▪   Ростислав Павленко

Київ на дистанційному керуванні

Партія регіонів узяла під цілковитий контроль столицю, де фактично не має підтримки. Влада наплювала на думку киян

Взяття Партією регіонів Києва на «пряме управління» можна вважати наочною демонстраційною моделлю способів і методів дій нової влади, а також проблем усере­дині сил, які декларують опозиційність. Адже відомо: влада завжди робить із суспільством те, що воно їй дозволяє. У результаті виходить парадоксальна ситуація. Місто, де рейтинг регіоналів достатній хіба що для формування невеликої фракції, опинилося під цілковитою владою цієї політичної сили.

Хто керує містом?

Донедавна було кілька сценаріїв того, яким чином нинішня влада розвиватиме застосовану модель управління Києвом. Базовий варіант – руками першого заступника голови Київської міської державної адміністрації Олександра Попова провести «непопулярні зміни». Тобто попідчищати тарифи для ще більшого підняття капіталізації київської комунальної власності й підготувати відповідні об’єкти для «правильної» приватизації. При цьому Попов може як бути призначений головою КМДА, так і на деякий час залишитися заступником голови чи бути в.о. Почасти це залежить від поведінки Леоніда Черновецького з чадами та домочадцями – родиною і найближчим оточенням. За повідомленнями ЗМІ, нова влада не в захваті від взяття сім’єю Черновецького під свій кон­троль комунальних монополій, що контролюють життя міста: Київводоканалу, Київгазу, Київміськбуду, Київмлина і банку «Хрещатик». Небажання поступатися здобутим якраз називають головною причиною раптового і системного наступу правоохоронців на представників «молодої команди» поки що чинного мера.

Однак крім тиску правоохоронців регіонали застосували й інший улюблений прийом – зміну правил гри. Якщо дотримуватися законодавства, чинного ще в серпні, базовий сценарій виглядав так: Черновець­­кий – номінальний мер, Попов – реальний розпорядник. За Черновецьким – частина власності («надлишками» має поділитися) й недоторканність його самого і най­­ближчого оточення. За новою владою – решта. Останнім є за що дякувати Черновецькому: за деякими оцінками, під час прем’єрства Януковича у 2006–2007 роках понад 60% усіх приватизацій, відчужень і виділень землі могло здійснюватися на користь представників Партії регіонів. Зрештою, ПР була природним союзником Черновецького в його епічній війні з БЮТ.

Проте такий сценарій лишав надто багато невідомих для ПР. Тому київський вузол розрубали одним махом, перевернувши з ніг на голову систему, що виникла ще за Кучми й була наслідком компромісу між київською і центральною владою за принципової позиції Конституційного Суду (який тоді мав гідність висловлювати і обстоювати позицію права, а не влади).

Після внесення 7 серпня парламентською коаліцією змін до закону про столицю тепер не мер, обраний громадянами, автоматично стає чиновником – головою адміністрації, а чиновник, призначений президентом, очолює владу в Києві. Отже, можна не мати підтримки більшості мешканців і все одно керувати містом.

Скасування районних рад позбавило самоврядування гро­­мади, кожна з яких за чисельністю перевищує деякі обласні центри, а отже, позбавило киян можливості в найближчому майбутньому тиснути на владу знизу, через районні ради. Саме ці ради, в яких більшість явно не належить ПР, мали переобиратися 31 жовтня, і саме їх не стало з подачі вірного нинішній владі чинного складу Київміськради.

Тотальною перемогу влади зробила угодівська позиція колишніх непримиренних борців із Черновецьким у Київраді – Блок Кличка з частиною фракції БЮТ. Недарма деякі оглядачі поспішили назвати київський бліцкриг моделлю для управління і в інших регіонах. Вона зручна тим, що на підтримку чи не підтримку громадян можна не зважати.

Що далі?

З оновленим законом про столицю Черновецький не надто й потрібен Партії регіонів. Можна указом президента посилити статус Попова до голови КМДА і дати можливість Леонідові Михайловичу добувати свій мерський термін у місцях зі сприятливим кліматом (де його час від часу знаходять журналісти).

Попов виглядає досить своїм, щоб йому це довірити. Однак щодо надання йому карт-бланшу може бути взята пауза. Цілком можливо, що керівництво ПР хоче спочатку перевірити його в дії, дати можливість «обтертися» в Києві, а вже потім посилювати його повноваження. Тим більше що київський партійний бомонд ПР на чолі з Анатолієм Толстоуховим має всі підстави бути незадоволеним: їхнє представництво у новій київській владі, м’яко кажучи, недостатнє.

Водночас колишній мер Комсомольська, що на Полтавщині, у Києві чужий, і призначення Олександром Поповим на ключові посади в КМДА іногородніх чиновників лише посилює цю відчуженість. Навіть харків’янин Черновецький достатньо довго укорінювався у Києві, «окучував» цілі райони та соціальні верстви. Підвищення тарифів і цін також не надто сприяє популярності «комсомольця». І Попов, вочевидь, мав би сам вибрати: залишатися йому лише намісником чи спробувати щиро сподобатися киянам.

