На її втілення передбачено загалом близько 92 млрд руб. (понад $3 млрд). До того ж обсяг реального фінансування в контексті заявленого нещодавно Путіним курсу на мілітаризацію може виявитися значно більшим. Якщо 2010 року витрати на облаштування бази в Новоросійську становили 2,8 млрд руб. (близько $90 млн), а на 2012-й, за інформацією компанії «Спецстрой», яка її розбудовує, заплановано вже 9 млрд руб. (близько $300 млн). Тож незалежно, від того чи дістануть росіяни поступки від Києва щодо розміщення додаткових озброєнь у Севастополі, вони все одно наростять свою військову присутність у регіоні за рахунок Новоросійська. Окрім загального прагнення <a href="http://tyzhden.ua/News/44780">посилити вплив у Причорномор’ї</a>, до цього їх змушує послідовний курс Грузії на інтенсифікацію співробітництва зі США та інтеграцію в НАТО, а також зростання в регіоні ваги Туреччини. А в разі прокладання на додачу до «Блакитного потоку» ще й «Південного потоку», а також будівництва нафтопроводу Бургас – Александропулос у Москви з’являться додаткові, уже економічні мотиви збільшення своєї військової присутності. Читайте також <a href="http://tyzhden.ua/World/48669">Ґіорґі Барамідзе: «Росія вважає, що фактор Грузії має бути однозначно усунутий»</a> НЕООСМАНІЗМ Очевидними є зростання впливу в регіоні Туреччини та активізація її політики щодо сусідніх країн, особливо тих, котрі колись перебували під владою Османської імперії. З’явився навіть новий термін «неоосманізм». Звичайно, на даному етапі наголошують, що нова гегемонія має ґрунтуватися на так званій м’якій силі – торговельно-економічній залежності, а відтак і зорієнтованості країн регіону на Анкару. Цьому сприяють швидкі темпи зростання економіки держави: 16-те місце у світі за обсягом ВВП. Туреччина вже стала найбільшим ринком збуту для декотрих своїх сусідів. Причому Україна не є винятком: стільки товарів, як до Туреччини ($3,75 млрд у 2011 році) ми не експортуємо до жодної держави Європи. Аби посилити свою економічну потужність, Анкара докладає зусиль щодо звільнення від енергетичної залежності (зокрема, від Росії, а також транзиту газу через Україну, Румунію та Болгарію, який свого часу становив значну частку її імпорту та споживання), а водночас і щодо нав’язування країнам регіону аналогічної залежності від себе. Це стосується не лише спроб монополізувати потоки газу (і значною мірою нафти) з Каспійського регіону, а й прагнення взяти під свій контроль значну частину <a href="http://tyzhden.ua/News/38696">транзиту енергоносіїв РФ</a> до Європи та Середземномор’я. По-перше, «Південний потік», якщо буде-таки прокладений, пройде саме у виключній економічній зоні Туреччини. По-друге, Анкара продовжує системно обмежувати проходження через Босфор енергетичних вантажів і насамперед нафтових танкерів із російською сировиною. Понад те, в турецького керівництва виникла ідея встановлення повного контролю над морською торгівлею причорноморських держав із зовнішнім світом. У квітні 2011-го прем’єр-міністр Реджеп Таїп Ердоган оприлюднив намір побудови до 2023 року судноплавного каналу між Чорним та Мармуровим морями та переспрямування туди всіх вантажопотоків із Босфору. Однак, на відміну від регульованої міжнародними угодами протоки, цей шлях перебуватиме у власності Туреччини, яка довільно встановлюватиме тарифи й умови проходження ним іноземних суден. <a href="http://tyzhden.ua/World/22460">Туреччина намагається</a> відновити свій авторитет ключової держави ісламського світу принаймні в регіоні Близького та Середнього Сходу, й дистанціюватися від Вашингтона, підтримуючи лише ті американські ініціативи, які несуть безпосередню вигоду їй самій. І водночас демонструє готовність до відкритого конфлікту зі стратегічними союзниками США в регіоні, як це мало місце у випадку з постачанням «гуманітарної допомоги» до Палестини, коли Анкара й Тель-Авів опинилися на межі збройного протистояння. Читайте також: <a href="http://tyzhden.ua/world/31141">Туреччинарозширює присутністьсвоїх військово-морських сил у східному Середземномор’ї</a> МІЖ МОСКВОЮ ТА АНКАРОЮ Посилення в регіоні Туреччини та Росії відбувається на тлі ослаблення уваги до нього з боку ЄС, зайнятого внутрішніми проблемами. Пріоритетним цей куточок світу ризикує перестати бути і для США, які дедалі більше втягуються у протистояння з Китаєм у Азійсько-Тихоокеанському регіоні, а відтак їхня присутність на Близькому Сході, швидше за все, залишатиметься «м’якою» і обмежуватиметься максимум підтримкою послідовних та добровільних союзників. Вашингтон навряд чи відмовиться від підтримки Грузії чи буферно-нейтрального статусу тих країн, які опиратимуться поглинанню Росією і водночас не будуть готові до тіснішого співробітництва зі США. Однак масштаби сприяння й арсенал заходів будуть лімітовані. У такому випадку Білому дому може бути навіть вигідно досягати тут балансу в спосіб урівноваження впливів Росії і Туреччини, сприяючи до певного часу останній, зокрема, й для того, аби бодай частково переключити її увагу з Близького Сходу на Чорноморський регіон. Посилення Туреччини, охолодження у відносинах із рештою ЄС та зменшення уваги США до регіону можуть зумовити суттєві трансформації в геополітичному курсі Афін, що муситимуть шукати собі дієвішого «партнера», яким може виявитися путінська Росія. Фактор останньої вже актуалізувався в контексті виборчої кампанії у Греції, з’явилася місцева проросійська партія, із якою навіть пов’язують можливість надання Москві в оренду бази для її ВМФ (котру тій, вочевидь, доведеться