▪   Олексій Сокирко

(Пере)Охрещення 2.0

«Спільність» духовного простору православ’я, домінантою якого вважалася Москва, насправді була різновидом релігійного ізоляціонізму
Матеріал друкованого видання
№ 50 (163)
від 10 грудня, 2010

«Братерство у вірі» є хрестоматійно звичним мотивом, коли мова заходить про історичний шлях, яким Україна вторувала собі дорогу в майбутнє понад три з половиною століття тому. Звичним для радянського академічного історіописання, шкільних підручників, фільмографії і, даруйте... тостів. Слов’янські народи Європи, з погляду цього «братерства», підсвідомо поділяються на «своїх, правильних», себто православних, і більшою чи меншою мірою «чужих», неправославних і, за такою логікою, не зовсім-то й слов’ян узагалі. Не вірите? Запитайте заради цікавості знайомих росіян, білорусів – власне, вони найдовше затримали у своїй свідомості ці релікти історичного агітпропу. Відповідь назагал буде однозначною, зі згадуванням Русі як «колиски», оточення зловорожих сусідів, які штовхали до об’єднання зусиль в обороні... звичайно ж, спільної православної віри. За ширшого кругозору співбесідника доведеться ще почути й співчутливі пасажі на адресу «теж наших» православних сербів, яких гнітили колись турки, а тепер натовці.

Стаж казочки про спільноту православних культур, що постали на руїнах Київської Русі, підозріло точно збігається зі стажем культивування Росії як єдино відданого й послідовного оборонця цієї спільноти та її осердя. Втім, чи має він історичні підстави? Про їхню, м’яко кажучи, примарність досить розлого йдеться у статті Максима Яременка (див. тут), але мені хотілося б звернути увагу лише на один сюжет, що видається особливо промовистим. Історикам XVI–XVIII століть добре відома богословська, обрядова й суто психологічна дистанція між московським православ’ям і православним населенням Речі Посполитої. Українців і білорусів, які потрапляли на службу до Біло­­кам’яної (а таких було чимало – від осіб духовних до військових заробітчан-найманців і полонених), вважали отруєними «латинством» і піддавали переохрещуванню. «Інший» православний мав пройти або через повторне таїнство хрещення, або миропомазання, або церковне покаяння. Перебування в лоні «чужого» православ’я сприймалося як гріх і ставило під питання істинність віри. Цікаво, що перші юридичні норми щодо цього як на рівні церкви, так і на рівні держави сягають часів правління перших Романових – царя Міхаіла Фьодоровіча та його батька патріарха Філарета.

Небратнє ставлення до «черкас» і «бєлорусцев» можна було б вважати винятком, якби Кремль і московський клір не трактували так само й інших єдиновірців, тих-таки слов’ян (сербів, болгар, македонців), а також греків і румунів. Шлях до церковної служби, в дипломатію або армію вони прокладали через «очищення», за яким отримували ширші кар’єрні можливості, матеріальні статки й зрештою те, що нині ми іменуємо натуралізацією. Хоч як дивно, московське духівництво аж ніяк не турбували ні сумнівна, з канонічного погляду, процедура повторного хрещення, ні навіть ті випадки, коли воно відбувалося силоміць (навернення на православ’я військовополонених (католиків і протестантів), які за чинними законами автоматично виключалися з обміну полоненими й вільного відпущення по війні, назавжди втрачаючи можливість повернутися на батьківщину).Отже, «спільність» духовного простору право­­слав’я, домінантою якого вважалася Москва, насправді була різновидом релігійного ізоляціонізму. Зворотним боком цього явища виступали не так духовні сила й вищість (справжня віра завжди є винятково толерантною і неагресивною), як глибоко прихована невпевненість у власній тотожності й острах чогось нового, несхожого на «твоє», невміння зрозуміти й дати собі раду з величезним розмаїттям «іншого».

Часи змінювалися, ізоляціонізм у церковній політиці поступився прозелітизму, а православ’я в ідеології імперської Росії міцно посіло своє місце поряд із самодержавством і народністю. Ставки в опікуванні долею православної спільноти нечувано зросли: від роздавання грошей східним патріархам, котрих позаочі зневажали, до дипломатичних місій при православних святинях і воєнних виправ в усі куточки світу, де ображали православних (на Балкани, Близький Схід тощо). Ці ставки не хвилюють Росію й нині, а «пра­­вославний мір» є стабільною складовою джентльменського набору новочасних ідеологем. Їхні творці знають: духовна єдність і солідарність, як відомо, кращі за будь-який інший чинник, що цементує суспільство. Ось тільки будівля ця зовсім не духовного призначення, а найперше політичного. Як і колись, щоб стати «своїм» у тому домі, треба лишити за дверима свою тожсамість, прийнявши єдино правильний варіант віри, а разом із нею й політичної лояльності. Тоді тебе благословлять і захистять. Навіть проти твоєї волі.