Якщо друге йому не вдасться, він може залишатися «в.о.» доти, доки в оточенні Януковича не підберуть іншу, менш незрозумілу киянам фігуру. Тим більше що багато представників так званої київської еліти,  з готовністю почали шукати себе в нових розкладах, щоб залишитися десь при посадах.

Вибір у Попова досить складний, а особливості його біографії поки що свідчать радше про схильність до образу «простого господарника», а не харизматичного лідера міста. Зважаючи на описані вище чинники, цього може бути недостатньо, щоб підкорити Київ і киян.

«В.о.» із Комсомольська

Постать самого Олександра Попова, якого наділили високою довірою регента Київського, заслуговує на окрему увагу. Традиційно для мерів міст він виходець із будівельної галузі, чотири рази обирався мером Комсомольська. Як зазначено в офіційній біографії, його батьки були ледь не з-поміж «заснов­ників» міста, будуючи його свого часу навколо гірничо-зба­га­чувального комбінату (ГЗК).

Натомість нетрадиційно для мерів, але традиційно для представників нової влади Попов має інший слід у кар’єрі: у 1987–1993 роках він працював у КДБ – СБУ й пішов у відставку аж підполковником. М’яко кажучи, стрім­ка кар’єра, особливо якщо взяти на віру твердження рекламних матеріалів про Попова у ЗМІ, в яких його служба в органах лише перетинається з роботою в Полтаві після армії. Там він «на роботі з кимось перетинався із цієї сфери», як пояснюють ЗМІ його рідні. Що могли хотіти від виконроба Полтавського ГЗК «люди з цієї сфери» – окреме питання. Хай там як, а підполковник у відставці згодом зробив хорошу кар’єру в будівельній галузі і як діяч місцевого самоврядування.

Політична кар’єра Попова пов’язана з регіоналами. Джерела з його оточення виводять історію цих стосунків іще з Комсомольська – із «близьких зв’язків» мера з місцевим великим бізнесом, підпорядкованим регіоналам. Дехто навіть пояснює тривалість перебування Попова на посаді мера Комсомольська саме цими зв’язками: він був своїм для власників підприємств, робітники яких своїми голосами й забезпечували його переобрання. Щоправда, у 2006 році шляхи розійшлися. Костянтин Жеваго, власник основного підприємства міста – Полтавського ГЗК (постачає продукцію на Макіївський і Єнакіївський комбінати, що входять до бізнес-імперії Ріната Ахметова), примкнув до БЮТ. Натомість Попов залишився в обоймі регіоналів.

Під час «блакитної реставрації» 2006–2007 років Олександр Попов потрапив в урядові кабінети. 1 березня 2007-го його призначили заступником міністра будівництва, архітектури та житлово-комунального господарства України. А 21 березня того самого року, незадовго до розпуску парламенту і дострокових виборів, він став міністром житлово-комуналь­ного господарства України й перебував на цій посаді до зміни уряду 18 грудня 2007-го.

Зараз у руках Попова виконавчі важелі управління Києвом. Він має обрати свою лінію поведінки на тлі операцій, які проводять його однопартійці в столиці загалом, таких як зачистка оточення Черновецького, повернення монополій у комунальну власність для можливої «правильної» приватизації згодом, цементування нової більшості в Київраді (із залученням перебіжчиків і тих, хто примкнув), ліквідація само­управ­ління на районному рівні.  

Попри деякі спроби піару, наприклад, погрози позбавити премії все міське керівництво включно із собою в разі невиплат зарплат комунальникам, він наразі особливо і не намагався сподобатися киянам. Зрештою, не факт, що саме на нього зробить ставку нинішня влада. Його оточення швидше нагадує збірну, представники якої різною мірою наближені до нього, але також і до різних груп у владному конгломераті.  

Відсутність спроб показати людям власне обличчя (поза безбарвним образом «професіо­нала-господарника») може свід­­чити й ще про одне: з Києвом нова влада збирається поводитися, як із завойованою територією, з якої треба отримати репарації та контрибуції. Хоч би чого це коштувало населенню.

Ілюстрацію до того, навіщо і як може прислужитися цілком незалежна від людей місцева влада, кияни отримали вже сьогодні. У Солом’янському районі Києва, на вулиці Уманській, практично в центрі столиці, вже півтора місяця працює сміттєспалювальний завод. Утилізація сміття – прибутковий бізнес. Тож нова влада, нікого не спитавши, «ощасливила» і без того забруднений густонаселений район. Громадськості стало відомо про об’єкт лише тепер, незважаючи на серйозну шкоду для екології цієї частини міста. Завод розташований за 200 м до найближчого житла замість передбачених законодавством 500 м. Утім, проект уже встиг отримати всі потрібні дозволи, погодження і підписи. Якщо їм вірити, то завод не спалює сміття, викидаючи продукти згорання в атмосферу, а ледь не поліпшує екологічну ситуацію. Історія із заводом потрапила до ЗМІ, за неї взялися народні депутати. Можливо, саме тому цей випадок розв’яжуть у якийсь компромісний спосіб, демонструючи «відкритість» можновладців. Але це не гарантує, що подібні випадки вже не траплятимуться. Адже нова система влади в Києві відтепер може не реагувати на зовнішні подразники: вибори в столиці відбудуться нескоро.