забрати із Сирії в разі повалення режиму Асада). Однак база у Греції може виявитися значно потужнішою і матиме на меті не лише посилення присутності РФ у регіоні Середземного моря та Африканського Рогу, де ВМФ РФ веде зараз антипіратські операції, а й стане вагомим фактором гарантування недопуску до Чорного моря військових кораблів третіх держав. Крім того, саме з Греції, яка зараз безуспішно намагається видряпатися з боргової ями, може розпочатися відновлення російської присутності на Балканах (Сербія, Македонія, а за певних умов і Болгарія: проросійське лобі в ній посилюється, і в разі дальшого зростання амбіцій Туреччини та ваги спільних із Росією економічних проектів вона може опинитися в таборі лояльних до РФ держав у регіоні). <img alt="" src="http://img.tyzhden.ua/Content/Magazine/x234/text/Ukr_Tijden_21.jpg" style="width: 650px; height: 502px;" /> <a href="http://tyzhden.ua/World/44943">У разі ослаблення</a> присутності в регіоні НАТО та США, а також «замикання» Південного енергетичного коридору ЄС на Туреччині розкол Закавказзя на геополітичній основі на країни проросійської та протурецької орієнтації буде зафіксований енергетичним фактором. Тим більше що в разі повалення нинішнього режиму в Ірані останні можливості для багатовекторності країн Кавказу зникнуть. Їм доведеться обирати між Москвою і Анкарою. Тбілісі й Баку зроблять вибір саме на користь останньої, а проросійська орієнтація Єревана ще більше посилюватиметься (2010 року дві країни вже домовилися пролонгувати угоду про перебування контингенту РФ у місті Гюмрі у Вірменії до 2044-го). Основною перевагою Росії перед Туреччиною залишатиметься ядерна зброя, однак досвід останніх десятиліть довів, що держави розмірів та потужності останньої цілком можуть надолужити таке відставання, розробивши власну. І тоді протистояння в регіоні може набути ядерного присмаку. Читайте також <a href="http://tyzhden.ua/World/48664">Стережіться: Україна вже не належить до пріоритетів західного світу</a> У ПОШУКАХ РІВНОВАГИ У контексті російсько-турецької моделі Чорноморського регіону державам, однаково не зацікавленим у потраплянні до сфери впливу жодної зі сторін, важливо зайти спосіб підтримати увагу зовнішніх сил до цього куточка світу. У такому сенсі може йтися або про збереження присутності США, або про відновлення інтересу з боку Німеччини, яка бодай урівноважила б впливи Росії (і дедалі більше – Туреччини) принаймні на частину країн регіону, серед яких Україна, Молдова, Румунія, можливо, Болгарія та Грузія. В іншому випадку Києву та Бухаресту доведеться визначатися: блокування з якою із держав-претендентів на гегемонію в регіоні більш прийнятне й тактично вигідне. У випадку України зрозуміло, що на першому етапі, доки вплив і загрози збереженню державності й національній ідентичності залишаються найбільшими саме з північного сходу, пріоритетом мала б стати орієнтація на співробітництво з Туреччиною. Це дало б змогу дистанціюватися від Росії. Водночас із Анкарою, на відміну від Москви, Київ за нинішніх умов міг би формувати відносини, якщо й не на повністю рівноправній основі, то принаймні на союзницькій, тоді як із Росією можливий у кращому випадку формат сателіта, а в гіршому – поступова відмова від суверенітету й розчинення в <a href="http://tyzhden.ua/World/44943">неоімперському проекті Путіна</a>. З огляду на це Україна мала б спрямувати свої зусилля на запуск регіональної Чорноморської безпекової організації із залученням, за можливості, всіх держав регіону за винятком Росії та її однозначних союзників. Причому оптимально було б, якби вона була створена під патронатом ядерної потуги, тобто США, і з залученням тих європейських країн, що зацікавлені в реальному стримуванні Кремля в регіоні (Великої Британії, Польщі тощо). У такому випадку організація могла б стати Балто-Чорноморською, і яскраво вираженого внутрішньо-регіонального гегемона на кшталт Туреччини (як це буде у випадку, коли масштаб співробітництва обмежиться Причорномор’ям і Кавказом) у ній могло б і не бути, що залишало б для Києва можливість впливати на рішення. Утім, Чорноморська організація за участю Анкари та Києва, але без Москви, могла б стати дієвим інструментом вирішення проблеми енергетичної безпеки регіону, можливо, і з ключовою роллю в транзиті Туреччини. Потуга її армії була б наземною гарантією неповторення інтервенції в регіон Південного Кавказу зовнішніх сил, як це мало місце у випадку російського вторгнення до Грузії 2008 року. Таким чином були б убезпечені ключові транспортно-енергетичні комунікації чорноморських і європейських держав із Каспійським регіоном. Тим більше що ймовірна військова операція США проти Сирії та Ірану здатна спровокувати справжню революцію на європейському енергетичному ринку. Адже потенціал експорту газу із Туркменістану, Ірану та арабських країн Перської затоки в рази перевищує можливі надходження російського палива. По-перше, внаслідок значно більших запасів, а по-друге – значно менших обсягів споживання на внутрішньому ринку, особливо у пікові періоди, пов’язані із зимовими холодами. Водночас природні умови видобутку й транспортування блакитного палива з цих регіонів є не складнішими, а відстань до основних споживачів у Європі не більшою, ніж від основних родовищ газу в РФ, які часто розташовані на Полярному колі та у важкодоступних районах Сибіру. Натомість головним стримувальним чинником для експорту азійських енергоносіїв до ЄС упродовж останніх десятиліть були майже виключно політичні ризики, пов’язані з напруженими відносинами між країнами Заходу та диктаторськими режимами в країнах – потенційних постачальниках або транзитерах палива. Читайте також: <a href="http://tyzhden.ua/World/33779">Росія готова обмежувати суверенітет пострадянських країн</a> http://tyzhden.ua/World/48668Подорож глибинкою душ: автор "Білої гарячки" про специфіку пострадянського просторуhttp://tyzhden.ua/Culture/43125http://mobile.tyzhden.ua/Culture/43125Культураinfo@tyzhden.ua (Лесь Белей)Tue, 08 May 2012 08:55:00 +0300Скандальний польський репортер Яцек Гуґо-Бадер у неекзотичній Росії досліджує найекзотичніші місця, пірнаючи в батискафні глибини соціуму Польська школа репортажу багатогранна й різноманітна. Хтось оповідає про свої подорожі екзотичними країнами, хтось описує культурологічні скелети в шафах найближчих сусідів і пірнає в глибини менталітету. Яцек Гуґо-Бадер обрав щось середнє. У неекзотичній Росії він досліджує найекзотичніші її місця, пірнаючи в батискафні глибини соціуму. Нещодавно закінчився промо-тур українського перекладу його книжки «Біла гарячка» - серії репортажів зі світу соціальних низів колишнього Совєтського Союзу. У. Т.: Чи могли б ви коротко проанонсувати «Білу гарячку» українським читачам? – Ця книжка – опис постсовєтського світу з перспективи людини із Заходу, людини, яка здатна зрозуміти, бо мала подібний досвід, наприклад, комунізм. Це <a href="../../../../News/36149">оповідь про Росію</a>, якої росіяни не хочуть знати. Навіть домовився з великою тамтешньою газетою, що вони друкуватимуть мої репортажі, але коли побачили, які теми порушую, то не хотіли й почитати, що я написав. Читайте також <a href="../../../../World/40555">Рівень масової свідомості в Росії й досі міфологічний</a> У. Т.: Чим привернула вашу увагу саме ця частина Землі? – Мене вважають спеціалістом у справах Росії, хоча більше уваги я приділяв Польщі й дві мої наступні книжки будуть про неї. Не хочу, щоб думали, ніби Гуґо-Бадер уміє писати про світ тільки на схід від Бугу, хоча правда й те, що я витратив багато енергії й присвятив чимало часу й колишньому СРСР. І цей факт має анекдотичне пояснення. Навесні 1993-го мене попросили створити репортаж про Калашнікова. Я подумав, що то хороша ідея, бо героєм твору буде автомат. Почав збирати матеріал і дізнався, що винахідник цієї зброї ще живий. Начальство вирішило відправити мене в закордонне відрядження. Так я вперше потрапив до Росії. У СРСР ніколи не був. Це страшний досвід, бо російської я ще не знав, а Міхаіл Калашніков глухий. Дотепер не можу зрозуміти, як ми знайшли спільну мову. Потім 1993 року відбувся другий путч у Москві. У коридорі редакції мене зупинила начальниця і каже: «О, Яцек! Добре, що я тебе зустріла! Ти наш фахівець із питань Росії, тому їдь туди й розберися в ситуації». Так я став спеціалістом у справах РФ. Зацікавився цією країною, її людом, усім цим православ’ям, постсовєтчиною, большевизмом і націоналізмом. Як журналіста мене захоплював такий вибуховий мікс, але як звичайну людину просто бісив. У. Т.: У кількох інтерв’ю ви стверджуєте, ніби розпад совєтської імперії все ще триває. Коли він закінчиться? – Почнімо з того, що <a href="../../../../News/36221">падіння імперій</a> – завжди процес, а не одноразовий історичний акт. Він розтягнений у часі. Не думаю, що Російська Федерація розпадеться, хоча не виключаю й такого варіанта. Чи хтось зі здоровим глуздом сказав би 1988-го, що за три роки розвалиться Союз? Аналізуючи цей процес, треба запитати себе: який вигляд матиме за 10, 15, 20 років Росія? Що діятиметься на її території? А тепер поставимо таке запитання: якими за 10, 15, 20 років будуть Франція, США, Аргентина, Індія, Естонія? Мабуть, такими самими, як сьогодні, просто новіші машини їздитимуть на вулицях. Про Росію так не скажеш. У ній немає стабільності. Вона неповністю сформована, я б сказав, навіть неповністю спроектована. Поки що це країна, у якій триває демонтаж старого. У людських головах так само. Білорусь та Україна, на жаль, також належать до зазначеної категорії. Читайте також <a href="../../../../World/39182">Російська матриця: Брєжнєв плюс Гітлер</a> У. Т.: В одному інтерв’ю ви сказали, що в Росії треба пити багато горілки, щоб зблизитися з людьми. Які ще особливості репортерського хліба в цій країні? – Мої співрозмовники найчастіше п’ють горілку самі, щоб їм було легше, щоб менше боліло. Я дійсно частенько «випускаю з людей тельбухи», а для такої операції потрібна анестезія. Я не беру в людей інтерв’ю, а просто з ними розмовляю, часто багато годин, іноді кілька днів. Встановлюю особливий інтимний зв’язок, називаю його інтенсивною, але короткою дружбою, яку іноді можна сміливо наректи любов’ю. І потім що? Теревенимо ми так цілу ніч, людина врешті <a href="../../../../Culture/26873">витягає пляшку</a>, а я що? Маю сказати, що зав’язав, що я абстинент, свідок Єгови, мусульманин? Що не п’ю, бо це шкідливо, або не люблю пити? Так можна все зірвати, зіпсувати настрій.  У. Т.: Якщо порівняти посткомуністичну трансформацію Польщі та Росії, то чому, на вашу думку, ці дві країни пішли такими різними шляхами? – Мабуть, причина криється в тому, що в Польщі була потужна, численна, історична, а передусім інтелектуальна опозиція, величезна кількість людей, готових узяти в руки керівництво державою. Так вони й зробили після падіння комунізму. То були кваліфіковані й моральні громадяни, готові реформувати велику країну. У них були сміливість і чітке бачення, як ці реформи мають відбутися. У них була рішучість. Найважливіші тут чесність і підтримка суспільства, здобута довгими роками боротьби з комуністами. У. Т.: Ви багато пишете про соціальні низи. Чим вони, на вашу думку, відрізняються в Польщі, Росії та Україні?  – Я не люблю порівнювати, але спробую. Чим різняться соціальні низи окремих держав? Запахом, мабуть, ні. У якомусь зі своїх репортажів я написав, що у всьому світі це той самий ядучий солодкаво-кислий, неприємний запах. Пишу про бідність, <a href="../../../../News/42566">про бездомних</a>. Думаю, що загалом різниці немає. Світ вигнанців, злочинців, проституток, наркоманів, алкоголіків... у цих країнах не надто різниться. Є одна відмінність. Але тут не йдеться, як ви сказали, про соціальні низи, а про безпорадність російської та української держав. Говорю про безпритульних дітей. У Польщі їх майже немає, поліція і відповідні служби ними займаються, а в Донецьку, наприклад, у центрі міста я бачив цілу ватагу таких дітей і ніхто на них не зважав.    Читайте також: <a href="../../../../Society/42541" target="_blank">Українські безпритульні виживають без шансів на соціалізацію</a> У. Т.: Яким має бути добрий репортер? – Передусім він повинен мати талант займатися цим жанром літератури (у Польщі ми називаємо його «література факту»), особливу чуйність до людей, уміти налаштуватися на їхню частоту, уважно слухати, мати добре око, помічати деталі, не піддаватися на феєрверки. Цілий океан описати неможливо: він занадто великий, у кожному місці інший. Тому треба взяти краплю води на предметне скло й описати її словами. І найважливіше – у цій краплі люди мають побачити весь океан. У. Т.: У своїх репортажах ви нерідко порушуєте досить делікатні теми: алкоголізм, СНІД… Яких етичних правил репортажу дотримуєтеся? – Тих, що стосуються цілого людства. Усіх десяти заповідей. Я не маю якогось особливого репортерського етичного кодексу. Наприклад, чесність перед твоїм читачем, що ти описав правдиву історію, сам бачив усе на власні очі, чув… і нічого не дофантазував, – це і є восьма заповідь: не свідчи неправдиво проти ближнього свого. Повага до твого героя, його гідність, вразливість чи навіть безпека – п’ята заповідь: не вбий. У Польщі, Росії, та й, думаю, в Україні і в усьому світі відомі випадки, коли журналісти вбивали. Брехнею, наклепом, бездумним трактуванням. Наша професія – служити людям. Наша місія – <a href="../../../../Society/31209">удосконалювати світ</a>. Без вільних медіа немає демократії, а кращого соціального устрою поки що не придумали. Читайте також: <a href="../../../../Columns/50/24870">Вигнання з раю</a> У. Т.: Який досвід у вашій репортерській кар’єрі був найбільш вражаючим?  – Мабуть, тоді, коли я усвідомив, що після мого матеріалу світ не став кращим. Навіть навпаки, він спричинив біль, терпіння, щем. Йдеться про героїню одного тексту, який я вважаю чи не найкращим у своїй кар’єрі. Ева Голушко (це її справжнє прізвище) відчула себе використаною, психологічно зґвалтованою. Ева транссексуал, вона сама до мене звернулася й запропонувала розповісти про себе цілком публічно, зі справжнім прізвищем, із фотографіями на першій сторінці «Газети виборчої», з натуралістичними, майже брутальними описами операційних змін статевих органів. Це надзвичайна історія, пікантності якій додавав той факт, що я знав Еву як Марка Голушка. Він був засновником і першим головою підпільної організації, у якій я працював за комунізму. Його спіймали й посадили, а коли випустили, то до нас не повернувся, щоб не навести слід. Після публікації Ева з шоком усвідомила, наскільки широко відкрилася. Вона, звичайно ж, бачила текст перед публікацією, авторизувала його, але після його виходу весь розпач вилила на мене в інтернеті. Так після 20 років репортерського стажу я нарешті здобув титул «журналістська гієна».\ <a href="http://book-ye.com.ua/shop/product_10230.html">Придбати книжку "Біла гарячка" у книгарні "Є"</a> http://tyzhden.ua/Culture/43125Китайське попередження:Пекін різко критикує Москвуhttp://tyzhden.ua/World/49481http://mobile.tyzhden.ua/World/49481Світinfo@tyzhden.ua (Юрій Райхель)Mon, 07 May 2012 18:18:00 +0300У російсько-китайських відносинах вже яскраво виражений доволі цікавий та далекоглядний поворот. Зовні все дуже добре. Дві країни проводять широкомасштабні військово-морські маневри «Морська взаємодія – 2012». Китай направив для участі у них понад чотири тисячі військовослужбовців та 16 кораблів, 13 літаків та 5 палубних гелікоптерів Росія зі свого боку виставила чотири бойові судна Тихоокеанського <a href="http://tyzhden.ua/Politics/20414">флоту</a> – ракетний крейсер «Варяг», великі протичовнові кораблі «Адмірал Виноградов» та «Маршал Шапошніков», а також протичовновий корабель Північного флоту «Адмірал Трибуц». Попри те, що й Москва, й Пекін запевняють, що маневри були заплановані вже давно, що цілком можливо, утім, якось так склалося, що вони збіглися в часі з такими самими маневрами американського й філіппінського флоту Balitikan 2012, у яких також беруть участь Японія, Австралія та Південна Корея. Водночас офіційні органи преси Китаю газета «Женьмінь жибао» й агентство Сіньхуа піддали гострій критиці результати правління Дмітрія Мєдвєдєва та <a href="http://tyzhden.ua/World/47288">Владіміра Путіна</a>. Заголовок статті є дуже яскравим і промовистим свідченням: «Що робити Путіну у новій складній Росії?» Влада проголосила потребу економічних реформ, однак втілює їх у життя надто мляво, якщо взагалі це робить. Президентські вибори цього разу Владіміру Путіну коштували значно більших зусиль порівняно з попередніми. «Рівень підтримки скоротився майже на 10%. Це означає, що останнім часом росіяни дедалі більше незадоволені станом соціально-економічного розвитку своєї країни». Глобальна фінансова криза «виявила крихкість і нестабільність економічного процвітання та піднесення Росії за попередні десять років», зазначає Сіньхуа. В коментарі агентства перераховані шість провідних недоліків економіки Росії, негативний вплив яких посилюється з початку 1990-х років. По-перше, це сировинна залежність та спрямованість економіки на експорт палива. Частка останнього у загальному обсязі експорту РФ зросла з 42,5% у 1995 році до 72,2% у 2011-му. А частка експорту машинобудівного обладнання зменшилася з 10,2% до 4,6%. По-друге, несприятливий діловий клімат, бар’єри, що невпинно зростають, для ведення підприємницької діяльності. Згідно з рейтингом Світового банку 2011 року за індексом господарювання Росія зі 112-го опинилася на 123-му місці. По-третє, ускладнення ситуації з технологіями, наукою та бізнесом. По-четверте, нерозвинена конкуренція та домінування природних монополій. По-п’яте, «невисокий рівень розвитку громадських капіталів, слабка здатність до самоорганізації, саморегулювання у приватних компаній». По-шосте, не найкращі демографічні показники та «серйозний брак трудових сил». Вирішити ці проблеми Росія до цього часу не змогла, тож все це лягає на плечі нового керманича країни, якому і доведеться тримати курс на подальшу модернізацію. Іншого виходу, крім того як терміново втілювати в життя реформи та змінювати економічну модель розвитку, у Росії немає, підсумовує китайський коментатор. Такий випад можна певною мірою обґрунтувати занепокоєнням Піднебесної, для якої російський ринок доволі важливий. Погіршення економічної ситуації як у європейській частині Росії, так і на Далекому Сході, невигідно Пекіну. Оскільки в перспективі це звужує ринок для <a href="http://tyzhden.ua/News/19184">китайських товарів</a>, котрі відчувають не лише конкуренцію, а й до того ж обмеження руху їхніх товарів внаслідок відвертих протекціоністських заходів низки країн. Тим не менш, складається таке враження, що насамперед саме такі коментарі двох офіційних друкованих ЗМІ, що відображають ставлення влади до того чи іншого явища чи факту, спричинені політичними проблемами, що виникли між двома країнами. Не є таємницею, що Китай має доволі напружені відносини з південними та східними сусідами. Конфлікт з Індією триває вже доволі давно і прикметний неприхованою гонкою озброєнь у Південній Азії. А те, що з Делі надійшло повідомлення про успішне випробування балістичної ракети «Агні-5», навряд чи було приємною звісткою для Пекіна. У В’єтнамі не без підстав вважають, що Китай залишається основною загрозою національній безпеці. Після понад 30-річного протистояння напруженість у відносинах між Пекіном та Ханоєм у Південно-Китайському морі (у В’єтнамі його називають Східним) лише зростає. Внаслідок того, що Китай висуває претензії на більшу частину Південно-Китайського моря, на острови Спратлі та Парасельські, невдоволення В’єтнаму дедалі набирає обертів. Також доволі необережно ставляться до Китаю й Філіппіни. Нещодавно між кораблями обох країн сталися інциденти через претензії на деякі острови згаданих архіпелагів. Зіткнення за участю кораблів ВМС Філіппін та катерів берегової <a href="http://tyzhden.ua/Publication/2379">охорони КНР</a> сталося в Південно-Китайському морі біля рифу Скарборо, що перебуває під філіппінською юрисдикцією, яку, власне, і оспорює Пекін (китайська назва рифу – острів Хуан’янь). Приводом для цього стала спроба затримання флагманом ВМС Філіппін – есмінцем «Грегоріо де Пілар» восьми китайських риболовецьких шхун. На місце події одразу прибули кораблі берегової охорони КНР, що встали між філіппінським есмінцем та китайським судами. Війна нервів між Манілою та Пекіном тривала кілька днів. В’єтнам останнім часом втілює амбіційну програму з розвитку свого військово-морського флоту. Основним його партнером у цьому стала Росія і трохи менше Індія. Найбільшим проектом, який В’єтнам втілює у сфері військово-морського будівництва, є придбання у Росії шести неатомних підводних човнів. Також Росія забезпечить будівництво у В’єтнамі бази для підводних човнів та супутньої інфраструктури. Другим важливим елементом оновленого в’єтнамського флоту стали сучасні кораблі класу «важкий корвет». У 2011 році Росія передала В’єтнаму два сторожові кораблі «Гепард». Основним озброєнням корабля є проти корабельний ракетний комплекс «Уран-Е», боєзапас якого складається з восьми проти корабельних ракет Х-35Е. Варто наголосити на ще одному важливому елементі в’єтнамських ВМС, а саме на розроблених російською військово-промисловою корпорацією «НПО «Бастіон-П» озброєними важкими ракетами «Яхонт» з дальністю пуску до 300 км. Тривають перемовини про продаж В’єтнамові додаткових комплексів до 2015 року. Неабияк роздратувало Пекін укладання між <a href="http://tyzhden.ua/News/32647">Газпромом</a> та в’єтнамською державною компанією ліцензійних блоків 05.2 та 05.3 на шельфі В’єтнаму. Представник МЗС УНР Лю Веймінь закликав «компанії третіх країн», що ніяк не пов’язані з Південно-Китайським морем, триматися осторонь від спірних районів та не брати участі в їхньому освоєнні. Питання втручання третіх країн у конфліктну ситуацію у Південно-Китайському морі для Пекіна є вкрай болючим. Як пише китайська газета Global Times, «Газпром – державна холдингова компанія, попри те, що її мета співпраці з PetroVietnam полягає в отриманні грошей, дії компанії переважно сприймаються як державна позиція Росії…Китай сподівається, що його власні інтереси та позиції Росія поважатиме. Таке бажання не є надприродним, Пекін хоче вірити, що він досягне цієї поваги». Цілком імовірно, що, зважаючи на нинішній стан речей, Китай вирішив у формі наразі газетних коментарів нагадати своєму північному сусідові, хто в їхній запряжці головний. А заразом укотре попередити Росію, щоб та не надто загравала з В’єтнамом та Індією. Бажання Москви заробити на поставках озброєння Делі та Ханою у Пекіні розглядають як погрозу своєму домінуванню в регіоні. Китайській владі не бракує проблем з Вашингтоном і отримувати якісь додаткові подарунки від Москви вона аж ніяк не хоче. Звісно, конфлікту між Китаєм та Росією немає. Вони багато в чому мають однакові позиції, зокрема, щодо Сирії й Ірану та спільні економічні інтереси. Однак про союз, про який так багато пишуть на Заході, навіть не йдеться. Навпаки, якщо Москва не піде на поступки, то проблеми вмить з’являться. Тож перше китайське попередження вже є… http://tyzhden.ua/World/49481Олландові доведеться вчитися міжнародній політиці на практиціhttp://tyzhden.ua/World/49459http://mobile.tyzhden.ua/World/49459Світinfo@tyzhden.ua (Алла Лазарева)Mon, 07 May 2012 15:27:00 +0300Новий французький президент Франсуа Олланд ніколи не займав міністерських посад і тим більше не мав досвіду міждержавних переговорів. Французька преса зазначає, що він вже запізнився навчитися тонкощам міжнародної політики і буде змушений у цій царині частково імпровізувати, а частково, в ідеалі, спиратися на фахівців, яких йому було б необхідно запросити до уряду <a href="http://tyzhden.ua/World/49404">Франсуа Олланд</a> під час своєї президентської кампанії майже не торкався проблематики зовнішніх відносин Франції з рештою світу. Виняток становили дві теми: французька присутність в Афганістані та криза в зоні євро. Ще до обрання на посаду, його пропозиції вже забезпечили публічне невдоволення з боку Барака Обами та Анджели Меркель. Саме з цими двома керівниками Франсуа Олланд негайно побачиться відразу після іновгурації. “Обрання Олланда не вигідне Андгелі Меркель, - зазначає часопис “Libération» за 7 травня. - Німецька канцлер до останнього підтримувала консерватора <a href="http://tyzhden.ua/Columns/50/44653">Ніколя Саркозі</a>. Зі зміною влади, німці залишаються без підтримки стосовно свого бюджетного пакту ЄС, бо і Греція не бажає дотримуватися жорсткої бюджетної дисципліни, яку пропонує Берлін”. Газета наголошує, що пані Меркель зовсім не до вподоби намір нового французького президента переглянути бюджетну угоду Євросоюзу. Отже, спілкування під час зустрічі віч-на-віч між Олландом та Меркель, заплановане орієнтовно на 16-17 травня, обіцяє бути не простим. Тижневик “Le Point» присвячує статтю темі майбутніх відносин між Францією та Сполученими Штатами. “Американський президент був одним з перших, хто привітав щойно обраного пана Олланда телефонним дзвінком вже через чотири з половиною години після закриття виборчих дільниць, - наголошує журнал. - Він запропонував зустрітися удвох перед зборами Великої Вісімки в Кейп-Девіді, 18 травня.”  “Le Point» повідомляє, що вже під час вітальної розмови президент Сполучених Штатів заторкнув болючі для французів теми європейського боргу, в якому Вашингтон бачить загрозу для власної реміссії, та дострочного виведення франіцузьких військ з Афганістану. Загалом повний вихід союзницького контингенту з Афганістану запланований на 2014 рік. Кандидат Олланд пообіцяв був виборцям забрати французьких миротворців до кінця поточного року. Себто майже на два роки раніше, ніж було заплановано угодами. Це не зовсім співпадає з планами <a href="http://tyzhden.ua/Gallery/22738">Барака Обами</a>, який нині здійснює свою передвиборчу кампанію, в перспективі президентських перегонів США у листопаді 2012 року. Отже, гроші ЄС та участь у миротворчих операціях за кордоном. Крім цих тем, жодна з міжнародних проблем поки що не прозвучала ані в промовах самого Олланда, ані в коментарях французької преси. Натомість очевидно домінують фінансові дискусії: зможе чи не зможе новий президент виконати свої щедрі та не дешеві для бюджету обіцянки? Спеціалізований економічний журнал ““L'Expansion» висловлює сумніви, що програму Олланда в принципі можна втілити: “11 травня Європейська Комісія оприлюднить прогнози щодо економічного розвитку ЄС, - попереджае мас-медіа. - Документ мусить проконстатувати зниження темпів зростання у <a href="http://зростання у Франції">Франції</a> наступного року до 0,5 відсотків. Проте Франсуа Олланд побудував свою програму на інших прогнозах: 1,7 зростання в 2013 та 2-2,5 в 2014. Щоб зменшити бюджетний дефіцит країни з 5 відсотків до 3, Олланд буде змушений поставити до дії певні обмеження, і отже відмовитися від виконання кількох передвиборчих проектів.” “L'Expansion» пропонує перелік неминучих витрат, які постануть, якщо Франсуа Олланд втілить все, що обіцяв виборцям: “Новий президнет уже в липні збирається збільшити мінімальну платню, зупинити на три місяці ціни на бензин (за прогнозами Інститута Монтеня, це коштуватиме 480 мільйонів євро), відрядити на пенсію всіх тих, хто почав працювати у 18 та відпрацював 41 рік (додаткові витрати на 941 мільйон), зменшити податки з малих та середніх підприємств (ще 2,8 мільярди),  винайняти 1000 нових вчителів (плюс 9 мільйонів на рік), підвищити шкільну допомоги на 25 % (ще 400 мільйонів)... Загалом — це 5 мільярдів на рік та 20 на каденцію. Щоб знайти ці кошти, Олланд хоче збільшити податки для заможних родин та великих підприємств. Але із цим йому все одно бракуватиме з 10 мільярдів на президентський термін”. Щоденний часопис “Le Figaro» написав про знепокоєння Китаю стосовно обрання Олланда президентом Франції. “Китайські підприємці з правом голосу майже всі голосували за Саркозі”, - мовиться у редакційній статті. Ця ж газета пише про сподівання Італії сформувати “соціалістичну вісь” у Європейському Союзі, “щоб гуртом впливати на непоступливу Ангелу Меркель”. “Новий президент не передбачив для себе жодного відпочинку, - наголошує “Le Figaro». - Щойно обраний переможець присвятив понеділок формуванню нового уряду та спілкуванню з іноземними лідерами”. Імовірним кандидатом на посаду прем’єр-міністра називають  Жана-Марка Айро, голову фракції соціалістів у Національній Асамблеї. У перший день по завершенні президентських виборів у Франції вже стартувала парламентська кампанія. Також у понеділок, партія колишнього президента Саркозі  Союз за народний рух проводить свої збори з метою визначити стратегію наступної кампанії. Мета правих — сформувати потужну й впливову опозицію в Національній Асамблеї. Часу обмаль. Боротьба за депутатські крісла обіцяє бути жорсткою. http://tyzhden.ua/World/49459Що увічнюють пам’ятники Києва?http://tyzhden.ua/History/49437http://mobile.tyzhden.ua/History/49437Історіяinfo@tyzhden.ua (Дмитро Малаков)Mon, 07 May 2012 12:01:00 +0300Надто символічно, навіть знаково на зламі політичних періодів у історії України два роки тому відбувся злам фізичний: розколовся навпіл недбало зведений пам’ятний знак засновникам Києва, встановлений на березі Дніпра 1982 року. Легендарні Либідь і Кий продовжували тікати з Києва, а Щек і Хорив упали разом із половиною човна. Язикаті кияни відреагували миттєво: «Лише він і вона». На тлі політичних подій 2010-го краще й не скажеш, якщо взяти до уваги факт, що дві третини киян голосували таки за неї, а Україна почала розколюватися дедалі помітніше через нього… Нинішня влада в Україні поводиться з пам'ятками минулого відповідно до власних уподобань та рівня інтелекту, часом, як засвідчують нещодавні події, пов’язані зі знесенням історичних будівель на Андріївському узвозі, за принципом слона у крамниці з кришталем. Однак не слід забувати мудрих слів дагестанського поета Расула Гамзатова: «Якщо вистрелити в минуле з рушниці, воно відповість пострілом з гармати!». Оновлення меморіального ландшафту У ХХ столітті процес змін політико-ідеологічних орієнтирів розпочався 1917 року з поваленням царату та рішенням Тимчасового уряду про демонтування монументів «царям та їхнім посіпакам». Першим у Києві знищили пам'ятникненависному прем’єру-вішальнику Столипіну ще на початку Української революції. Після захоплення міста на Дніпрі у лютому 1919-го більшовики поставили гіпсові погруддя своїм «борцям за революцію», які денікінці у вересні того ж таки року зруйнували. Згодом після остаточного утвердження радянської влади в Україні настала доба радикальних змін у справі боротьби з пам’ятками минулої доби. Відтак на місці Столипіна постав монумент Карлу Марксу; Ніколай І поступився місцем Тарасові Шевченку; граф Бобрінській – Миколі Щорсу, Мазепині зрадники Іскра і Кочубей – більшовицькій арсенальській гарматі. Щоправда, пожаліли Богдана Хмельницького, лише прибравши з постаменту імперські гасла: «Богдану Хмельницкому – единая неделимая Россия» та «Волим под царя восточного, православного». А от бронзового царя-визволителя Алєксандра ІІ спочатку задекорували дошками і фанерою під червоноармійця, а потім прибрали зовсім. Як, до речі, Андрія Первозваного, Кирила і Мефодія та святу Ольгу, а згодом і свого ж Маркса, чомусь зображеного шульгою (бо власну лівицю теоретик комунізму ховав за викотом сурдута, застібнутого на лівий, жіночий бік). Кияни глузували, мовляв, Маркс ховає свій «Капітал» на вулиці Воровського. Оскільки інтелектуально обмежена влада завжди ненавидить розумників і страшенно боїться кепкувань, то більшовики прибрали і Маркса, а вулиці повернули історичну назву – Хрещатик. Рідкісний випадок, коли гору взяв здоровий народний глузд. Американський Лєнін Окрім справді святих є в Києві й чорні місця. Одне з них – навпроти <a href="http://tyzhden.ua/Publication/1733">Бессарабки</a>. Тут під час нацистської окупації вішали на ліхтарях кримінальних злочинців і радянських саботажників. Після свого повернення енкавеесівці вішали на тих самих ліхтарях зрадників. Щоб стерти з пам’яті киян похмурі спогади про цю місцину, 5 грудня 1946 року на десяту річницю «сталінської Конституції», тодішній керівник Радянської України Нікіта Хрущов поміняв ліхтарі та встановив між ними пам’ятник Лєніну. Автором цієї скульптури з парним до неї монументом Сталіну, виготовленому з гранітних блоків для спорудження на каналі Москва-Волга (заввишки у 15 метрів) був Сєрґєй Мєркуров. Вперше ці монументи були виставлені на Всесвітній виставці 1938 року в Нью-Йорку. Одночасно радянський скульптор створив майже ідентичні їм копії. Другий Лєнін (але не полірований) постав у Президії сесійної зали Верховної Ради СРСР у Кремлі, де й дочекався розпаду імперії. Третього Лєніна виготовили для столиці Вірменії – Єревана. Після війни Хрущов згадав про американського Лєніна, якого повернули після виставки до Москви, і встановив його на Бессарабці. Циліндричний постамент привезли з Харкова, де 1937-го збиралися поставити Пушкіна. Так і з’явився київський монумент теоретику марксизму, прикрашений цитатами вождя, цілком суголосними написам на Богдановому постаменті царських часів: «При єдиній дії пролетарів великоруських і українських вільна Україна можлива, без такої єдності про неї не може бути й мови».   Сьогодні підстаркуваті павліки морозови – залишки місцевих колись всевладних комуністів затято захищають свого ідола, творця більшовицької тоталітарної імперії, який ніколи навіть не бував у Києві. Щодо мистецької цінності скульптури, то це дуже сумнівна річ, до того ж, зважаючи на її копійований варіант. Між тим, дотепники-кияни побачили в перетині бульвару Тараса Шевченка та Володимирської вулиці своєрідний символіко-ідеологічний та планувально-містобудівний «київський хрест». В його ногах – кінний пам’ятник більшовику Щорсу, до якого веде від центрального залізничного вокзалу вулиця Симона Петлюри (яка символіка!). У верхів’ї так зваоног хреста – <a href="http://tyzhden.ua/News/27036">монумент Лєніну</a>, в раменах – пам’ятники Михайлу Грушевському й Тарасові Шевченку. Напрочуд цікава меморіальна еклектика. Неоднозначні пам’ятники Нові часи дають змогу по-новому осмислити старі монументи. Сьогодні в умовах незалежної України владний жест булавою гетьмана Богдана Хмельницького на Софійському майдані сприймається як нагадування, мовляв, ось звідки всі біди України, тож пильнуймо, браття! Так само осучаснено сприймається монумент арсенальцям. Тепер вже «революційна» гармата, спрямована в бік колись підбуреного більшовиками заводу, виглядає радше як… петлюрівська. При цьому залишається антиукраїнський текст на п’єдесталі. У пострадянську епоху нового ідеологічного змісту набула також так звана Арка дружби народів у Хрещатому парку. Кияни дали їй влучну назву: «Ярмо для українського народу». Ще один свого часу кричущий недогляд найвищого рівня – київська Батьківщина-мати, відома в народі за лютий вираз обличчя як Уродіна-мать, яка підносить щит і меч у бік Сходу, звідки, як відомо, йшли не гітлерівці, а Москва.... Можливо, сьогодні вона стоїть якраз на своєму місці, якщо згадати газову та <a href="http://tyzhden.ua/News/49069">сирну війни</a> з РФ? Не на своєму місці опинився й пам’ятний знак «Менора» – не на терені колишнього Бабиного Яру чи юдейського кіркуту, а на православному Кирилівському цвинтарі. І щорічна жалобна хода відбувається доріжкою, прокладеною по могилах колишнього Лук’янівського єврейського кладовища. Тож одна неправда тягне за собою іншу: урвище за «Менорою» дехто тепер вважає тим самим, де сталася трагедія нацистського розстрілу київських євреїв 29–30 вересня 1941 року. Як тут не згадати залп «Аврори», на який перетворився сигнальний постріл холостим набоєм, або Потьомкінські сходи на Приморському бульварі в Одесі, вигадані кінорежисером Сєрґєєм Ейзенштейном заради ефектних кадрів. Міфотворчість радянської доби, здається, невмируща. І лише тому, що вирішують такі проблеми не фахівці, а випадкові ентузіасти. Дещо подібне сталося, коли на <a href="http://tyzhden.ua/News/9423">проспекті Перемоги</a> встановили танк Т-34-85 на честь визволителів Києва 6 листопада 1943 року. Насправді такі танки почали виробляти 1944 року, тож з історичними подіями ця машина аж ніяк не пов’язана. Монументальна еклектика Поміркуймо про місця встановлення київських монументів. Ось згадана набережна Дніпра, Наводницький парк. Чому Либідь так радо вдивляється в Південь, а троє її братів, скупчившись на кормі (яка від цього й просіла), теж радо залишають Київ, а хтось із них (мабуть, Хорив) ще й відстрілюється від киян із лука? Адже саме так сприймається композиція пам’ятного знака на честь засновників Києва, встановлена на доволі великій відстані від того історичного ядра міста, де вони нібито заклали основу майбутньої столиці. Тож логічніше б їм стояти як не на Подільській набережній, то десь на Рибальському острові. Ця ж таки літописна четвірка, скомпонована вже інакше, стоїть тепер і на майдані Незалежності. І тут хтось з братів цілить з лука тепер вже безпосередньо в козака Мамая, який вмостився чомусь не серед милого українському серцю степу широкого, а під московськими ялинами. Згадавши Мамая з його коником-братиком, звернімося й до інших київських вершників. Кращого за всіх справжнього кавалерійського коня має Микола Щорс, бо в Богдана кінь замалий, Петро Конашевич-Сагайдачний замалий разом із конем, а сторожовий козак на вулиці Золоті Ворота надто карикатурний. Ще одна популярна тема останніх років – вуличні пам’ятники літературним героям. Перший такий монумент встановили не на честь, скажімо, Тараса Бульби чи Захара Беркута, а… кишенькового злодія Паніковського. Тим часом на колишніх панських Липках, де тепер вмостилися липові пани, все ще стоїть монумент Мануїльському. І знову глум: спиною до нього встановлено гарний монумент Пилипу Орлику, але ж не дуже масштабний до місця й оточення. Нині, коли вже дано історично виважену оцінку комуністичній ідеології та злочинам червоного тоталітаризму, настав час позбутися фальшивих, антихудожніх пам’ятників радянської доби. Вони вже відстояли свій час і сприймаються не лише як анахронізм, а радше як зухвала образа національної гідності українців. Ці монументи ганьблять нас перед самими собою, перед світом, а дітей привчають до аполітичності та байдужості до історії та патріотичних почуттів. І не слід просити вибачень у прибічників комуністичних ідеалів та сюсюкати, мовляв, то їхня молодість. Робити це слід так само владно й рішучо, як вони чинили замолоду з розумниками – «антисовєтчиками». Вирішувати долю цих монументів минулого мають знов-таки лише фахівці, а не самозакохані політики. І Київ має подати приклад всій Україні. http://tyzhden.ua/History/49437